Футбол і Війна. Життя і смерть між Тигром і Євфратом

Якби перед Вами постав вибір – займатись футболом під керівництвом непередбачуваного деспота чи ганяти м’яча під загрозою в будь-який момент стати жертвою теракту, що б Ви обрали? Жителів Іраку – однієї з найбільших країн Близького Сходу – не запитували. Їх поставили перед фактом, спочатку Саддам Хусейн, згодом Сполучені Штати Америки. Однак усі біди та страждання не можуть відбити у іракців любові до гри, яка, в свою чергу, була і залишається однією з небагатьох розрад у найважчі хвилини життя.

Останні півстоліття Ірак не знає спокою. Захопивши владу в 70-х роках, Саддам Хусейн не зупинився на досягнутому, а поставив перед собою нову мету – зробити свою країну центром арабського, а в перспективі й усього "третього" світу. Одіозний диктатор не зважав ні на які перепони: розпочав війну з Іраном, розгромив курдський національно-визвольний рух, активно використовуючи хімічну зброю та масові вбивства, окупував Кувейт, розраховуючи збільшити і без того величезні запаси нафти. Власне, на Кувейті експансія Іраку і закінчилась – операція "Буря в пустелі", провідна роль в якій належала США, змусила Саддама Хусейна забути про міжнародні амбіції. З того часу – 1991-го року – усю свою енергію Хусейн тратив на вибудовування культу особистості, в наслідок чого країна була повністю підпорядкована президенту, його родині та обмеженому колу наближених осіб.

Вуличне мистецтво Багдада. 1987-й рік

За великим рахунком, ізольований Ірак вже не був загрозою для міжнародної спільноти. Та це не зупинило США, які під приводом боротьби з тероризмом та поширенням зброї масового знищення вирішили раз і назавжди покінчити з режимом Хусейна. Однак аналітики Білого дому прорахувались – операція "Іракська свобода", проведена в березні-квітні 2003-го року, розпочала нову криваву сторінку історії.

При всіх мінусах Саддама Хусейна, а їх у нього було дуже багато, диктатор виконував і одну позитивну функцію – він не давав Іраку зануритись у вир внутрішнього релігійного протистояння. З іншого боку його режим якраз і створив передумови для конфлікту між сунітською меншістю, яка правила в країні до 2003-го року, та шиїтською більшістю. Додайте до цього третю сторону – курдів, які з давніх-давен прагнуть мати власну державу, а також утворений вакуум влади, і ви отримаєте родючий ґрунт для поширення радикальних ідей, що не мають нічого спільного з бажанням жити в мирі та злагоді. Як наслідок, замість легкої та переможної війни Сполучені Штати отримали другий В‘єтнам, який забрав життя близько п‘яти тисяч американських військових та їх союзників, а Ірак потонув в терактах, жертвами яких, за різними оцінками, стали сотні тисяч мирних жителів.

9 квітня 2003-го року. Повалення статуї Хусейна в центрі Багдада, що символізує перемогу коаліції

Коли ж США згорнули свою "миротворчу місію" і здавалось, що життя почало налагоджуватись, на авансцену вийшла "Ісламська держава Іраку та Леванту". Як сприймати радикалів, допоможе зрозуміти один випадок, що стався буквально на днях. В Мосулі, що розташований на півночі Іраку і був захоплений ІДІЛом минулого літа, бойовики розстріляли групу підлітків за перегляд матчу Кубка Азії між Іраком та Йорданією, оскільки це суперечило законам "шаріату". Власне, від повного поглинання ісламськими радикалами Ірак врятували ті, хто найбільше потерпав від режиму Хусейна: курди не стали відступати, як це робила регулярна армія, а взялися до зброї, отримавши серйозну підтримку від міжнародної спільноти. Про нинішні події на берегах Тигру та Євфрату можна писати довго, тоді як головна мета нашого циклу матеріалів – зрозуміти, як в таких складних умовах виживає футбол. У випадку з Іраком є, що розповісти, і про період до 2003-го року.

