Байки від Вербицького. Червона ганчірка і гламур по-фанатськи

Здається, що то було в іншому житті. Житті, яке, мабуть, справді інше, бо коли все закінчиться, тих стосунків, які у фанатському футбольному середовищі існували до Революції Гідності й війни з москалями, не буде вже ніколи. Їх об’єднав спільний ворог. Об’єднав настільки, що тепер складно уявити, щоб виникли обставини, за яких дніпряни знову ворогуватимуть з харків’янами, одесити з киянами, а олександрійці з кіровоградцями.

Але при цьому не змінилося головне – суть фанатського руху. Суть, яку більшості людей, особливо тих, хто не посвячений у тонкощі цього стилю життя, не розуміли і не зрозуміють ніколи. Проте вони такі, як є. «Не понять вам, живущим в квартирах, п…сам, студентам, жидам красоту настоящего мира, где бродить только нам, мужикам…» - цю цитату із виконаної Макаревичем і Кортнєвим «Сніжинки» сміливо можна обрати епіграфом до цієї невеличкої розповіді-спогаду з минулого життя.

Відразу зазначу, що цей матеріал позбавлений ідеологічної складової. Про еволюцію свідомості ультрас якось доводилося розповідати в матеріалі «Переворот їхнього світу». Ця історія радше присвячена фанатам у суто навколофутбольному розумінні. Присвячена безстрашним вар’ятам, які їздять на виїзди і ходять на футбол для того, щоб пошукати на свій зад пригод. Без них теж неможливо. При цьому у повсякденному житті кожен з них – абсолютно адекватна людина, з серйозною роботою і порядною сім’єю. «Виїзди для нас – то наче спроба виплеснути накопичені емоції, дати волю тому, чого зазвичай собі не дозволяєш» - каже один із старих динамівських фанатів. Точніше, не фанатів. «Є ультрас, є хулігани, є просто кузьмичі. А ми, ті, хто вийшов з 80-х – звичайні зірвиголови».

Славуня Тризуб

Легенда про його перший у житті виїзд переходить з уст в уста. Середина 80-х, школяр з Татарки вперше попрямував до Москви, де рідне «Динамо» мало грати принципове дербі зі «Спартаком». «Побачиш москаля з червоною ганчіркою – бий у голову» - наставляли Славуню в поїзді старики, ті, за плечима у кого було кілька десятків виїздів. А хлопчина такий, що двічі пояснювати не треба. «При виході з метро помітив двох «кузьмичів» на свинячих розах, - згадує. – Не довго думаю і, озирнувшись по сторонах, помічаю льодову брилу. Вхопив її – і по шапці. Звісно, міліція була поряд. Мене агресивно заламали й лише потім збагнули, що років маю зовсім мало. «Ах ти ж малолєтка йо…я!» - обурювався мєнт».

З того часу Славуня зробив із «Динамо» сотні виїздів. Його «гламурну» біло-синю «розу» впізнають навіть ті, з ким спілкувався нечасто. Звичайний, на перший погляд, шалик «дольче ґабана» в дарунок братові привезла з-за кордону сестра. Презент виявився дуже доречним. Ось лишень нині «роза» лежить у шафі київської квартири. Славуня – офіцер української армії. Пішов на війну добровольцем і встиг отримати кілька поранень. По іншому не міг, адже не дарма Славуню за любов до Батьківщини назвали Тризубом. Втім, попри військові лихоліття оптимізму козарлюга не втрачає. На Покрову, коли бачилися попередній раз, він відразу, як зазвичай у ТОМУ житті, завів свої фірмові «В синє море кров Дніпром тече» й «А коса у дівчини райдуга».

Джон з Ньюкасла

До слова, «червона ганчірка» для Славуні і його друзів динамівських фанатів так і залишилася подразником. На усе життя. В одязі «хохла», як іменують фанатів киян, багряне відсутнє як явище. Молодь, яка за незнанням ризикне вийняти зі свого гардеробу щось із фрагментами червоного і з’явитися в ньому старикам на очі, ризикує бути покараною безпосередньо на секторі. Але що там молодь?

Травень 2011-го, Суми. Трохи менше двох годин тому динамівці програли кубковий фінал «Шахтарю». На вокзал прибув, не маючи в кишені квитка і сподіваючись на те, що скинуть «бронь». Та дарма. Втім, стоячи на пероні, розговорився з динамівськими фанатами. Ті запропонували «вписатися» в організований тоді клубом фан-поїзд. «Не маєш квитка? Нічого, будеш у нашому купе» - кажуть.

