Футбол і Війна. Конголезькі муки

UA-Футбол проддовжує розповідати, як збройні конфлікти впливали на футбольне життя в різних куточках планети. На черзі стаття про одну з найбільших країн Африки.

Історія Демократичної Республіки Конго – це суцільний страх, породжений вбивствами, насиллям, бідністю і розбратом. Ця країна перетерпіла знущання колонізаторів, диктаторський режим схиблених на власній персоні вождів, кілька громадянських конфліктів, загальнонаціональну війну. Але при всьому цьому залишалася і до нині залишається однією з найбільш футбольних країн континенту. Шкіряний м'яч став в ДР Конго чи не єдиною альтернативою автомату: тут або вчитися вбивати, або вчитися грати в футбол, - або в стражданнях проживати свої дні з нерозумінням цінності свого існування.

***

Перша конголезька війна – громадянська війна в Заїрі. Місцеві тутсі (народ в центральній Африці – Руанда, Бурунді, ДР Конго), які проживали в основному на сході країни, за підтримки однодумців з Руанди та Уганди, повстали проти режиму диктатора Сесе Секо Мобуту

Тривалість конфлікту: приблизно вісім місяців (з жовтня 1996-го по травень 1997-го років)

Місце конфлікту – Заїр – країна в Центральній Африці, нині Демократична Республіка Конго

Втрати – невідомо

Результат – падіння режиму Сесе Секо Мобуту; перейменування країни з Заїру на Демократичну Республіку Конго; прихід до влади сепаратиста Лоран-Дезире Кабіла; початок Другої конголезької війни або Великої африканської війни

***

"У цій країні вже багато десятиліть жителі не знають що таке мир. Тут можна позбутися життя за жменю патронів, каністру питної води, шматок м'яса (найчастіше, твого власного!). Просто за те, що у тебе є річ, яка сподобалася людині, яка має зброю. Або за те, що твій колір шкіри трохи темніший, або говориш ти на трохи іншій мові ... Тут, в незайманих джунглях і на просторах саван, мародерство, грабіж і вбивство - спосіб життя! Країна, в якій першою (а часто і останньою) іграшкою дитини стають патрони і автомат Калашникова! Країна, в якій зґвалтована жінка радіє, що залишилася жива ... Країна контрастів, де найбагатші палаци столиці сусідять з наметами біженців, що йдуть від бойових дій. Де гірничодобувні компанії Заходу заробляють мільярди, а місцеве населення вмирає з голоду"… Коли шукаєш інформацію про страшні події в африканській країні, що нині називається Демократичною Республікою Конго, неможливо залишити без уваги вище приведені слова Мбога Мапуту, якими автор статті "Апокаліпсис сьогодні. Центральна Африка. Конго" підводить читачів до теми страшних подій на цьому забутому Богом клаптикові землі. Багатостраждальної землі…

Демократична Республіка Конго в своїй історія переживала кілька етапів – і так просто – без додаткового і глибинного вивчення питання – непросто сказати, який з цих періодів був найбільш кривавим, найбільш руйнівним для цієї країни. З 1908-го по 1960-й роки ДР Конго була колонією Бельгії і називалась тоді Бельгійським Конго. Африканці відчували на собі усі "особливості" такого режиму: колонізатори для того, щоб тримати гордих і войовничих африканців під контролем, використовували усі дозволені і не дозволені методи. Армія, сформована в тому числі і з місцевих войовничих племен, розправлялася із непідвладними найжорстокішими методами. Європейці без зайвих церемоній експлуатували землі, ресурси і людей своєї колонії, а тих, хто не хотів підкорюватися владі, безжально карали. Людські жертви вимірювались десятками мільйонів – і така кривава слава цієї землі розлетілася по всьому світу.

Конголезці потребували своїх героїв і такими стали Сімон Кімбангу – засновник національно-визвольного руху "кімбангізм" під лозунгом "Конго – конголезцям"; Патріс Лумумба та Жозеф Касавубу – натхненники того руху. Поступово країна стала вибиратися з глибокої ями і за допомогою дипломатичного втручання деяких країн-світових лідерів ДР Конго почала наближатися до своєї незалежності.

