Одинадцять метрів протиріччя

У футболі одинадцятиметровий удар - це завжди подія. Зрозуміло, що це подія з різними знаками, залежно від того, в чиї ворота пробивають пенальті. Хай там як, а будь-який уболівальник затамовує подих, коли гравець підходить до м'яча, що встановлений на спеціально позначеному місці у штрафному майданчику.

Пенальті (з англ. penalty kіck - штрафний удар) - у футболі спеціально призначений удар по воротах, які захищає тільки воротар, з позначки 11 метрів (у первинних британських правилах - 12 ярдів, що майже те саме) від лінії воріт.

Насправді є багато версій виникнення пенальті. За однією з них, 1891 року ірландський експерт, що спеціалізувався на вивченні правил футболу, Джон Пенальті запропонував ввести одинадцятиметровий штрафний удар за грубу гру або гру рукою, навмисне допущену гравцем команди, що захищається, у межах її штрафного майданчика.

За іншою версією, пенальті вигадав 1890 року воротар Вільям Маккрам із Мілфорда, Північна Ірландія. Оскільки в ті часи на полі грали лише джентльмени (і у воротах стояли також вони), порушення правил усі сприймали негативно. Й одного разу Вільям Маккрам, який, окрім того, що був голкіпером, обіймав досить впливову посаду в Ірландській футбольній асоціації, запропонував пробивати штрафний удар без стінки з 12 ярдів. Що­правда, спершу цій пропозиції не надали уваги, поки форвард команди "Кліфтонвайлл" Джек Рейд, який незабаром став керівником Ірландської футбольної асоціації і здобув право брати участь у щорічних нарадах Міжнародної ради з правил, не вніс на розгляд ідею Маккрума. Однак тоді, як і нині, нововведення не були популярні і цю ідею не прийняли, посилаючись на те, що її не було на порядку денному. Проте рух почався, оскільки інформацію про можливу новинку надрукували в пресі і почалися дебати серед спеціалістів і вболівальників. Хтось вважав, що це черговий "ірландський викрутас", хтось усерйоз задумався про доцільність цього нововведення. Англійці ж узагалі переконані, що справжній джентльмен за жодних умов не може порушити правила проти іншого джентльмена й, отож, прийняття цього правила може призвести до непрямого визнання, що ці порушення все-таки можливі.

Проте кількість порушень щораз збільшувалася, і дедалі частіше стали говорити про необхідність жорсткіше карати за нестриманість гравців. У цей час почала стрімко зростати популярність Кубка Англії, в якому на перше місце вийшло бажання перемогти будь-що. І саме це стало причиною виникнення третьої версії, яка і стала головною.

У 1891 році в матчі на Кубок Англії команда "Сток Сіті" програла з рахунком 0:1 "Ноттс Каунті". У грі був визначальний момент - захисник "Ноттс Каунті" рукою відбив м'яч, що летів у ворота. Штрафний, відповідно до правил, пробивали з місця порушення, а це було на відстані кількох сантиметрів від лінії воріт. Можна легко собі уявити, якою була реакція глядачів, коли голкіпер "Ноттса" цілком законно став прямо перед м'ячем, наглухо заблокувавши удар. "До чорта такі правила!" - заявило керівництво "Сток Сіті" і подало у федерацію протест. Згодом, 2 червня 1891 року, Міжнародна рада з правил на черговій щорічній нараді о 18.00 в готелі "Олександра" у Глазго прийняла історичне рішення про за­провадження пенальті.

"Якщо будь-який гравець зумисне затримає суперника або зупинить м'яч рукою ближче як за 12 ярдів (ярд дорівнює 91см) від лінії власних воріт, арбітр на прохання суперника призначає у ворота пенальті. Його пробивають з будь-якої точки на лінії, проведеної за дванадцять ярдів від лінії воріт, при дотриманні таких умов: усі гравці, за винятком того, хто б'є пенальті, і голкіпера, що йому протистоїть (який не має права висуватися вперед більш ніж на 6 ярдів від лінії воріт), повинні перебувати не ближче ніж за шість ярдів за м'ячем. М'яч уважається введеним у гру після того, як завдано удару, і гол може бути забитий з пенальті".

