Шлях до Парижу. День сьомий. Обухом по голові і мораль Тимощука

Щось схоже відчував два з половиною роки тому. То коли вперше побував у Парижі, був захоплений від побаченого й пережитого. А ввечері був футбол. У Сен-Дені тоді наша збірна не змогла втримати здобуту вдома перевагу 2:0 і на чемпіонат світу не поїхала. Стоячи тоді, пізньої ночі у мікст-зоні і витираючи краплини шампанського, яким гравці французької команди поливали своїх журналістів, з власного одягу, тоді думав про одне: не хочу більше Парижу, хочеться провалитися у часі і опинитися відразу в київській квартирі.

Тоді хоч було виправдання – програли справді класному, на голово сильнішому суперникові. Нині нас вчисту переграла збірна, частина гравців якої виступають у нижчих дивізіонах англійського футболу. Не буду кривити душею: місто Ліон за чотири дні проживання в ньому запало до душі. Але вчора ввечері, після того ляпаса під дощем, градом і веселкою хотілося якомога швидше опинитися на рідній землі. Проблема лишень у тому, що два з половиною роки тому виліт до української столиці був наступного ранку, а зараз до завершення Євро залишається 24 дні.

Хоч на нас очікує ще один матч, але ми вже чужі на цьому святі життя. Збірна України стала першою, яка попрощалася зі сподіваннями на вихід у плей-оф після другого туру. Сумно, але ми цього заслужили. Ми всі, не лише футболісти. На післяматчевій прес-конференції Михайло Фоменко сказав фразу, яка ввела мене в ступор. Виявляється, були в команді футболісти, які сподівалися перемогти північноірландців малою кров’ю. То звідки така зверхність? З чого наші гравці взяли, що вони чимось ліпші від незнайомих їм хлопців, в яких прізвища починаються з «Мак»?

Ні, різниця справді існує. Просто наші зірочки переоцінені. Вони у порівнянні з більшістю гравців збірної, яка вчора нас переграла, значно ліпше заробляють. А від того зовсім втратили відчуття реальності. Реалії ж такі, що ця бригада розбещених чваньків не може сконцентруватися навіть виступаючи на турнірі, на якому більше в своєму житті може не зіграти. Приклад північноірландців показовий: люди приїхали і б’ються. Вони мають за честь зіграти на континентальній першості. Може, бракує вміння, однак його часто можна компенсувати бажанням. Особливо в зустрічах, у яких суперник вважає себе пупом землі.

Давайте називати речі своїми іменами: бананова у футбольному аспекті республіка програла справді футбольній державі. Так ця держава не має клубів, які б виступали в Лізі чемпіонів, але причина проста: в цивілізованому світі немає місця суркісам і ахмєтовим, які нажили свої статки, розграбувавши державу. В суспільстві, де люди рахують кожну чесно зароблену копійку, грішми наліво й направо не розкидаються.

Вони мають Джорджа Беста, Кейта Ґіллеспі, Кайла Лафферті і складають про них пісні. У нас особистостей континентального масштабу, можливо, більше, однак ми звикли жити сьогоденням, ділити збірну за клубним принципом, піддаючись на пропаганду в ЗМІ футбольних олігархів.

Так, наших вболівальників приїхало до Франції багато. Однак вони у порівнянні з фанатами з інших країн виглядають бідними родичами. Не тому, що бідніші. На то він і фанат, щоб вміти з честю викрутитися з будь якої ситуації. Наші люди у Ліллі та Ліоні були розрізненими, кожен сам по собі. Як не старалися об’єднати українців з різних куточків України і світу воєдино представники нашого фан-посольства, зробити цього не вдалося. Ще перед Євро в одному з матеріалів згадував мундіаль-2006, коли українці могли в Німеччині проходити одне повз іншого і навіть не привітатися. Зараз ситуація поліпшилася, але не настільки, щоб говорити про єдине ціле. Навіть заклики зібратися о такій-то годині на центральній площі і пройтися єдиним маршем ігнорувалися.

Попри велику кількість українців на трибунах, наша збірна грала в обох матчах Євро-2016, наче в гостях. У час, коли зазвичай такі ж неорганізовані вболівальники з Німеччини та Північної Ірландії співали і скандували в унісон, найбільше, на що вистачало українців – це на спільне, але нетривале «Україна». Навіть розрекламована у мережі акція зі співом про московського карлика на 25-й хвилині матчу провалилася, бо групка ініціаторів з числа автентичних ультрас не знайшла підтримки загалу. Люди приїхали подивитися у футбол і більше нічого від них вимагати не треба. Вони й без того зробили подвиг, що повдягалися у футболки з тризубом на серці. Акція ж північноірландців під час вчорашнього матчу виглядала дуже зворушливо. Як повідомлялося напередодні, фанати наших суперників вшанували на 24-й хвилині пам’ять вболівальника, який загинув під час першого матчу команди Майка О’Ніла з поляками у Марселі. Більшість людей піднялися зі своїх місць і впродовж хвилини мовчки аплодували…

Замість того, щоб гуртуватися разом, українці у Франції чомусь воліли найперше знайти спільну мову з прихильниками команди-суперниці. Потім хизувалися, що ті всю ніч вгощали їх пивом. Звісно, будь-яке братання – то прекрасно, однак збірній потрібна підтримка.

