Олександр Філяєв: У Караганді в нас жбурляли цеглу і обзивали бендеровцамі

Його бачили конкурентом Валерія Лобановського на позиції лівого нападника в київському «Динамо» 60-х. Але зі Львова, до якого прикіпів, приїхавши на військову службу, корінний москвич Олександр Філяєв йти не наважився. Нині каже, що, може, вартувало ризикнути. З іншого боку, в Києві нинішній гість UA-Футболу міг стати «одним з». Для львівського футболу прізвище Філяєв легендарне. Відігравши шість повноцінних сезонів за СКА, в 1963-му, в свої 28 гравець став капітаном «Карпат» у їх першому в історії офіційному матчі.

«Мабуть, не вийде нам сьогодні порозмовляти, - дочекавшись мене біля входу в будинок на вулиці Костя Левицького, що в самому центрі Львова, сумно промовив, привітавшись, Олександр Євгенович. – Вночі захворіла дружина. Має проблеми з серцем, довелося швидку викликати. Та й у мене через ці нерви голова почала боліти, тиск піднявся, аж вуха закладає».

Звичайно, ставлюся до ситуації з розумінням. Як-не-як, людині ж 81. «А коли той телевізор увімкнеш, то хвилюватися ще більше починаєш, - стоячи під нудним осіннім дощем, ділиться наболілим пан Філяєв. – Ось цієї ночі скількох людей через теракти в Парижі вбили… Як же я боюся, щоб усі ці конфлікти що в нас, що в інших країнах у нову світову війну не переросли. Коли приблизно п’ять десятків німецьких літаків залетіли в Москву і почали бомбити місто, я вже дорослою дитиною був, все розумів. Як же то страшно було! Але ж діти є діти. Щойно бомбардування вщухло, ми вибігали зі бомбосховищ, збирали ще гарячі уламки від снарядів і… жбурляли ними по вікнах. Малі, нерозумні хулігани. Досі соромно».

Ось так, стоячи, й розмовляли хвилин десять. Як мовиться, за життя. «Чи не піти б нам у кав’ярню десь поряд? – пропоную. – Поп’ємо кави, розвієтеся трохи, а заодно й інтерв’ю запишемо». Пан Філяєв погоджується. По дорозі зупиняється, щоб перепочити. Врешті всідаємося за столиком і починаємо запис.

- Знаєте, хто пережив війну, той труднощів не боїться, - бере слово Олександр Євгенович. – Нам тоді видавали продуктові карточки. Мені як дитині мали видавати по 300 грамів хліба на добу. Коли мати мене відправляла до магазину, я ще не встигав повертатися, вже ті 300 грамів з’їдав. Бодай трохи голод вгамовував. Інших продуктів майже не продавали. Рятував город, садили картоплю. Також своєю хлопчачою компанією ходили красти сусідські яблука. Їсти ж хотілося. Я ж народився поруч з ВДНГ. Раніше то було московське захолустя. То в часи СССР його забудували. В часи мого дитинства там був ліс.

Батько мій, звичайно, воював. Приїхав додому на милицях якраз у той момент, коли німці підходили до Наро-Фомінська, що в ста кілометрах від Москви. Власне, там його й поранили.

Також вкарбувалося в пам’ять, як вели полонених німців по Красній площі. Багатотисячна колона. Жах! Люди кидали в полонених пляшки. А нам, пацанам, що? Головне – подивитися. Там окрім солдатів захоплену німецьку техніку демонстрували. Тоді побачив зблизька знамениті «тигри».

Але то тоді цікаво було. Не дай Боже, щоб щось схоже повторилося ще. Пригадую, як уже виступаючи в складі львівського СКА, поїхав до Польщі. Нам тоді влаштували екскурсію в Освенцім. Ці газові печі перед очима понині. Величезна камера, в яку заводили людей, а потім пускали газ. Спершу труїли, а потім спускали на нижній поверх, у піч. Навіть відмовлявся вірити, що людина на таке здатна. Але ось же воно, перед тобою. Зрештою, зараз теж коїться таке, що навіть у найжахливішому сні не могло наснитися.

