Брудний Інгул і акуратний центр. Мандрівка до Кіровограда з UA-Футбол

«З комуністичним катом, прізвище якого носить назва міста, в своєму анонсі до матчу, ви, звичайно, загнули. Не хвилюйтеся, переіменуємо скоро. Але ні в які не в Богуни, а в Єлисаветград» - то була перша після нашого знайомства фраза з уст прес-аташе «Зірки». Мабуть, таки правий був герой популярного в совєцькі часи мультфільму, промовивши «Як ви яхту назвете, так вона і попливе». Яхту, місто, вулицю.

Доказ отримав, ледь вийшовши на привокзальну площу з кіровоградського двірця і звернувши туди в напрямку центру на вулицю Жовтневої революції. Прикрашені в куті зображенням синьо-жовтого стяга вказівники з цією «абра-кадаброю» на стінах будинків виглядають кумедно. А сама вулиця, точніше, зелена полоса, яка розділяє тротуар і проїжджу частину – жахливо. У кущах, під деревами розкидано гори сміття, якого не прибирали, таке враження, з початку літа.

Звичайно, до першої в житті подорожі в Кіровоград спонукав футбол. Матч львівських «Карпат», за які відповідаю в UA-Футболі, 1/16 фіналу Кубка України – прекрасна нагода, не відриваючись від роботи, закрити пробіли на мапі Батьківщини.

Ще в Києві виявив, що добратися до Кіровограда зі столиці напряму не так вже й просто. Міста сполучує лише два прямих потяги. Квитків на нічний за тиждень до від’їзду вже не було, а на ранковий «експрес», який вирушає з Києва о 7:21, ще залишалися. Шість годин у дорозі – зважаючи на те, що матч розпочинається о 16-й, часу на прогулянку містом залишалося обмаль. Але виходу немає.

Час, проведений у потязі за кумедними оповіданнями покійного Кузьми Скрябіна з назвою «Я, Паштєт і армія» минає майже непомітно. Й десь через хвилин 20, ще раз впевнившись у касі вокзалу, що на вечір квитків за сполученням «Кіровоград – Київ» немає, з вулиці Жовтневої революції виходжу на набережну Інгулу. Точніше, набережною ці руїни тротуару назвати складно. А ввечері там ходити, мабуть, ще й небезпечно, адже значну частину металевих загороджень між цегляними стовпами позрізували не то любителі здавати брухт, не то власники заміських будинків.

Посеред тротуару. Яма глибиною три метри

Справа ж навіть не у тому, що в темну пору якийсь невдаха впаде у воду з п’ятиметрової висоти й покалічиться. Крім перспективи пролежати в гіпсі, у брудній, блідо-зеленого кольору воді Інгулу можна підхопити якусь холєру. З усього видно, що річка ця не чистилася, мабуть, добрих півсторіччя. Від водоростей, намули та різного побутового непотребу вода виглядає густою.

Судячи з іржі, огородження зникло вже давно

Бідні люди, які у цій каламуті ще й рибалять і вочевидь усе впіймане їдять. Невже їх не турбує стан річки? Звісно, зіпхати усе на бездіяльність влади просто. В мене ж перед очима досвід німецького Дюссельдорфа. Річку Дюссель, на честь якої назване місто, теж свого часу сильно замулило. Поки місцева влада знаходила проблеми нагальніші і до водойми їй не доходили руки, люди взялися за справу самотужки. Тисячі місцевих мешканців, зібравши гроші на спеціальні костюми й інвентар, розчистили річку самотужки. Нині Дюссель – дзеркально чистий. Настільки, що видно, як по дні плавають величезні коропи. Яких, до речі, ніхто не виловлює.

З поодиноких приватних будинків вздовж набережної увагу привертає той, що огороджений понад двометровим бетонним парканом, з-за якого можна помітити лише дах самого дому. Вочевидь там мешкає якийсь надзвичайний естет. Бо хто б іще додумався пустити поверх паркана свого житла колючий дріт? Хтось із місцевих мешканців ций винахід теж зацінив і охарактеризував його відповідним надписом на хвіртці.

