Європейські дербі. Севільське

Жарка, південна Севілья не терпить півтонів. Холодність, відстороненість – це до інших народів, в Андалусії цінують емоції і пристрасть. Тут якщо ненавидіти – то від усієї душі, якщо любити – то всім серцем. Таким вийшло і місцеве дербі – гаряче, жорстке, від ножа ...

Особливості протистояння

«Бетіс» і «Севілья» не любили один одного завжди. Багато на світі є напружених протистоянь – але рідкісне з них існує з моменту утворення команд. Біла Андалусія з'явилася в 1905-му, «огірки» - двома роками пізніше, і вже тоді симпатії до цих клубів розділили населення Севільї приблизно навпіл. «Бетіс» був пролетарським клубом – за нього і вболівав в основному робітничий клас, і величезного бюджету ніколи не було. «Нервьоненес» ж завжди були командою більш багатою і аристократичним. Зате «Бетіс» першим в Іспанії (раніше навіть за мадридський клуб!) отримав право ставити перед своєю назвою приставку «Реал».

Може, виною цьому південне повітря, а можливо, велика заслуга рівності сил – але суперництво севільських команд стало спекотним з першої гри. Вже тоді фанати «Севільї», намагаючись образити команду в зеленій формі, стали кричати з трибун «огірки» - і в підсумку це стало офіційним прізвищем «бетікос». А сам матч не був дограний через тих же «нервьоненес», що зірвали кінцівку матчу... Дуже вдало підвернувся скандальний матч («Бетіс» образився, що двох його гравців, службовців в поліції, поставили в наряд в день матчу, виставив на гру юнацький склад і був розбитий 0:22), через який команди стали ще більше не любити один одного. У майбутньому кожна нова шорсткість в їх відносинах стала запам'ятовуватися на століття, ще більше дратувати боку - і в підсумку Севільському дербі переросло в головний матч року для кожної зі сторін. Матч, під час якого на трибунах панує пекуча ненависть.

Така важливість матчів не може не позначитися на видовищності. Севільському дербі неможливо без грубої гри і гори карток, зате тотал більше команди пробивають досить рідко. У матчі першого кола «нервьоненес» розбили ворога 5:1 – і це був перший випадок в чемпіонаті з 1943-го року (!), коли один із суперників забивав більше чотирьох м'ячів. Довгий час особливістю дербі також була безкомпромісність (в 1970-1994 рр. команди регулярно перетиналися – і всього лише тричі зіграли внічию), але цій тенденції давно прийшов кінець. Севільці регулярно грають внічию (буває навіть, по чотири рази підряд).

Масло у вогонь

Про якесь розпалювання пристрастей в Севільському дербі і мови бути не може - вони і так напружені до межі. У сезоні 1996/1997, коли «Севілья» начисто провалювала сезон і спрямовувалася до Сегунди, фанати «Бетіса» закликали команду... програти «Спортингу», конкуренту «нервьоненес» у боротьбі за виживання. Навмисно чи ні, але «огірки» дійсно програли Хіхонці і допомогли їм обійти «Севілью» у боротьбі за виживання. «Не рий іншому яму» - через три роки «бетікос» пізнали всю справедливість цієї приказки. В черговий раз вилітаюча «Севілья», фактично втративши шанси на порятунок, поступилася на своєму полі «Реал Ов'єдо» і утянула за собою «Бетіс».

Між цими вильотами фанати клубів зіштовхнулись на стадіонному грунті. У 1999-му в Севільї був зведений Олімпійський стадіон «Ла Картуха», який був новіше і сучасніше і «Вільямарін», і «Рамон Санчес Пісхуан». Природно, спочатку торсида кожного з клубів вимагала віддати Естадіо їх улюбленцям - напираючи на старість і ветхість їх арен. Уряд Андалусії розуміло, що вибір одного клубу одночасно буде смертельною образою для іншого, і прийняло «соломонове» рішення - зробити «Ла Картуха» домашнім стадіоном для обох команд. Проти такого збунтувалися вболівальники вже обох команд - вболівальники «Бетіса», наприклад, погрожували взяти «Вільямарін» (який планувався під знесення) в живе кільце. У підсумку олімпійський стадіон не дістався нікому - на ньому регулярно грає хіба що збірна Андалусії. Взаємна ненависть фанатів завадила розвиватися їх клубам...

