Ліон у вогні, або Як братання французів з албанцями в масове побоїще переросло - ексклюзив

Серед вчорашніх поєдинків Євро-2016 найбільше очікував на зустріч збірних Франції та Албанії. І не тому, що очікував від того поєдинку якоїсь інтриги (хоча виявилося, що вона там була). Два з половиною роки тому був на «Стад де Франс» на поєдинку команд Франції та України. Наша команда тоді програла 0:3 і на мундіаль-2014 не потрапила. Ще тоді зауважив, що однією з основних складових перемоги «гальських півнів» було виконання їхніми фанатами «Марсельєзи». Такого натхненного, величного співу 70-ти тисяч випадкових людей, не чув ніколи. Ні до, ні після того.

Тому, знаходячись у Франції, нагодою подивитися гру місцевої збірної бодай у фан-зоні не скористатись не міг. Точніше, сподіваюся, що у плей-оф зможу переглянути матч команди Дідьє Дешама й у живу, але наразі жадав відчути те, чого з ложі преси можна й не помітити. При цьому принциповим для мене було відчути саме ту мить, коли над «Велодромом» у Марселі й відповідно з великого екрана на площі Белькур в Ліоні лунатиме «Марсельєза». Зізнаюся, нервував, коли доїжджав на метро з передматчевих заходів напередодні поєдинку української збірної з північно-ірландцями, впритул до 21-ї за Францією. Коли сідав у метро на крайній станції «Vaulx-en-Velin La Soie», до часу, коли команди орієнтовно мали виходити на поле, залишалося 12 хвилин. І 12 зупинок метро. Ось і з’явилася нагода перевірити, чи справді час переїзду від станції до станції в Ліоні становить лише хвилину.

Правда. Але вийшовши з підземелля побачив з усіх боків фан-зони величезні черги. Рухалися вони повільно, бо кожного бажаючого подивитися футбол у наближених до живих умовах пропускали через металошукач, ретельно оглядаючи особисті речі. Власне, тоді й змирився, що послухати «Марсельєзу» в гущі подій не вийде. Почав, користаючись акредитацією на турнір, пробиратися крізь огороджену територію поруч із фан-зоною, де зазвичай, взявши своє пиво, футбол дивилися місцеві мешканці.

Звичайно, сьогодні ситуація трохи інша й місцеві теж хочуть туди, поближче до епіцентру. Розуміючи, що шансів немає, нахабнію і підходжу до бічної загорожі. Показую бейдж. Поліцейський, трохи подумавши, прочинив сітку. На щастя, огляд особистих речей особливо ретельним не був і саме коли на екрані демонстрували, що команди з’явилися на полі «Велодрому», злився з морем французьких вболівальників.

Ті емоції напередодні були немарними. «Марсельєза» у виконанні ліонців усіх мастей була фантастичною. Енергійно, емоційно, з душею і серцем, на всю горлянку, але в унісон – то було щось неймовірне.

Власне, приємною попервах атмосфера у фан-зоні була й загалом. Почав розглядати людей, декого фотографував. Усі були доброзичливими й усміхненими. Судіть самі.

То співають хорвати

То захоплено дивиться на Поґбу і Мартіаля француженка

На спині у цього хорвата під 19-м номером прізвище Краньчар. Коли сказав, що я з Києва і що Ніко грав за наше «Динамо», той відразу почав обійматися

А це – група українців зі Львова, Харкова, Ужгорода, Тернополя і Канади. Приїхали окремо, але познайомилися безпосередньо в Ліоні й тепер тримаються купи

Ці француженки запропонували сфотографувати їх самі

Албанська вболівальниця на спинах друзів у першому ж ряду. Цікаво, що попереду розташувалися саме десятки албанців. Це трохи здивувало. Але водночас приємним було й те, що ніхто фанатів-команди суперниці не чіпає. Навпаки, французи й албанці фотографувалися разом. У декого з албанців на обличчі був намальований французький «триколор». Тим люди, мабуть, хотіли підкреслити, що попри національність поважають країну, в якій мешкають.

Втім, час ішов, емоції наростали. Господарям попри очікування забити ніяк не вдавалося. Моменти наче й були, але рахунок залишався незмінним. При цьому вболівальники обох збірних були сконцентровані кожен на собі й одне на одного уваги не звертали.