Ірак ніколи не був грандом азійського футболу, втім завжди вважався міцним середняком. Варто зазначити, що на Близькому Сході особливу уваги приділяли змаганням між арабськими командами, а на цьому фронті Ірак здобув чимало перемог, що стали предметом гордості для національного футболу. У 80-х роках іракська збірна тричі вигравала Кубок Перської затоки, а у 1986 році єдиний раз у своїй історії брала участь у фінальній частині Чемпіонату світу. Щоправда, мінімально поступившись в трьох матчах, закінчила виступи на турнірі одразу після групової стадії.

Тогочасні успіхи збірної Іраку нерозривно пов’язані з іменем Еммануеля Баби Дауда, більш відомого як Аммо (в перекладі з арабської - дядечко) Баба. Навчившись грати у футбол на британській військовій базі, Аммо Баба зробив блискучу в масштабах Іраку кар’єру. Саме він став автором першого голу в першому офіційному матчі національної збірної в 1957-му році. За версією арабських ЗМІ, Дауда запрошували в "Челсі" та "Селтік", однак він вирішив залишитись на Батьківщині, де вигравав чемпіонат та ставав кращим бомбардиром. Закінчивши грати, Аммо Баба став тренером і саме під його орудою Ірак здобув головні перемоги в регіональних змаганнях.

Збірна Іраку під керівництво Аммо Баби (по-центру ряду, що сидить)

Прогрес футбольного Іраку закінчився, коли Саддам Хусейн призначив свого сина Удая головою Олімпійського комітету. Однією з перших вимог нового очільника спорту було погодження складу та тактики для національної збірної. Удай часто погрожував гравцям перед матчами, заходив до роздягальні в перерві аби провести "профілактичні" розмови. Хусейн-молодший мав зуб і на Аммо Бабу, однак видатний тренер не прогнувся і відверто ігнорував вимоги Удая, чим викликав у нього приступи люті.

В 1993-му році конфлікт досягнув свого апогею, коли тренер відмовився приймати срібні нагороди після того, як його команду "Аль-Завраа" було засуджено в протистоянні з головним конкурентом "Кува Аль-Джавія" (команда військово-повітряних сил). В 1999-му Удай навіть відправив Бабу на кілька днів у в’язницю, звинувативши його в організації договірних матчів. Власне, Еммануеля Дауда, який так і не скорився сину диктатора, напевне чекала б доля багатьох закатованих, якби не заступництво самого Саддама Хусейна. Президент розумів популярність Баби в народі і сам називав його "найчеснішою людиною в країні". Дауд помер в 2009 році. Попрощатися з видатним футболістом та тренером прийшли десятки тисяч іракців, його було поховано біля головного стадіону країни в Багдаді.

Удай Хусейн та його брат Курай

Про вплив Удая Хусейна на розвиток футболу в Іраку говорить хоча б той факт, що національна збірна була дискваліфікована протягом чотирьох років. В 1989-му федерацію було покарано після того, як в складі збірної 19-річних грали значно старші гравці. Згодом ФІФА дискваліфікувала Ірак вже за агресію в Кувейті. Після повалення режиму Хусейна колишні іракські футболісти розповідали страшні історії про знущання Удая, який бив їх кабелем чи змушував грати м’ячами, наповненими бетоном. До 1993 року діяла заборона на виїзд іракських гравців за кордон. Коли ж Удай дозволив трансфери в клуби інших країн, то лише за однієї умови: футболісти мали віддавати частину зарплатні, інакше ризикували безпекою своєї родини.

Однак "лихі 90-ті" подарували Іраку футбольне покоління, котре в 2007-му здобуло багато в чому парадоксальну, але від того не менш важливу для країни перемогу. Цікаво, що та команда, яка перемогла на Кубку Азії, зібралась ще на юнацькому рівні. В 2000 році більшість з гравців, які грали у фінальному матчі проти Саудівської Аравії, здобули золото Чемпіонату Азії серед 19-річних. Рік потому Ірак зіграв на Чемпіонаті світу U-20, а в 2004-му за невеликими виключеннями тим же складом зайняв четверте місце на Олімпійських іграх в Афінах. Повноцінною репетицією до тріумфальної першості континенту стали Азійські ігри-2006, на яких Ірак здобув срібло, поступившись у фіналі лише господарям турніру - катарцям.

