Сергій Кравченко: Проблему з конторами вирішать тоді, коли причетних почнуть садити до тюрми

Наша розмова з одним із лідерів сучасного "Дніпра" відбувалася незадовго до Нового року. Нинішній гість UA-Футболу розповів, як потрапив на олівець легенді "Наполі", через що був забракований у "Шахтарі", як поїхав виступати в Азербайджан і віддав перед великими грішми перевагу скромній з фінансової точки зору "Ворсклі". А розпочалася наша розмова зі справ буденних – з ситуації в "Дніпрі", спогадів про єдину зустріч з Коломойським, тактичні премудрості Михайленка і "сліпе копіювання тактики Рамоса".

- Сергію, зараз триває відпустка. В зв’язку з тим, що зараз відбувається з "Дніпром", можете розслабитися і відволіктися від роботи?

- Не сказав би, що сильно хвилююся. Тим паче, що я на цю ситуацію ніяк вплинути не можу. Вік уже не той, щоб зайвий раз хвилюватися. Сприймаю ситуацію стримано. До того ж відпустка в моєму розумінні ніколи не була чимось надзвичайним. Принаймні, ніколи не жив у нетерплячці, коли вже закінчиться чемпіонат і буде змога відпочити. Люблю футбол, а тому паузи у виступах сприймаю спокійно. Стосовно нинішньої ситуації, то не сумніваюся, що до літа команда існуватиме. Дай Боже, щоб вона існувала завжди.

- Перед відпусткою була якась розмова з власником клубу?

- Не секрет, що Ігор Валерійович ні з ким особливо не спілкується. Він тримає зв’язок з Андрієм Русолом і Андрієм Стеценком. Нас запевнили, що заплановані три збори в Іспанії і Туреччині. Тобто, підготовка буде якісною, вочевидь матимемо хороших спаринг-партнерів.

З Коломойським бачився лише двічі. Спочатку зустрілися на базі, в ту мить, коли вперше продавали в "Шахтар" Євгена Селезньова і купляли Боатенґа. Я виходив з тренажерного залу. А Ігор Валерійович спускався по сходах. Привітався, запитав, як справи. Вдруге бачилися на вечері після фіналу Ліги Європи. Там, правда, особисто не спілкувалися.

- Такого контакту як Селезньов, щоб телефонувати Коломойському напряму, не маєте?

- Думаю, Женя трохи перебільшує. Сумніваюся, що він телефонує постійно. Може, пару разів додзвонився. Зрештою, мені такий контакт і не потрібен. Моя справа – грати в футбол.

- Борги перед вами клуб має?

- Не вдаючись у деталі, скажу, що особливої заборгованості немає. Точніше, перед молодими гравцями боргів клуб немає взагалі. Досвідченішим до кінця заробленого ще не заплатили. Але то деталі, наша внутрішня кухня.

- Але не секрет, що гравці і тренери, з якими ще два-три роки тому працювали зокрема ви, зараз судяться з "Дніпром".

- Перед тими, хто залишився в команді, за той період розрахувалися повністю. Певні старі борги начебто існують хіба перед Русланом Ротанем і Андерсоном Піко.

- З яким настроєм влітку поверталися в команду, розуміючи, що команда вже, м’яко кажучи, не та?

- Після "Волині" повертався з великим задоволенням. "Дніпро" вважаю своєю рідною командою, клубом, за який відіграв найдовше. Тут себе почуваю вдома. Звісно, інші варіанти розглядав, але суму від того, що вони не підійшли, не відчував. Врахуйте також, що після того, як у рідному для мене Донецьку розпочалася війна, живу виключно в Дніпрі. Так, у порівнянні з минулим сезоном майже повністю змінився склад, суттєво скоротився бюджет, впав рівень зарплат. Але в нинішній ситуації жалітися було б гріх.

- Особливо коли повертаєшся з "Волині" Кварцяного?