Та незадовго до перерви полив дощ. Щедрий такий, хоча й не проливний. Чимало відвідувачів фан-зони почали ховатися під великі парасолі. Лише десятки північно-ірландців, стоячи поруч із бар-стійкою центрального намету з пивом, продовжували горлати своїх пісень, не звертаючи уваги ні на кого. Власне, вони й на екран не дивилися, а веселилися в своє задоволення. Проте парасоль на всіх не вистачило і ті, хто сховатися не встиг чи не забажав, почали ґарцювати під дощем. Почалися традиційні для фанатів «слеми», то коли велика група людей божеволіє, стикаючись одне з одним у єдиному пориві.

Але в тому й річ, що забава була спільною і з кожним зіткненням, фразою, скандуванням внутрішня напруга наростала. То відчувалося зі щораз агресивних зіткнень. Останньою краплею став розгорнений албанцями національний стяг розміром приблизно три метри на два. Французи на своїй території такого неподобства терпіти явно не збиралися. Сутички жартівливі почали переходити у вияснення стосунків. Потім – перші стусани, копні, удари по обличчю. Й пішло-поїхало. Лава на лаву. Точніше, французів було більше і вони швидко гостей відтіснили. Найбуйніші з албанців згуртувалися метрах в 200 від сцени. А французькі фанати почали викликати їх на бійку.

У цю мить французи запалили кілька яскравих вогнів. Не фаєрів, а яскравого піро. Люди навколо відверто сполошилися, почали панічно розбігатися. Перед цим Євро французів та іноземних гостей чемпіонату континенту стільки лякали терактами, що на мить запанував хаос. На щастя, більшість швидко отямилася. Люди, які ходять на футбол, все ж можуть відрізнити піро.

Однак спокою не було. Тим паче, що піротехніка почала літати то в напрямку однієї сторони, то іншої. Дощ тим часом ставав усе сильнішим, на небі з’явилися громовиці. А до фан-зони організовано увійшли кілька десятків спецпризначенців. Хтось зі сторонніх навіть зустрів їхню появу схвально, хтось почав свистати, але більшість сприйняла як належне. До честі бійців, сили вони не застосовували, лише позначили свою присутність.

Я здивувався собі сам. Після Революції гідності минуло понад два роки і пережите тоді на Майдані вочевидь наклало свій відбиток. Усе, що відбувалося, якось не лякало зовсім. Просто було цікаво. У порівнянні з тим, що тоді пережили ми, то були дитячі пустощі. Шкодую лишень, що через дощ не зумів зробити більше фото. Просто камери шкода, а досвід, коли двигун камери летів саме через тривале фотографування під дощем вже маю. Та й поодинока спроба щось зазнимкувати продемонструвала, що за таких умов і з такою апаратурою особливої якості очікувати не доводиться.

Врешті, коли до середини тайму напруга трохи вщухла, вирішив фан-зону покинути. Річ у тім, що крім фотоапарата в рюкзаку ще знаходився ноутбук, диктофон, закордонний паспорт, акредитація. Наплічник намокав і небезпека зіпсувати речі першої для цієї поїздки необхідності існувала. Тому вирішив перебратися в один із не дуже дорогих барів.

По дорозі помітив, що північно-ірландці, здається, не припиняли гуляння в окупованому ще за день до того пабі зовсім. Поряд валялися гори пластикових стаканів, пляшок і банок з-під пива, різного непотребу. Пісні лилися, неначе спожите пиво. Цим людям було начхати на розбірки в середині фан-зони. У них своє свято. І, що цікаво, кількох українців у цій компанії теж вдалося помітити.

Між тим, переходячи через Університетський міст на інший бік Рони, де винаймаю житло, помітив, як з різних боків Ліона одна по одній стягуються поліцейські машини. Вони припарковуються на під’їздах до Белькуру, про всяк випадок.

Врешті, заходжу в один із ресторанів швидкого харчування, замовляю там кебаб. На екрані телевізора, звісно, футбол. Продавці, два молодих араби, вболівають емоційно, а один з них постійно кляне Дешама за те, що той, мовляв, не взяв Бензему, а без Каріма немає кому забивати. Плач, неначе за Гусєвим у Києві. Але нарешті тривалий тиск на ворота Беріші увінчується успіхом – Ґрізманн забиває головою. Один з продавців полегшено видихнув, французькі відвідувачі обіймаються.

Саме в цей час дощ трохи вщух, тому вирішив пройтися по мосту і бодай послухати, що ж відбувається на Белькурі. Почув лише звуки «Марсельєзи». Хочеться вірити, що гарячі голови справді вгамувалися. Хоча вночі, коли я дописував ці рядки, у місті ще було чути співи, гуркіт і регулярні поліцейські сирени.