(Евро)байки от Вербицкого. Подарок от УЕФА

Нині, коли квитки у бік Франції вже на руках, підтвердження акредитації є в електронній скринці і на папері, а до відльоту залишилося неповних дві доби, можна похизуватися. Редакція UA-Футболу відправляє мене на чемпіонат Європи-2016. І то справді неймовірно.

Неймовірно, бо пригадую свої думки в той час, коли в ніч з 1 на 2 липня 2012-го пив пиво у фан-зоні на київському Майдані незалежності. За кілька годин до того іспанці, розгромивши на «Олімпійському» італійців, здобули другий поспіль титул чемпіонів. Той матч, аби в останнє зануритися в атмосферу футбольного фестивалю, дивився з друзями на великому екрані.

Ні, тоді теж працював журналістом і Євро-2012 висвітлював ґрунтовно. Не маючи акредитації на турнір. Чотири поєдинки тоді відвідав за свої кровні, купивши квитки останньої миті в перекупників чи іноземних вболівальників, які втратили інтерес до зустрічі, «тікети» на яку придбали заздалегідь. «Акредитацію» ж, остаточно переконавшись, що ні до кого не достукаюся, жартома намалював власноруч і розмістив на особистій сторінці в «фейсбуку».

В принципі, пресовій службі УЄФА після всього, що відбулося, навіть міг подякувати. Бо позитив можна знайти у всьому. Залишивши журналістів без законних перепусток на поєдинки, вони дали їм змогу відчути себе повноцінними вболівальниками, які вільно заходили на стадіон, яким, провівши квиток власноруч, усміхалися й бажали приємного перегляду стюарди. Мав тоді честь не бути обмацаним з голови до ніг п’ятьма кордонами міліції. Коли заходив у свій сектор за хвилин 15 до початку матчу, зі здивуванням помічав, що на моєму місці ніхто не сидів. Люди навколо пили пиво, емоційно вболівали, але не було того свинства й матюччя, як під час матчів чемпіонату України.

Коли залишав НСК «Олімпійський» після зустрічі Швеція – Франція зі здивуванням відзначив, що під ногами майже не було сміття. Пластикові стакани й папірці іноземці несли до урн, а місцеві жителі, мабуть, не хотіли виділятися. Європа! Шкода лишень, що «Європа» тимчасова, бо опинившись у звичайному середовищі, ті ж люди на поєдинках внутрішнього чемпіонату чи Ліги чемпіонів про культуру знову забували.

То ж як так сталося, що далеко не останній новинний ресурс «Обозреватель», на якому тоді працював, виявився обділеним? Адже я і мої керівники діяли згідно з інструкціями – зареєструвалися на сайті УЄФА.com, а потім подали заявку на акредитацію безпосередньо на подію. Невдовзі сторінки активували і прислади відповідне підтвердження. Проблеми почалися при подачі акредитації на матчі чемпіонату Європи. Точніше, на той момент то ще були не проблеми. Нам запропонували відіслати зразки журналістських робіт на футбольну тематику. Взагалі, коли є адреса ресурсу, перевірити неважко й самотужки. Заодно й картина складеться цілісніша і об’єктивніша. Але виконали.

Все. На тому зворотній зв’язок припинився. Скільки не намагалися отримати від прес-служби УЄФА бодай якусь відповідь, наші зусилля залишалися без уваги. Лише згодом, коли термін подачі акредитації давно минув й представники видань-щасливців мали отримувати свої посвідчення, один з колег надав нам телефон панянки, яка відповідала за пресу під час Євро в Україні. Звали її Ганна Добко. Посада – прес-секретар організаційного комітету Євро-2012. З 15-го разу вставивши своє слово в програмний монолог про неможливість таких ситуацій, ми все ж добилися від пані Ганни бодай якихось дій. Спершу відправили їй копії одностороннього листування з УЄФА. Потім ті ж копії були адресовані на вже відоме уєфівське «мило». Крапка. Далі – знову тиша.

Вже після старту Євро спробували вияснити ситуацію через впливових українських чиновників. Трошки покопирсавшись, ті пояснили, що ситуація безвихідна. Мовляв, прес-служба УЄФА мала квоту на акредитацію ЗМІ України, але обирала їх не за принципом рейтинговості й кваліфікованості, а методом тику. Тому й вийшло, що в ложі преси можна було побачити 15-річних піонерів з «районок» чи нікому не відомих інтернет-ресурсів, дует фуршетників з умовних «Фінансових відомостей», людей, котрі мали нахабство підписувати на сайтах, де вони працювали, інформацію на 500 знаків з результатом матчу і авторами голів своїм прізвищем, але не справді фахових журналістів.

