Футбольний в’язень режиму Бацьки: Шокували білоруських мєнтів, вільно з ними розмовляючи

На відбірний матч чемпіонату Європи-2016 між збірними Білорусі та України ми їхали одним автобусом. Юрій Ольхович-Новосадюк або Джордж, як його називають друзі – інтеліґентний львів’янин, патріот своєї держави. За освітою – історик сакрального мистецтва, на хліб заробляє графічним дизайном. Виїздів зі збірною і улюбленими «Карпатами» він зробив безліч, об’їздив ледь не всю Західну Європу. Ніде проблем з правоохоронцями не мав. Однак у Білорусі, після виснажливих 18-ти годин у дорозі, на «Борисов-Арену» Юрій не потрапив. Трибуни стадіону йому замінила камера борисівського райвідділку міліції.

На ранок був «народний суд», який виписав Джорджеві п’ять діб арешту. На щастя, завдяки зусиллям наших дипломатів восьмеро українських вболівальників вийшли на свободу раніше вказаного у вироку терміну. З Юрієм ми поспілкувалися вже після того, як він повернувся до Львова. В інтерв’ю UA-Футболу білоруський в’язень розповів нам, за що опинився за ґратами, як спілкувався з так званими правоохоронцями сусідньої держави і в чому ті його звинувачували.

Екстремальний вояж до філії Тюрми народів. Мандрівка з UA-Футбол до Білорусі

- Уся ця історія виглядає, наче якийсь сюрреалістичний фільм, слава Богу, з гарним кінцем, - бере слово Юрій. – Мене пов’язали перед входом на «Борисов-Арену». При обшуку міліціянти помітили на мені «розу» з тризубом і надписом «Слава Україні – смерть ворогам». Поліцаї відразу збадьорилися, але ще більшим їхнє збудження стало після того, як вони перекинули «розу» на інший бік і побачили там з однієї сторони козака з булавою і слова «На коліна перед Україною». А з іншої – череп і надпис «Бандерштадт». Омонівці обурилися, а я їм пояснював, що цей шалик символізує єдність клубів. «Нєльзя».

«Немає питань, - кажу. – То на мені єдина українська річ, давайте залишу її в камері схову». «Хорошо, проході». Пішов за міліціонерами і через мить зрозумів, що мене ведуть до машини. Все, футбол завершився. Коли зайшов до автомобіля, то помітив, що там сидять й інші побратими. Видно, щоб заповнити машину, міліціонерам не вистачало «запакувати» ще двох. І вони «виконували план» наспіх. Я був дуже обурений. «Політика політикою, але у мене є квиток, дайте футбол подивитися» - кажу. Але ніхто мене не слухав. Невдовзі до нашого автозака привели ще одного хлопця і забили «пачку» стількома людьми, скільки туди могло поміститися – тобто дев’ятьма. Нас розфасували по трьох тісних комірчинках, оснащених маленькими ґратками, через які можна трішки дихнути. Далі була вже тюремна історія.

«Зачєм ви сюда прієхалі?», - запитав мене товаріщ у райвідділку. «Ви що, жартуєте? На футбол, звісно. Я по всій Європі їжджу», - відповідаю. - «О, Європа, гєї, п…си»… Поки ми розмовляли, привели й інших наших хлопців, з якими на той час я ще не був знайомий. Один з них, почувши нашу дискусію, запитав міліціонера: «А ти там був?». - «Я по тєлєвізору відєл». - «На російських каналах?», - запитую. «Да». Схожих на цю комічних історій впродовж усього часу нашого перебування в білоруському МВС було безліч. Ми шокували тамтешніх правоохоронців вже тим, що вільно з ними розмовляли, що намагалися дискутувати на теми сепаратизму на Донбасі і про анексію Криму Росією. Склалося враження, що ці міліціянти не звикли, що люди можуть з ними спілкуватися ось так, вільно.

- Надпис «А.С.А.В.» (all cops are bastards) на куртці уваги білоруських правоохоронців не привернув?

- Це трапилося трохи пізніше після затримання, коли нас переводили зі стаціонарного автозака до того, який мав відвезти до райвідділку. Коли проходили повз ряд «омону», один двометровий діяч, поглянувши на мою куртку, докодував: «А знаєцє, што гета азначаєт? Што ми всє п…си. Давай іді сюда». Але мені пощастило – мене вже засовували в машину. Пізніше, під час купи допитів і на суді жоден мєнт значення надпису А.С.А.В. не зрозумів.

- Сили проти вас міліція не застосовувала?

- Ні. Ні проти мене особисто, ні проти решти українських в’язнів. Думаю, все через те, що ми добре себе вели, не чинили опору. Хоча, думаю, потрап я до рук омонівців, зараз лежав би в лікарні. Згідно їхньої інструкції, вони мають повне право застосовувати фізичну силу. Взагалі, склалося враження, що наше затримання походило радше на якесь державне замовлення, що хтось нагорі дав наказ арештувати певну кількість осіб.

