Валерій Поркуян: У наші часи сварили лише тих, хто і не грав, і пив. Ч.2

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу видатний український бомбардир розповів про дружбу з сином Щербицького, про слово, дане Лобановському, повідав, як отримав «от ворот поворот» від комуніста Грача й розкрив секрети роботи в селекційній службі сучасного «Чорноморця».

Закінчення. Перша частина інтерв’ю – «Маслов плакав, згадуючи, чому не ставив мене до складу»

- Валерію Семеновичу, в той період, коли після чемпіонату світу-1966 до складу «Динамо» вас не повертали, в команді ви залишалися впродовж трьох років. Не хотіли піти з Києва раніше?

- Та відразу хотів, прохав Маслова відпустити, щойно він перестав випускати мене в основі. «Дід» заспокоював: «Не хвилюйся, будеш ти грати». Та приходить наступний сезон і ситуація не змінюється. Але ви ж врахуйте, що, перебуваючи в «Динамо», я ще й проходив військову службу. Тоді ж термін військової служби складав три роки, а мене тримало звання офіцера. Відповідно, піти зміг лише у 1969-му. Тільки тоді за мною приїхав Сергій Шапошников і забрав до себе у «Чорноморець». Сергій Йосипович приїхав за мною до Києва, хвилин десять постояли, поговорили, тренер сказав: «Ти мені потрібен». «Нема питань» - відповідаю. До речі, Шапошникову восьмого березня виповнилося 90, телефонував йому в Москву, вітав.

- Валера й понині любить Шапошникова найбільше серед усіх тренерів, з якими йому доводилося працювати, - додає Алла Поркуян.

Та й Сергій Йосипович найбільше любить мене. Разом з Буряком. Я й Маслову тоді подякував за те, що не перешкоджав і відпустив до Одеси з добрими намірами. Бо тоді для себе вирішив, що не буду грати за «Динамо», навіть якщо мене посадять у тюрму. Я ще зі зборів «Чорноморця» змушений був повернутися раніше за інших гравців, бо мене як офіцера викликали до Києва. Приїхав, поговорив, після чого всі питання зняв Маслов: «Не чіпайте його».

Чемпіонське "Динамо"-1966. Третім справа сидить Валерій Поркуян

- Правда, що Володимир Щербицький прагнув втримати вас у «Динамо»?

- Звичайно. Я тісно дружив з його сином Валерієм і Володимир Васильович про це знав. У Валерія були проблеми (відомо, що син першого секретаря ЦК КПУ мав проблеми з наркотиками і від них помер – авт.). Може, розуміючи, що я маю добрий вплив на сина, нам дозволяли дружити. Щербицький-молодший якось розповідав: «Тато говорив з «Дідом». Готуйся, тебе, мабуть, повинні ставити». «Так я постійно готовий, бо тренуюся на рівні з усіма» - кажу. Зазначу, що я Валеру ні про що не прохав, то була ініціатива самого Щербицького. І справді, в наступних двох виїзних матчах в Алма-Аті і Ташкенті Маслов мене виставив в основі. В обох поєдинках я забив, а ми виграли від «Кайрата» 1:0, а від «Пахтакора» - 2:0. (То був травень 1968 року – авт.). Потім відіграв в основі домашній матч проти «Чорноморця», однак в наступній зустрічі проти московського ЦСКА зламався. Відновлювався після пошкодження тижні два, а потім мене знову перестали виставляти.

Тоді й зрозумів, що треба повертатися в Одесу або «Шахтар», який на той час тренував Юрій Войнов. В 69-му Юрій Миколайович кликав до себе, але я пояснив йому, що їду в Одесу, щоб відновитися найперше психологічно. У «Чорноморці» мене прийняли добре, я знову почав грати й забивати. В чемпіонаті-1969 забив 10 голів і завдяки цьому потрапив до складу збірної на мундіаль до Мексики.