Та ось – невеличкий парк, місток, а за ним вже очищена частина Інгулу. З усього видно, що то вже центр міста. Поруч з набережною зустрічаю кілька сотень кіровоградських і львівських фанатів, котрі якраз готуються до пішої ходи центральною вулицею міста. Зрештою, про фанатські пригоди галичан вже розповідав у контексті побоїща на трибунах. Зупинятися на цій темі повторно сенсу немає.

Треба сказати, що центр Кіровограда різко контрастує з тими вулицями, які до нього ведуть. Чистий, охайний, з великою кількістю дерев і сквером, на ньому поміж класичних совкових «коробок» зустрічаються будинки, збудовані ще у 18-19-му сторіччях.

Пам’ятник міському голові Єлисаветграду кінця 19-го – початку 20-го сторіччя Олександрові Пашутіну поруч із мерією

Кіровоградська міська рада

Центральною в місті є площа, нещодавно переіменована в Героїв Майдану. На ній ще до 23 лютого 2014 року возвеличувалася постать непримиренного борця з петербурзькими храмами і руйнівника Російської академії наук Кірова. Кам’яний ідол впав невдовзі після похорону героя Небесної сотні Віктора Чміленка, на якому зібралося близько десяти тисяч кіровоградців. Нині від пам’ятника залишився лише постамент, на якому розміщені фото загиблих на Майдані. По обидва боки площі – фонтани, які під час літньої спеки дозволяли місцевим мешканцям бодай трохи освіжитися.

Найкумедніше, що поруч із площею, біля входу в сквер скромно затаїлася мармурова каменюка із зображенням Владіміра Лєніна. То за умови, що сам пам’ятник картавому вождю покінчив своє безглузде існування прикрим самогубством на день раніше за Кірова.

Нарешті – стадіон «Зірка», котрий знаходиться в десяти хвилинах ходи від площі Героїв Майдану. Біля кожного з входів на арену розміщені інформаційні стенди з історією місцевого клубу. Зайшовши з квитком через ворота на територію стадіону, не можна оминути Алеї слави кіровоградського футболу, на якій вшановано найвидатніших постатей за всі часи існування «Зірки» чи ще «Ельворті», як команда іменувалася, починаючи з 1911 року. Юрій Горожанкін, Борис Петров, Віктор Квасов, Валерій Поркуян, Володимир Веремеєв, Михайло Михайлов, Вадим Євтушенко, Олександр Іщенко, Юрій Мартинов, Андрій П’ятов, Андрій Русол, Євген Коноплянка – звісно, то лише поверхневий перелік тих, чиї імена виділені поміж сотень.

Фан-шопу як такого на території стадіону немає. Його замінює невеличка крамничка в приміщенні розташованого в стінах арени фітнес-клубу. Там можна придбати вимпели, кепки, брелки. Поповнюю свою колекцією магнітом, який вартує 10 гривень і «розеткою» «Зірки» за 60 грн. Ціни, погодьтеся, нижчі середньоукраїнських.

Сам стадіон попри бігові доріжки надзвичайно комфортний для перегляду футбольних матчів. Ось лишень про чистоту сидінь клуб не турбується. Навіть у тому місці, яке відведене для преси, пластикові крісла відверто брудні.

Вболівальники ж на центральних трибунах свою команду підтримують нехай стримано, але дуже палко. З другого тайму зустрічі «Зірка» - «Карпати», коли пристрасті на полі розпалилися повноцінно, глядачі не втихомирювалися аж до завершення додаткових 30-ти хвилин зовсім. Варто сказати, що старші кіровоградці в контексті цього матчу постійно згадували 90-ті, коли керована Олександром Іщенком «Зірка» перемагала «Динамо» і «Шахтар». «То що ми зараз «Карпати» перемогти не зможемо?» І праві ж були.

