Учасники Євро-2016. Збірна Північної Ірландії

Джордж Бест - найкраще, що траплялося зі збірною Північної Ірландії в її небагатій історії. Але нести на собі колектив було не під силу навіть одному з найвеличніших футболістів в історії людства. На пік свого розвитку "зелено-біла армія" зійшла вже тоді, коли зірка її легенди опустилася за горизонт.

Однак все нечисленні успіхи пов'язані виключно зі світовим чемпіонатом.

У 80-і роки в команді підросло непогане покоління, і в результаті ірландці ледь не вийшли в півфінал ЧС-1982. Вони посіли перше місце в групі, обігравши господарів турніру іспанців, Гондурас і зігравши внічию з Югославією. Але для подолання наступного групового етапу нічиєї з Австрією виявилося недостатньо, адже французам команда Біллі Біндхема програла без шансів на порятунок - 1:4.

На наступний мундіаль в Мексиці Північна Ірландія теж кваліфікувалася, але виступила жахливо. Команда розжилася лише нічиєю з Алжиром і програла іспанцям і бразильцям. Але пам'ятним став зовсім не матч, в якому вдалося зачепитися за очки, а програна зустріч зі збірною Бразилії: в ній прощався з футболом Пет Дженінгс, легендарний воротар, якому довгий час належав світовий рекорд за кількістю ігор за збірну.

Після цього великі турніри були для команди недосяжною мрією, а сама вона перетворилася в справжнісінький анахронізм. Вона неухильно слідувала чисто британському стилю гри, немов навмисне виправдовуючи одне зі своїх прізвиськ - "північно-ірландське залізо". Навіси, закидання, діагоналі, жорсткі підкати і боротьба на кожній ділянці поля. Елементи регбі іноді, звичайно, можуть додавати видовищності, але в грі на результат вони самі по собі є малоефективними.

По суті, збірна Північної Ірландії - це жива ілюстрація тієї реальності, в якій міг би існувати весь британський футбол, не створи англійці важковагову Прем'єр-лігу.

Прекрасно знаючи можливості своїх гравців, Майкл О'Ніл не грає в рулетку і перш за все думає про те, як порушити наступальні плани суперника. Знімати верхні м'ячі захисники сяк-так можуть, але проти гри в пас на відкритому просторі стають жертвами власної неповороткості. Через цю слабкість пропускає команда досить регулярно. Зіграй румуни й угорці сміливіше в відборі, навряд чи б "армія" здобула історичну путівку на чемпіонат Європи.

В останніх товариських матчах Майкл О'Ніл в основному награвав класику з чотирма захисниками, періодично перекроюючи тільки центральну і атакуючу лінії. Однак в цих же спарингах команда була помічена в переході на ще більш закриту схему 3-5-2. Тобто, нічого видатного від збірної Північної Ірландії у Франції очікувати не варто: та ж гра другим/третім/п'ятим номером з улюбленим прицілом на шанс в контратаці і прагненням сплутати супернику ноги в центрі поля.

Виправдовувати всі надії нації повинна людина на ім'я Кайл Лафферті і на прізвисько "Монстр". Ця 193-сантиметрова гора пройшла школу "Бернлі" і виросла в посереднього нападника, здатного вистрибнути вище всіх у штрафному майданчику або протягнути на своїх плечах пару-трійку захисників. Нічого видатного для 2016-го року.

Причому Лафферті абсолютно непередбачуваний, і здебільшого це стосується його психології. Свого часу "Монстра" вигнали з "Глазго Рейнджерс" з формулюванням "за погане ставлення до партнерів по команді", а в іншій ситуації дискваліфікували на два матчі за очевидну симуляцію відкритої черепно-мозкової травми, коли до нього ніхто навіть не доторкнувся.

Після Шотландії Лафферті поїхав в європейське турне: побував в Швейцарії, Італії, Туреччини, міг опинитися навіть в Азербайджані. Потім повернувся в Англію і після чергової невдалої спроби закріпитися в складі "Норвіча" перейшов в "Бірмінгем". У сумі за цей клубний сезон нападник зіграв тільки в семи матчах і забив один гол. З таким ось бідненьким багажем головна надія Північної Ірландії їде на чемпіонат Європи.

Не потрібно премудру голову, щоб зрозуміти: збірна Північної Ірландії - аутсайдер не тільки своєї групи, а й усього турніру. До Франції вона потрапила не стільки за своєю заслугою, скільки з волі жереба, який люб'язно підсунув їй в кваліфікацію млявих угорців і румун. Проти технічних і більш класних команд у "зелено-білої армії" немає жодних шансів. Єдиний варіант - поламати суперникам все кістки. Хіба що на це і залишається сподіватися.