- З ранніх шкільних років почали бігати. Йшли начебто на уроки, але насправді прогулювали. У нас був свій майданчик, там ми, ровесники, бігали зранку й до смеркання. Аж доки мене не побачив тренер «Локомотива». Я тоді добре володів м’ячем, мав непогану швидкість. Відтоді у цьому захопленні з’явився якийсь смисл. Так до старших юнаків у «Локомотиві» й дограв. Власне, там мене й помітив тренер друголігового «Зеніту» з Підлипок Микола Гуляєв. У нього відіграв рік і сподобався тренерові молодіжної збірної Росії Борисові Цирику. Під його керівництвом ми виграли турніри в Ленінграді і Саратові.

- Звісно, після таких успіхів дорога у рідний «Локомотив», який виступав у вищій лізі, була відкритою…

- Назад, але вже у дорослу команду покликав Гаврило Качалін, котрий багато років тренував збірну СССР. Щоправда, з Гаврилом Дмитровичем попрацювати майже не вдалося, бо невдовзі його на посаді наставника «Локомотива» змінив Борис Аркадьєв.

- Нападників у складі цієї команди вистачало й без вас.

- Один Валя Бубукін, мій друг, чого вартував. Він у центрі нападу грав. А моїм конкурентом за місце лівого крайнього був Юрко Ковальов з Підмосков’я. Ми з ним приблизно рівноцінними були й виходили на поле майже порівну. Грали ми якось проти тбіліського «Динамо». Проти мене на правому фланзі оборони грузинів діяв Владімір Елошвілі. То я його закрутив так, що він просто впав! Хлопці потім ще сміялися з Володі, мовляв, такий малий, а так тебе повозив. «Та, я не хотів його бити» - виправдовувався той.

І правий, у принципі, був. Бо міг же мене кілька разів на міць перевірити. Але за що? Ось дивлюся зараз футбол і обурююся. Відвертих грубощів, жорсткості аж з надлишком. То ж теж людина, а ти його лупиш по гомілкостопу, можеш інвалідом зробити, без заробітку залишити. А чоловікові ж сім’ю годувати.

- Тбіліському «Динамо» впродовж трьох років виступів за «Локомотив» ви взагалі забивали щороку.

- Найцікавіше, що я навіть виступаючи за дубль «Зеніту» в другій лізі, теж свій перший гол забив у ворота тбілісців. Хоча я б не сказав, що проти грузинів було грати легко. Особливо в основи «Динамо». Я ж забивав не тільки їм. Скажімо, Олексію Хомичу, коли той грав за мінський «Спартак». Але найкрасивіший свій м’яч провів, коли вже виступав за армійців Львова. Грали ми у Таллінні проти місцевого «Динамо». Подача в район дальньої стійки, м’яч опускається якраз туди, де стояв колишній гравець московського «Динамо» Жора Рябов. Височенний центральний оборонець, вищий за мене майже на дві голови. Не перестрибнув би Жору ніколи, але м’яч перетів йому через голову. Я на місці – ловлю м’яч зльоту на праву ногу і як вгачу в ближню «дев’ятку»! Воротар навіть не поворухнувся.

Крайній справа - Олександр Філяєв

Раз ми вже заговорили про голи, то не можу не згадати свого хет-трика в Караганді. То було в 1963-му, коли вже виступав за «Карпати». Місцева публіка – страшенні хулігани. Не знаю, як зараз, але тоді ситуацію ускладнював той факт, що в місті було чимало тюремників, кримінальних злочинців. Поводилися вони зухвало. Ми перемогли 3:2 і виходили з поля через вузький, накритий вгорі сіткою прохід. Добре, що накритий, бо кидали у нас згори хтозна чим – пляшками, цеглою. І кричали: «Бєндеравци!» А що їм було втрачати? Люди з відбитими мізками. Значно приємніше було, коли там же, в Казахстані, до нас підходили етнічні українці. Спілкувалися, запитували, як справи у нас, як живеться у Львові.

- До того у вас був ще один хет-трик – у 1961-му, коли ви у складі СКА програли хмельницькому «Динамо».