Головними зірками Іраку-2007 стали автор переможного голу у фіналі, капітан Юніс Махмуд та вихованець академії Аммо Баби, півзахисник Нашат Акрам. Про Махмуда, якого в тому році включили в список претендентів на Золотий м‘яч, писали: "Він зробив те, про що мріяли усі світові лідери, але так і не змогли цього досягнути". Саме після голу Юніса вперше за довгий час Ірак дійсно був єдиною країною.

Акрам через два роки був визнаний кращим гравцем Азії, йому пропонував контракт "Манчестер Сіті", однак футбольна влада Англії заборонила трансфер через низький рейтинг Іраку. Лише в 2009-му Нашат перейшов до голландського "Твенте", однак не зумівши призвичаїтись до європейського футболу повернувся на Близький Схід. Махмуд та Акрам були лідерами команди і на Кубку Конфедерацій 2009 року, де Ірак зіграв унічию з ПАР і Новою Зеландією та мінімально поступився Іспанії.

Переможний гол Юніса Махмуда в фіналі Кубка Азії 2007-го року

Успіх збірної видається дивовижним, якщо поглянути на іракський футбол після 2003 року. Не догравши сезон-02/03 через вторгнення коаліції, яке фактично зруйнувало всю систему, Іраку за активної допомоги ФІФА вдалось відновити чемпіонат вже в сезоні-2003/04. Через важке фінансове становище (ІФФ буквально забезпечувала клуби формою та м‘ячами) було запропоновано новий формат – чотири групи, розділені за регіональним принципом. В подальші сім сезонів такий принцип залишався, однак кількість учасників змагань постійно змінювалась, коливаючись від 20 до 43 (!).

Щоправда, головною проблемою іракського футболу все-таки стала безпека. Наприклад, в 2004 році команда із Діванії не змогла дограти чемпіонат до кінця через вибух, що зруйнував спортивну арену. Весь сезон-2006/07, на який припав пік протистояння між шиїтами, сунітами та коаліційними військами, пройшов за зачиненими дверима, а фінальний раунд було зіграно на обмеженій кількості стадіонів. В 2009-му після одного з матчів Прем‘єр-ліги в Багдаді бойовиками було викрадено трьох футболістів, Алі Джабера було вбито, а Яссіма Мухаммеда та Абіля Абід Заїда поранено. Теракти під час гри в травні 2010-го та червні 2012-го забрали життя щонайменше 34 людей. Про що говорити, коли навіть під час святкувань перемоги в Кубку Азії 29 липня 2007 року внаслідок вибуху замінованих автомобілів загинули близько 50 фанатів.

Саме з міркувань безпеки ФІФА забороняла Іраку проводити матчі національної збірної на власному полі. Перша після 2002 року гра відбулась лише в 2009-му, коли до Багдаду завітала збірна Палестини. Не зважаючи на товариський статус поєдинку, трибуни арени "Аль-Шабаб" були переповнені вщерть ("Леви Месопотамії" розгромили суперника з рахунком 4:0). Однак перший повноцінний офіційний матч збірної було зіграно на території Іраку лише в 2011 році, та й то не в Багдаді, а в більш спокійному Арбілі в Північному Курдистані.

Втім, в 2013-му ФІФА знову ввела заборону на домашні матчі після інциденту, який сколихнув усю країну. Під час чергового матчу чемпіонату між команда "Карбала" та "Кува Джавія" внаслідок сутички з правоохоронними органами був смертельно травмований тренер господарів Мухаммед Аббас Аль-Джабурі. По країні хвилею прокотились масові демонстрації, на яких фанати вимагали від влади справедливого розслідування злочину.

Весь цей час продовжувались чвари в бюрократичному апараті. В листопаді 2009-го Ірак навіть було дискваліфіковано на кілька місяців після того, як Олімпійський комітет поновив на посаді голови Федерації Хуссейна Саїда. В знак протесту одразу десять клубів призупинили свою участь в чемпіонаті і повернулись до змагань лише в березні наступного року. Того ж таки року Ірак через низький рейтинг втратив представництво в азійській Лізі Чемпіонів, внаслідок чого призери першості мали стартувати в Кубку Азійської конфедерації футболу – турнірі, що значно поступається в своєму рівні.

