Руйнівники українського футболу, або За Михайла Фоменка замовте слово

Нині Михайла Івановича не критикує лише лінивий. Підстава є - збірна України стала першою на Євро-2016 командою, яка втратила шанси вийти в плей-оф. Катастрофа, бо ж очікували принаймні на вихід із групи. Тренерові згадали все: відмову від послуг Гусєва, виклик представників чемпіонату Росії, обережний стиль гри, туриста Тимощука у заявці.

Проте чи настільки поверхневі причини провалу? Згадайте попередній відбір, наші перемоги над поляками у Варшаві, чорногорцями в Подґориці, французами у Києві. Збірна України грали так, як не грала при жодному тренері, може, крім Маркевича, який попрацював на цій посаді надто мало – переконливо, надійно, красиво. Фоменко реанімував команду, яку вважали приреченою. Так, Михайлові Івановичу тоді справедливо закидали надмірну обережність у зустрічі, яку обов’язково потрібно було виграти, проти англійців, звинувачували в небажанні пробувати нових гравців. Зрештою, то звинувачення, які слухає тренер збірної будь-якої країни, незалежно від амбіцій команди. Слухає і не звертає уваги.

У той час Михайло Іванович мав повну свободу дій, запрошував тих виконавців, яких вважав достойними такої честі. Колишній президент ФФУ Анатолій Коньков – теж видатний футболіст і гарний тренер, який знає, до чого призводить втручання в роботу тренера ліпше, ніж хто небудь інший. Адже так само реанімувавши прийняту від Олега Базилевича «безнадійну» збірну в 1995-му, Анатолій Дмитрович реанімував команду, переміг потужних на той час хорватів у Києві, створив боєздатний колектив, але змушений був піти через конфлікт з Григорієм Суркісом, який ще не був президентом ФФУ, але вже намагався диктувати умови.

Зміна футбольної влади в Україні сталася разом із втечею псевдодиктатора Януковича до Ростова. Звичайно, Коньков як ставленик «донецьких», теж свою посаду залишив. ФФУ очолив Андрій Павелко, однак вплив нинішнього віце-президента УЄФА Григорія Суркіса є визначальним. Щойно нове керівництво розпочало свою діяльність, як через пресу громадськість почали готувати до зміни наставника збірної. Претендентом на посаду називали кума пана Павелка Андрія Шевченка. Власне, ця напівкачка була запущена в ЗМІ для того, щоб відчути реакцію громадськості. Підтримки кандидатура Шевченка, м’яко кажучи, не знайшла.

Ось тоді, після завершення відбору до Євро-2016, керівництво ФФУ прийняло вольове рішення, яке, з моєї точки зору, мало руйнівні наслідки. Контракт з Михайлом Фоменком і його тренерським штабом завершився в грудні 2015-го. Знімати з посади тренера, який впорався з завданням, вперше вивів збірну України на чемпіонат Європи крізь сито відбірного раунду, вперше здолав раунд плей-оф, було б зовсім тупо. Тому почалися торги, які завершилися включенням у тренерський штаб Шевченка і виключенням звідти Олександра Заварова.

Власне, Михайло Іванович винен сам. У цей час йому вартувало поставити питання руба і не йти на компроміси, а вчинити так, як у 2010-му зробив Мирон Маркевич. Мирон Богданович управляти собою панові Суркісу-старшому не дав і пішов з високо піднятою головою. При ньому збірна виграла три матчі і раз зіграла внічию.

Михайло Фоменко – битий лис, він вочевидь сподівався, що двоє футболістів, нехай і різних епох, спільну мову якось знайдуть. Наставник розумів, що більше нагоди очолити збірну у фінальній частині чемпіонату Європи він може не мати. А тому вирішив ризикнути. Знав би Михайло Іванович, до чого призведе цей ризик, він би, можливо, вчинив по-іншому.

Але пан Фоменко – людина ще того гарту. Журналісти й зокрема в інтерв’ю з тренером намагалися ставити гострі запитання, однак на них Михайло Іванович відповідав або загальними фразами, або своїм фірмовим – «без коментарів». Іноді, щоправда, ці «без коментарів» говорили ліпше розлогих відповідей, проте загалом тренер намагався не виносити з хати сміття. Можливо, будь Михайло Іванович трохи відкритішим, ставлення з боку вболівальників до нього не було б зараз настільки ворожим.

Як журналіст маю змогу час від часу відвідувати тренування команди, принаймні, їх офіційну частину, спілкуватися з різними людьми, які так чи інакше до збірної причетні. Тому можу стверджувати переконливо: з весни поточного року в нашій збірній було два головних тренери. Футболісти це теж відчували прекрасно і відповідно Фоменко вже не контролював процесів у тій мірі, в якій би йому цього хотілося. Окремі гравці перестали бачити в Михайлі Івановичі головного, почали відверто огризатися. Скажімо, маю доповнення стосовно поширеної ще напередодні Євро-2016 інформації, яка стосувалася відмови від послуг Гусєва. Олег, власне, не тільки показово зверхньо ставився до молодих донецьких гравців, а й не приховував свого невдоволення тренерськими рішеннями.

Та вочевидь, прибравши Гусєва в останню мить, пан Фоменко лише поглибив напруженість у середині колективу. Невдоволених таким рішенням було чимало і команда розділилася на два табори. Власне, призначивши капітаном Шевчука, Михайло Іванович продемонстрував, на кого він збирається робити ставку. Донецьких футболістів було більше і тому тренер наспіх сподівався сформувати кістяк команди з них, а такі гравці як Селезньов, Бутко і Зінченко попри тиск з боку громадськості були потрібні, щоб ту кількість збільшити до критичної. Крім того, в колективі є такі люди як Федецький, Коноплянка, той же Тимощук і Ротань, які нагодою зіграти на Євро дорожили більше, ніж підтримкою когось у внутрішніх чварах.

Але й роль Хачеріді чи Ярмоленка у команді знакова. Заміни їм у сучасній збірній банально немає. Не буду стверджувати, що кияни на Євро зіграли «не так». Куди вже ліпше мав віддавати Ярмоленко, ніж у тому випадку з невикористаним гольовим моментом Коноплянки? Однак коли сталася поразка від команди Північної Ірландії тренер, а за ним і капітан Шевчук у коментарі UA-Футболу стверджували, що «були футболісти, які сподівалися виграти малою кров’ю». Хто ці футболісти – дипломат Фоменко не сказав, але слова про неуважність під час виконання «стандартів» є прямим натяком.

Михайло Іванович – сильна особистість і, безперечно, черговий дошкульний удар переживе. Він напомилявся, але на такій посаді без помилок неможливо. Проте чому за провали збірної у нас традиційно відповідають лише тренери, а не ті, хто в їхню роботу втручається, хто вводить до тренерського штабу «своїх» асистентів, хто розповідає, яких гравців запрошувати треба, а яких ні?