- 3:4. У нас з хмельничанами теж не дуже прості стосунки були. Коли їздили туди, бувало, наш зелений військовий автобус закидували камінням, били скло. А у згадуваному вами матчі, який ми грали у Львові, я після фінального свистка мав емоційну суперечку з суддями. Арбітр тієї зустрічі зробив усе, щоб ми не виграли. Бо що тоді для суддів була військова команда? Нас нерідко нахабно вбивали. Дисциплінарна комісія на це дивилася крізь пальці, мовляв, буває, людина помилилася. Але ж помилки різними бувають. Коли людина грає у штрафному майданчику рукою, треба призначати пенальті. А не закривати очі.

Або згадую Румунію. Впродовж усього матчу – злива. Така, що гравців за десять метрів не видно. Суддя за таких умов має право призупинити гру і через 20-30 хвилин поновити. Але він цього не робить. Мало того – п’ять хвилин переграємо. Як капітан підбігаю і кажу: «Все уже, пора свистіти». На що арбітр мені чистою російською: «Ось коли вони заб’ють, тоді й закінчимо». Після того гукаю нашому воротареві В’ячеславу Пантелю: «Славку, пропусти негайно!» Так ми 0:1 і програли.

- Взагалі, у Львів ви потрапили у 1957-му, тобто, в той рік, коли «Локомотив» виграв Кубок СССР. Не шкодували, що залишили Москву надто рано?

- Можливо, трохи було. Але мене ж до армії забрали. Міністерство оборони СССР тоді указ видало: усіх футболістів призивного віку забрати у військові команди. То й почали ділити – куди б і кого відправити. Я підійшов до Аркадьєва. «Борисе Андрійовичу, повістка прийшла», - показую. «Не хвилюйся, зараз владнаємо» - відповідає й відразу телефонує до Львова. А місцеву армійську команду, яка тоді іменувалася ОБО (Окружний будинок офіцерів – авт.), тоді тренував знайомий Аркадьєву по «команді лейтенантів» Олексій Грінін. «У мене тут хлопчина є, - каже в трубку. – Візьми його до себе». «Немає проблем, нехай приїжджає» - відповів Грінін. «Бери квиток на Львів, - поклавши слухавку, сказав Борис Андрійович. – З вокзалу попрямуєш там прямо в Дім офіцерів».

Коли приїхав, відразу потрапив до полковника Хмельницького, котрий відповідав за армійську команду. «Ти вже зарахований, – пояснює. – Зараз оформимо документи, що ти призваний у Прикарпатський військовий округ. Підеш до начфіна, він дасть тобі грошей, а після того трохи відпочинь, ти ж з дороги». А то ж був грудень 1956-го, зима. Отримав я своїх, якщо не помиляюся, півтори тисячі рублів і почимчикував поселятися. Хіба міг тоді подумати, що залишуся у Львові на все життя, навіть після того, як сім років тут відіграю?

- Ваш земляк-москвич Борис Рассихін розповідав, що коли вперше приїхав до Львова, то відчув себе наче за кордоном.

- У мене схожі відчуття були. Місто сподобалося надзвичайно. Коли був у Кракові, то зауважив, що архітектура там майже ідентична з львівською. Краса, мені відразу сподобалося. Не те що Кадіївка, де понабудовували триповерхових російських особняків. Ось нещодавно читав газету «Високий замок». Сподобалася замітка, мовляв, ЮНЕСКО попереджує керівництво Львова, що в разі забудови центральної частини міста високими будинками, місто буде виключене зі світової культурної спадщини. Сподіваюся, львівські градоначальники прислухаються і не псуватимуть краси, яка закладалася ще з 16-го сторіччя і пережила навіть Другу світову війну. Совєцькі генерали тоді пошкодували окупований німцями Львів і атакували його не танками і «катюшами», а взяли місто в оточення. 16-поверхівки будуйте на околицях міста. Сихів теж на порожньому полі побудували.

- Власне в команді адаптувалися швидко?

- У нас тоді багатонаціональна команда була – мадяри Аладор-Ернест Кеслер, Дезідерій Ковач, двоє інших, але українських закарпатців Василь Турянчик і Юрій Сусла, одесит Григорій Галбмілліон, кілька москвичів. Але якогось поділу не існувало, у нас був гарний колектив і на полі, і поза його межами. Усі працювали добросовісно. Мабуть, тому, що ми дружили в житті. Звичайно, іноді й сварилися. Особливо після поразок. Тоді докорів і взаємних претензій було чимало. Але це ж нормально. То тренер розбирає гру зважено. Внутрішньокомандні ж розбори потрібні колективу не менше.