В 1960-му році на Брюссельських конференціях круглого столу на вимогу делегацій, що відстоювали інтереси Бельгійського Конго, Бельгія була змушена відмовитись від своїх колонізаторських претензій і надати африканській країні незалежність. Закінчився один кривавий період в історії ДР Конго – але почався новий.

Після отримання незалежності країну охопила гостра криза, пов’язана з відсутністю нормальних владних інститутів та з конфліктами чинів найвищого ґатунку. Народ продовжував бідувати, набрали потужності сепаратистські рухи, і країна навіть розділилася на декілька частин. Центральна влада не могла нічого зробити з сепаратистами, тому згодом їхні (сепаратистів) лідери отримали право диктувати свої умови на найвищому рівні. Так прем’єр-міністром ДР Конго на два роки став Моіз Чомбе – колишній сепаратист, керівник провінції Катанга, яка в 1960-му році оголосила себе незалежною державою. В 1961-му році був вбитий герой конголезького народу Патріс Лумумба…

1960-й рік. Командувач збройних сил ДР Конго Мобуту, котрий тоді ще називався Джозеф, а не Сесе Секо, разом з прем'єр-міністром Моізом Чомбе

Громадянська війна тривала до 1965-го року поки 25-го листопада владу не захопив головнокомандуючий збройними силами ДР Конго Сесе Секо Мобуту. Політик з часом зміг загасити вогнище громадянського розбрату, однак не демократичними методами, а диктаторськими. Мобуту встановив в країні режим, який характеризувався вкрай низьким рівнем життя населення, корупцією і політичними злочинами. Вся влада в країні сконцентрувалась у руках однієї, пропрезидентської партії.

Мобуту керував країною трохи більше 30-ти років – з осені 1965-го по весну 1997-го. Його режим було повалено в результаті Першої конголезької війни, або Першого етапу Великої африканської війни.

Диктатори – вони всі люди з відхиленнями, але нинішні тирани можуть "рівнятися" на Мобуту. Планомірна робота по вбивству країни і возвеличенню власного "я" призвела до катастрофічних наслідків. Мало того, що країна під "чуйним керівництвом" Мобуту два рази приймала участь у війні з Анголою, яка (війна), що зрозуміло, несла тільки розруху, так ще й внутрішня політика диктатора заганяла країну в небачену раніше кризу. Всі гроші, які Заїр (ДР Конго Мобуту в 1971-му році перейменував на Заїр – з введенням нової символіки країни) отримував від зовнішніх партнерів, йшли не в економіку держави, а в кишеню диктатора і його соратників. В результаті статок Мобуту оцінювався приблизно в 5 мільярдів доларів – приблизно стільки ж становив зовнішній борг країни. Вражають факти: Мобуту мав декілька палаців у Кіншасі (столиці країни), автопарк елітних на той час "мерседесів", власні літаки, стадо породистих корів, які на урядовому транспорті транспортувалися на випас до Південної Америки. Мобуту одягався в ексклюзивний одяг, регулярно відвідуючи Париж і скуповуючи там модні бутики; він був єдиною людиною в країні, котра мала право носити леопардову шапочку. Натомість, простим жителям було заборонено вдягатися в одяг західних країн і примусово вводився дрес-код на абакост – одяг спеціального покрою за дизайном самого Мобуту. Все західне викорінювалося з культури Заїра – дітей не називали не африканськими іменами, назви міст та вулиць було перейменовано на корінні африканські найменування, в той час як сам Мобуту користувався усіма привілеями європейського та американського життя.

Диктатор в своїй політиці орієнтувався не на СРСР, а на США та Європу, хоча намагався і з комуністами, котрі при першій кращій нагоді сунули свого носа в справи африканської країни, не псувати стосунків. В результаті дійшло до того, що Мобуту навіть роздавав землі Заїра закордонним резидентам.