- Там ви не зіграли жодної хвилини…

- Не грав, але потягнув жереб, який нас за абсолютної рівності показників за підсумками групового турніру залишив у Мехіко, а мексиканці змушені були їхати в Ґвадалахару. Що не грав, звісно, шкода, але знаходитися в обоймі теж мріє кожен. То вже тренер вирішує, хто має грати в основі. Тоді Качалін вирішив виставляти інших. Взагалі, зізнаюся, що дуже здивувався, коли після квітневого матчу проти ЦСКА у Москві до мене підійшли люди і сказали, що Гаврило Дмитрович запросив мене до складу збірної для участі в чемпіонаті світу. Для мене то був сюрприз, хоча й відчував, що граю на доброму рівні – забиваю, маю моменти. Тренери це теж бачать.

- Кажете про сина Щербицького. Але футболісти теж були не святі. Згодні з тим, що гравці вашого покоління пили більше, ніж зараз?

- Дехто пив, і дуже багато. Щоправда, таких походеньок по нічних клубах в наші часи не було. Зрештою, і клубів таких не було. Тепер хлопці підуть, їх відразу помітять на дискотеках чи за гальбою пива. Раніше в цьому плані все було не так публічно. Ми були дружніми і коли збиралися разом, то на люди наші посиденьки не виставляли. Якщо пили – то пили разом. В основному збиралися після матчів. Зараз я за хлопцями не слідкую, але мені відомо, що гуляють вони розрізнено. Якщо говорити про мене особисто, то я за чотири дні до матчу випивати собі вже не дозволяв.

- Маслов за такими речами слідкував?

- А як він міг проконтролювати всіх одразу?

- Відомо, що за режимом футболістів у «Динамо» слідкував Михайло Коман…

- Так він і слідкував. І докладував, мабуть. Проте Маслов робив вигляд, що нічого не бачить. Навіщо йому зачіпати футболістів, якщо на тренуваннях і під час матчів вони викладалися на 100 відсотків? Ми ж демонстрували фантастичну віддачу, рухливість, майстерність. Які могли бути претензії?

Алла Поркуян: То зараз футболістам подобається бути на виду, щоб їх у клубах усі помічали, вони в захваті від тусовки. Хочеш напитися – вдома напийся. Навіщо привертати до себе увагу? Раніше ми якщо й збиралися сім’ями, то у когось вдома.

- Бувало й у ресторанах сиділи, але так, щоб ніхто не бачив. А на ранок виходили на тренування, вдягалися потепліше, щоб добряче пропітніти.

- Так тренер теж бачить, що ви вдягаєтеся потепліше?

- Якщо й помітить, то лише похвалить, що людина відповідальна і бажає, щоб вся ця гидота з неї швидко вийшла. Сварили лише тих, хто і не грав, і пив. Проте в «Динамо» я таких не пам’ятаю.

- Валерію Семеновичу, чому пішли з «Чорноморця», де знову повернулися на колишній ігровий рівень, у 1972-му?

- Все банально: Лобановський покликав у «Дніпро». Ми ж з Валеркою були друзями. Він мене кликав до Дніпропетровська ще у 71-му, прохав допомогти вийти у вищу лігу. Тоді залишився, бо розраховував, що зможемо повернутися до еліти після вильоту у 1970-му з «Чорноморцем». Та посіли у першій лізі третє місце, а «Дніпро» той турнір виграв. Потім зустрілися з Лобановським, сіли, поговорили. «Ну, давай, тобі треба у футбол грати. В мене будеш» - каже Валерій. Дав слово, що приїду.

"Дніпро"-1972

- Лобановський тоді практикував ті ж навантаження, що й потім у «Динамо»?

- Так. Але мене великі навантаження не лякали ніколи. Ще при Маслові, коли бігали виснажливі кроси, завжди прибігав першим і міг прибігти швидше за решту гравців на півкілометра. Справді, коли прийшов у «Дніпро», досвідчені футболісти лякали, мовляв, буде нелегко. Але я ж розумів, що бігаю з 13-ти років десятикілометрові кроси, тому здивувати навантаженнями мене важко. Так, спершу було непросто настільки, що доходило, вибачаюся, аж до блювотиння. Але нічого, поступово втягнувся. Іноді, коли було зовсім важко, футболісти просилися: «Васильович, збавте». Та Лобановський стояв на своєму.