- Про Галбмілліона як про особистість дуже непересічну в інтерв’ю UA-Футболу розповідав Ігор Зайцев, котрий встиг пограти у СКА до вас.

- О, та ми з Ігорем, хоч і не пограли разом у Львові, двома друзями були! Тоді ще казали: Зайцев їде, а Філяєв на його місце приїжджає. Передавайте Ігореві вітання, якщо побачите його в Києві (на жаль, Ігоря Івановича побачити більше не вдалося; через два місяці після цієї розмови він помер – авт.). А Гришка – прекрасна людина, одеський єврей, ми з ним багато насміялися. Та й гравець гарний, швидкісний – міг обіграти оборонця, забити.

Розумієте, просто грати у футбол мало. Треба його любити, бути патріотом команди, за яку виступаєш. Пригадую, як програли якийсь матч, зайшли в роздягальню, а тренер СКА Володимир Дьомін ледь стримує власну лють: «Ви знаєте, де виграються медалі?! На передньому краї. І я попрошу, щоб ніг, коли йдете в боротьбу, ніхто не прибирав». Дьомін просто сам таким гравцем був, я пам’ятаю його в період виступів за московський ЦДКА, в «команді лейтенантів».

- Різницю між вищою лігою і першою, або класом А і класом Б, як це тоді називалося, після переїзду з Москви до Львова, відчули швидко?

- У класі Б оборонці брудніше грали. Особливо пам’ятними в цьому контексті були матчі проти ужгородського «Спартака». Тренер закарпатців Михайло Михалина постійно виставляв проти мене Ладіслава Калую. А то не оборонець, а справжній рубака. Одного разу він мені впродовж першого тайму всі ноги позбивав. Заходжу в перерві у суддівську, знімаю гетри і показую арбітрові ноги. «Хіба ж так можна грати? – питаю. – Він замість м’яча лупить по ногах». «Врегулюємо» - відповідає арбітр. І справді, в другому таймі Калуя вже був трохи стриманіший. Йому ж Михалина руки розв’язав. Сказав перед матчем: «Філяєв піде в туалет – ти за ним».

Врешті, один гол ми ужгородцям тоді таки забили. Я на фланзі когось із суперників обіграв і віддав по травичці м’якеньку передачу на Вітю Іванюка, а той забив зльоту. Це сталося хвилин за десять до завершення гри. Так ми 1:0 і виграли.

- Наскільки я розумію, то був уже 1960 рік. А в 1958-му львівський СКВО міг вийти до вищої ліги…

- І вийшли, однак когось надоумило напередодні фінальної пульки між шістьма армійськими командами в Тбілісі демобілізувати відразу п’ять гравців. Перед п’ятьма матчами у Дьоміна було тільки 12 гравців. При цьому воротареві Юрієві Суслі заміни взагалі не було. Він травмувався у першому ж матчі проти команди з Хабаровська і у воротах довелося грати оборонцеві Віталію Морозову. Невже не можна було дочекатися завершення сезону? Дограли б чемпіонат і демобілізуйте хоч усіх. Зрештою, нам тоді нічого не допомогло б, адже виявилося, що згори була вказівка, що перше місце, яке дозволяло підвищитися в класі, мала виграти команда з Ростова-на-Дону.

"Карпати" напередодні першого в своїй історії матчу проти гомельського "Локомотива". Крайній справа - капітан команди Олександр Філяєв

- У 1963-му вам судилося стати капітаном в першому офіційному матчі щойно створених «Карпат»…

- Доля моя могла скластися зовсім по-іншому. В 1959-му, коли я набрав, можливо, найліпшу свою форму, до Львова приїздив один з тренерів київського «Динамо». Він тиждень вмовляв мене перейти. «Перестаньте, там Лобановський у складі грає. Я що буду на лавці сидіти? - казав. – То ж не варіант. Я розівчуся грати». І відмовився. А взагалі вартувало б ризикнути. Тим паче, що у вищій лізі я вже грав, розумів, що там за рівень. Той же Зайцев тоді за киян виступав. А він теж із львівського СКА перейшов.