Не бачити Юркові білоруської краси наступних три роки

- Хлопці, які ходили до райвідділку тебе визволяти, розповідали про розкладену на столі атрибутику з національними символами, знайдену в тебе у кишені…

- Сувеніри привіз білоруським друзям. Потім навіть двом мєнтам подарував магніти з тризубами. «Не сприйміть за хабар», - кажу. Ті переговорилися між собою: «Гета національная символіка?». «Да, національная».

- До камери українців посадили усіх разом?

- Удев’ятьох сиділи спочатку. Спершу зі мною були двоє киян, ще один львів’янин і хлопець з Дніпропетровська. Вночі «підселили» ще кількох людей. Камера вузька, тож щоб вміститися, довелося тулитися одне до одного. Річ у тім, що тоталітарна Білорусь, на відміну від Росії, має хороші дороги, але тюрми, які не реорганізовували ще з часів Сталіна і Берії. Усі, хто трохи цікавився історією 30-40-х років минулого століття легко відтворить в уяві внутрішню огранку цих камер. І допитують там, за доброю енкаведистською звичкою, впродовж усієї ночі. Усі питання – політичного характеру.

Пропозицію підписати обвинувачувальний протокол я відхилив. «А чаво?» - запитав слідчий. Звісно, тому, що не погоджувався з обвинувачувальною статтею. Підписати – означало б визнати свою вину. Але я вирішив відповісти творчо. «Колись в Україні був поет Василь Стус, - кажу. – Коли його судили, у нього був адвокат – нинішній кум Х…ла (цей термін вживав підкреслено часто). Знаєто, хто то такий? Медведчук. Так ось він так захищав Стуса, що в прокурорів вже не залишалося роботи. Під час безкінечних допитів, які супроводжувалися страшними тортурами, від Стуса вимагали визнати свою провину. Але він цього не зробив. Я, наслідуючи нашого національного героя, зроблю так само». Розумієте, цей білоруський совок настільки сповнений людиноненависницької люті, що над ним лише й залишається насміхатися й стібатися.

Листівки до сьогоднішнього свята за дизайном Юрія Ольховича-Новосадюка

- Енкаведисти використовували під час допитів людей з навиками психологів…

- Я до такого теж потрапив. Той до мого допиту поставився настільки ретельно, що навіть роздів до гола. В дупу не заглядав, але труси знімати змушував.

- Макарони видавали за графіком?

- Кашу принесли вранці. Баланда з помідорами настільки гидка, що я відмовився її їсти. Видно, то бів якраз рибний день, бо в порцію входила ще й рибна котлета. Теж потворна на вигляд і запах. Я до неї не дотулився. Те, що схоже на зупу, трошки похлебтав. Як і випив кілька ложок чогось схожого на чай.

- До суду, який відбувся о десятій годині ранку, розраховував на те, що відбудешся штрафом?

- Нам говорили, що наше порушення – адміністративного характеру і після суду нас відпустять. До суду нас відправляли під акомпонемент паскудних, брутальних жартів мєнтів. В тому розподільнику, звідки нас везли, працює й чимало жінок, точніше бабех, які матюкалися як чоботярі. Ранок, а чимало міліціонерів вже були напідпитку, грали в карти. Розсмішив один з них. Поряд з нами були й білоруські в’язні, яких затримали не за політичними мотивами. Одного з таких мєнт питає: «Чаво ти кричиш? Што, кров украінская заіграла?». Погодьтеся, приємно, що вони ідентифікують нас як людей вільних, здатних постояти за себе.

Безпосередньо в приміщенні суду міліціонери стали настільки шовковими, що хоч до рани прикладай – ввічливі, коректні. Наче й люди ті самі, але ведуть себе не так, як на своїй території. Та нас відразу обнадіяло те, що до суду прибув український консул. Тоді відчули, що наша держава про нас дбає, бо ввечері виникало враження, неначе нас закрили і ми зникли безслідно.

Першою судили дівчину, Яну. У неї в Білорусі чимало друзів, до яких вона постійно приїжджала. Затримали Яну за те, що вона вивісила український стяг на секторі білоруських фанатів. Дівчина трималася мужньо, а засмутилася не стільки через те, що їй дали п’ять діб арешту, скільки через неможливість в’їзити в Білорусь впродовж наступних трьох років. Ми ж після вироку Яни зрозуміли, що не все для нас буде так просто, як розраховували.

Тих самих п’ять діб арешту після того отримав львів’янин Остап, якого арештували за чорний прапор з надписом «Воля України або смерть». У хлопця дружина, двоє дітей, яких він три місяці не бачив, бо воював на сході. А тут вирішив перед домом з’їздити на футбол. Про поїздку до Мінська він нікому з рідних не сказав. Зрештою, так само як і я.

Українські "в'язні" в актовому залі борисовського райвідділку

Тож дали нам усім по п’ять діб. Винятком був хлопець, якому через якийсь стікер приписали вандалізм і поширення нацизму. Він мав відсидіти вдвічі більше. Кількох людей, не знаю, за яких обставин, відпустили.

