Мирон Маркевич: "Головна біда нашого футболу останніх десятиліть у самоприниженні"

Призначення тренера харківського «Металіста» Мирона Маркевича наставником національної збірної України з футболу за сумісництвом стало головною футбольною новиною останнього місяця. Навіть поновлення чемпіонату України не послабило інтересу до цієї непересічної особистості. Нагадаю, що Маркевич став першим в історії нашого футболу тренером збірної, який ніколи і ніяк не був пов’язаний із київським «Динамо». Лише цього досить, аби особистість нового тренера викликала інтерес. Загалом же для Мирона Маркевича, який у день свого призначення відзначив власне 60-ліття, нова посада є найвищим щаблем у його довгій, цікавій і непростій тренерській кар’єрі. Напередодні нашої розмови команда Маркевича програла у Львові матч чемпіонату України місцевим «Карпатам», але вже за кілька годин після цього тренер вирушив до Дніпропетровська як національний тренер дивитись на гру потенційних гравців збірної у матчі «Дніпра» та «Зорі». З цього ми й почали нашу розмову.

— Мироне Богдановичу, ви вперше працюєте «на два фронти», одночасно дбаючи про свій клуб і про національну збірну. У минулі часи тренери-сумісники очолювали «базовий клуб» збірної, у той час як ваш «Металіст» таким клубом аж ніяк не назвеш. Це додає труднощів?

— У нас базового клубу збірної бути не може. Тому що у більшості клубів велику, якщо не головну, роль відіграють іноземці. Тож національна збірна не може складатися із гравців однієї команди. Тому збірну міг очолити не лише тренер «Металіста», а й будь-якої іншої команди. Що стосується труднощів суміщення, то про них я зараз говорити не можу, оскільки ще не працював реально із збірною. Це буде лише у травні. Поки що я сподіваюся, що об’єктивність мені не зраджує і я оцінюю можливих кандидатів у збірну не за кольором футболки, а винятково за їхньою грою.

— Під час вашого призначення перед національною збірною була поставлена задача стати 2012 року чемпіоном Європи з футболу. Це дійсно реально, чи проголошена мета є тим неможливим, якого слід прагнути, аби досягти максимуму?

— Гадаю, що інакше ставити питання не було сенсу. Якщо не прагнути стати чемпіоном, то навіщо на поле виходити? Я переконаний, що головна біда нашого футболу останніх десятиліть полягає саме у самоприниженні, причому добровільному. Ми заздалегідь проголошуємо свою слабкість, і результат приходить відповідний. Якщо ми не будемо прагнути найвищих нагород, не буде сенсу займатися футболом взагалі. Чи може щось вирости із дітей, які не мріють побачити свою країну чемпіоном, не прагнуть самі стати колись чемпіонами? Тому я з самого першого дня не втомлююсь наголошувати на тому, що наші футболісти нічим не гірші за іноземних і цілком здатні перемагати найсильніші команди світу. Для цього слід віддавати всі сили на тренуваннях і в іграх, показувати максимум своїх можливостей. Проявляти, нехай це і звучить банально, свій патріотизм!

— Тобто національних команд, які Україна не здатна обіграти, в Європі не існує?

— Саме так. Ми можемо перемогти будь-якого суперника за рахунок тих самих вольових якостей і патріотизму, про які я вже казав.

— І чи багато є у Європі таких команд, які нам без патріотизму не перемогти? Можете назвати?

— У фіналі Євро-2012, окрім нас, буде ще п’ятнадцять учасників. Значить, виходить, що таких команд буде п’ятнадцять. Команди, які ми зможемо обіграти тільки на класі, до європейського фіналу не потраплять!

— Чи встигли ви донести ці свої думки до футболістів збірної України? Бо ж багато хто з них вважає, що нам не до снаги грати із кращими командами Європи на перемогу. З ким із гравців збірної ви вже встигли поговорити?

— Поки що свої думки є їм передаю лише у вигляді численних інтерв’ю, яких за останній місяць довелося дати більше, ніж за увесь минулий рік. Нехай читають, нехай думають, нехай готуються психологічно до роботи виключно на максимум. Готовий і у цьому інтерв’ю повторити, що наші футболісти нічим не гірші за когось, можуть грати і перемагати на найвищому рівні. Оце поки і всі мої до них послання. Все інше буде вже на тренувальних зборах.

— Досі перепусткою до нашої національної команди було навіть місце на лаві запасних «Шахтаря» чи «Динамо». Лідери ж інших команд не завжди потрапляли у поле зору наставників збірної...