Втім, я залишився у Львові й потім, коли створювалися «Карпати», вирішив перейти туди. А капітаном як став? Тренер Олег Жуков запропонував три кандидатури. Команда обрала мене. Зрештою, я й у СКА капітаном був.

- Про Олега Жукова, котрий встиг повиступати за «Динамо» і «Шахтар», мало відомо як про гравця, а про його тренерських хист знаємо ще менше…

- Якщо відверто, то Олег Іванович і не тренер зовсім. На мій погляд, Жукову бракувало футбольної освіти, багатьох необхідних для цієї роботи нюансів він просто не знав. До «Карпат» Олег Іванович встиг впродовж року попрацювати в «Азовці» зі Жданова (нині Маріуполь – авт.). Досвіду в нього не було, особливого хисту теж. Якщо не помиляюся, «Карпати» для Жукова були останнім місцем роботи. Хоча людиною він був непоганою. Випити трохи любив, але то вже його справа. Взагалі, не від тренера, який сидить на лаві, гра залежить, а від гравців, від їх свідомості й відповідальності. З такими футболістами й наставникові працювати комфортно.

У цьому контексті знову згадується Дьомін. Грали ми при ньому в Львові товариський матч з мадярами. Виграли 7:1. Володимир Тимофійович приходить на зібрання і обурюється: «Навіщо ви так багато виграли? Краще б у шести матчах по 1:0 перемогли». І сміється.

- Сезон-1963 виявився для вас у складі «Карпат» єдиним. Фактично, після нього, будучи 29-річним гравцем, на високому рівні ви вже не виступали…

- Я почав втрачати швидкість. Сам прийшов і написав заяву. Помітив, що тренер мене замінює й сам зрозумів, що пора зав’язувати. Навіщо засиджуватися, якщо вже є молоді гравці? Не хотів займати чийогось місця.

- У 1964-му ви справді не грали, однак в 1965-му все ж повернулися у футбол.

- Мене покликали допомогти друголіговому дрогобицькому «Нафтовику». Команда якраз мала грати матч проти львівського СКА. Для мене ця зустріч була принциповою, хотілося зіграти проти колишньої команди якомога сильніше. І вийшло – забив армійцям відразу двічі. Наче 31, рік не виступав, а відіграв, наче в найліпші роки. Не скажу, що «Нафтовик» тоді був надто сильним. Так, було кілька перспективних хлопців, котрі пізніше проявили себе в «Карпатах» - Володя Данилюк, Остап Савка. Остап – то боєць, він прекрасно грав головою. Також команду підсилили старожилами – Станіславом Береговським, Рассихіним, мною. Решта хлопців були зібрані з довколишніх колгоспів.

Власне, мене іноді дивує, чому селекціонери нинішніх «Карпат» не звертають уваги на чемпіонат області. Там є чимало незаграних у великому футболі, але обдарованих хлопців. Їх треба шукати, переглядати багато матчів. Вже готового виконавця з іншого міста запросити значно простіше. Втім, то ж не тільки «Карпат» стосується.

- Ви задоволені своєю гравецькою кар’єрою?

Якби зараз була нагода повернути молодість, то добре подумав би, чи іти у футбол знову. Здоров’я у мене це заняття відібрало чимало. Зараз хлопці хоч знають, за що грають. А що ми? Коли виступав за дубль «Локомотива», отримував на місяць 1300 рублів, а як почав грати за основу, то заробіток зріс, здається, до 1800. У СКА мав зарплату, яка рівнялася 15-ти офіцерським окладам – то десь 1700 рублів. У «Карпатах» завдяки тому, що існували доплати від заводу, в 1963-му отримував рублів на 500 більше. На той час то були гарні гроші. Але щоб жити вже й зараз.

Хоча ні. У футбол би все ж грав. Лише для того, щоб була нагода світ подивитися. Тоді кожна подорож була пам’ятною. Вперше виїхав з «Локомотивом». То була екзотична мандрівка в Індонезію, Індію і Бірму. Вразило буквально все. Можете собі уявити – відірвали від верстата роботягу і показали йому світ? Я ж токарне училище закінчив і в юні роки навіть встиг трохи попрацювати за спеціальністю.