- Віталій Володимирович, звісно, людина специфічна. Не буду цього заперечувати. Але зазначу, що мене як гравця досвідченого Кварцяний особливо не чіпав. Мені працювалося нормально. Рік у Луцьку згадую виключно з позитивними емоціями. У мене була постійна ігрова практика, тренер мені довіряв. Так, окремих речей не розумів чи не вітав. То така людина і я радий, що отримав цей досвід. У Віталія Володимировича своє бачення на побудову тренувального процесу, тактики на гру, в мене – своє. Але я лише гравець. Ця людина зробила для нашого футболу чимало. Певен, що без Кварцяного футболу в Луцьку не було б.

Віталій Володимирович любить футбол фантастично. Він живе грою по 24 години на добу. Звісно, коли Кварцяний заводиться, йому під руку ліпше не потрапляти. Інша річ, коли спілкуєшся в спокійній атмосфері. То – зважена, освічена, надзвичайно начитана людина, з глибоким розумінням футболу. Зізнаюся, що поки не попрацював у Кварцяного, теж вірив у певні стереотипи. Тепер розумію, що помилявся. Кварцяний бачить футболістів, вміє помітити хороші риси у грі. То під час матчів емоції, буває, Віталія Володимировича поглинають і він, з моєї точки зору, іноді приймає неправильні рішення.

- Владислав Ващук у своїх спогадах відзначав, що Кварцяний полюбляє виганяти футболістів з команди, а потім, втихомирившись, змінювати думку.

- Зі мною такого не було. Можливо, якби виганяв, я б теж зірвався. Окремих хлопців на емоціях Віталій Володимирович при мені виганяв. Скажімо, Редвана Мемешева. Той засмучувався, казав, мовляв, все, з мене досить. Телефонував Редванові, казав, щоб заспокоївся. "Два-три дні мине і все внормується", - пояснював. Кілька гострих ситуацій вдалося залагодити й навесні.

- Тобто, до вас Кварцяний трохи прислухався?

- Іноді. Не став би переоцінювати, бо якби Віталій Володимирович вважав, що правий на сто відсотків, він би мене не слухав. В останніх півроку, коли були проблеми з грішми, Кварцяний думку досвідчених футболістів до уваги брав. Хоча не скажу, що я сильно в щось влазив. Просто бували випадки, коли тренер цікавився моєю думкою. Скажімо, під час збору в Індії. Потім було ще кілька випадків, після яких Кварцяний навіть сказав: "Щось я став надто м’яким, почав до футболістів прислуховуватися". Взагалі, Віталій Володимирович буває добрим. Особливо коли є результат. Тоді взагалі все гарно. Лютувати тренер починає після поразок.

- Кварцяний щедрий на преміальні?

- Коли у команді був я, він за фінансовий бік не відповідав. То раніше він був одночасно і президентом, і тренером. Можу сказати, що бонусів у "Волині" не було. Зрештою, в останніх три роки, мабуть, всі наші клуби грають без бонусів. Винятки якщо й є, то дві-три команди, мабуть. Можу сказати, що не помітив, щоб Кварцяний заздрив футболістам, мовляв, вони багато заробляють і шукав підстав для штрафів, щоб якісь гроші забрати. То не така людина.

- Нині поряд з вами виступають хлопці, окремі з яких у минулому сезоні не потрапляли до складу дублю.

- Знаходити спільну мову нам не так важко, як це може здатися. Треба врахувати, що ця молодь добре навчена. Люди прийшли не з вулиці, у них гарна футбольна освіта. Більшість з них працювали з Дмитром Михайленком п’ять років. З вимогами вони були ознайомлені. Звичайно, порівнювати нинішню команду з тією, яка була річ чи два назад неможливо. Тоді за нас виступали Нікола Калініч, Джуліано, Євген Коноплянка, люди, які зараз на виду в топ-чемпіонатах. У порівнянні з цими гравцями молодим майстерності бракує. Але ці хлопці мають великий потенціал. Тим паче, що Михайленко вибудував цікавий тренувальний процес.