- Ти на суді відповідав російською?

- Звичайно, ні. Суддю це дуже обурило, адже в їхніх правоохоронних органах білоруська хоча й вживана, але російську треба знати обов’язково. Прояви ідентичності їх дратують. Скажімо, коли та ж Яна сказала, що приїхала до Мєнска, її принципово кілька разів виправили: «В Мінск». І лютували ще більше, коли в наступному ж реченні знову прозвучав «Мєнск». Я відразу сказав, що розмовлятиму лише українською.

Ще один розрив шаблону для каральних органів був після перегляду мого закордонного паспорту. По-перше, мєнти ніяк не могли второпати, звідки могло взятися подвійне прізвище. По-друге, там не було мого по-батькові. Коли цю «важливу деталь» намагалися вияснити, відповів: «Батько у мене є, але навіщо вам знати, як його звуть? Навіщо спілкуватися як дурні холопи?». Цим словом я міліціонерів шокував і вони перевели його на гомосексуальну тему, мовляв, це гейропа, де можуть бути батьки однієї статі. На суді, коли це питання здійнялося знову, сказав: «Миколайович я, якщо для вас це так принципово».

Обурило суддю також те, що я намагався допитатися, чому мене не допустили на футбол і чому не хочу визнати своєї вини. Відповідав я стримано, підкреслено чемно. А коли розгляд справи завершився, молода незаміжня суддя з дуже озлобленим виразом обличчя зачитала вирок. Після його оголошення розраховував поговорити з українським консулом, однак такої змоги мені не дали, відразу відвівши в автозак. Після того нас відвезли до тюрми, де камери значно брудніші, ніж у райвідділку. Нас, сімох українців, сершу посадили в одній камері. Відразу почали думати, що будемо робити далі. Найбільше ж хвилювалися за Яну, бо в цій жорсткій антисанітарії важко вижити навіть чоловікові, не говорячи вже про молоду дівчину, яку закинули в одне приміщення з кримінальними «білорусскімі женщінамі». Взагалі наступним етапом мало бути підсаджування до нас кримінальних злочинців, які мали вчиняти на нас психологічний і фізичний тиск, або слухати, про що ми говоримо.

- Знаю, що допомагали вам білоруські фанати…

- Об’єм передачі там дуже обмежений, тому їжі нам передали по мінімуму, забезпечивши цигарками, засобами гігієни й теплим одягом. Це було дуже важливо, адже знаходитися у вогкій холодній камері в легкому одязі важко.

- Коли дізналися, що вийдете достроково?

- Сталося це вже тоді, коли нас розділили: чотирьох повезли до сусідньої тюрми, а я, Остап і Женя з Білої Церкви залишилися у старій камері. А далі, тюрма є тюрма: сиділили, палили, розмовляли, розгаждували кросворди. Годинника там немає, тому орієнтація в часі втратилася. Ми не знали ні скільки сидимо, ні яка на дворі пора дня. Але в один момент заходить міліціонер і, оголошуючи наші прізвища, каже: «С вєщамі на виход». Повіддавали нам усі речі, але вихід оформляли надзвичайно довго.

Розуміємо, що дострокове звільнення – то заслуга українського Міністерства закордонних справ. Тому щойно вийшов, відразу зателефонував і подякував директору Депаратменту консульської служби МЗС Андрію Сибізі. Також дуже допоміг мій товариш, заступник міністра МЗС Данило Лубківський. Окрема подяка – першому секретареві з консульських питань, консулу Андрієві Лехкому, котрий впродовж усього цього часу нас супроводжував й поки нас не випустили, мабуть, взагалі не спав.

Знаходитися у тюрмі було не стільки страшно, скільки гидко. Тотальна антисанітарія, яка тисне і на психіку, і на стан здоров’я. Повинен сказати, що своєї вини не визнав не тільки я, а й решта арештованих у Білорусі українських вболівальників. Ми не підписали жодного паперу і це викликало у місцевих правоохоронців стан люті. У них так не прийнято. Фактично, на свободу ми вийшли амністованими. На прикладі цієї історії ми зрозуміли, що українці можуть відчувати себе на території чужої держави захищеними, що ніхто нас у біді не кидає. В цьому контексті ми у порівнянні з Білоруссю вже європейці. Нехай у них ліпші дороги, але ми вільні люди, про яких дбає наша держава. Чистих в ідеальному стані автобанів на свободу я не проміняв би ніколи.

Вважаю, що білоруські правоохоронці порушили наші права і ми маємо подати на них зустрічний колективний позов. Ці порушення полягають навіть у дрібницях. Скажімо, нам розповідали, що внутрішній український паспорт на білоруській території не дійсний. Це неправда, адже між країнами діє договір, який свідчить про протилежне.

- Не шкодуєш, що поїхав до Білорусі?

- Ні. Бодай тому, що зустрів у тюрмі прекрасних людей, які відтепер стали для мене щирими друзями. Усі ці негативи з часом відійдуть на другий план, а людські стосунки залишаться.