Власне, навіть не себе тоді шкодував, хоча вважаю, що ресурс, який тоді представляв і з одним із найкращих спортивних журналістів України Анатолієм Яворським на чолі на право бути акредитованим заслужив. Але найсмішніше, що так само без права бути присутнім в гущі подій Євро-2012 тоді опинилося єдине україномовне друковане спортивне видання «Український футбол». Звісно, в чиновників УЄФА свої принципи й канони, згідно з якими від ресурсів, до фінансування яких був причетний тодішній президент ФФУ, поакредитовували, як жартують в журналістських колах, навіть технічок.

Звісно, журналіст – людина негорда. Їздити на виїзди й відвідувати спортивні змагання за свої кровні звикли вже давно. Такі реалії. Інша річ, що квитки на чемпіонат Європи з офіційного продажу задовго до старту й придбати їх, коли ілюзії щодо отримання акредитації відпали остаточно, було надто складно. Лише в шпекулянтів за космічними цінами. Зрештою, після гри Україна – Швеція ажіотаж трохи впав й на другий київський матч Швеція – Англія «тікети» вдалося придбати за собівартістю. На поєдинок шведів з французами квиток номіналом 1200 гривень, зареєстрований на шведське прізвище, обійшовся вже за 300 гривень.

Три квитки на чвертьфінальний матч Англія – Італія номіналом по 400 гривень киянин віддав нам за 500. Оскільки один «тікет» був зайвим, то спробували себе в ролі шпикулянтів й самі. Правда, невільно, бо про квитки нас у фан-зоні спитали двоє росіян з Краснодара. «Є один, - кажу. – 500 гривень». «Ось якби два…» Але згодом кубанці вирішили взяти квитка. «Як не буде, то на стадіон потрапить бодай один з нас». Власне, не здивувався, що на місці, де мав би бути росіянин, поруч з автором цих рядків сидів англієць років 50-ти.

А потім був півфінал Іспанія – Португалія в Донецьку. Туди разом із дружиною потрапили майже стихійно, помітивши, що через інтернет перекупники збувають квитки на матч нижче номіналу (по 400 гривень за «тікет» третьої категорії). Тож за добу до гри вирішую: треба їхати.

Але як добратися? Озлоблені цьоці в залізничних касах виціджують через зуби, що квитків до столиці Донбасу на 27 червня з Києва нема й не буде. Зателефонував у автокомпанію «Ґюнсел». Там сповістили, що залишилося лише два місця й що їх бронюють, якщо забираємо через годину. Вартість – 300 гривень за квиток. Тривалість маршруту – 12 годин. Така подорож виснажлива, але іншого виходу немає.

Але найгірше, назад до Києва не було навіть таких квитків. Та щастя прийшло майже нізвідки. Щастя прилинуло нізвідки. Щойно зібралися зайняти чергу до каси донецького залізничного вокзалу, як киянин у футболці португальської збірної каже: «Є два квитки на автобус на завтра, на сьому ранку. Віддаю по собівартості». Читаю, що квитки автокомпанії «Шериф-тур» куплені 2 червня. Вартість – 250 гривень. Відкритим залишалося лише питання, де б перебути ніч, бо селитися кудись за умови, що зі стадіону доберемося о другій ночі, не було сенсу.

Врешті, відходили всю ніч на ногах. Благо, емоцій матч, який завершився серією пенальті, залишив чимало. Сиділи тоді на «Донбас-Арені» за ворітьми, купивши за собівартістю (по 400 гривень) два квитки у поляків.

Фіналу, перепустки на який збували від тисячі гривень, вже не потягнули. Було прикро, що поряд подія, якої кожен адекватний любитель футболу ладен чекати все життя, а переглянути її вживу змоги немає. Давати ж мінімум 1000 гривень за квитки на місця з обмеженою видимістю якось не хотілося. Власне, тому й потім у фан-зоні іронізував, згадуючи «не злим, тихим» усіх причетних, завдяки домашнє Євро виявилося повноцінним не настільки, як хотілося б.

Зрештою, повторюю: не було б щастя... Досі з усмішкою згадую, як вболівали разом з групою поляків за «Кадру», яка грала проти москалів, а рассіянє, які стояли поряд і були у відчутній меншості, тихо сопіли в дві дзюрки. Саме у київській фан-зоні познайомилися вживу з нинішнім колегою за UA-Футболом Володимиром Миленком. Там, на Майдані було випито відра пива з поляками, шведами, чехами й іспанцями. Було весело. І добре, що такий досвід був.

А відсутність живого футболу, сподіваюся, компенсує це Євро. Відбуваю до Лілля, де збірна України 12 червня зустрінеться з німцями, транзитом через Ригу і Брюссель найближчої п’ятниці. Лише в груповому турнірі збираюся відвідати сім поєдинків – три «українських» і чотири за участю наших потенційних суперників. А «байки» наразі, зрозуміло, виходитимуть в евроформаті.

Побажаємо нашій збірній удачі!