Лига Пари-Матч (Украинская Премьер-Лига)
У грі він завжди врівноважений, але як виявилось, спілкуватися з ним одне задоволення
http://fclviv.com.ua/ Олександр Паук
10.02.2009
вторник
18:55
Любомир Гальчук: "На тренуваннях у Кварцяного важко, але потім..."
Рейтинг публикации
У грі він завжди врівноважений, але як виявилось, спілкуватися з ним одне задоволення

Любомир Гальчук, один із кращих футболістів «синьо-золотих левів». Однак через травму вимушено пропускає тренувальний збір. Переживши із своєю улюбленою командою багато приємних миттєвостей, екс-капітан ФК «Львів» не полишає надій на швидке одужання і повернення до складу. Адже без нього неможливо уявити бойову одинадцятку львівського колективу. У грі він завжди врівноважений, але як виявилось, спілкуватися з ним одне задоволення. Кожна його фраза виважена і чітка.

— Тренування наближалося до завершення, — згадує Любомир Гальчук. — Дев’ятого грудня минулого року команда грала так званий спаринг. Ніщо не віщувало біди. І ось на «рівному місці», під час удару, мене ніхто не атакував, втрачаю орієнтир у просторі. Падаю і відчуваю пронизливий біль у гомілці. Підвестися на власних силах уже не зміг. Все стало зрозумілим: перелом. Тож, одразу поїхав до лікарні за допомогою спеціалістів. Дякувати Богу, обійшлося без важких наслідків. Професор Чепель Любомир Федорович і лікар-травматолог Трохим Юрій Михайлович - молодці! Потрудилися на славу.

— Любомире, команда продовжує підготовку без свого бойового друга...

— Приємно чути, що я бойовий друг, але удвічі прикро, що опинився за «бортом» через банальну травму. Та я радий за команду, яка продовжує планомірну підготовку до сезону. Сподіваюся якомога швидше одужати й безболісно влитися у колектив, який для мене став уже рідний. Така неприємність могла трапитись будь-з-ким. Очевидно доля вирішила випробувати мене. Та що тепер говорити: головне, щоб партнери добре потренувалася, а у чемпіонаті демонстрували результативну гру і зберегли за клубом прописку у «вишці». Зараз, лікуючись, не відчуваю себе самотнім: поруч кохана дружина, Оленка. Та й тренери і партнери навіть з Туреччини підтримують і підбадьорюють добрим словом. Так що нарікати на брак уваги не маю права.

— Як довго гоїтиметься нога?

— Перелом складний. Відповідно нога вимагатиме спокою і довшого перебування під «охороною» гіпсу. Можливо це триватиме з півтора місяці. Більше буде відомо після контрольного рентген-знімка, коли позбудуся гіпсу й розпочну ходити та готуватися до тренувань.

— Коли глядач побачить свого улюбленця на полі?

— Не стану випереджати події. Тож пропоную обійтися без прогнозів. Бо вони часто бувають хибними. Єдине, що можу сказати на сто відсотків: я робитиму усе від мене залежне, щоб якомога швидше стати повноправним гравцем своєї улюбленої команди. Безперечно, хочеться зіграти бодай кілька матчів, але чи це мені вдасться, не стану загадувати.

— Вільного часу тепер достатньо. Яким заняттям віддаєш перевагу?

— (Сміючись) Активному відпочинку. За допомогою інтернету стежу за подіями у світі. А якщо серйозно: займаюся своєю улюбленою справою – олівцями малюю картини на вільні теми. Все залежить від натхнення і стану душі. Кожна із моїх картин додає мені наснаги в житті. Адже життя – прекрасне. — В дитинстві ходив на уроки малювання, а коли постав вибір художнє ремесло чи гра у футбол, віддав перевагу спорту. Але, як бачите, не забуваю й про мистецтво.

— Палітру придбав?

— Наразі обходжуся без цього художнього атрибуту.