Столиця Індонезії Джакарта. Посеред міста канали, в яких люди і перуть білизну, і чистять зуби одночасно. Коли попрямували на узбережжя Індійського океану, по спині мавпи стрибали. Потім запропонували вилізти на кокосове дерево і зрубати горіха. Дав мені туземець мачете, навчив, як ним користуватися і показує: «Лізь». Поліз. У самомму кокосі якогось особливого смаку не знайшов – розрубуєш і п’єш фактично прохолодну водичку. Однак тоді це теж був порятунок, адже температура на дворі сягала 40-ка градусів, спрага мучила постійно.

Наступну подорож здійснили до Ісландії і Канади. В Рейк’явіку нас вивезли за місто, показати вулкан, виверження якого трапилося відносно нещодавно. Автобуса зупинив екскурсовод. «Ближче не можна, бо далі висока загазованість та існує небезпека, що з вулкана можуть вилетіти камені» - каже. Так чи інакше, тоді єдиний раз у житті побачив вулканічну лаву. Також, як то не дивно, в Ісландії тоді нам показали нову американську військову базу – з літаками і кораблями. Точніше, ми з цієї військово-морської бази вилітали в Канаду.

В Канаді ж вперше відчув, що таке хмарочос. Дивишся з 40-го поверху вниз, а машини там, наче сірникові коробки. У нас таких будинків ще досі не будують. І, звичайно, Ніаґарський водоспад. Це щось неймовірне, його треба бачити, словами цю красу описати неможливо. Водоспад знаходиться якраз на кордоні Канади й США, межа проходить через міст, на якому поряд розвивається два стяги. Нам тоді ще й екскурсію оригінальну влаштували. Перед нею вдягнули нас в гумові плащі й опустили на ліфті у водопад, з внутрішнього його боку. Шум такий, що розмовляєш і не чуєш навіть себе.

А ще тоді вразили канадські автошляхи. Дорога від Оттави до Ніаґарського водоспаду рівнесенька, неначе стіл, жодного горбка, жодної ямки. Сидів тоді біля водія. Спідометр він тоді постійно утримував на позначці 90 миль на годину. Односторонній рух, ні перехресть, ні переходів – швидкість неймовірна.

- Такі перельоти доволі тривалі. Ніколи не страждали аерофобією?

- Ні. На нашому, совєцькому літаку тоді дісталися до Гельсінкі, звідси пересіли на літак «Панамерікан» і приземлилися в Рейк’явіку. Єдиний інцидент трапився в Індонезії. Нас мали перевезти з Джакарти на острів Балі. Там для нас мав зіграти оркестр. Але тільки відірвалися від землі метрів на 300, як загорівся двигун. Вогонь валив такий, що було видно з ілюмінаторів. Добре, командир вчасно помітив поломку і встиг літак посадити. Під’їхали пожежники, вогонь загасили, а після пересадки таки опинилися на Балі.

- Закінчивши грати, тренерської діяльності розпочинати не збиралися?

- Ні. У мене як вийшло? Закінчив Львівський інститут фізкультури і мав проходити практику – вчителем фізичного виховання у школі №9, що неподалік від «Пошти». Тривала практика впродовж місяця. Займався як зі старшими класами, так і з молодшими. Отримав за цю роботу «п’ятірку». Дружина ж у мене працювала в міській раді, в управлінні освіти. То її знайомий, директор школи №6 покликав працювати до себе. Погодився і так з того часу впродовж 44-х років на одному місці й трудився.

До 60-ти років викладав фізкультуру, а з настанням пенсійного віку зрозумів, що по гімнастичних снарядах лазити вже складно. То директор запропонував перекваліфікуватися у вчителя трудового навчання. Мені то було не складно, адже навчався на токаря в ремісничому училищі. Знав слюсарську справу, вмів працювати з металом, розбираввся в інструментах. Тому адаптувався до проведення уроків праці швидко.

- Діти знали, хто їхній вчитель?

- Дехто знав. Ми ж нерідко в футбол з учнями старших класів бігали. Навіть теоретичні заняття проводив зі старшокласниками, пояснював їм, як уникнути втрапляння в положення «поза грою», правильно відкритися, вдарити тощо. Чимало маневрів демонстрував як практично, так і на макеті.

- Валентин Бубукін, очоливши «Карпати» в 1973-му, не кликав вас до себе у штаб?

- Ні, хоча спілкувалися у той період з Валькою неодноразово. У нього своя робота, у мене своя.