- Здається, з таким молодим тренером ви працюєте вперше в кар’єрі. До того були Віктор Носов, Микола Павлов, Юрій Сьомін, Валерій Ґаззаєв, Хуанде Рамос, Мирон Маркевич, Віталій Кварцяний. Одні аксакали.

- Якось навіть не задумувався над віком Дмитра Станіславовича. Молодий чи ні, але тренувальний процес і вимоги, які ставляться перед командою і перед кожним гравцем окремо взятим відповідають рівню топ-клубів. Кажу про це з повною відповідальністю, маючи за спиною досвід роботи з багатьма тренерами. Інша річ, що команда реалізувати на сто відсотків всього того, що від неї вимагається, не може. Поки не може, бо з часом ця робота має принести плоди.

- Праві ті, хто каже, що Михайленко є ледь не сліпим послідовником ідей Рамоса?

- Смішно це слухати. Найдивніше, що подібні речі лунають з уст поважних спеціалістів, які самі пограли чи потренували на високому рівні. Люди, які знають Михайленка особисто, радять йому відкинути конспекти і працювати самостійно. Але не збагну, в чому ж полягає сліпе копіювання Рамоса? По-перше, у Михайленка є свій погляд на футбол. Так, від Рамоса він взяв чимало, особливо в контексті тренувального процесу. Вважаю, що це не просто не соромно, а дуже правильно. Бо в кого ж іще вчитися, як не в людини, яка виграла два Кубки УЄФА, працювала з "Реалом" і "Тоттнемом"? Михайленко почерпнув багато корисного і доповнив цей багаж своїм баченням.

Якщо зануритися зовсім глибоко, нинішній "Дніпро" грає зовсім не за тактикою Рамоса. По-перше, у нас зовсім інша розстановка. Ми граємо 1 – 4 – 1 – 4 – 1, тоді як при іспанському тренері ми завжди діяли за схемою 1 – 4 – 4 – 2 або 1 – 4 – 2 – 3 – 1, з двома яскраво вираженими опорними хавами. По-друге, Рамос вимагав постійного пресингу і, висловлюючись по-модному, вертикальної гри. Хуанде не дозволяв віддавати м’яч воротареві, довго розігрувати м’яч ззаду, щоб звести ризик до мінімуму. При Михайленку ми довго контролюємо м’яч, ретельно готуємо комбінації. В чому ж тут схожість? Наче професійні люди, а дозволяють собі настільки поверхневі судження. Зрештою, кожен має право на свою думку. Звісно, обираючи тактику, Михайленко відштовхується зокрема й від того, яких футболістів він має під рукою. Дмитро міг би пояснити своє бачення ґрунтовніше. Я ж можу запевнити, що нікого він не копіює.

- Згодні з тими, хто казав, що молоді футболісти після вдалого старту в Прем’єр-лізі піймали зірочку?

- Так. Можливо, окремим хлопцям голова закрутилася. Але мені важко поставити на їх місце себе. Бодай тому, що у вищій лізі розпочинав виступати не у 18-19, в 22, з уже сформованою психікою й адекватним розумінням реальності. Крім того, дебютував я не настільки яскраво, як, скажімо, Денис Баланюк. Можливо, за таких обставин я теж трохи розслабився б. Зрештою, багато залежить від характеру. Мабуть, ці щабелі становлення має пройти кожен гравець. Коли вчора про тебе не знав ніхто, а через тиждень-два ти вже на устах у всієї країни і отримуєш виклик у національну збірну, то, звичайно, починаєш літати в небесах.

Зрозуміло, що запрошення у збірну у цій ситуації було навіть більше, ніж аванс. У національну команду мають викликати лише найсильніших гравців країни. Бо ж є люди, які мріють про це запрошення все життя. У нашому ж випадку мрія втілилася після двох чи трьох проведених матчів. Для таких молодих хлопців уже змога потренуватися поряд з такими футболістами та під орудою таких тренерів має бути великою честю. Але ситуацію потрібно правильно сприймати.