Пам'ятник жертвам Чорнобильської трагедії

Між тим, матч затягнувся і замість запланованої вечірньої прогулянки Кіровоградом довелося спішити на площу поряд з пам’ятником Богданові Хмельницькому. Саме звідти начебто мали відправлятися маршрутки на Київ. Остання мала б вирушати о 20:00. Втім, люди, які стояли в очікуванні автобуса в черзі, повідомили, що прямих рейсів до столиці вже не буде. Треба добиратися до Знам’янки, а звідти впродовж ночі потягів до Києва їздить чимало. Так і роблю. Благо, «Мерседес Спринтер» на Знам’янку вирушав саме «від Хмельницького» й саме зараз. Оскільки квитка немає, а на автовокзалі пасажири ще підсядуть, прошуся їхати стоячи. Звісно, водій не ворог власній кишені, бере 35 гривень і погоджується.

Між Кіровоградом і Знам’янкою – 45 кілометрів, враховуючи стан доріг, їхати в межах години. Ситуацію ускладнив ще й той факт, що на автовокзалі в маршрутку набилося кілька десятків львівських фанатів. Їхні потяги до Львова відправлялися через півтори години, а отже про комфорт думати було ніколи. Інших автобусів до Знам’янки найближчим часом заплановано не було. Маршрутка була забитою, наче банка з оселедцями. Впродовж цієї години довелося їхати, стоячи на одній нозі. Стерпла до того, що вийшовши, не міг розігнути. Ось лише весело було. Гарний настрій своїми піснями і жартами забезпечили.

Такі борди з портретами загиблих на війні героїв розміщені по всьому Кіровограду

Квиток до Києва вдалося купити на 0:40. Зекономити не вдається, бо плацкарти вартістю приблизно 120 гривень всі продані. Тож беру купейний по 200. Чекати залишалося понад три години. Та щойно відійшовши від кас, привітався зі знайомими карпатівськими фанатами. Один з них вийняв телефон і листав на ньому фото. Виявляється, приїхавши до Знам’янки, хлопці попрямували не відразу до Кіровограду, а в Батурин, Суботів й інші славні місця часів гетьманщини. «Взяли таксі на чотирьох, обвозили нас всюди, - розповідають. - Всього в 700 гривень це задоволення обійшлося. Ось лишень часу було мало, не всюди встигли». Поки говорили, до вокзалу під’їхав автобус. Із командою «Карпати».

Голодюк, Худоб’як, Карноза, Чачуа йшли через живий коридор, низько опустивши голови. Фанати їх не сварили, а іронічно жартували: «Певно, в цьому житті «Кубка Львову» ми не дочекаємося», «Хлопці, вам не соромно програвати всяким колгоспам?» Коли поміж вболівальників з’явився Іґор Йовічевіч, то почув: «Нічого, Іґоре, все нормально, ми вже звикли». «Та що нормально? Соромно» - відповів тренер.

Після того вже у приміщенні вокзалу футболісти і тренери не уникали розмов з фанатами, дехто робив фото на пам’ять, брав автографи на футболку. Розсмішили міліціянти, котрі спробували вгамувати фанатів, які почали скандувати «Карпати», «Карпати». Втихомирював правоохоронців особисто Йовічевіч.

Так вийшло, що їхали гравці і їхні вболівальники одним потягом. Тільки в різних вагонах. Після того вокзал спорожнів і сколихувався хіба від надто голосистих дискусій місцевих безхатченків. Людей побільшало після одинадцятої, коли до Знам’янки під’їхала, повертаючись із виїзду з Комсомольська, частина динамівських ультрас. Щоправда, на відміну від львів’ян, вели вони себе тихо.

Треба сказати, що привокзальна інфраструктура в Знам’янці розвинена значно ліпше, ніж в обласному центрі Кіровограді. Кілька цілодобових кафе, фаст-фуд, паб, навіть дискотека, кіоски з різним харчовим крамом. Втім, мене це наразі не цікавило, бо цей день присвятив яблучній дієті. Власне, і час зекономив, і гроші. Вийшло, що виїзд до Кіровограда обійшовся, враховуючи вартість кілограма яблук, у межах 450-ти гривень. Наче й непогано та сподіваюся, що повернувшись наступного разу вже не до Кіровограда, а в місто з іншою назвою, матиму не лише змогу, а й спокусу витратити більше. Сучасна ж сірість до тринькання грошей відверто не спонукає.

***

Фото автора