- Пізніше, коли Валерій Васильович вже тренував «Динамо», він з віковими футболістами не дуже панькався. Ви прийшли у «Дніпро» 28-річним…

- Перед «Динамо» стояли зовсім інші завдання і не дивно, що Васильович, бачачи, що гравець стає менш рухливим, міняв його на більш витривалого. Зрештою, й у «Дніпрі» при Лобановському ми теж були на прекрасному рівні фізичної готовності. В першому після повернення у вищу лігу матчі ми не залишили московському ЦСКА жодних шансів («Дніпро» переміг 2:1, а Поркуян забив перший гол – авт.). То Володя Федотов, який грав тоді за армійців, дивувався після гри: «Поркушо, ви що там, сирого м’яса понаїдалися?». Ми москвичів банально загнали, вони не встигали повертатися!

Найцікавіше, що через рік «Дніпро» знову починав чемпіонат домашнім поєдинком проти ЦСКА і історія знову повторилася один в один. Ми робимо з ними все те саме, тільки забиваємо ще більше (дніпряни виграли 4:1 і знову перший гол був на рахунку Поркуяна – авт.). Це ж початок сезону. Вже тоді всі почали розуміти, що означає Лобановський і що означає «фізика». Зрештою, тактично ми теж були навчені надзвичайно добре, виконання стандартних положень відпрацьовували до дрібниць, кожен знав, в які точки має влазити в тій чи іншій ситуації. Васильович говорив: «Якщо ти сильно впевнений в собі, то забивай. Але якщо тобі сказано скидати, то скидай».

- Ви молодші за Лобановського всього на шість років. Як ви з ним спілкувалися, коли перебували в статусі «тренер - футболіст»?

- Завжди називав Валерієм Васильовичем. Лобановський звертався до мене не скажу що жорстко, але красиво, офіційно – Валерій. Він так до усіх говорив. У своєму ставленні до футболістів Лобановський віку не враховував. Поза футбольним полем ми не зустрічалися, але, переконаний, якби я попрохав про зустріч, то Валерій Васильович не відмовив би. Коли сезон завершувався, Лобановський залишався відвертим. Гравцям, яких він вже не бачив у команді, він прямо говорив: «Настав час з тобою розлучитися».

Збірна СССР - бронзовий призер чемпіонату світу-1966. Сидить другим зліва Валерій Поркуян

- Віктор Каневський, який замінив Лобановського у «Дніпрі» в 1974-му році, сповідував інші принципи?

- Він був м’якшим. Я встиг з Віктором трохи пограти разом у складі «Динамо». То був видатний футболіст. А ось як тренер Каневський Лобановському поступався дуже суттєво.

- Каневський вам пояснював, чому рідко ставить до складу?

- Мабуть, соромився (сміється). Віктор Ізраїлевич мене, в основному, на заміни випускав, хоча я відчував в собі сили, щоб грати в основі. Пригадую, в 1975-му в Донецьку, вийшовши на заміну у другому таймі, забив метрів з 30-ти у ворота Юрія Дегтярьова гол і ми зіграли 2:2. Той м’яч досі вважаю одним з найкрасивіших у своїй кар’єрі. Проте й після того в основі з’являвся рідко. Гадаю, Каневський вже дивився на мій вік і намагався виставляти молодь. Загалом Віктор Ізраїлевич не мав тих рис, якими володів Лобановський. Тому й не проявив себе за чотири роки роботи з «Дніпром». У Каневського не було того характеру, тої жорсткості, якими відзначався Лобановський.

- Врешті, у 1976-му вас запросив у «Таврію» Сергій Шапошников, начебто, ваш тренер. Чому в Сімферополі нічого не вийшло?

- Сергій Йосипович на мене розраховував, а не зіграв виключно через те, що мене не заявили. Причин ніхто пояснювати не став. Шапошников просто сказав: «Тебе не заявили, закінчуй, будеш з Андрієм Бібою мені допомагати».