Втім, не став би в спаді результатів "Дніпра" винити лише молодь. Ми – одна команда. Помилки робив кожен з нас. Звичайно, що молодим і ще не дуже зіграним командам бракує стабільності. Нічого особливого не сталося навіть з урахуванням, що ми не могли виграти вісім поєдинків поспіль. Схожі проблеми відчували й інші команди, скажімо, "Чорноморець", "Карпати". Львів’яни були в ситуації подібній до нашої, їм теж заборонили вести трансферну діяльність. Але ж були в обоймі Ігор Худоб’як, Олег Голодюк, Андрій Гітченко, Павло Ксьонз, а команда вигравала дуже рідко. На мій погляд, у "Дніпра" період спаду на цьому тлі вийшов далеко не настільки болючим. З урахуванням шести знятих очок ми займали б восьме місце. Зона вильоту далеко.

- На правах старожилів ставили на місце молодь, коли та починала зазнаватися?

- Ні. Ці часи вже позаду. Хоча іноді такі думки були. То раніше були люди, які могли за схожі речі й по голові дати. Не знаю, правильно це чи ні, але часто доходило швидше. Ми з Ротанем і Чеберячком підказували, максимум – покрикували. Не більше. Та й не сказав би, що наша молодь аж зовсім неконтрольована. Хлопці слухають. Інша річ, що хотілося б, щоб те, що вимагається, схоплювалося швидше. Та чудес не буває. Надто вже стрімко розвивається кар’єра. Думаю, позитивно на хлопцях має позначитися ця відпустка. Вони трохи заспокояться, переосмислять пройдене.

- Ви вже сказали, що у великий футбол потрапили пізно. Однак з батьком, який був легендою "Шахтаря", іншого вибору, ніж стати футболістом, мабуть, не мали…

- Чому ж? Тато не змушував мене займатися футболом, казав, що я маю обрати свій шлях сам. Випадки, коли батьки хочуть більше, щоб дитина стала футболістом, ніж вона сама, звісно, бувають. Але не у моєму випадку. Це шлях у нікуди. Я закохався в футбол, можливо, ледь народившись. Тато навпаки мене стримував, заганяв додому, коли на вулиці було темно, або коли вже грав професійно, але на вихідних бігав з хлопцями з м’ячем у дворі. "Можеш отримати травму, тобі треба відпочити" - пояснював батько. Але мене це не зупиняло.

Хоча, звісно, гени свою роль теж відіграли. Коли варишся в цьому середовищі, постійно отримуєш фахові поради, то й прогресуєш стрімкіше. Тато мене при нагоді відвозив на тренування, спостерігав за тим, як я працюю, спрямовував. Отримував поради після кожного тренування. Про ігри годі й говорити.

- Бачили вживу, як тато грав за "Шахтар"?

- Ні. Епізодично пам’ятаю час, коли батько виступав у Словаччині, але цілісної картини про те, яким тато був футболіст, відтворити не встиг. З розповідей знаю, що батько добре грав головою, був розумним, хитрим, не володів надзвичайною швидкістю, фізичними даними, тому брав своє за рахунок інтелекту. На жаль, не збереглося навіть відео з поєдинками за участю тата. Фотографій трохи є. Один чи два альбоми – коли був маленький, завжди любив їх листати. Сотні разів переглядав. Небагато, звичайно. То в мене колекція ігрових знімків налічує вже тисячі дві.

- Ті, хто бачив у грі батька, а потім працював з вами в дублі "Шахтаря", порівнювали чи співставляли вас?