Окрема історія - Хуанде Рамос. Тренер, який не мав за плечима великий футбольної кар'єри, пробивався з самих низів - і в 2001-2007 рр. попрацював відразу в трьох андалусійскіх клубах: «Бетісі», «Малазі» і «Севільї». В очах Білій Андалусії Рамос реабілітувався найнадійнiшим способом – трофеями – а ось «бетікос» так і не пробачили іспанця. У сезоні 2006/2007 команди зійшлися в чвертьфіналі Кубка, і після виїзної нульовки «Бетісу» було вкрай небажано пропускати в матчі-відповіді. Коли Кануте все-таки відкрив рахунок, трибуни прийшли в сказ, а сам Рамос отримав пляшкою по голові. Тренера з «Вільямарін» відвезла швидка, а сам матч був дограний на нейтральному полі і без глядачів. Але всі жертви були не даремнi – «Севілья» в підсумку виграла Кубок.

Команди змагаються навіть у своїх гімнах. У 2005-му році, з нагоди сторіччя клубу, «Севілья» представила офіційний гімн – і цей сингл мав величезний успіх навіть серед несевільской (і нефутбольний) аудиторії. Вже через рік диск з піснею, що прославляє «нервьоненес», став платиновим – а в 2007-му вийшов гімн «Бетіса», обмежився золотим статусом... Солідарні «бетікос» і «нервьоненес» тільки в одному. Коли в 2007 р напад серцевої недостатності забрав життя Антоніо Пуерти, вболівальники «огірків» сприйняли втрату так, немов загинув гравець їхньої команди. Вічні суперники об'єдналися, щоб проводити футболіста в останню путь – і досі на могилу Антоніо приносять вінки із зеленими стрічками.

Зірки дербі

Тут, напевно, доречніше зробити акцент на тренерському цеху. За низкою кубків Рамоса його робота на «Вільямарін» встигла підзабутися – а між тим, він відразу

після повернення з Сегунди вивів «Бетіс» в єврокубки. Ще більших успіхів з Севільського командами домагався Патрік О'Коннелл. Видатний ірландський тренер тридцятих і сорокових зробив собі кар'єру саме на Піренеях: «бетікос» він приводив до чемпіонства, з «Севільєю» фінішував другим, «Барсу» підтримував на плаву в перші роки правління Франко (це, мабуть, було складніше всього). Обидва тренери не просто домагалися більшого результату з Севільського грандами, а й допомагали їм обігравати найлютішого ворога. Рамос кожен з трьох сезонів в Севільї завершував на користь своєї команди, а про О'Коннелла трохи нижче.

З гравців в першу чергу на думку спадають зірки «Севільї» нульових - Кануте та Луїс Фабіано. Кожен з них допомагав команді здобути найважливіші перемоги в дербі. Кануте робить дубль - «Бетіс» битий 3: 2, Фабіано робить дубль - «Бетіс» розгромлений ... Ну і, звичайно, такі матчі завжди з особливою віддачею грали вихованці та легенди клубів, що давно і довго перебувають (а часто і виросли) в Севільї. Хуан Хосе Каньяс, Антоніо Біоска з боку «Бетіса», Хесус Навас і Маноло Хіменес з боку Білої Андалусії – для всіх них Севільському дербі було більше, ніж просто грою.

Топ-5 дербi

Сезон 1934/1935, 10-й тур. «Севілья» - «Бетіс» 0:3

Тридцяті були першою епохою іспанського футболу, коли у нього було два центри. «Реал» і «Атлетик» рубалися за все кубки з початку тридцятих і до самої Громадянської Війни - але в самій середині десятиліття Більбао і Мадрид склали зброю перед Севільєю. «Бетіс» -1935 володів усіма принадами того часу: воротар-товстун (Хоакін Уркіага закінчував кар'єру з вагою більше центнера), тренер-британець (той самий Патрік О'Коннелл) й віддані клубу до мозку кісток гравці (наприклад, форвард Сара як поповнив «Бетіс» в 24, так і працював у клубі до самої смерті).