Натомість повертаючись опівночі зі стадіону «Парк Олімпік» спостерігав цікаву картину. Не дуже тверезий північно-ірландець ніс у руках український стяг. Виявилося, що він поміняв його в когось із українців на свого шалика. Не знаю, чи той міняйло мене прочитає, але хай подивиться на це фото. Синьо-жовтий стяг почепляли у вагоні метро, кепкуючи, його цілували. Звичайно, той наш «патріот» купить собі іншого прапора, а північноірландську «розу» повісить на чільному місці й хизуватиметься нею. Однак сумніваюся, що виміняне ним полотнище перенесе буйну ніч святкування і не опиниться під ногами поміж горами сміття.

Справжні фанати, ті, хто підтримує свої клуби на секторах, кепкуючи скажуть: «Кузьмичі, що з них візьмеш?» Однак у тому й річ, що більшість ультрас ставляться до збірної скептично. Одному не подобається політика Федерації, другому – що Ракицький не тримає руку на серці, третьому – Едмар з Девічем, четвертому – занадто велика кількість «кротів» чи динамівців, п’ятому – годувальник сім’ї, шостому – відсутність Гусєва.

Усе це наче й так і погодитися можна ледь не за всіма позиціями, окрім, мабуть, клубних симпатій чи антипатій. Але та збірна – то зріз українського суспільства в окремо взятій сфері. Зі своїми героями чи антигероями. Якщо сприймати в державі у штики всіх так, як футбольну збірну чи її окремих представників, то розлетимося на маленькі клапті. Часи, коли збірна складалася з десяти динамівців і Дасаєва давно позаду. Умовно кажучи, звісно. Ідеальної з точки зору індивідуальних симпатій команди немає і бути не може. Одначе знайдуться люди, якими не вгодиш.

Безперечно, Фоменко припустився помилок і тепер його доля вирішена. Проте Михайло Іванович знав, на що йшов і удар прийме з достоїнством. Але чому цей провал сприймається не як трагедія, а з почуттям злорадства? Невже в тих же німців немає своїх дербі й принципових протистоянь? Але це не заважає фанатам дортмундської «Боруссії», «Баварії», «Штутґарта» і дюссельдорфської «Армінії» підтримувати Бундес-тім у єдиному пориві.

Може, проблема в тому, що у Німеччині немає пропагандонів, які в угоду людям, з чиїх рук годуються, роздмухують скандали навколо звичайної ігрової сутички, роблять трагедію з невключення до заявки того чи іншого футболіста, рахують кількість вихованців окремо взятого клубу в прямих трансляціях матчів збірної? Усе це називається стравлювання, яке робить людей ще віддаленішими одне від одного, а національну команду країни – яблуком розбрату.

Власне, ми всі самі по собі. Кожний окремо взятий вболівальник, журналісти, футболісти і тренери. На початку цього матеріалу вже згадував, як поливали шампанським після виходу на мундіаль-2014 своїх співвітчизників з пишучої та знімальної братії французькі футболісти. Вчора з гравцями і тренерами своєї збірної у мікст-зоні тепло обіймалися після історичної перемоги представники ЗМІ Північної Ірландії.

У наших гравців дві крайнощі: програли – розчаровані, перемогли – зверхні. Не підходь в будь-якому випадку. Щоправда, є вже такі люди як Артем Федецький, В’ячеслав Шевчук, Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка, які хоч і не завжди, але йдуть на контакт з пресою щиро. Розумію й Андрія П’ятова, з моєї точки зору, найкращого гравця нашої збірної на цьому Євро. Коли попрохав його прокоментувати те, що сталося, він зупинився, іронічно розвів руками і промовив: «Що ж тут коментувати? Сумно».

Щоправда, є й ще один діяч, своєрідне уособлення фальші нашого футболу в одній особі. Анатолій Тимощук, котрий зайняв у команді місце Гусєва/Малишева/Петряка/Каменюки/Кравця/Гордієнка (кожен може обрати свій варіант), не провівши у двох поєдинках континентальної першості жодної хвилини, вчора роздав відразу три інтерв’ю. Не знаю, що він там говорив. Однак чи має моральне право коментувати ситуацію, що сталася, людина, яка потрапила в команду не завдяки якості гри, а через якісь риси морального авторитета, про які відомо, мабуть, тільки самому Анатолієві і Михайлові Фоменку? І чи не став фактор Тимощука одним з чинників, які вплинули на моральний клімат у команді?

Вочевидь у найближчі дні буде цікаво. Можна не сумніватися, на поверхню випливе чимало бруду. З обох пропагандистських сторін барикад, а також (з меншою концентрацією жовчі, щоправда) безпосередньо з табору збірної. Чесно кажучи, не відаю, у якому стані ця команда вийде на матч проти поляків. Деморалізовані усі – гравці й тренери. Ось із такими думками переїжджаю з Ліона в Сент-Етьєн, де сьогодні висвітлюватиму поєдинок групи D Чехія – Хорватія. На цьому святі футболу ми вже чужі. Але життя триває, продовжується й гра…