- Навряд. Або я про це не задумувався. Для мене батько був авторитетом. Зізнаюся, що до того як розпочати професійну кар’єру, слухав тата навіть більше, ніж тренерів. Думаю, зважаючи на той рівень, на якому грав батько, то й нормально. Поради тата були особливо корисними тоді. Коли було важко. Дитяча психіка хитка. Добре слово чи порада іноді вартують чимало. Тато завжди повторював, що все в моїх ногах і голові. В порівнянні з ровесниками був найменшим і найхудішим. У принципі, я й зараз габаритами не вирізняюся, але в шкільні роки то було особливо помітно. Звичайно, мене це бентежило. Коли тобі 16-17, а проти тебе грають хлопці в два рази потужніші, то шансів переграти їх небагато. "Не хвилюйся, ще виростеш і зміцнієш. Зараз найважливіше – мізки й техніка" - казав тато і мене це обнадіювало. Час довів батькову правоту. Поряд зі мною виступали значно зірковіші для того віку футболісти. Але на серйозному рівні заграли одиниці.

Можливо, якби не очікував на свій шанс у "Шахтарі", де пробитися важче, ніж в командах трохи нижчих за рівнем, то проявив би себе раніше. Але виступи за "Шахтар-2" теж були неабияким досвідом. Коли Микола Федоренко лише взяв мене в цю команду, в першій лізі обмежень стосовно залучення гравців основи не існувало. Тож в окремих поєдинках на полі з’являлося дев’ять футболістів основного складу (зокрема леґіонери Ндіайє, Окоронкво, Аґахова) і двоє молодих. Пишався, що потрапляв у число цих двох. І то було гарне підґрунтя для подальшого зростання. З моєї точки зору, виступаючи в першій лізі поряд з досвідченими футболістами, отримуєш користі значно більше, ніж від матчів нинішньої молодіжної першості. Вважаю, що нам вартувало б повернути практику виступів других-третіх команд елітного дивізіону в нижчих лігах. В Іспанії чи Німеччині, чиї чемпіонати вважаю найкращими у Європі, такий принцип діє й понині. Про нас годі й говорити. У нас напівмолодіжними складами грає більшість команд Прем’єр-ліги. Рівень першості дублерів відповідно ще нижчий.

- Плюс додалися букмекери.

- Контори – то взагалі зло. Не розумію молодь, яка ще не навчилася нормально по м’ячу бити, а вже влазить у такий бруд. Заробиш ти 500 доларів, але знайдуть чи піймаєш – закінчиш кар’єру. Та й взагалі яка може бути повага до таких людей? На щастя, я з такими явищами особисто не стикався. І ніхто мені зіграти на контору не пропонував. Не сумніваюся, що відмовився б. Точніше, якби отримав дзвінок такого характеру, то відповів би популярно, пояснив, що й до чого. Наскільки мені відомо, досвідчених гравців до цих ігрищ не залучають. Телефонують молодим. Тих, хто раз погодився, потім шантажують і відповідно спонукають грати нечесно ще. Такі речі не завершаться доти, доки учасників не почнуть садити. Балачок у пресі про те, що когось піймали, а когось підозрюють, недостатньо. Зміниться щось, коли реальні тюремні терміни отримають як ті, хто грав, так і ті, хто "замовляє музику".

- За час ваших виступів у "Шахтарі-2" в основній команді "гірників" змінилося чотири тренери – Бернд Шустер, Валерій Яремченко, Віктор Прокопенко, Мірча Луческу. Хтось із них звертав на вас увагу?

- Кілька разів грали двосторонки й відповідно тренери мали змогу мене бачити. Пізніше розповідали, що пропонували мене спробувати у першій команді Яремченку. Але Валерій Іванович тоді начебто відповів: "Ви бачили його антропометрію? Як я його з такими зростом і вагою поставлю у вищій лізі?"

- У Яремченка Геннадій Зубов зі зростом 162 сантиметри багато років виступав.