Відтоді з'явилася дванадцятиярдова лінія, яку проводили паралельно до лінії воріт, і кожний гравець міг пробивати пенальті з будь-якої точки на цій лінії. У 1891 році тільки три порушення правил уважалися причиною для призначення пенальті. А саме: підніжка, затримка суперника або навмисна гра рукою.

У 1902 році остаточно було затверджено форму штрафного майданчика та площину воріт. Тоді ж Міжнародна рада з правил внесла поправки, що спеціальна позначка для пенальті повинна робитися на полі за 12 ярдів від лінії воріт. Воротар міг виходити на 6 ярдів від лінії воріт і заважати пенальтисту. Оскільки всі воротарі користувалися цим привілеєм, з 1905 року воротар зобов'язаний був перебувати тільки на лінії воріт і мав право пересуватися або праворуч, або ліворуч. У 1929 році голкіпера зобов'язали взагалі стояти на місці. Він не мав права робити ані найменшого руху до того, як нанесено удар. У післявоєнні роки Міжнародна рада доповнила це правило низкою доповнень, які в основному стосуються арбітрів. До речі, ще 1893 року Рада ухвалила: якщо час гри минув, то пенальті однаково має бути пробите. Це було зроблено після протесту все того ж "Сток Сіті", коли у матчі, програному "Астон Віллі" (0:1), гравець "Стоку" на останній хвилині не встиг пробити пенальті. Захисник, який порушив правило, потужно вибив м'яч за межі стадіону, і поки кулю знайшли, час закінчився, що спричинило чергову хвилю протестів.

Щодо серії післяматчевих пенальті, то її придумав і розробив німецький арбітр Карл Вальд. Аж до початку 1970-х років у разі нічиєї в матчі на виліт долю команд вирішував жереб - кинута суддею монетка. Саме через жереб збірна СРСР вибула з розіграшу Кубка Європи 1968 року після півфінального матчу з Італією, що завершився з рахунком 0:0. Ідею Карла Вальда спершу сприйняли прохолодно, але незабаром її стали широко застосовувати й використовують дотепер.

У 1973 році післяматчеві пенальті застосовували в чемпіонаті СРСР. Якщо матч завершувався внічию, пробивали одинадцятиметрові: переможець одержував очко в турнірну таблицю, а сторона, що програла, - 0. Це нововведення (яке протрималось лише рік) стало причиною вильоту мінського "Динамо" з Вищої ліги: за звичного порядку нарахування очок невдахою виявилися б наші львівські "Карпати".

Альтернативою серії післяматчевих пенальті є вихід віч-на-віч гравця з голкіпером, схожий на систему пробиття булітів у хокеї. Ця система як експеримент застосовувалася в Північноамериканській лізі сокера в 1970-х роках і у Вищій лізі сокеру США з 1996 по 1999 рік.

Факти

Рекорд післяматчевих пенальті був установлений у січні 2005 року, коли в першому колі Кубка Намібії команди "КК Палас" і "Сівікс" пробили 48 одинадцятиметрових. "КК Палас" перемогла з рахунком 17:16.

У зустрічах збірних команд рекорд належить двом матчам за Кубок африканських націй: Кот-д'Івуар - Гана (1992 рік, рахунок 11:10) і Єгипет - Кот-д'Івуар (2006, 11:12) - у яких було пробито по 24 пенальті.

Свій ювілейний - тисячний - гол Пеле забив 19 листопада 1969 року з пенальті в матчі "Сантоса" проти "Васко да Гами".

За твердженням деяких футбольних статистиків, за всю свою воротарську кар'єру Яшин парирував більш як 150 пенальті.

Голландець Неескенс увійшов в історію футболу як гравець, що пробив перше пенальті у фіналі чемпіонату світу (у матчі проти ФРН у Мюнхені в 1974 р.).

Олександр Шовковський став першим голкіпером, що не пропустив жодного м'яча в серії післяматчевих пенальті на чемпіонатах світу.