Мобуту та 37-й президент США Річард Ніксон

Незгодних із режимом Мобуту карали публічно: диктатор іноді сам виступав в ролі ката, вбиваючи невірних на очах у переляканого люду. Інтелігенція, котра могла спричинити бунт в країні, свідомо винищувалась і в країні залишалися тільки бідняки, жебраки і неграмотні. Показник ВВП впав до рекордно низького показника, в державі процвітало хабарництво, політичні злочини, соціальні конфлікти. А диктатор тим часом був в країні напівбогом: новини на телебаченні навіть починалися із заставки, котра зображувала Мобуту, що сидів на небесах…

1976-й рік. Мобуту в компанії Жана Беделя Бокасси, імператора Центральноафриканської республіки, котрий згодом був звинувачений в канібалізмі

Мобуту зробив так, що єдиною престижною професією в країні була професія військового. Відтак, чоловіки старалися будь-якою ціною потрапити до лав армії, яка була опорою влади Мобуту.

1990-й рік. Сесе Секо Мобуту

Але вічно так продовжуватися не могло. В 1989-му році в країні був оголошений дефолт – Заїр не міг сплачувати за своїми зовнішніми зобов’язаннями. Втім, то ще був не кінець. Кінець режиму Мобуту припав на середину 90-х років.

В сусідній Руанді розгорілися свої протистояння. Почався масовий геноцид етнічної народності тутсі. Декілька сотень тисяч чоловік втекли до Заїру. Мобуту не міг залишити то без уваги. Диктатор розпорядився, щоб армія вигнала біженців з країни, очистивши від тутсі заодно всю територію Заїру. Тиран допустився фатальної помилки…

Почалася громадянська війна. На сході Заїру, де проживали тутсі, місцеві жителі об'єдналися з біженцями із Руанди. До них згодом приєдналися й інші невдоволені режимом Мобуту. Було сформовано Альянс Демократичних Сил за Визволення Конго. Сили повстанців були настільки потужними, що навіть армія не могла з ними нічого зробити. Підтримувані урядами декількох сусідніх держав, повстанці діяли сміливо і самовіддано, в той час як військові в прямих зіткненнях часто втрачали віру і просто тікали з поля бою. Режиму Мобуту прийшов кінець. В травні 1997-го року диктатор втік з країни, його війська заховались в джунглях, танкова колона зупинилась на півдорозі до Кіншаси… У вересні того ж року Мобуту помер в Марокко від раку.

1997-й рік. Конголезці святкують повалення режиму Мобуту

Владу в свої руки взяв Лоран Кабіла – грамотна людина (вчився в паризькому університеті), революціонер (був особисто знайомий з Че Геварою, хоча кубинський революціонер характеризував Кабіла як ненадійного, любителя випивки та жінок, але в той же час чоловіка з задатками управління масами). Але за стилем правління новий президент ДР Конго (Кабіла повернув країні стару назву) не дуже відрізнявся від того, чиє місце зайняв. В уряді країни і далі залишався міністр інформації, який раніше відповідав за культ особистості Мобуту – просто тепер робив те ж саме, тільки для Кабіли. Країна перейшла в наступну фазу свого розвитку: почалася Друга конголезька війна, або Велика африканська війна. Але це вже інша історія…

Футбольна історія країни з таким політичним режимом не може бути гладкою. Ця історія і не трагічна, і не романтична – це історія постійної боротьби за своє визнання. Футбол Демократичної Республіки Конго не міг зробити революцію, але й не хотів залишатися на задвірках… Футбол ДР Конго завжди був войовничим і безпристрасним.

