Євро-2016. Невдаха без динамівського серця

Рішення Михайла Фоменка не заявляти Олега Гусєва на чемпіонат Європи 2016 в складі збірної України стало ударом не лише особисто для футболіста, але й для великої "динамівської" громади. Президент клубу по гарячих слідах тоді "оцінив" це рішення наставника збірної і зауважив, що в разі провалу Фоменкові згадають все. Дійсно, згадали (і згадують досі).

Але все це лише відвертає погляди від істинної проблеми. Будь Гусєв у збірній, - навряд чи б для українців все склалося не так, як склалося. Турнір провалили тренер, футболісти, федерація, - усі, хто якоюсь мірою причетний до функціонування цієї команди.

І ділити тепер цю команду на "динамівців", "гірників" чи "дніпрян" – безглуздо. На полі всі перебували в одній упряжці. Махати кулаками і рубати з плеча потрібно було до моменту подачі заявки на участь на чемпіонаті Європи.

Тренери мали розібратися в тому, хто команді пригодиться, а хто – ні. Або так: хто команді буде корисним, а хто – зашкодить. Так, як розбиралися наставники інших збірних. Від "Динамо" на Євро-2016 поїхали не лише українці. Туди також поїхали хорват Віда і австрієць Драговіч. Вони провели турнір далеко не без помилок, але це вже потрібно запитувати з тренерів національних збірних. "Динамо" свою справу зробило: делегувало гравців, які були гідні місця в основі учасників Євро-2016.

Але проблема в тому, що в даному контексті приклади Віди і Драговіча – радше винятки з правила. Бо ж можна знайти чимало абсолютно протилежних історій, - до прикладу, ситуацію з Мігелем Велозу. До Києва португалець переїхав влітку 2012-го року в якості гравця основного складу збірної Португалії. А через чотири роки пішов з "Динамо" як вільний агент, а головне – з клеймом непотрібного для цілком посередньої збірної футболіста.

Говоримо посередньої, бо бачимо, як Португалія Фернанду Сантуша грає на цьому чемпіонаті Європи. Так, команда у півфіналі, але такий результат можна вважати дивом, яке контрастує зі здобутками навіть таких скромних команд як Уельс або Ісландія. Бо ті ж хоч грають у футбол; а Португалія мучить себе і вимучує суперників.

В контексті португальського півфіналу чемпіонату Європи (а, можливо, й чогось більшого; зачекаємо кілька днів) ще чіткіше виокремлюється роль індивідуальностей. Про Уельс або Ісландію говоритимуть як про команди, про Португалію – як про набір сильних характером та витримкою футболістів.

Велозу в такому колективі місця апріорі не було. Ні, не тому, що Мігель поступається вмінням віддати гостру передачу, небезпечно пробити, або притримати м'яча нинішнім центральним півзахисникам збірної Португалії. Велозу поступається своїм конкурентам характером, жагою до боротьби, рухливістю. А це вже – запитання до тих, під чиєю орудою футболіст останніх кілька років працював у клубі.

Можна, звісно, списати все на рівень чемпіонату, в якому виступав Велозу, але тоді вкотре постає логічне запитання: навіщо в слабкий, посередній, нудний, не конкурентний (як хочете) чемпіонат запрошувати футболіста на умови, які не відповідають рівню складності завдань, що постають перед новачком і власними руками робити з чемпіонату мильну бульбашку, яка рано чи пізно мусила вибухнути ("А такі умови як в Києві Велозу ще треба пошукати" (с), Ігор Суркіс, президент "Динамо")? Можливо, причина деградації Велозу, а також інших представників (і не лише легіонерів) української першості дійсно таїться в рівні чемпіонату, але ж рівень цього чемпіонату визначили самі власники клубів разом з кабінетними чиновниками, знищивши власними забаганками навіть залишки самобутності ліги.

Велозу міг зберегти місце в збірній Португалії, якби сповідував оспіваний принцип "динамівська футболка – динамівське серце". Тобто, віддаючись на полі за свою команду так, як віддаються люди в інших лігах. Але проблема в тому, що в українському чемпіонаті мало хто віддає себе на користь футбольних інтересів. Рушійною силою є лише меркантильні інтереси, які апріорі не здатні загартовувати характеру футболістів (і мова, повторимося, не лише про легіонерів).

Приклад деградації Велозу – це лише одна історія із сотень подібних, які можна знайти в українському футболі за останніх кілька років. І таких історій деградацій, на жаль, буде значно більше, ніж історій про Віду або Драговіча. Вітчизняний футбол був смертельно хворий, а йому намагалися продовжити життя за допомогою солодких вітамінів.