Нордичний лад. Мандрівка до Ольборґа з UA-Футбол

Їхній стиль життя багатьом з тих українців, у компанії яких відвідував матч групового турніру Ліги Європи «Ольборґ» - «Динамо» видався відверто нудним. Мовляв, данці лише працюють, а відпочивають від сили місяць у році, розваг у місті майже немає, з нудьги наша людина могла б і спитися. Справді, в Ольборґу не довелося зустріти жодного казино чи нічного клубу, а після десятої вечора «життя вирувало» лише у студентському кафе, розташованому поряд з міською ратушею, неподалік від Данського університету, в якому навчається понад 21 тисяча студентів.

Данці полюбляють спокій і затишок. Мабуть, погодні й кліматичні умови свій відбиток теж наклали. У теплу пору в Ольборзі зазвичай дощить, сонце з’являється нечасто. Можна сказати, нам ще поталанило, що впродовж перших кількох годин після нашого з командою київського «Динамо» прильоту і вранці у день матчу над містом просто висіли хмари, а моросіти починало через кілька годин. В принципі, цього часу було достатньо, щоб ознайомитися з історичним центром Ольборґа й спробувати пізнати буденний ритм життя місцевих мешканців.

У їхній поведінці не помітно суєти й поспіху. Впродовж двох діб не зустрів жодної людини, яка відкрито проявляла б негативні емоції. Спокій і стримані усмішки. Навіть дівчина, з якою випадково пересікся поглядом на алеї місцевого цвинтаря, посміхнулася. Може, то враження візуальне, але данський спокій не схожий на черствість. Вони – справжні. Вартувало попрохати найменшої допомоги, як на прохання відразу відгукувалися.

А емоції данці вочевидь бережуть на ментальному рівні, не розпорошуючи їх без потреби. Треба було бачити й чути, як щиро й голосисто вболівальники «Ольборґа» підтримували свою команду в матчі проти киян, як мелодично вони виспівували ім’я й прізвище свого капітана Расмуса Вюрца, коли той пішов наприкінці матчу змінюватися, як методично скандували прізвище «Еневольдсен». І ця любов взаємна, адже після матчу футболісти «Ольборґа» тривалий час вітали кожну з трибун.

У 2010-му цього, збудованого за кошт місцевих фермерів бугая розмалювали у біло-червоний колір, на честь дебюту "Ольборґа" в груповому турнірі Ліги чемпіонів

Свій контраст відчули відразу, незадовго до від’їзду до аеропорту. До автобуса, яким мали вирушати в путь динамівські гравці, підійшло кілька десятків уболівальників з різних міст України і Європи. Вони тримали велику розтяжку «Ярмола, с днюхой». Яким же було розчарування фанатів, коли привітатися з ними і подякувати за підтримку підійшов лише один гравець – Олександр Шовковський. Капітан роздав безліч автографів, люди сфотографувалися з Олександром на пам’ять і навіть трохи поспілкувалися. Решта футболістів, зокрема той, кому був присвячений банер, до вболівальників не підійшли.

Втім, то були останні миті на ольборзькій землі, за годину до повернення. Дощ не вщухав, на вулицях майже не було людей, а з вікон невеличких, дво- триповерхових цегляних будинків пробивалося світло від бра чи настільних ламп. В Ольборзі не прийнято зашторювати вікна й навіть чіпляти на них прозорі фіранки. Через те, проходячи повз хати, можна при бажанні розгледіти інтер’єр кімнат. Та навіть не заглядаючи свідомо, зробив висновок, що високих шаф і сервантів під стінами там не ставлять, люстр на стелі теж не вішають. Стіни в кімнатах голі, без обоїв і тим паче без коврів, без портретів, ікон чи картин.

109-тисячний Ольборґ, який є столицею Північної Ютландії, надто зеленим містом не назвеш. Навпаки, узбережжя фіорду Лімфіорден забудовані кількома заводами й проходячи поруч, спостерігаючи за білим димом з труб і важко вдихаючи той запах, розумієш, що знаходишся в промисловій зоні. Ні, з запорізьким чи дніпропетровським різнобарв’ям вихлопів Ольборґ не порівняєш, але дихати на повні груди тут складно. Не дивно, адже місто з найбільшим у світі спиртзаводом, який випускає відомий шнабс «Аквавіт» і експортує свою продукцію у 140 країн, заводами, які виробляють парові котли і вітроенергетичні установки, звідки експортується риба, зерно і цемент, є промисловим центром Данії. Більше того, донедавна в густозаселеній північній частині міста знаходився ще й м’ясокомбінат. Його прибрали на прохання мешканців, через стійкий неприємний запах, котрий розповсюджувався в усі сторони на кілька кілометрів.