В цій неблагополучній країні футбол відігравав особливу роль. Роль чи не єдиної доступної всім верствам населення розваги. Ти міг бідувати, ти міг оплакувати своїх вбитих на війні рідних, ти міг бути стурбованим через відсутність в домі куска хліба – але коли ти брав м'яч і виходив на широкі африканські простори, ти забував про все на світі. Водночас футбол слугував альтернативою війні. Хто не бачив себе зі зброєю у руках, але бажав вибитись в люди, обов’язково задумувався над можливістю стати футболістом. Але найбільше таланило тим, чиї батьки знаходили можливості для переїзду, в результаті чого корінні конголезці отримували шанс вчитися футбольному ремеслу у школах європейських клубів. Таким шляхом доросли до зірок планетарного масштабу Клод Макелеле (легендарний півзахисник, що нині шукає себе в тренерській справі, народився в Кіншасі), Стів Манданда, Крістіан Бентеке, Ян М'Віла, Ельякім Мангала, Ромелу Лукаку, Венсан Компані, Жозе Босінгва, Ріо Мавюба, Гаель Какута та інші.

Свою Федерацію футболу конголезці заснували в 1919-му році, коли країна ще знаходилась під колоніальним впливом Бельгії. У 1962-му стала членом ФІФА, в 1963-му – членом CAF, перший офіційний поєдинок збірна зіграла в квітні 1963-го року проти Мавританії. Збірна ДР Конго з другої спроби виграла Кубок африканських Націй. В своєму дебютному розіграші – в 1965-му році - конголезці зупинились відразу на першому раунді турніру, а от другий захід став тріумфальним. В році 1968-му ДР Конго у фіналі обіграла збірну Гани і стала володарем титулу найсильнішої збірної континенту. Втім, то був не пік цієї збірної.

Коли Сесе Секо Мобуту повністю розгорнув свій диктаторський режим, в міжнародних турнірах участь приймала збірна Заїру (з 1971-го року). Команда поступово перетворилася з національної гордості на особисту забавку диктатора.

1975-й рік. Матч між жіночими командами

До Єгипту в 1974-му році "леопарди" поїхали змагатися за честь свого народу. В той час як в країні масово гинули люди, конголезці добилися визначної перемоги. Заїр виграв турнір, а нападник Ндайє Мулумба став його кращим бомбардиром. 9 голів, які тоді забив Мутумбула (прізвисько гравця) й досі залишається рекордом. У вересні 2014-го року в Кіншасі було організоване грандіозне святкування сорокарічного ювілею цієї події.

З Єгипту збірна Заїру поверталася на батьківщину на особистому літаку Сесе Секо Мобуту. Своїх футболістів диктатор зустрічав як героїв і перед командою постала нова ціль: вперше відібратися на чемпіонат світу. В попередніх відборах команда, що зрозуміло, участі не приймала, а до Мундіалю 1970-го року не допустилася ФІФА. Відтак, вже сама участь у кваліфікаційному турнірі була проривом.

Збірній Заїру потрібну було витримати величезну конкуренцію: Африці тоді дали тільки одну путівку, а претендентів було 22. Втім, конголезці пройшли цей етап і стали першим представником не Північної Африки (тобто першою країною, що була розташована на південь від Сахари) на Мундіалі. Але вже там на "леопардів" чекало велике розчарування – три поразки з загальним рахунком 0:14.

"То був чемпіонат світу, який шанувальники африканського футболу воліють забути" – так після повернення додому конголезців писали експерти, оцінюючи виступ "леопардів". На збірну Заїру посипався шквал критики, що могло обернутися для гравців команди і їх родин трагічно. По виступу збірної Заїру оцінили весь рівень африканського футболу і Сесе Секо Мобуту не міг не сказати свого слова.

Хмизу у вогонь підкинув вчинок Ілунги Мвепу – правого захисника Збірної Заїру. В останньому матчі групи африканці протистояли бразильцям; латиноамериканці готувалися пробити штрафний удар – африканці вишикувалися в стінку. Головний арбітр дав свисток і… замість удару по воротах африканців, м'яч було вибито на половину поля збірної Бразилії. Ілунга Мвепу зі свистком вибіг зі стінки і відправив шкіряного куди подалі. Той епізод ще довго називали найяскравішим прикладом недисциплінованості і неграмотності африканських команд. А самі африканці ладні були провалитися крізь землю, коли чули розмови про вчинок Ілунги Мвепу.