- Справа не в зрості, а в міці, у швидкісних даних. Згадую себе у 19 і розумію, що Валерій Іванович був правий. Не був я тоді готовий виступати у вищій лізі. За першу команду "Шахтаря" зіграв лише один матч. Неофіційний, на Меморіалі Лобановського в 2003-му. То коли зірковий час Кості Ярошенка був. Він тоді "Динамо" навіть один з голів забив. Пізніше, коли донеччан очолив Луческу, зіграв кілька двосторонок у час, коли роз’їжджалися збірники. Але постійно з першою командою "Шахтаря" я не тренувався ніколи. Справді зміцнів я лише коли потрапив до Полтави. Зрештою, то у нас, мабуть, сімейне, бо батько теж "обріс м’язами" доволі пізно, здається, в 21 рік. Окремі ж футболісти готові для дорослого футболу уже в 16.

- Та між "Шахтарем" і "Ворсклою" було ще чимало пригод.

- Коли у мене завершився контракт з "гірниками", півроку взагалі був без команди. Сподівався влаштуватися десь у Європі. Ще коли виступав на дитячому рівні, їздив на перегляд в "Наполі", "Ов’єдо" та "Шальке". Важко там прижитися. Начебто моя гра італійцям та іспанцям сподобалася, але казали, що оскільки я не з Євросоюзу, складно владнати питання з документами. Зрештою, що означає "сподобався"? Якби мною зацікавилися аж надто сильно, то ці формальності владнали б. з "Шальке" ж потренувався один день і сказали, щоб очікував дзвінка. З того часу номера не змінював. Чекаю дзвінка понині (усміхається).

- Може, Коноплянка посприяє?

- Ага, скаже: "Не забули про Кравченка?" (сміється).

- Хто пропонував вам ці закордонні варіанти?

- У Неаполі я двічі на рік – взимку і влітку – жив по місяцю в італійській сім’ї. Коли їздили на море, то грали у футбол. Там мене помітив колишній футболіст "Наполі" Паскуале Касале. Чимось йому сподобався. Мені тоді 16 чи 17 було. "Давай, спробуємо" - каже. Навіть балачки про "Ювентус" тоді виникали. А для мене то було щось неймовірне. Як-не-як, за туринців тоді Зінедін Зідан грав. У Касале були відповідні зв’язки, але врешті спробували мене в "Наполі". Зіграв один матч за команду U-17. Прийшов у роздягальню, мене представили: "Хлопчик з України". То й люди вирішили, що раз з України, то італійської не розумію. Але то була помилка. Італійську я вже знав доволі добре. Чую, жартують між собою: "Кажуть, йому 17, але виглядає, що більше 14-ти немає".

В “Ов’єдо” їздив, коли там виступав Віктор Онопко. Тато через нього домовився привезти мене на перегляд до другої команди. З “Шальке” посприяв Володимир Лютий. Він за кірхенців раніше виступав.

…Також після завершення контракту з "Шахтарем" пробував зачепитися за команду другої Бундесліги "Карлсруе". Їздив на оглядини, трохи там тренувався, теж начебто сподобався. На той час мені вже виповнився 21, міг залишатися. Втім, був кінець січня і в клубі мені сказали, що заявити мене не встигають. Розумію, що то відмовки, бо якби сильно захотіли, то все б встигли. Принаймні, попередній контракт підписати могли.

Зрештою, агент пообіцяв мені, що влітку знайде команду точно. Наступних півроку підтримував форму, виступаючи в чемпіонаті Донецької області за "Славхліб" зі Слов’янська. Як не дивно, але то був дуже корисний період. Ми грали дуже часто. Крім матчів "на область", команда виступала в першості Колективів фізкультури. Фактично, грали що три дні. Я виділявся, був лідером, забивав, віддавав. Але настало літо, а про німецькі варіанти – ні слуху, ні духу. Якийсь час просився у тренера Сергія Ященка тренуватися з донецьким "Металургом-2". В підсумку ледь у команді не залишився. Під час однієї з двосторонок сподобався тренерові основи Віталієві Шевченку. Той не знав, що я в клубі не на контракті й уже хотів брати на літні збори.