— Знаю, що ти ревно відносишся до власного фото-архіву…

— Це правда. Колекціонування вимагає особливої любові. Намагаюся зберегти кожне фото, яке потрапляє до моєї колекції. Приємно згадувати минуле. Це дає мені поштовх до ще кращого. До речі, без любові жодна людина не здатна на хороші вчинки. Я у цьому неодноразово переконувався. Намагаюся пізнавати світ всебічно.

— Чим для тебе залишається фотознімок?

— Спогадом про пережите і дорогою пам’яткою.

— Любомире, тепер футболісти все більше віддають перевагу не стільки відданості команді, за яку виступають, а дбають про особисту вигоду…

— Болюче питання, на яке неможливо дати однозначну відповідь. Хоча й справді знаходиться люди, які воліють «швидко відкусити жирний кусок», і не перевантажують себе важкою роботою. Таких індивідуумів, що «косять» швидко вираховують не тільки керівники клубів, але й партнери. Проте їх достатньо і у спорті, і у суспільстві. Але про їхнє існування дізнаємося значно пізніше. Тоді, коли вони уже свою справу зробили. Та ті, хто понад усе цінує себе і своїх колег по команді, до такого рівня ніколи не опустяться. Я, виходячи на поле, не уявляю собі, що можна зіграти не на повну силу, бо не навчений байдикувати. У спорті це не допустимо!

— Зараз команда готується до сезону без свого найдосвідченішого гравця…

— Маєте на увазі Ващука?

— Саме так!

— Із Владиславом інша ситуація. Це справді - великий футболіст. Він виступав на високому рівні. Навіть у півфіналі Ліги чемпіонів та й на Чемпіонаті світу багато досяг. У нього одного більше матчів, як у нашої команди разом взятої. З такими футболістами легко в бою. На мою думку, він би нам весною не завадив. Та поки що Влад ще не сказав про своє остаточне рішення. Тож, є надія, що він ще з нами зіграє…

— Не багато хто знає, що ти у іграх проти донецького «Шахтаря» маєш додатній баланс…

— Так розпорядилася моя спортивна доля. Є три перемоги і одна невдача. Свого часу я двічі у складі луцької «Волині» обігрував «гірників» і один раз ми на львівській «Україні» здолали «Шахтар». Хоча мій внесок цю перемогу дуже скромний, але все одно приємно, коли твоя команда перемагає такого іменитого суперника. Хотілося б вірити, що «Шахтар» - моя команда, але 0:2 з Донецька досі не дає мені спокою.

— У матчі-відповіді на «олімпійському» гірники взяли неприступну гору малою кров’ю…

— Ми діяли надійно від оборони до середини другого тайму. А коли стало 0:2 перестали відбиватись і перебрали на себе права господарів. Однак, ми не зуміли довести справу бодай до нічиєї. Було близько, але ніхто не забив…

— Ти часто виводив з капітанською пов’язкою партнерів на гру, але в «основі» перші два матчі «просидів» на лаві запасних. Мабуть, було не пособі?

— Не те слово. Я був у шоку. Так само й мої рідні. До речі, дідусь навіть хотів телефонувати тренеру, щоб запитати у Степана Федоровича, чому це я не граю в основі. Усі дивувалися: «Що сталося?» Але у мене не було відповіді. Тренери так вирішили, тож я підкорився їхньому вибору. Я на нікого не тримаю образи. Професіональний спорт дуже непрогнозований і повний загадок.

— Осіння частина - це максимум у виконанні гравців ФК «Львів»?