Через багато років герой того епізоду розкрив мотиви своїх дій – вони виявились політичними. Без кровожерливої руки Секо Мобуту не могло обійтися апріорі. Ось що говорив сам Мвепу: "Я був, і досі залишаюся гордим, що представляв зі своєю командою Чорну (конголезці стали першими чорношкірими учасниками ЧС – прим.) і Центральну Африку на Кубку світу. Але в нас було помилкове переконання в тому, що ми повернемося з чемпіонату світу мільйонерами. Ми повернулися додому без гроша в кишені. Подивіться на мене зараз, я живу наче бродяга".

Африканці дізналися, що не отримають грошей за виступ на Мундіалі (вся їхня зарплата, очевидно, пішла в кишеню Мобуту) перед другим поєдинком в групі, суперником в якому була збірна Югославії. Бойові "леопарди" вирішили не виходити на гру, і заодно фізично помститися бюрократам. Але якимось чином конфлікт вдалося загладити і матч відбувся. Заїр програв 0:9. Ту поразку назвали нокаутуючим ударом по іміджу африканського футболу. Всю вину поклали на тренера Заїра югослава Зорана Відініча. Секо Мобуту погрожував всім членам тієї команди фізичною розплатою...

"Мобуту був для нас наче батько. Коли ми вийшли до фінальної частини чемпіонату світу, він привітав нас у своєму будинку і кожному з нас подарував автомобіль та житло. Генерали Мобуту настільки нам заздрили, що президент був змушений і кожному з них подарувати по автівці – щоб тільки вони заспокоїлись", – такими були спогади Ілунги Мвепу після перемоги Заїру в кваліфікації до ЧС-1974.

Але в очах диктатора ти з героя дуже легко перетворюєшся на вигнанця. Мвепу говорив, що він і його партнери дізналися, що їх ошукали, тому виходити на гру проти Югославії взагалі не збиралися. А коли врешті-решт вийшли, то просто відбували номер. "Після матчу він (Секо Мобуту – прим.) прислав до нас своїх президентських охоронців, щоб ті погрожували ним. Вони зачинили готель, вигнали всіх журналістів і сказали нам, що якщо ми програємо Бразилії 0:4 або більше, то ніхто з нас не повернеться додому". Заїр програв бразильцям 0:3… Гравці повернулися додому, але конголезький футбол отримав удар, від якого довго приходив до тями. А той свій вчинок Мвепу пояснив дуже красномовно: "Я був в курсі всіх футбольних правил. Просто я не хотів знаходитися на полі і перебувати під ризиком отримання травми в той час, коли ті, хто забрав наші гроші, сиділи спокійно на терасі і за всім цим спостерігали. Я чудово знав правила і надіявся, що арбітр вилучить мене з поля. Але він був досить м'яким і показав мені тільки жовту карточку"…

З кваліфікації чемпіонату світу 1978 команда з Заїру, який палав диктаторським вогнем Мобуту, відкликала свою заявку. На ЧС-1982 – не пройшла відбір; на ЧС-1986 – не виставила команду взагалі. Тільки з року 1990 конголезці стабільно приймають участь в кваліфікаційних турнірах. Але більше "леопардам" так і не вдавалося пробитися на Мундіаль. ЧС 1974-го року залишається поки що єдиним для збірної цієї країни виступом на елітному рівні.

В часи загострення громадянських воєн конголезці або не подавали, або відкликали заявки і на Кубок африканських Націй. Так було з турнірами 1978-го та 1986-го років. Найкращим досягненням конголезької збірної на континентальній першості після 1974-го року є третє місце на КАН-1998.