Відмінною ж рисою «бетікос» була непоступлива оборона. У чемпіонаті-34/35 «огірки» пропустили 19 м'ячів - «Реалу», другiй за цим показником команді, завантажили 34. Трійка центрбеків – баски Аедо і Ареса, вихованець клубу Пераля - настільки майстерно справлялася зі своєю роботою, що «Бетіс» і забивати міг на рівні середянка (7-е місце з 12). Та й Уркіазi зайва вага не заважав здійснювати суперсейви – на «Вільямарін» досі шанують його порятунки в домашніх матчах з «Реалом» і «Барсою».

У звітному матчі своє вагоме слово сказав мозок команди. Сiмона Лекуе в команді цінували в першу чергу за вміння однією передачею розрізати оборону суперника - але плеймейкер володів і прекрасним ударом. У виїзному дербі Лекуе поклав

дубль ще в першому таймі, а ближче до кінця матчу Мартін Адольфо, його партнер по центральній зоні, зробив рахунок великим. У О'Коннелла була прекрасна команда - але вона стала однією з жертв Громадянської війни, що затрясла Іспанію через рік. Велика частина «бетікос» зустріла закінчення бойових дій вже за межами Іспанії, той же Адольфо взагалі пропав безвісти...

Цікаво, що і матч другого кола посприяв чемпіонству «огірків». Перед поєдинком передостаннього туру «Бетіс» йшов врівень з «Реалом» і домігся в домашньому дербі лише одного балу, але... «вершкові» були розбиті «Барсою» 0: 5. Такий шанс «огірки» вже не упустили і останню гру, у «Расинга», самі вигравши 5:0. 1935-й досі залишається єдиним роком, протягом якого Севілья панувала в іспанському футболі – адже Біла Андалусія в тому сезоні виграла Копа дель Рей. У такі моменти шкодуєш, що в ті роки не розігрувався Суперкубок.

Сезон 1942/1943, 15-й тур. «Севілья» - «Бетіс» 5:0

Як би не була хороша епоха Хуанде Рамоса, в сорокові роки «Севілья» показувала результати ще краще. Рамон Санчес-Пісхуан був видатним президентом - недарма його ім'ям названо стадіон «нервьоненес». Робота Пісхуан в 30-50-ті роки дозволила «Севільї» взяти чемпіонство три Кубки, регулярно боротися за всі іспанські титули, але головне - спокійно пережити жахи війни. Цього не зміг зробити «Бетіс» - в ту пору жалюгідний, сірий клуб, два десятиліття проварився між Сегундою і Сегундою-Б.

Перший повоєнний чемпіонат «Бетіс» по старій пам'яті почав в еліті - але тут

ж полетів. У 42-му повернувся – але видав найгірший сезон у своїй історії і з жалюгідними десятьма очками вирушив підкорювати нижчі ліги. Контраст між успішною, багатою «Севільєю» і розбитим «Бетісом» найбільше був помітний в очних зустрічах: на «Вільямарін» господарі отримали 2:5, а в повторній зустрічі «огірків» просто знищили. Форварди Раймундо і Беррокал оформили по дублю вже до 37-й хвилині. Через три роки «Севілья» виграє чемпіонство, а ще через сезон «Бетіс» поглине безодня третього дивізіону ...

Сезон 1973/1974, 10-й тур. «Бетіс -«Севілья»3:0

У повоєнний час команди рідко виявлялися в Сегунді удвох. Був сезон 1968/69, але тоді «Севілья» випадково звалилася до Сегунди - і впевнено, з першого місця повернулася туди, куди заслуговувала. Бувало на стику століть, але тоді швидше обидві команди вилітали за збігом обставин. А ось в середині сімдесятих «Бетіс» і «Севілья» були звичайними сегундантамі. І в певний момент, плекаючи мрії повернутися в еліту, клуб аристократії зробив ставку на метра, а робоча команда – на тренера-роботягу.