— Виявляється, що так. Хоча ніхто такого «результату» від нас не очікував. Та попри усе я не допускаю думки, що ФК «Львів» понизиться у класі. Уже тепер повинні ми згуртуватися навколо свого клубу і доказати, що ми сильні. Адже перед грою із «Шахтарем» усі себе так налаштували, що ми нікого не боялися і були переконані у своїй перемозі. Я переконався, що у спорті не можна жити однією, нехай і найяскравішою, перемогою. Бо, як виявилось, цей матч когось «підняв» дуже високо, але не всі це зрозуміли. Тому після ейфорійної перемоги над лідером, у Маріуполі ми зазнали болючої поразки від суперника, який не сильніший за нас. «Іллічівець» показав нам, що трапляється із тими, хто себе підносить до небес. Далі були два різні матчі із «Дніпром» та з «Металістом». Дніпрян ми повинні були перемагати, а харків’яни, я вважаю, з нами щасливо здобули по одному очку. Якби удар Федорчука на останній хвилині матчу був влучнішим, перемога була б за ФК «Львів». Так само із «Ворсклою»: вдома не пропустили, але й не забили. А далі зовсім стало невесело. Практично нікому не поступаючись у класі, програємо поспіль п’ять матчів із різницею в один, два м’ячі.

— Відповідальність за результат лежить на тренері. І як наслідок відбулася зміна...

— Я б так не сказав. За результат відповідальний не лише наставник, але уся команда. Тренер керує до гри, а на полі все залежить від футболістів. Результату не було, і що робити далі? Тож керівництво клубу, у пошуках виходу із складної ситуації, запросило до команди нових тренерів. На місця Степана Юрчишина і Михайла Калити прийшли молоді наставники Сергій Ковалець і Юрій Беньо, яким доручили готувати нас до матчів. Результативність і очковий доробок покращилися. Появилися проблиски видовищної гри. Однак команда й надалі продовжує перебувати у небезпечній зоні.

— Твій кращий прем’єр-ліговий матч…

- Мабуть, все ж, київський поєдинок проти «Динамо». Хоча ми й поступилися, але якби арбітр зустріч був об’єктивнішим, а партнери активнішими у нападі, можна було б поборотися навіть за нашу перемогу. Тоді я відіграв усі 90 хвилин і фактично без помилок.

— … а гірший?

— Та що про нього згадувати? Таких «подій» як з «Таврією» - не забути. Тож, у подальшому нехай Бог оберігає від такого.

— Серед футболістів панує мода колекціонувати футболки суперників, проти яких доводилось грати. Після матчу із «Динамо» ти здобув «трофей» Мілевського.

— Приємно отримати футболку від суперника, якого ти опікав. Вважаю, що проти Артема зіграв добре і не дав йому «розвернутися» у нашому штрафному майданчику. Сподіваюся, що й для нього моя майка така ж цінна. А ще я колекціоную шалики футбольних клубів.

— У твоїй кар’єрі було чимало тренерів. Усіх пам’ятаєш?

— Аякже! Богдан Володимирович Гелевич був першим. Далі футболу мене вчили більш титуловані тренери. Та я кожного із своїх наставників шаную й поважаю однаково. Знаєте, людей, які тебе чогось доброго навчили не можна забувати.

— Із Кварцяним у Луцьку було цікаво чи весело?

— Одне без другого не може обійтися. Різне про нього говорять, але Віталій Володимирович – унікальна людина і хороший тренер. Він сам говорить, що його переповнюють емоції і йому необхідно їх десь виливати. Я досі не проти проходити передсезонну підготовку під його керівництвом. Так, на тренуваннях Кварцяного важко, зате гарт здобутий під час занять дає можливість виступати гравцеві у змаганнях цілий рік. Хто цього не розуміє, той потім «плаче». Принагідно скажу, що коли я перейшов із Луцька у Стрий, то моя витривалість була на порядок вищою, як у моїх нових партнерів. Хлопці навіть сміялися, чому я так багато бігаю і називали мене шаленим.

— Тренерський дует Ковалець-Беньо змінили мікроклімат у команді?

— Вважаю, що так. Адже між нами стало більше довіри й поваги одне до одного. Появилася командна дисципліна і порядок. Ніхто на нікого не повищає голос. Одни одного стараємося підтримувати, а це вже клас і рівень культури. Знаєте, у спорті на помилках, навіть власних треба вчитися. Ми максимально налаштовуємось на кожен матч. Однак не завжди за нами був успіх. Та ми й самі розуміємо, що нам багато чого бракує, у першу чергу зіграності. У цьому команда переконалася, коли ми на «Україні» приймали «Карпати». Ми намагаємось міняти побудову гри, однак нам це не завжди вдається. Та я вірю у здорову й позитивну робочу обстановку нашого тренерського колективу і у своїх партнерів. Ми разом переможемо ще не раз. Тому вважаю, що наші невдачі тимчасові.

