Учасники Євро-2016. Збірна Італії

Чотирикратні чемпіони світу, чемпіони Європи і чинні віце-чемпіони континенту – все це про збірну Італії, учасника Євро-2016.

Історія

У щось подібне до футболу на італійській землі грали ще з XIV століття і мало вони ім'я "кальчо" (саме так сьогодні слово "футбол" на італійську мову і перекладається). А футбол у тому його вигляді, який ми знаємо зараз, на Апенніни в 1880-х роках занесли англійці (власне, а хто ж ще міг це зробити?). Спочатку футбол в Італії (як і скрізь) був виключно клубним, але в 1910-му році Федерацією футболу Італії було прийнято рішення організувати національну збірну країни, і 15 травня того ж року вона зіграла перший в своїй історії матч. На стадіоні в Мілані італійці приймали збірну команду Франції і, незважаючи на відсутність в своїх рядах представників найсильнішої в той час італійської команди "Про Верчеллі", впевнено перемогли з рахунком 6:2.

Першими офіційними змаганнями, в яких брала участь "Скуадра адзурра" ("Блакитна команда", або "Блакитна ескадра" – це прізвисько закріпилося за командою відразу ж через блакитний колір форми, який був кольором королівської династії Савойї, що правила Італійським королівством з 1861-го по 1946-й роки), були футбольні турніри на Олімпійських іграх. Спочатку збірна Італії виступала на них під олімпійським же девізом: "Головне участь, а не перемога!", поки в 1928-му році на Олімпіаді в Амстердамі не завоювала бронзові медалі. Коли ж ФІФА заснувала перший чемпіонат світу і постановила провести його в 1930-му році в далекому Уругваї, то італійці (як і більшість європейських збірних) відмовилися від участі в ньому.

Зате наступний чемпіонат світу проходив вже в Італії, тому брати участь в ньому сам Бог велів. Не без проблем і, як кажуть злі язики, не без допомоги "ззовні", італійці по черзі пройшли (а чемпіонат проводився за "олімпійською" системою – на виліт) збірні США, Іспанії (в переграванні) і Австрії, після чого в фіналі у додатковий час обіграли Чехословаччину. І на першому ж переможному чемпіонаті світу в складі італійської збірної виявився перший оріундо (уродженець іншої країни, але має італійське коріння). Та ще й який! Ним став аргентинець Луїс Монті, який в 1930-му в складі збірної Аргентини став віце-чемпіоном світу (тоді так можна було).

Наступний чемпіонат світу відбувся через чотири роки у Франції, і його теж виграла збірна Італії (до сих пір лише дві збірні перемагали на чемпіонатах світу двічі поспіль: італійці і бразильці). На цей раз настільки впевнено, що питань щодо справедливості цієї перемоги ні в кого не виникло. Капітаном і лідером тієї команди був великий форвард Джузеппе Меацца – людина і стадіон.

А між двома переможними Мундіалями італійці зганяли на Олімпіаду в Берлін, де аматорським складом теж виграли золото. У тій збірній, як і вимагав олімпійський принцип, не було жодного футболіста-професіонала, а складалася вона повністю зі студентів італійських ВУЗів. Тренував "Скуадру Адзурру" весь цей час великий Вітторіо Поццо, який крім надуспішної роботи в національній та олімпійської збірних країни, розробив і впровадив програму реформування і розвитку італійського футболу. Складовою частиною цієї програми стало, в тому числі, утворення Серії А.

На перший післявоєнний Мундіаль до Бразилії італійці поїхали в дуже ослабленому складі і повністю провалилися, не зумівши вийти з групи вже на першому етапі. Але на те були об'єктивні причини. Справа в тому, що за рік до чемпіонату світу в авіакатастрофі загинули всі основні футболісти "Торіно" – клубу, який перед цим чотири роки поспіль ставав чемпіоном Італії і був базовою командою збірної. Невдача в Бразилії стала початком повоєнного краху італійської збірної. Далі вона не змогла подолати групову стадію на чемпіонатах світу 1954-го, 1962-го і 1966-го років, а на чемпіонат світу 1958-го року взагалі не кваліфікувалася. Повз "Скуадру адзурру" пройшли і перші два чемпіонати Європи: в 1960-му році вона відмовилася від участі, а в 1964-му не потрапила в число учасників фінального етапу (тоді їх було всього четверо).

Перший післявоєнний успіх трапився в році 1968-му, коли італійці виграли домашній чемпіонат Європи. Тренував команду, в якій виблискували Сандро Маццола, Джанні Рівера і Джачинто Факкетті, 47-річний тренер Ферруччо Валькареджі. Він же повіз "Скуадру" і на наступний чемпіона світу в Мексику, де італійці дійшли до фіналу, але змучені важкою півфінальною сутичкою зі збірною ФРН (4:3 у додатковий час, причому рахунок після основного був 1:1) нічого не змогли протиставити більш свіжим бразильцям на чолі з Пеле – 1:4. Далі ця команда пішла по похилій: не змогла кваліфікуватися на Євро-1972, а на ЧС-1974 не вийшла з групи.