Але ось парадокс: відходиш метрів на 500 від узбережжя, ближче до костелу Святого Марка, як від промислового смороду не залишається й сліду. Не дивно, адже поруч з церквою знаходиться величезний і надзвичайно затишний парк, з красивим озером, у якому плавають білі лебеді, гуси й дикі качки. Усе те птаство настільки звикло до людей, що не боїться чимчикувати поряд з лавочками, де перехожі присідають відпочити чи побалакати. На території парку знаходиться два футбольних поля і волейбольний майданчик на піску. Судячи з того, що газон не витоптаний, роблю висновок, що у футбол тут грають не часто.

Втім, проходжу ще метрів 300 і помічаю інший парк, який приваблює обвитими не то плющем, не то ліанами парканами. Асфальтові доріжки в парку обмальовані яскравими малюнками. На одному зі спортивних майданчиків дівчата грають у бадмінтон, а поруч у коробці з ґумовим покриттям хлопці «рубаються» у футбол. Помітне місце в парку займають трампліни для скейтбордерів і горбиста територія для велобайкерів.

Велосипеди, до слова, можна назвати однією з візитівок Ольборґа. Значна частина місцевих мешканців пересувається містом саме на роверах. Для велосипедистів тут створені всі умови. У якийсь момент проїжджу частину розширювали саме тому, щоб обладнати її велодоріжками з обох боків. По всьому місту. На роверах тут пересувається молодь, літні люди, молоді мами, які їздять на спеціальних «великах» з колясками. Найпоказовішим у цьому «велораї» назвав би культуру пересування – кожен «водій» навчився рукою сповіщати про повороти, зупинятися на переходах. Щоправда, з автомобілістами ольборзькі велосипедисти все ж конфліктують. Водії автівок начебто вважають «байкерів» надто нахабними.

Велостоянки в Ольборзі знаходяться на кожному кроці. Чимало з них – стихійні. Вночі доводилося зустрічати навіть ровери, припняті до дерева. Наша людина відразу запитає, чи немає тут охочих поцупити велосипед. Щоб відповісти на це запитання, достатньо переповісти історію, яку повідав наш екскурсовод Тарас. Якось, прогулюючись північною частиною міста, він загубив гаманець із доволі великою сумою грошей. Засмутившись, чоловік не очікував, що через три дні йому зателефонують з поліції і повідомлять, що люди принесли гаманець з усім його вмістом у відділок і його можна забрати. Цікаво, що поліції за два дні перебування в Ольборзі не вдалося помітити взагалі. Навіть поряд зі стадіоном.

Щодо екскурсовода Тараса, то він – колишній корінний киянин. В Ольборґ разом з дружиною перебрався, вигравши конкурс з набору у місцевий симфонічний оркестр. Подружжя скрипалів живе в Данії з початку 90-х і отримує додатковий підробіток від туризму. За словами Тараса, деякі його родичі в українській столиці, погостювавши в Ольборзі, дивуються, невже данці настільки бідні, що в переважній своїй масі їздять на велосипедах.

Ця невеличка скульптура підписана просто: "Козак"

Стосовно ж симфонічного оркестру, то він виступає у збудованому в новітньому архітектурному стилі Театрі музики. Незвичне для нашого ока тут усе – від фасаду зі скла і бетону, до специфічного, зі спіральними сходами й великим круглим дзеркалом під стелею четвертого поверху фойє. Етнічний українець Тарас пишається, що виступав на відкритті Театру, в присутності королеви Данії Марґаретте ІІ.

Здебільшого ж українці в Данії знаходять себе в іншій галузі. Місцеві мешканці дуже полюбляють свинину, тому в країні є чимало свиноферм. Щоб перейняти передовий український досвід, скандинави запрошують до себе випускників українських аграрних вузів. З прагматичної точки, зору, звісно, адже нашим фахівцям треба платити менше, ніж колегам із західної Європи. Втім, чимало українців цим шансом користається. Хтось залишається у Данії в статусі чорноробочого, а окремі наші співвітчизники змогли вкоренитися сповна і повідкривати свої свиноферми.

Усі найбільші архітектурні пам’ятки понад тисячолітнього Ольборґа розташовані доволі компактно і знаходяться в межах центру міста. Сполучені вони вузенькими вуличками з невеличкими середньовічними будиночками на кшталт тих, які описував Ганс Крістіан Андерсен у «Сніговій королеві». Навіть троянди і хризантеми поруч з хатинками висаджені так само, як у тій казці про Кая і Ґерду. На дверях деяких будинків вивішений список усіх господарів, які жили тут, починаючи з 18-го сторіччя. Латинська вулиця – й узагалі найвужча вулиця в Європі. Фактично, то навіть не вулиця, а вузький прохід поміж щільно збудованими двоповерховими будинками.