- Виходить, Шапошников збирався зробити з вас тренера…

- Так. Сергій Йосипович – надзвичайно чесна, порядна людина, у нього ніколи не було улубленців, грали виключно найсильніші. Можу навіть сказати, що Шапошников був трохи самовпевненим. У такого наставника було що почерпнути. Зрештою, не приховуватиму, що перехід до тренерської роботи дався мені важкувато. Причина проста: коли щойно стаєш тренером, ще хочеш грати. Мабуть, то у всіх так. Проте коли тобі за 30 і сил вже не так багато, то настрій і наснага з’являються виключно у випадку, коли відчуваєш довір’я з боку тренерів. Тоді й працюєш над собою більше. Коли ж бачиш, що тебе збираються списувати, настає апатія. Мені ж Каневський прямо сказав: «Треба закінчувати». Сподівався, що заграю в Сімферополі, а там виступати не дозволили. Тож можете собі уявити, в якому психологічному стані я розпочинав свою тренерську діяльність?

- Але тренером в повному розумінні ви не стали й згодом, коли гравецькі емоції втихомирилися…

- Чому ж ви дивуєтеся? Хіба кожен сильний футболіст здатен стати хорошим тренером? Я м’яка людина, а з підопічними треба бути жорстким. Мені це не виходило. Зрештою, непогану команду мені таки вдалося створити, коли вже після «Таврії» працював у Керчі. Загалом я непоганий помічник.

- У Керчі, де за вашим власним зізнанням, працювалося непогано, ви теж довго не затрималися. Не зі своєї волі…

- Керівництво почало влазити у справи команди і я цього не витримав. За підсумками того конфлікту з’явилася негативна стаття на мою адресу із заголовком «От ворот поворот капризной звезде». Кореспондент трохи не розібрався, не запитав моєї думки і налив на мене бруду. Потім, щоправда, на сторінках тієї ж газети з’явилося спростування, але суті справи це не міняє.

Сталося ось що. Під час одного з матчів керівникові керчинського «Океану», відомому в майбутньому політику Леоніду Грачу не сподобалася гра одного з наших футболістів – Гриші Бібергала. Леонід Іванович підійшов до мене й сказав: «Зніміть цього жида». «Якщо ви головний тренер, то змінюйте» - відповідаю, підіймаюся з тренерської лави і переходжу на трибуни. Наступного дня написав заяву про звільнення, яку Грач не хотів підписувати, мабуть, тижнів зо два. Зустрілися ще раз. «Навіщо мені працювати, якщо ви й надалі будете втручатися в мою роботу?» - запитую.

Врешті, днів через десять Грач заяву підписав. Леонід Іванович не приховував, що хотів прибрати з команди Бібергала, а мене залишити. Навіщо ж я мав виганяти Гришу? Не п’є, не палить, мене влаштовує, приїздив завжди за день до матчу, забивав, віддавав, вмів повести хлопців за собою. Своє вагоме слово в цій історії сказав також наш воротар. То ж він, як я потім дізнався, наговорив Грачу різного. Леонід Іванович мені про це сам розповів, коли ми помирилися років десять тому. Ми зустрілися в Криму, Грач подарував мені годинника. Леонід Іванович зрозумів, що був тоді неправий. То все одно, що зараз Ахметов з його мільярдами почав би вмішуватися в роботу Луческу. Ринат Леонідович же, навпаки, леліє румунського тренера. Бо розуміє, що в спорті такі речі ні до чого доброго не призводять.

- З того часу і аж до 1995-го, коли почали допомагати Леоніду Буряку в «Чорноморці», ви тренерською діяльністю не займалися. Серйозний пробіл…

- Якийсь час попрацював з юнаками в одеському СКА, потім мене в «Чорноморець» у селекційну службу взяв Вітя Прокопенко. Привіз у команду цілу групу хороших футболістів, найвідомішим з яких є Віктор Пасулько. За Володею Поконіним їздив аж до Новосибірська. Сашко Щербаков понині вдячний мені, що колись його привіз у «Чорноморець». Їздив за ним у Гомель, не відходив ні на крок, потім посадив у поїзд і поїхали разом до його матері в Кривий Ріг. Так і не відпустив Щербака, поки не віддав його у руки Прокопенку і Заболотному.