Втім, ті негаразди, з якими зіткнувся іракський футбол, все менше були пов‘язані із наслідками війни. Натомість з‘являлись дрібні турботи, які є і в решти азійського футболу: відносини з топовими гравцями (2 січня 2010-го року сталась визначна подія – в матчі між командами "Арбіль" та "Захо" вперше в історії національного чемпіонату зіграли легіонери), переоплачувані тренери, погані результати команд і відчуття несправедливості в діях бюрократів. В 2011 році Ірак нарешті повернувся до звичної кругової системи і поступово зменшив кількість учасників чемпіонату з 20 до 16. Однак через наступ бойовиків "Ісламської держави" сезон-2013/14 було перервано на 22-му турі, а нову першість знову довелось проводити в двох групах з міркувань безпеки.

І ось на фоні усіх жахів, що пережив Ірак за останні десять років, в країні підросло нове покоління гравців, яке дарує власному народу нові яскраві емоції. В 2012 році юніорська збірна дійшла до фіналу континентальної першості, де в серії післяматчевих пенальті поступилась Південній Кореї. Однак команда Хакіма Шакіра здобула право виступити на світовому чемпіонаті, де переграла ровесників з Чилі, Англії та Єгипту на груповій стадії, пройшла Парагвай в 1/8 фіналу, взяла реванш над південнокорейцями в чвертьфіналі і лише за крок до фіналу в серії післяматчевих одинадцятиметрових ударів поступилась Уругваю.

У грі за бронзові нагороди Ірак був розгромлений Ганою, що втім не зіпсувало радості на Батьківщині. Футбольна громадськість лише дивувалась, як команда Шакіра, яка не могла обмінятись футболками з суперниками після гри через обмежену кількість комплектів форми, перемагала топові збірні з усіма їхніми центрами підготовки та безбідним життям. Відповідь дає Хассанін Мубарак з видання Іракспорт: "На мою думку, коли людина "голодна" до успіху, то вона буде більше боротись ніж той, хто має все. Більшість з гравців команди – вихідці з бідних родин, а ні для кого не є секретом, що найвизначніші спортсмени народились в фавелах Ріо, нетрях Буенос-Айреса чи Садр-Сіті в Багдаді. Колись Аммо Баба заявляв, що Садр-Сіті - це футбольне родовище, що подарувало Іраку чимало визначних гравців. Секрет молодіжки в єднанні, вони грають для людей, намагаючись подарувати усмішку для кожного іракця. З кожною перемогою гравці, зібрані з усього Іраку, плакали разом, розуміючи, наскільки це важливо для їхньої країни". За матчами молодіжного мундіалю в кафе та барах спостерігали ледь не всі жителі Багдада та інших великих міст країни, не дивлячись на загрози терактів.

Кілька гравців тієї команди вже зараз грають у складі національної збірної Іраку. Зокрема, Алі Аднан та Дургам Ісмаїл закривають лівий фланг команди Радхі Шенаішила, в резерві залишаються Хумам Тарік та Махді Камель. Важливим доповненням для дорослої збірної стали гравці, які в юному віці були змушені емігрувати з Іраку. Головний тренер зокрема залучив до гри Ахмеда Ясіна Гані зі Швеції, якого називають іракським Кріштіану Роналду, Усаму Рашида з Нідерландів та Джастіна Мерама, який народився та виріс в Сполучених Штатах.

Якщо врахувати, що середній вік головної команди на сьогодні менше 23 років і Ірак знову впевнено пройшов груповий етап фінальної частини Кубка Азії, то майбутнє цієї збірної виглядає обнадійливим. Любов до гри та обставини, які лише загартовують, не залишають вибору іракцям, окрім як знову здобути трофей та боротись за вихід на Чемпіонат світу. Якщо не цього разу, то найближчим часом.