— Сергієві Ковальцю вдалося об’єднати команду навколо своїх тренерських ідей?

- Думаю, що так. Хоча й не все є досконало. Однак хлопці наполегливо працюють. Тому я переконаний, що з весни наша команда досягатиме більш успішних результатів.

— Як ти гадаєш, чи усі новобранці оправдали покладені на них сподівання?

— Якщо маємо такий невтішний результат - то відповідь негативна. Команда, що виборювала путівку до Прем’єр-ліги, була перемучена, але, на мою думку, дружніша. Натомість кожен із запрошених гравців повинен був нас бодай чимось переважати, тим самим довести, що заслуговує на місце в основі. Ващук прийшов із надією нам допомогти, але зазнав ушкодження і вибув аж на шість турів. Тож, і він не завжди був готовим «на усі сто». Решта хлопців теж не змогла знайти себе у нашому львівському середовищі. Ось вам і відповідь, чому вони не стали рушійною силою. Команда виходила на поле, але, як виявляється, між нами не існувало взаєморозуміння. Відповідно не було належної футбольної злості. Звідтіля й результат.

— ФК «Львів» у чемпіонаті дещо забагато пропускав. Відчуваєш у цьому свою провину?

— Про «Таврію» ми уже згадували. Але якщо команда пропускає бодай один м’яч це означає, що кожен із партнерів у цьому епізоді недопрацював. Поза тим, я не звик кивати пальцем у чужий бік. Тому над своїми помилками багато працюю. Добре, що маю поруч себе таких мені близьких людей, котрі усе розставляють по поличках.

— Нещодавно Мар’ян Марущак сказав, що для нього клуб наче сім’я. А для тебе?

— Погоджуюся із досвідченим колегою. Однак для мене дуже вагоме місце займає моя сім’я, рідний дім і найближча родина. Команда це вже інше, але не менш цінне. Тому вважаю, що ми у як брати. Нехай і не рідні, але воно так є.

— Чим для тебе став ФК «Львів»?

— Рідним колективом і другим домом.

— Ти вихованець надвірнянського футболу, а спортивну кар’єру пов’язав зі Львовом…

— Знаєте, коли я тільки розпочинав займатися футболом міг потрапити до Львова в УФК. Однак тоді батьки не погодились на переїзд і я залишився у Надвірній. Але те, що мало відбутися – відбулося дещо пізніше. Доля таки керує нами.

— З ким із знаменитостей спорту хотів би зустрітися?

— У першу чергу із братами Кличками. Обидва - феноменальні особистості!

— Твій життєрадісний характер сприяє тому, щоб усе невтішне забувати…

— У житті важлива усмішка. Але на світ треба дивитися реально і не вимагати більше, як ти можеш дати. Значно важливіше дарувати оточуючим хороший настрій і не звертати уваги на невдачі. Бо вони тимчасові. Життя, за будь яких обставин, продовжується. Треба думати про майбутнє.

— Мрії на 2009 рік?

— Собі якнайшвидше відновитися і влитися у колектив. Команді залишитись у Прем’єр-лізі. А на майбутнє не полишаю надії зіграти у складі національної команди України.

← Нажми «Нравится» и читай нас в Фейсбуке
Оцените этот материал
Голосов 1
Подождите, пожалуйста, идет загрузка комментариев
 

© UA-Футбол 2002-2016.
Все права на материалы, находящиеся на сайте www.ua-football.com, охраняются в соответствии с законодательством Украины.
При любом использовании материалов сайта, гиперссылка на UA-Футбол обязательна.
Пишите нам: info@ua-football.com