... Мало хто знає, але в кар'єрі великого Ернста Хаппеля був період роботи в

Іспанії. Після Кубка Чемпіонів з «Феєнордом» і задовго до Кубка Чемпіонів з «Гамбургом» австрієць відгукнувся на пропозицію «Севільї». Відгукнувся, щоб вивести до Прімери і повести до нових перемог - але не зміг виконати навіть перше завдання. У суворих умовах іспанської Сегунди Хаппель не зміг проявити свій геній - з «Севільєю» він бовтався в середині таблиці і після 15 турів був замінений на нікому зараз не відомих фахівців. Ференц Жужа, один з великих мадярів п'ятидесятих, впорався з «Бетісом» набагато краще: здобув розгромну перемогу в дербі і фінішував на підсумковому першому місці.

Сезон 1996/1997, 38-й тур. «Бетіс» - «Севілья» 3:3

Це був, мабуть, кращий «Бетіс» останніх двадцяти років. Команда, що ледве випірнув з пучини Сегунди, відразу посіла третє (!) місце, обійшовши, приміром, «Барселону» (з Куманом, Гвардіолою, Стоїчковим, Ромаріо – і Круїффом на тренерській лавці). Вона, як птах Фенікс, блиснула і швидко перетворилася на попіл - але встигла багатьох зачарувати своїм шармом. У «Бетіса» не було зірок, мало хто з бідної команди перейшов в гранди (Роберт Ярні спробував сили в «Реалі», Альфонсо Перес в «Барсі» – і обидва невдало) – але разом підопічні Серра Феррера були великою силою.

У звітному сезоні в «Бетіса», скажімо так, відкрилося друге дихання - після видатного третього місця було скромне восьме, але чемпіонат 1996/97 «огірки» пройшли в першій п'ятірці, на рівних борючись з «Депортіво» і «Атлетіко» (друге, власне, і обігнали). Антиподом скромних, але яскравих «бетікос» була Біла Андалусія, яка зі швидкістю хорошого круп'є тасующая президентів і тренерів. У календарних 1995-1997 рр. клубом керували чотири різні людини - стільки ж наставників працювали в одному (!) сезоні 96/97. Причому Хуліан Рубіо і Антоніо Камачо приходили по два рази...

Шокуюча розв'язка дербі – три голи і потрапляння в каркас на останніх секундах

Звітний матч повинен був стати звичайним виносом «Севільї» - й спочатку до цього все і йшло (Ярні забив швидкий гол). Але всі карти «бетікос» сплутало раннє видалення Роберто Ріоса – причому трапилося одночасно з пенальті у ворота Пратса. Навіть у меншості «огірки» вели матч до перемоги – Ярні забив швидкий гол і в другому таймі, Феррер вгадав з заміною, випустивши відзначився на 86-й хвилині Каньяса ... Але вже після цього голу «нервьоненес» встигли відіграти відставання в два м'ячі! У Рубіо ударними вийшли відразу дві заміни – Баллеста і Гальван забили по голу, вийшовши з лавки... Втім, цей камбек нічого не змінив – «Севілья» все одно вилетіла, а «Бетіс» посів високе четверте місце. Хіба що «Супердепор» через цю осічку не обійшла.

Сезон 2006/2007, чвертьфінал Кубка. «Бетіс» - «Севілья» 0:1

Все сказано вище. Додам тільки, що «Бетісу» було особливо прикро вилітати – на стадії 1/8 вони у впертій боротьбі, завдяки правилу виїзного гола (0: 0 вдома, 1: 1 в Мадриді) вибили мадридський «Реал». А для «Севільї» дербійнi чвертьфінали були на шляху до трофея найскладнішими – крім «огірків», їм довелося здолати «Хімнастік», «Райо», слабенький вже «Депор» і «Хетафе».