- Ваша дружина – львів’янка?

- Народилася Світлана в Азербайджані, хоча за національністю росіянка. Познайомилися ж ми справді у Львові. У дружини батько військовий, тому й переїздила сім’я часто. У Львові тато керував швейною майстернею Прикарпатського військового округу, котра знаходилася на вулиці Ярослава Мудрого. А познайомилися ми після футболу. Світлана разом з подругою прийшли на стадіон, а після гри ми випадково зустрілися. Слово за словом і познайомилися. Так з того часу впродовж 55-ти років ми й разом. Виховали сина, йому теж уже за 50, працює в охоронній фірмі.

Весілля гуляли на вулиці Маяковського. Звісно, трохи випили. Наступного дня спізнюємося на тренування. На Маяковського ж тоді похоронне бюро знаходилося. Дивимося – їде траурна бричка з чорними кіньми, яка возить труни. Зупиняємо її, дивимося, що тачанка порожня і прохаємо їздового: «Відвези нас до центру, туди, де зупиняється тролейбус «четвірка». Чоловік послухав, а ми йому непогано заплатили. Наступного ж дня нас викликають до обкому партії. «Що це ви, люди добрі, хуліганите? – питають. – Як так вийшло, що ви на катафалку каталися?» «Та ми спізнювалися» - виправдовуємося. Зрештою, пожурили нас трохи й пробачили.

- З друзями-футболістами після завершення кар’єри контактів не втрачали?

- Звичайно, що ні. Лише останнім часом трохи менше бачимося. Болять ноги і не можу довго ходити… Коли святкував 80-річчя, Ігор Кульчицький з Володею Данилюком приходили мене вітати. Посиділи, поговорили. Звісно, про футбол, про що ж іще? Також із Кулею та Остапом Савкою по четвергах час від часу ходимо паритися в лазні. Останнім часом, щоправда, підтримую компанію рідше. Серце прихоплює і дихати важко. Навіть свідомість одного разу втратив.

Володимир Данилюк, Олександр Філяєв, Ігор Кульчицький

А ще травми старі постійно про себе нагадують. Пахові кільця від перенавантаження боліли ще з молодості. Та й зараз буває йду й ні з сього, ні з того – різкий біль в одному й іншому паху. Такий, що кроку ступити не можна. То наслідки тих виснажливих зборів, тих величезних навантажень, які там переносили. Приміром, стрибки по 50-ти сходинках на одній нозі. Потім спускаєшся вниз і змінюєш ногу. Перше двогодинне тренування розпочинали о 12-й дня, а ввечері бігали 15-кілометрові кроси. Поки бігав, встиг вивчити на пам’ять в Мукачевому, де ми готувалися до сезону, всі слупи.

Та й покалічили мене під час матчів так, що будь здоровий. Калуя ж не один такий був. Якось грали товариський матч у Кракові. То місцевий оборонець так безжально мене лупив, що боявся не закінчити гри. А все суддя винен. То він допустив таке свавілля.

- Наскільки я розумію, нині розрадою є перегляд телетранслянцій футбольних матчів?

- Так. Дивлюся усі чемпіонати. Отримую задоволення від іспанського, англійського футболу. Слідкую й за матчами української вищої ліги. Переглядаю майже всі матчі. Рівень в останні роки впав страшенно. Ріже око велика кількість безграмотних гравців, тих, хто з м’ячем на «ти». Крім того, футболіст має розуміти гру. Скажімо, Гришка Галбмілліон щойно розпочинав ривок, а я вже знав, як йому підрізати м’яч. То ж мистецтво, майстерність. Багатьом гравцям нинішніх вищолігових команд цих компонентів бракує.

А ще дивує, чому в людей удар не поставлений. Я залишався після тренувань, кликав п’ятьох хлопчаків з дитячої школи і півгодини невтомно бив. Малеча лише м’ячі встигала повертати. Поставлений удар – то праця. На створення моменту працює вся команда й той, хто опиняється на вістрі, не має права зводити зусилля нанівець через те, що він необучений. Так, у боротьбі не забити допустимо. Але промахуватися в ситуації, коли тобі ніхто не заважає – то ви мені вибачте.

***

Фото автора та прес-служби ФК "Карпати"