Плацкартне купе виявилося суто стариківським. Але найцікавіше, що на бічному сидінні у ньому сиділо двоє іноземців. Німець – пасажир абсолютно випадковий, але теж «вписаний» по доброті фанатської душі. Він – друг іншого туриста, англійця за національністю. Джон із Ньюкасла познайомився з киянами у 1997-му, за досить пікантних обставин. Матчем із «Ньюкасл Юнайтед» динамівці завершували груповий турнір Ліги чемпіонів. Фанати приїхали на виїзд за добу до гри й, звісно, ввечері подалися до одного з пабів. Там їх вирахували прихильники команди господарів. Звичайно, спілкування вийшло теплим, з мордобоєм. Однак за підсумками «дискусії» фанати познайомилися.

І навіть потоваришували. Настільки, що Джон полюбив Україну, регулярно приїжджає сюди. Як на футбол, так і в статусі звичайного туриста. Тоді у поїзді Джон був одягнений у вишневого кольору кепку. Вова Орден, ще один легендарний динамівський фанат, терпів таке «неподобство» довго, кілька разів вимагав сховати «червону ганчірку». Джон не реагував. То довелося Вові, якого німецький турист назвав Орденом Кличком, встановити справедливість самотужки – зірвати блайзера з голови і жбурнути його через вікно.

А Джона між тим минулого літа в Чернівцях зустріла знайома журналістка. До того про існування одне одного вони не знали, але познайомилися, оскільки жили в одному готелі. Сказала, що мило поспілкувалися. Джон знову подорожував, їхав через Україну в Румунію.

Доктор

Крім «червоних ганчірок» «хохли» мають також живих подразників. Точніше, то подразники для усіх фанатів, не лише динамівських.

Доктор – у повсякденному житті звичайний службовець, своє прізвисько він отримав за виявлений якось дар мануальника. Має людина відчуття в руках. Доктор вправив хребти не одному знайомому. При цьому грошей за свою роботу він не бере. Подяки приймає лише рідиною, причому розпивати пропонує виключно разом зі сціленим. Дарма, що потім вилікуваному доведеться доводити до ладу вже печінку. То як антибіотики. Вони теж мають зворотні ефекти.

А що чуття у руках Доктора є, якось переконався один запорізький беркутівець. То сталося під час одного з виїзних матчів «Динамо» проти «Металурга». Киян тоді на виїзд приїхало чимало. Особливо – молоді. Окремі з них пронесли на сектор піротехніку й щойно її запалили, як на трибуни, зірвавшись з ланцюгів, вибігли беркутівські собаки.

«Вони почали лупцювати кийками всіх без перебору, - розповідав Доктор. – Дівчата, школярі – байдуже. Звичайно, для нас, стариків, то не дивно, але діти, для яких то були перші виїзди, розгубилися. То ми й втрутилися. Дивлюся, в «омонівця» переді мною відкрите «забрало». Втратив бідолаха пильність, потрапив у прострацію. То миттю у те «забрало» йому й в’їхав. Технічний нокаут, впав, навіть не рухається. Але ж інші беркутівці це помітили й накинулися на мене. Почали молотити, мабуть, вп’ятьох відразу. Розбили голову і колотили ногами на біговій доріжці навіть вже непритомного. Потім взяли за руки-ноги і закинули у карету «швидкої». Поки мене везли до лікарні, почав приходити до тями. Але мовчу. Коли потрапив на каталці в приміщення, почав оцінювати ситуацію. Бачу двох лікарів та двох прикріплених поруч міліціянтів. Над головою – банка з розчином для крапельниці. Ось її я вхопив і зарядив одному з правоохоронців по голові. Лікарка перелякалася, але показую їй, щоб мовчала, а сам нашвидкоруч перемотую голову і вистрибую з вікна. Добре, що вище першого поверху ми не знаходилися».

Зупинивши в поспіху таксі, Доктор сказав водієві: «Вези подалі». Звісно, на вокзалі на київського гостя вже очікували, тому повертатися до Києва довелося «на собаках», з допомогою друзів друзів. Після того Доктор не вирушав на виїзди ще понад рік.

***

Власне, таких історій можна переповісти ще чимало. Скажених, патріотичних, авантюрних – яких завгодно. Їх життя – то суцільна пригода, якої загалу найчастіше не збагнути.