— Такого при мені не буде. У збірній мають бути лише ті футболісти, які постійно грають у складі своїх команд, і не просто грають, а відіграють провідні ролі! Що стосується «Шахтаря» і «Динамо», то футболісти цих команд цінні для збірної своїм досвідом регулярних виступів у європейських турнірах, де, окрім майстерності, здобувається ще й психологічна стійкість, яка необхідна гравцю збірної України. Мені нині дуже тривожно за колишніх лідерів «Шахтаря» Анатолія Тимощука та Дмитра Чигринського, які, перейшовши відповідно до «Баварії» та «Барселони», не грають, а сидять на лаві запасних. Якщо вони хочуть грати за збірну, їм треба або потрапляти до складу своїх команд, або шукати для себе такі команди, де вони будуть грати регулярно. Запасні гравці для збірної України — це не варіант.

— Для багатьох вітчизняних футболістів перепусткою до складу міг би бути ліміт на іноземців. Ви як тренер збірної будете наполягати на тому, щоб кількість українців у наших командах була збільшена за рахунок ліміту?

— З нового сезону планується дозволяти грати за команду не більше шести іноземців. Я вважаю, що це якраз нормально. Штучно тягнути українців до складу команд, яким вирішувати свої завдання, не варто. Співвідношення п’ять до шести, на мою думку, на сьогодні є оптимальним. Так вже грають у сусідній Росії.

— Обмежити число іноземців на полі із семи до шести мали ще позаторік. Якщо це рішення влітку знову відкладуть, ви як тренер збірної будете висловлювати свій протест?

— Я вже висловив свою думку. Думаю, цього досить, а вирішувати не мені.

— Нинішні гравці збірної є дуже забезпеченими людьми, які одержують великі гроші у своїх клубах. Як, на вашу думку, має оплачуватись гра футболістів за національну команду?

— Головним для футболіста збірної має бути бажання грати за свою країну. Але й матеріальна винагорода теж необхідна. Навіть за участь у товариських неофіційних матчах гравцям збірної слід платити. Не стільки як за матчі чемпіонату Європи, але... Моральні стимули повинні бути підкріплені матеріальними. Хоча на першому місці має бути все-таки патріотизм.

— Не всі ігри національної збірної останнім часом збирають повні трибуни. У вас є досвід роботи із уболівальниками в Харкові, де «Металіст» має постійну підтримку десятків тисяч людей. Знаєте якийсь секрет?

— Секретів немає. Ми маємо піднімати престиж національної команди. Кожен матч за її участю, незалежно від свого статусу, має бути святом для міста, де грає збірна. Впевнений, ми до цього прийдемо.

— Глядач йде насамперед на особистостей. Приїзд у складі збірної того ж самого Андрія Шевченка практично гарантує аншлаг на трибунах. Як ви гадаєте, чи є у нас футболісти, здатні, подібно до Шевченка, стати символом збірної України, опорою для тренера, взірцем для партнерів?

— Такі футболісти нам не просто потрібні. Вони нам необхідні. У національній збірній мають бути люди, які ніколи не підведуть, завжди зіграють на високому рівні, поведуть команду за собою. Такі гравці у нас є. Не хочу завчасно називати прізвища, але буду прагнути до того, щоб основний склад, кістяк нашої команди, яка гратиме на Євро-2012, був сформований вже до наступного літа. Щоб ті, хто пройшов відбір і довів свою необхідність збірній, мали час стати справжньою командою.

ДОВIДКА «Дня»

«Для любителів статистики моя біографія», — так пише Мирон Маркевич про себе на одному зі спортивних сайтів. «Народився я 1 лютого 1951 року у Винниках, що неподалік Львова. Статистикою особливо не цікавлюся, але кажуть, що я є рекордсменом української вищої ліги за кількістю ігор у ранзі головного тренера (408 ігор). Мій покійний батько — Богдан Дмитрович був дитячим тренером. Під його керівництвом починав свою дорогу у футболі. У 1970 році мене зарахували до основного складу львівських «Карпат», але закріпитися в сильному колективі, який щойно виграв Кубок СРСР і з ходу здобув путівку до вищої ліги, мені було важко. Поле я добре бачив, непогано «читав» гру, але бракувало швидкості. А в футболі ж без швидкості важко. Виступав за дубль «Карпат» у 1970—1972 роках, потім за «Спартак» (Орджонікідзе) — у 1974 році та львівські любительські колективи фізкультури. У 1977 році перейшов до луцького «Торпедо», де вже наступного року був тренером-гравцем, а згодом у 27 років повністю зосередився на тренерській роботі — у 1983 році закінчив всесоюзну Вищу школу тренерів у Москві. Я працював у командах: «Торпедо» (Луцьк), «Поділля» (Хмельницький), «Карпати» (Львів), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Металург» (Запоріжжя) та «Анжі» (Махачкала, Росія). З липня 2005 року є наставником харківського «Металіста».

Від себе додамо, що Мирон Маркевич одружений, має двох синів. Серед його захоплень — рибальство та музика. Цікаво, коли «Металіст» восени 2007 приїхав до Ліверпуля, щоб грати з «Евертоном» у матчі Кубка УЄФА, Маркевич зазначив: «Я старий бітломан і пропустити таку можливість відвідати музей «Бітлз» ми ніяким чином не можемо». З нагоди 100-річчя Харківського футболу нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.