Природно, після такого Валькареджі був відправлений у відставку, а на його місце прийшов Енцо Беарзот – багаторічний тренер молодіжки і помічник Валькареджі. Беарзот відразу взявся за омолодження складу, провалив кваліфікацію на Євро-1976, але вже на чемпіонаті світу 1978-го року гра "Скуадри адзурри" вселяла оптимізм. Італійці впевнено виграли свою групу на першому етапі (перемігши, в тому числі, аргентинців – господарів турніру і майбутніх чемпіонів), але далі поступилися нідерландцям і замість фіналу вирушили оскаржувати третє місце з бразильцями (невдало, до речі).

Приблизно така ж доля спіткала "Скуадру Адзурру" і на Євро-1980, який проходив в Італії - четверте місце. Зате на чемпіонаті світу 1982-го року в Іспанії все склалося якнайкраще: феєричні перемоги у вирішальних матчах над Аргентиною (діючий чемпіон світу), Бразилією (найсильніша збірна на тому турнірі), Польщею і ФРН (просто сильні тоді команди) принесли італійцям золоті медалі і третій за рахунком Кубок світу. Ворота в тій збірній захищав чемпіон Європи ще 1968-го року, 40-річний Діно Дзофф, а вирішальні голи забивав молодий форвард Паоло Россі.

Ну а далі пішла вже нова глава в історії, яку умовно можна назвати "чверть століття без трофеїв". Причому, збірну Італії в цей час очолювали кваліфіковані тренери (одні Аріго Саккі і Джованні Трапаттоні чого варті), в її складі грали талановиті футболісти (володар Золотого м'яча 1993 року Роберто Баджо, Джанлука Віаллі, Роберто Манчіні, Вальтер Дзенга, Паоло Мальдіні, Роберто Донадоні, Франко Барезі), але все якось ніяк не виходило добитися успіху. Так на ЧС-1986 італійці вилетіли від французів в 1/8-й фіналу, на Євро-1988 – в півфіналі від СРСР, на домашньому ЧС-1990 – в півфіналі по пенальті від Аргентини (тоді хоч третє місце взяти вдалося), на Євро 1992, щоправда, не потрапили, зате на ЧС-1994 дійшли до фіналу, де в серії пенальті програли бразильцям. На Євро-1996 знову провал – невихід з групи, на ЧС-1998 – виліт у чвертьфіналі по пенальті від французів, на Євро-2000 – поразка від тих же французів у фіналі в додатковий час, на ЧС-2002 – виліт в екстра-таймі від Південної Кореї, і, нарешті, на Євро-2004 невихід з групи.

Прокляття вдалося зняти Марчело Ліппі, який відмінно підготував команду до чемпіонату світу 2006-го року, де вона завоювала четвертий свій Кубок світу. Тоді історію творили такі футболісти, як Джанлуїджі Буффон, Фабіо Каннаваро, Алессандро Неста, Марко Матерацці, Андреа Пірло, Лука Тоні, Франческо Тотті, Алессандро Дель П'єро і інші, ще не забуті, імена. На жаль, продовження не було: на Євро-2008 команда в чвертьфіналі поступилася іспанцям у серії пенальті, а на ЧС-2010 взагалі зганьбилася по повній програмі, не зумівши вийти з групи з Парагваєм, Словаччиною та Новою Зеландією.

Далі була епоха Чезаре Пранделлі, який почав прищеплювати команді атакуючу модель гри і зібрав непоганий комплект медалей – срібну на Євро-2012 і бронзову на Кубку конфедерацій 2013.

Крім переводу команди з оборонної ігрової моделі, яку прищеплювали "Скуадрі адзуррі" багато десятиліть, на атакуючу, Чезаре Пранделлі відзначився кількома іншими інноваціями. Наприклад, ввів в збірній якийсь "Етичний кодекс": футболістам, щоб претендувати на виклик до збірної, потрібно було не тільки добре грати в футбол, а й проявляти повагу до суперників, арбітрів та тренерів, як на футбольному полі, так і за його межами.

Відбір на ЧС-2014 Італія пройшла впевнено, достроково забронювавши за собою перше місце в групі (група, щоправда, була та ще: Данія, Чехія, Болгарія, Вірменія і Мальта), а ось на самому Мундіалі знову провалилася, не зумівши вийти з групи з Уругваєм, Коста-Рікою і Англією.

Сучасний стан

Новітня історія збірної Італії почалася в серпні 2014-го року, коли головним тренером був призначений Антоніо Конте. Побудувавши перед цим чемпіонський "Ювентус", він почав займатися тим же самим у збірній.

Насамперед Антоніо ґрунтовно перетрусив склад, наситивши його свіжою кров'ю. При ньому в збірній дебютували Граціано Пелле, Сімоне Дзадза, Едер та Федеріко Бернардескі, а Алессандро Флоренці і Лоренцо Інсіньє до Конте за головну команду країни провели всього по одному матчу в стартовому складі.