Гармонійно вписується у цей казковий антураж невеличкий музей з карколомними фігурками, розташований безпосередньо у дворі одного з будинків. Щоб опинитися там, достатньо зайти в арку. Грошей за відвідування ніхто не збирає.

Історичні пам’ятки Ольборґа приховують в собі чимало несподіваного. Скажімо, на стіні катедрального собору Святого Будольфі зацікавить список жінок-священників, котрі служили в різні роки у храмі, який був вперше збудований у 10-му сторіччі, а потім після повної руйнації відновлений у нинішньому вигляді впродов 18-19 віків.

Поруч із собором Святого Будольфі височіє величним шпилем колишня міська пошта, котра нині функціонує у вигляді музею. На даху будівлі збереглися кватирки для поштових голубів.

У збудованому в 1431 році монастирі ордену Святого Духа колись співіснували монахи і монахині. Нині храм теж частково перетворився на музей, а інша його частина перетворилася в будинок для людей літнього віку.

Ратуша в Ольборзі – то скромна двоповерхова будівля з жовтими стінами. А буквально поруч знаходиться велична шестиповерхова будівля у стилі голландського ренесансу. Її у 1964 році побудував купець Єнс Банґ, котрий збирався стати депутатом у місцевій раді. Коли купця не обрали, він помістив на своєму будинку, на тій стіні, котра повернена до ратуші, кам’яне зображення чоловічка, який висунув язика, продемонструвавши тим самим своє ставлення до міських властей.

Збудований у 1539 році замок оборонною фортецею так і не став через пов’язану з ґрунтовими водами ненадійність фундаменту і перетворився у звичайний палац. Якраз забрівши туди, спостерігав цікаву картину. Через арку зі сторони Лімфіордену до середини укріплення бажала в’їхати пожежна машина. Не вийшло, оскільки не дозволила висота арки.

Ольборґ, як зрештою і вся Данія, надзвичайно дороге місто. Для розуміння: півлітрова пляшка мінеральної води коштує в межах 25-ти гривень, хот-доґ – 70 гривень, стейк у не найдорожчому ресторані – 250 гривень. Банку пива у маркеті можна купити приблизно за 13-15 крон (гривня коштує вдвічі дорожче). Щоправда, у гіпермаркетах упаковка з шести банок «Карлсберґу» не така вже й дорога – 65 крон. Півлітрова пляшка шнабсу «Аквавіт» вартує в межах 100 крон. Магніт на холодильник – 20 крон, клубний шалик «Ольборґа» - 100 крон. 600-грамова баночка фірмового ольборзького оселедця – 19 крон. А ось м’ясо у порівнянні з Києвом не таке вже й дороге: кілограм свинячої полядвиці – 40 крон, ошийок – 44 крони. У нас ця продукція коштує майже стільки ж.

Ось тільки зарплати в Ольборзі далеко не українські. Отримують данці багато, але при цьому сплачують великі податки. Та завдяки цьому в країні повністю безкоштовна медицина (до речі, серед медиків теж вистачає спеціалістів з України). Значну частину податків міські власті спрямовують на будівництво вітроенергетичних установок, щоб місто через 20 років виробляло таким чином половину від споживаної енергії.

Поховання жертв другої світової війни на міському цвинтарі...

...і сам цвинтар

З футбольної точки зору в Ольборзі найбільше вразило те, що ще за три години до матчу поруч з «Нордійске-Ареною» не працювала жодна каса, зачиненим залишався навіть фан-шоп. Але при цьому 13-тисячний стадіон виявився заповненим відсотків на 70. Каси відкрилися за дві години до початку матчу, але черг за квитками не було. Вочевидь більшість вболівальників проходить на стадіон за абонементами або купує квитки через інтернет. Крім того, заповненими були усі ресторани на верхніх поверхах «Арени».

Данські клуби не мають змоги купувати дорогих леґіонерів. У них, за винятком копенґаґенського «Паркену», немає стадіонів рівня київського «Олімпійського», «Арени Львів», харківського «Металіста» чи «Дніпро-Арени». Втім, у них є той футбольний дух, який у нас з’явиться не скоро. Дух, сформований вочевидь не лише з огляду на розуміння гри, а завдяки ментальним особливостям, у середовищі, де людина відчуває себе людиною.

Фото автора