Алла Поркуян: Олександр разом з сім’єю живуть неподалік від бази «Чорноморця» в Совіньйоні. Торік випадково зустріли їх. То дитина Щербакова, помітивши нас, сказала: «Мамо, то той самий Валерій Семенович, який свого часу забрав нас з Кривого Рогу. Якби не він, ми б досі там сиділи».

- Щербакова потім Лобановський у «Динамо» забрав. Стосовно вашого запитання, то зазначу, що помічником працювати не так складно, як головним. Приміром, отримуєш завдання привести гравця в порядок – спокійно виконуєш. Іноді ведеш індивідуальну роботу з одним гравцем, двома чи трьома – проблеми в цьому немає.

- Чим займалися в переломний період, коли розпадався СССР, а Україна ставала незалежною? В професійному футболі ваше прізвище тоді не крутилося…

- Їздив по селах з ветеранами. До тих пір, поки мене не запросили в село Благоєве на Одещині, щоб підняти там футбол. І пробув там десять років. Почав на базі місцевого колгоспу проводити тренування. Поступово щось виходило, ми почали займати перші місця в змаганнях обласного рівня. Взагалі, працював, бо треба було годувати сім’ю. Тож були складні часи, «перебудова» - у магазинах ні м’яса, ні ковбаси. Працюючи ж в Благоєво, отримував і матеріальну допомогу, і завжди привозив додому свіжі продукти. Також тренував юнацьку команду в Одесі, отримуючи копійчину й за це. Іншими словами, зробив все можливе, щоб у ці непрості роки сім’ї нічого не бракувало.

- Давайте детальніше зупинимося на періоді вашої спільної роботи з Леонідом Буряком. Свого часу Леоніду Йосиповичу пророкували ледь не тренерське майбутнє Лобановського. Зараз можна сміливо говорити, що видані тоді аванси так авансами й залишилися…

- Якщо згадувати той період, коли Буряк очолював «Чорноморець», то, на мою думку, Леоніду Йосиповичу не вистачило часу, та й грошей теж. Точніше, у керівництва не вистачило терпіння, щоб Одеса стала чемпіоном. Ми ж тричі фінішували другими слідом за «Динамо». Закваска ж була непогана. Буряк – хороший тренер, просто обставини складалися так, що він не зміг реалізувати свого потенціалу сповна. Свої нюанси були і в «Чорноморці», і в збірній, і в «Динамо», і в «Олександрії». Буряку просто не таланило.

- Нині ви теж працюєте у структурі «Чорноморця». Що входить у ваші функціональні обов’язки?

- Переглядаю молодь і запрошую її у дубль.

- Може поясните, чому в першій команді «Чорноморця» майже немає корінних одеситів?

- Щоб підготувати власних вихованців, потрібен час та інший підхід до роботи з дітьми. На мій погляд, має бути більше тренернів, а в їхніх групах – менше дітей. Цим хлопчакам треба віддати душу. Коли ж у групі займається понад 20 дітей, увагу кожному окремо приділити складно.

- Ви відстежуєте таланти виключно по Україні?

- Так, відправляють у відряження. Іноді тренери, скажімо, з Кіровограду, телефонують самі: «Приїдь, Семеновичу, подивися. Є талановитий хлопець». Але здебільшого запрошуємо юнаків на перегляд до нас і оцінюємо їхні можливості вже на місці, переглядаючи їх через двосторонні ігри. У нас з Андрієм Телесненком на базі є ціла папка з даними про юних футболістів.

- З гравців нинішньої команди хтось потрапив у «Чорноморець» безпосередньо завдяки вам?

- Нині інша система селекційної роботи. Тепер вже нам телефонують агенти і пропонують того чи іншого гравця. Футболістів переглядаємо дуже багато і намагаємося бути надзвичайно прискіпливими, щоб не випустити з уваги якогось талановитого хлопця.

- Погодьтеся, що це вже не те, що колись знайти Пасулька чи Щербакова…

- Це – інше. У футболістах помиляюся рідко. Взагалі, помилитися можна, коли хлопчина ще зовсім малий. Коли переглядаю дорослих, то похибок майже не допускаю. Я отримую від своєї роботи задоволення.