Анатолій Крощенко: Виходячи на матч, знали, задля кого б’ємося

Серед десятків, а можливо, кількасот людей, особисто причетних до ранньої історії "Карпат", форвард Анатолій Крощенко посідає особливе місце.

Так буває завжди, коли мовиться про найперший гол у літописі певного клубу. У доробку ж нашого співрозмовника, відомого нинішній генерації вболівальників як наставник українських юніорів, віце-чемпіонів Європи-2000, таких прем’єрних влучень аж двоє. У дебютній зустрічі нового галицького колективу на першість СРСР із гомельським "Локомотивом" Крощенко відзначився переможним "пострілом" 21 квітня 1963 року - 1:0. Тоді як 12 червня відкрив лік на міжнародній арені в спарингу з уругвайським "Атлетико Серро" з Монтевідео.

- Не нарікайте, Анатолію Миколайовичу, але школярем, дивлячись на яскраву гру в "Карпатах", був упевнений: ви - чис­то львівський гравець. Тільки згодом дізнався, що ваше коріння - в київській ФШМ. Але яким вітром опинилися в місті Лева?

- Наша юнацька компанія - Андрій Біба, Олег Базилевич, Валентин Трояновський, Володимир Ануфрієнко, Віктор Лукашенко. Як розумієте, всіх одразу взяти в "Динамо" не могли. Три сезони провів у дублі, ще рік - у київському СКА, а до великого футболу долучився в "Шахтарі". Це, між іншим, спрацювало, коли гукали з харківського "Авангарду" до Львова. Начальник команди Микола Степанович Кузнецов знав мене за Києвом, а старший тренер Олег Іванович Жуков працював із "гірниками". До речі, хавбеки Борис Рассихін та Віктор Асланян теж перебралися в "Карпати" з Донецька. Тоді як воротар Євген Власенко був партнером у Харкові. Ось такі зигзаги. Не забувайте, що армійський клуб існував на Львівщині не одне десятиліття, а в межах профспілок спиратися могли тільки на, вважайте, аматорський "Сільмаш".

- Так ці пролетарські хлопці й склали першооснову клубу?

- Якоюсь мірою. Було поповнення із сусіднього СКА - перший капітан "Карпат" Олександр Філяєв, голкіпер Юрій Сусла, Володимир Валіонта, Віктор Іванюк, з яким був знайомий ще в СКА київському. За великим рахунком, суто львівські постаті в найпершій основі - Ігор Кульчицький та Йосип Фалєс. Чисельніше залучення місцевих вихованців - маю на увазі Ростислава Поточняка, Романа Покору, Лева Броварського, Володимира Данилюка - сталося пізніше. Такий курс узяв Євген Лемешко, гадаю, 1966 року.

- До речі, внесок Євгена Пилиповича, на мій погляд, залишився на периферії уваги. Певно, тому, що його раптом звільнили за якихось півтора сезону?

- Жодним чином! Лемешко - людина-принцип, і заяву він поклав сам. Там виникли непорозуміння з головою облпрофради Глібом Климовим. Адже погляди на кадрове підсилення в них розійшлися. Утім, якщо брати об’єктивно, то підвалини команди-володаря Кубка СРСР заклав саме Євген Пилипович. Передав він її, як мовиться, на ходу. Скажімо, за схемою 4–3–3 у нападі зі мною грали на флангах Богдан Грещак та Геннадій Лихачов, але півоборонці вміли перешиковуватися на інсайдів. Заслуга Ернеста Юста в тому, що він не пересмикнув цей ансамбль, а дав йому доспіти.

- На чиєму боці - "Карпат" чи львівського СКА - були переважно симпатії керманичів та громадськості?