Спершу зібрана заново команда розім'ялася на бронзових призерах останнього Чемпіонату світу, збірній Нідерландів, впевнено обігравши її у товариському матчі з рахунком 2:0. Почали відбірковий цикл до Євро-2016 італійці теж весело і впевнено: перемогами над Норвегією, Азербайджаном і Мальтою. І нехай в цих матчах гра не радувала око, зате характеру і прагнення до результату команді було не позичати. Далі були три нічиїх поспіль – з Болгарією і дві з Хорватією, але відбірковий цикл "Скуадра адзурра" закінчила чотирма перемогами поспіль і впевненим першим місцем в групі.

А потім настав період товариських матчів в рамках підготовки до фінальної частини чемпіонату Європи, в яких Конте пустився у всі тяжкі. У спробі награти нові тактичні схеми, такі як 4-4-2 і 3-4-3, він не виграв жодного матчу, програвши при цьому Бельгії та Німеччині і зігравши внічию з Румунією і Іспанією.

В останньому на сьогодні контрольному поєдинку він повернувся до старої доброї схеми 3-5-2 і мінімально обіграв Шотландію (1:0). На ній він, швидше за все, і зупиниться.

Тактика

На жаль, через травми пропустять Євро-2016 відразу три якісних півзахисника: Клаудіо Маркізіо, Ріккардо Монтоліво і Марко Верратті. Особливо істотна втрата першого з них, якого сміливо можна назвати стрижневим гравцем і "Ювентуса", і збірної. А добротних гравців Жоржиньйо, Джакомо Бонавентуру і Доменіко Берарді головний тренер проігнорував з якихось своїх міркувань. Як і ветерана Андреа Пірло.

Отже, у воротах однозначно буде грати 38-річний Джанлуїджі Буффон з "Ювентуса" – лише травма і дискваліфікація можуть його позбавити місця в стартовому складі. Якщо ж це відбудеться, то першим на підміну буде, швидше за все, 33-річний Федеріко Маркетті з "Лаціо" – він досить непогано виглядав в минулому сезоні, тоді як 29-річний Сальваторе Сірігу майже весь сезон провів на лавці запасних французького ПСЖ.

Трійка центральних захисників теж сумнівів не викликає: трохи правіше центру буде грати 35-річний Андреа Барцальї, трохи лівіше – 31-річний Джорджо К'єлліні, а строго по центру – 29-річний Леонардо Бонуччі (всі троє з "Ювентуса"). У разі чого, завжди підмінити партнерів готовий 28-річний Анджело Огбонна з англійського "Вест Хем Юнайтед".

На позиції правого латераля Конте награвав як 26-річного Маттео Дарміана з англійського "Манчестер Юнайтед", так і 29-річного Антоніо Кандреву з "Лаціо". Ліву бровку частіше за інших у нього закриває 23-річний Маттіа Де Шильйо з "Мілана", якого в разі потреби легко може замінити вищезгаданий універсал Маттео Дарміан.

Правим центральним півзахисником Конте, чомусь, бачить 25-річного Алессандро Флоренці з "Роми", у якого в зв'язку з травмами Марко Верратті і Клаудіо Маркізіо конкурентів не передбачається. Не вважати ж таким 23-річного Стефано Стураро з "Ювентуса", у якого за спиною жодного матчу за національну збірну... А ось за місце лівого центрального півзахисника є кому поборотися: тут і 31-річний Марко Пароло з "Лаціо", і 31-річний Емануеле Джаккеріні з "Болоньї", і 22-річний Федеріко Бернардескі з "Фіорентини".

Самою ж проблемною бачиться позиція опорного півзахисника. Андреа Пірло до заявки не потрапив, Ріккардо Монтоліво та Клаудіо Маркізіо травмовані – ось і виходить, що у 32-річного Даніеле Де Россі з "Роми" в конкурентах залишився лише 33-річний Тьяго Мотта з французького ПСЖ.

Що стосується пари форвардів, то в разі доброго здоров'я, одне місце заброньоване для улюбленця тренера – 30-річного Граціано Пелле з англійського "Саутгемптона". На друге ж в рівній мірі претендують всі інші форварди з заявочного листа: 29-річний Едер з "Інтера", 26-річний Чіро Іммобіле з "Торіно", 24-річний Сімоне Дзадза з "Ювентуса", 25-річний Лоренцо Інсіньє з "Наполі" і 23-річний Стефан Ель-Шаараві з "Роми". У останніх двох є перевага – вони не менш класно можуть зіграти і в півзахисті, якщо доведеться.

Ось з цією командою однодумців Антоніо Конте і спробує здивувати всю футбольну Європу. У Діно Дзоффа на Євро-2000 вийшло, так що чим чорт не жартує.

Запитання автору ви можете задати на конференції.