Садоха: У Донецьку багато росіян, чеченців, відкрито ходили з автоматами, переслідували наш автобус

Вихованець львівського футболу, який пройшов становлення у донецькому "Шахтарі" Володимир Сахода, який захищає кольори "Руха" розповів про розвиток своєї кар'єри.

- Чому обрав футбол? Якими були твої перші кроки?
- У мене мабуть гени дядька. Він був дуже відомим футболістом. Це моєї мами рідний брат, який сьогодні успішно працює тренером в "Олександрії" - дядько Володимир Шаран. Він дарував мені форму, м’ячі, я змалечку ходив з батьками на його матчі. Дуже подобалася футбольна атмосфера на стадіоні. Зі шкіряною кулею змалку не розлучався. Пам’ятаю, у третьому класі до нас прийшов легендарний "карпатівець" Богдан Грещак і запросив до СДЮШОР-4, а вже звідти я перейшов у футбольну школу "Карпат". Там моїм першим тренером був Олег Бойчишин.

- З Володимиром Шараном часто спілкуєшся?
- Після ігор телефоную йому, вітаю з перемогами. Загалом під час сезону він дуже зайнятий. Коли ми грали з "Інгульцем", то жили в Олександрії. Дядько приїжджав до мене в готель, спілкувалися. Невдовзі завітає до нас в гості на свята.

- В "Олександрію" дядько тебе не запрошує?
- Колись запрошував, але у мене тоді був чинний контракт з "Шахтарем", зараз такої пропозиції немає.

_ Ти виступав у Другій лізі за "Шахтар-3". Команда змушена була залишити Донецьк через війну. Ти був свідком цих подій, пригадуєш, як усе починалося?
- Так, мені було дуже страшно. Пригадую, встав на тренування, а над моїм будинком кружляють літаки, безпілотники, сепаратисти захоплювали приміщення. Багато росіян, чеченців, які відкрито ходили з автоматами. Це все лише починалося. Я навіть не можу уявити, що зараз відчувають люди, які там живуть. Автобус наш переслідували, з автоматами вривалися у салон, не пропускали нас на блокпостах на тренувальну базу. Ми об’їжджали, десять кілометрів щоб потрапити до себе базу. Ми переїхали у Полтаву, жили на базі однойменного клубу. Потім економічна криза, керівництво вирішило розформувати команду Другої ліги. Хоча у мене був чинний півторарічний контракт, я міг просто бігати по колу і отримувати зарплатню. Але вирішив краще розірвати угоду і мати ігрову практику. Так і вийшло. Мене запросив до литовського "Утеніс" мій перший тренер Олег Бойчишин, який там працював спортивним директором. Але знову ж таки завадили травми - я порвав зв’язки, провів одну чи дві гри і поїхав додому лікуватися.

- Виходить, що через проблеми зі здоров’ям ти не можеш до кінця розкрити свій потенціал?
- Вважаю, що ще не розкрив свого таланту. Багато моїх однокласників грають у Прем’єр-Лізі, навіть молодші хлопці вже там виступають. Думаю, якби не проблеми зі здоров’ям, то міг би проявити себе з найкращого боку. Замислююсь над тим, чому стільки травм, але не можу знайти відповідь. Багато лікарів кажуть, що це від природи. Мовляв, може все змінитися до 24-ох років, коли сформується організм. Сподіваюся, що все погане нарешті позаду.

- Як ти опинився у "Русі"?
- Після Литви я відновлювався у спортзалі і там зустрів спортивного директора "Руху" Володимира Лапіцького. Після спілкування з ним отримав запрошення до винниківської команди. Згодом відбулася ще одна розмова з президентом клубу Григорієм Петровичем. Ми про все швидко домовилися і так розпочалося повернення додому. Для мене це був ідеальний варіант.