- Вистачало вболівальників і тут, і там. Та в процесі зміцнення турнірних позицій "Карпати" отримали більшу аудиторію. Щоразу виходячи на поле, ми знали, задля кого б’ємося. Хоча ви ж знаєте, які люди пройшли через Прикарпатський військовий округ - Василь Турянчик, Анатолій Пузач, Володимир Капличний, Мар’ян Плахетко, Володимир Дударенко та інші майбутні зірки. Коли земляки грали одне з одним, то на кону стояли завеликі амбіції. Інша справа, що "Карпатам" пощастило на базове підприємство. Директор телевізорного заводу Степан Остапович Петровський був до нестями відданий футболу. Та й хіба назвеш це періодом застою, якщо згадати нашого куратора в обкомі КПУ? Другий секретар Анатолій Захарович Падалка розв’язував ключові питання, а ми лише здогадувалися, під яким тиском Москви та Києва доводилося йому перебувати! Було створено струнку систему резерву - від міських ДЮСШ до спортінтернату.

- Отже, отримати житло для гравців не було занадто складною проблемою?

- Розумієте, квартирами ніхто не розкидався, їх необхідно було заслужити. Однак і не підводили нас - умови зазвичай виконувалися. Ну а коли ваш покірний слуга дослужився до 21-ї "Волги", це стало прецедентом. Адже на той час подібне авто могли собі в усій республіці дозволити придбати тільки динамівці Києва. Стривайте, але ж 1967-го мені було вже тридцять.

- До слова. Із "Шахтаря" ви пішли 1960-го, себто за рік до їхнього першого кола пошани в Лужниках із союзним Кубком, а з "Карпат" - 1968-го, теж за рік до кришталевого тріумфу львів’ян. Просто збіг?

- Поясню. У Донецьку тоді фізкультурного вишу не було, батьки ж наполягали, щоб я неодмінно завершив освіту в КДІФКу, куди вступав іще динамівським дублером. Харківський педінститут був таким варіантом, отож, граючи за "Авангард" під орудою Олександра Семеновича Пономарьова, отримав диплом за один 1961 рік. Знайомі не вірили: покажи, мовляв, заліковку. Щодо 1968-го, то колись же слід завершувати кар’єру.

- Невже нападнику, який тільки в 170 календарних матчах забив десь шість десятків м’ячів, більшість з яких вирішальні, не підшукали посаду в тренерському штабі?

- Так, мені насправді запропонували не менш престижну місію - заступника голови спортклубу, а "Карпати", до слова, розвивали велоспорт, плавання, стрільбу з лука. Той організаційний досвід виявився не зайвим, коли вже в суверенні часи ми з Сергієм Сопіним та Валерієм Мирським ледь не з чистого аркуша створювали ПФЛ. Інша справа, що поступово кабінетна робота почала обтяжувати, тож я попросився до клубної спорт­школи. Юра Гій - з отого мого єдиного львівського випуску (у столичній СДЮШОР "Динамо" старший тренер Крощенко дав згодом путівку на велику арену десяткам юнаків). Ну а на початку 1970-х Олег Петрович Базилевич загітував із собою спершу до чернігівської "Десни", відтак до кадіївського "Шахтаря". Хіба однокашнику відмовиш?

- Ваші п’ять влучень у ворота "Таврії" навряд чи хтось перевершив із карпатівських бомбардирів нових поколінь?

- Це вже питання до статистиків. Але Анатолій Миколайович Заяєв (на превеликий жаль, покійний) голосно вигукував, ледь зустрівши мене по роботі: "Оно йде мій добродійник!". А секрет у тім, що на матчі у Львові був присутній хтось із кримського обкому, й слідом за тими 0:5 відправив увесь штаб сімферопольців у відставку.

- Рядок сьогоднішніх "Карпат" у таблиці не дуже пасує ювілею. Це прикро?

- Знаю точно: футбольний потенціал у цьому краї завжди був багатющий. Можна казати про ті чи інші прорахунки, але, крім ностальгії за радянськими успіхами, треба перелаштовуватися в нинішніх реаліях. Причому, аж ніяк не одним галичанам. Стосовно ж 50-річчя, то варто радіти, що ми дожили до цих днів.