Власне, той турнір став розрадою для небайдужих до футболу конголезців. Країна хоч і позбулась диктатора Мобуту, не вибралась з полум’я війни. А національна збірна в той час поїхала на Кубок Африки і здобула там бронзові нагороди, вселивши в серця вболівальників надію. Диктаторський режим Мобуту закінчився і ця перемога (а третє місце – то саме перемога) наче символізувала покращення для конголезців не тільки справ футбольних, але й життя в цілому. "Леопарди" потрапили до складного квартету, де суперниками збірної ДР Конго були команди з Тунісу, Гани та Того. Конголезцям вистачило двох перемог – над Ганою та Того – щоб відібратися до чвертьфіналу. Там – у чвертьфіналі – був подоланий Камерун, а в півфіналі – поразка в додатковий час від збірної ПАР.

Матч за третє місце став прикрасою турніру. ДР Конго і Буркіна-Фасо розіграли справжню драму. На 75-й хвилині конголезці поступалися 0:3. Але загартовані не тільки футбольними, але й життєвими труднощами конголезці не опустили рук, здійснивши неймовірний камбек. На 76-й хвилині "леопарди" один гол відквитали, але на 86-й Буркіна-Фасо забила ще раз. Власне, конголезці на тій же хвилині відзначилися вдруге, а до 89-ї включно повністю відіграли відставання (4:4).

Гра перейшла в додатковий час, а потім і у серію пенальті, яку виграли конголезці. То була неймовірна перемога – в такий складний час збірна ДР Конго встановила планку виступу на континентальних першостях на рекордній для себе висоті. Навіть у відносно мирний час 2000-х років конголезці не підіймалися на Кубку африканських націй вище чвертьфіналу. Може, й справді, біда гуртує…

Диктаторство Мобуту і постійні війни пригальмували розвиток і клубного футболу. Чемпіонат країни було засновано в 1958-му році, але регулярно він почав розігруватися з 1963-го. Тільки в останні роки першість дійсно стала привабливою: в 2010-му році Ліга підписала вигідний спонсорський контракт з компанією африканського мобільного зв’язку "Vodacom", а матчі почали збирати реально багато глядачів. Рекорд нині – це 80 000 на столичному дербі "Мотема Пембе" – "Віта".

Після 70-х років, коли футбол конголезців був зразковим на континенті, клубам із цієї країни вдалося двічі виграти африканську Лігу чемпіонів. Було це в 2009-му та 2010-му роках. В тому ж таки 2010-му році конголезький ТП "Мазембе" став першою африканською командою, котра добралася до фіналу Клубного чемпіонату світу.

Такий успіх цієї команди виник не на рівному місці. ДР Конго не вибралась із лещат бідності. А там де є дуже бідні – є й дуже багаті. Один з таких дуже багатих – Маузе Катумбі – з дитинства вболівав за ТП "Мазембе". Хлопчина ріс в час, коли клубний футбол Африки був розмальований в кольори ТП "Мазембе". Команда вигравала не тільки внутрішні трофеї, але й міжнародні (Африканська Ліга чемпіонів 1967, 1968). Хлопчина говорив, що він шаленіє від футболу, а коли у зрілому віці Маузе Катумбі став впливовим в країні бізнесменом і політиком, любові до спорту мільйонів не втратив. У 1997-му році Катумбі став президентом ТП "Мазембе", сформувавши в клубі бюджет розміром в космічні для Африки 10 мільйонів доларів. Такі грошові вливання стали гідною компенсацією за зменшення уваги: колись Катумбі, як він сам говорив, приділяв футболу 90 % свого часу, але посада губернатора провінції Катанга відібрала в чоловіка можливість повністю віддавати себе футболу...

Часи змінилися. Нинішній світовий устрій не терпить такої розрухи, яка колись царювала в ДР Конго. Країна не перестала жити бідно, але перестала вбивати своїх людей на рівному місці і без підстав. Тепер віддаватися футболу, який є не просто грою, а способом життя для багатьох конголезців, стало простіше. В 2015-му році конголезці знову виступлять на Кубку Африки з метою остаточно утвердитись в ролі вільної, сильної та успішної футбольної нації.