Але невдовзі Шевченка прибрали. На його місце прийшов Олександр Севідов, а я знову тренувався з другою командою. Поряд тоді тренувався досвідчений Зотов. Підтримував форму. Було приємно, що я йому сподобався. "Буду говорити, щоб тебе взяли в першу команду, - казав Олександр. – Ти свій, донецький. Навіщо будеш кудись їхати?" "Я б із задоволенням" - відповів. Тим паче, що в "Металурзі" тоді були гарні умови для роботи. Але видно, тренерському штабові я не підходив. Залишатися в дублі у 21 рік смислу не було.

- То після того доля занесла вас в азербайджанський "Карабах"?

- Так. Мав кілька варіантів з командами першої української ліги, але їхати туди не хотілося. І ось у цю мить мій друг Денис Соколовський, син легендарного футболіста "Шахтаря" Михайла Соколовського, покликав у Азербайджан. Денис вже виступав там сам. "Приїжджай, півроку пограєш, поки нічого немає, а далі буде видно" - каже. Вагався, але погодився. І не шкодую. Тренувалися, жили і грали ми в Баку. Азербайджанська столиця вже тоді була супермістом, а зараз, коли ми їздили туди два роки тому разом з "Дніпром", взагалі стало вражаючою. Грав там майже без замін, забив парочку голів.

Навіть були балачки про зміну громадянства і виступи за збірну Азербайджану. Відмовився, сказавши, що хочу зіграти за збірну України. Тоді з мене посміялися, мовляв, як же ти з "Карабаху" туди потрапиш? Але мрія збулася. Азербайджанські друзі навіть розповідали, що коли Олексій Михайличенко мене викликав і виставив у товариському матчі проти голландців, у клубі пишалися, що колишній гравець "Карабаху" зіграв за збірну України.

- Вам після успішного сезону-2005 вочевидь пропонували залишитися в Азербайджані й надалі?

- Мав дуже привабливу з фінансової точки зору пропозицію. В "Карабаху" ж отримував мало – 600 доларів зарплата і 5000 підйомних за півроку виступів. Але враховуючи, що я був ніким, радів з самої нагоди постійно грати. Після того ж, як себе гарно проявив, міг заробляти значно більше. Запрошували в "Хазар-Ленкорань", який у наступному році здобув чемпіонське звання. Також мною цікавився клуб "Бакі".

Та на щастя в цей час Валерій Гошкодеря, Царство йому Небесне, порадив мене тренерові "Ворскли" Вікторові Носову, якого з нами теж, на жаль, уже немає. Валерій Анатолійович знав мене і до того, але помітив знову, коли я за старою звичкою грав за команду друга на зимовій першості Донецька. Гошкодеря зауважив, що після Азербайджану я зміцнів. Потім був дзвінок Носову і перегляд у Полтаві. Вікторові Васильовичу я сподобався і вирішив залишитися навіть не дивлячись на те, що заробіток мені запропонували втричі менший, ніж в "Хазарі". Теж послухав батька, який мені казав: "Не женися за грішми, а грай у футбол. Гроші тебе наздоженуть самі".

Роль Носова і Гошкодері в тому, що я відбувся як футболіст величезна. Довіра Віктора Васильовича на перших порах виявилася визначальною. Розумів це й тоді, а зараз можу констатувати, що особливо в перших матчах я виглядав не дуже яскраво, нічим у порівнянні з іншими не виділявся. То був новий рівень, адаптація давалася важко. Та ще й березень місяць, важкі поля. Але десь після матчів трьох поступово почав набиратися впевненості у власних силах, отримувати кайф від того, що виступаю у вищій лізі. Те, до чого прагнув з дитинства, нарешті стало реальністю. Відчував, що додаю від гри до гри.

Перша частина. Продовження інтерв’ю з Сергієм Кравченком читайте завтра