Зрадник чи авантюрист? Різні грані однієї історії

Футбольна кар'єра Олександра Рибки – то історія не для однієї замітки чи статті. То історія, глибини якої вже зараз може вистачити для, наприклад, цілої книги. І при тому, історія, головним героєм в якій є не тільки сам Олександр. Перехід Рибки із "Шахтаря" до "Динамо" підштовхує до аналізу і розгляду попередніх подібних випадків, коли футболіст, не зважаючи на всі стримуючі обставини, переходив до "Динамо" із стану запеклого і принципового ворога. Зайвий раз нагадувати імена тих "ворогів киян" не потрібно: вже давно сформувались особливі стосунки "Динамо" із донецьким "Шахтарем" та московським "Спартаком". Олександр Рибка – то далеко не перший сміливець, який наважився змінити свої клубні кольори на інші, зовсім не співставні із попередніми. Але Олександр, напевно, переходив в час, коли принциповість і ворожнеча між двома футбольними опонентами була на своєму піку…

Саме так, адже в радянські часи, коли "Динамо" стояло на драбині футбольного розвитку на кілька щаблів вище "Шахтаря", про таку принциповість і ворожнечу, яка між клубами є зараз, й мови не могло бути. Тоді – якщо охоплювати цілу радянську епоху – українці єдино і самовіддано вболівали за "Динамо", яке мало силу зупинити московські колективи. Дві абсолютно різні за принципами, ідеологією, поглядами, але однакові за амбіціями і бажанням домінувати, футбольні школи – московська і київська – боролись за право називатись у величезній країні найкращими. Всі інші команди, які тоді вважались приналежними до УРСР, в тому числі і "Шахтар", намагались допомогти киянам чим могли. Звісно, були самобутні колективи, амбіції яких не відповідали перебуванню на другому плані (як, до прикладу, "Дніпро"), але за традиціями, за історією, за потужністю і глибиною "Динамо" (Київ) було на першому місці.

Донецьку, мабуть, лестило тогочасне визначення кузні талантів. Але те, що з тієї кузні вже огранених футбольних діамантів при першій кращій нагоді висмикували до Києва – аж надто гірникам подобатись не могло. Однак донецький клуб не міг у своєму складі втримувати тоді гравців, яких до Києва манили не тільки грошима, а й перспективами. Одним з перших трансферів між Донецьком (а в 1953-му ще Сталіно) та Києвом став переїзд до столиці Віктора Трохимовича Фоміна. Переходом форварда в умовах заборони на трансфери по ходу сезону особисто займався замміністра МВД УРСР Соломон Мільштейн, однак через арешт довести справу до кінця не вдалось, тому Фомін був змушений чекати три місяці, щоб повноцінно стати гравцем команди. Втім, терпіння було виправданими, враховуючи, що Фомін у складі "Динамо" відіграв більше 120-ти матчів та став зіркою того колективу, вигравши з ним Кубок Радянського Союзу.

В 1974-му Анатолій Коньков, нинішній Президент ФФУ, після шести років відданого служіння донецькому "Шахтарю" перебрався до "Динамо", щоб вже там заробити собі ім'я і здобути славу одного з кращих футболістів свого часу на теренах величезного Радянського Союзу. Анатолій Дмитрович і у "Шахтарі" був ключовим виконавцем, не загубився і в "Динамо". Звичайно, той перехід, зважаючи на всі тогочасні реалії і обставини, вважався (і так і залишився) для вже сформованого гравця кроком вперед. Послідували командні перемоги в Чемпіонаті СРСР, в Кубку Володарів Кубків, в Суперкубку УЄФА – в стані "Шахтаря" такі здобутки могли тільки снитись.

Власне, Анатолій Дмитрович пройшов тоді вже протоптаним маршрутом. Ще перед ним в напрямку Києва із Донецька пішов Віталій Хмельницький, який також саме в складі "Динамо" став неординарною футбольною особистістю. Згадуємо ще Віктора Чанова і виділяємо тенденцію абсолютно не принципових, а звичайних, робочих переходів талановитих футболістів із "Шахтаря" до "Динамо".

Втім, відмічаємо, що рух не був одностороннім. Ті ж Базилевич та Лобановський, хай і транзитом через Одесу, але кар’єру після Динамо закінчували саме в Донецьку. В ворота своєї колишньої команди забивав Володимир Сорокін, котрого в "Шахтар" запрошував колишній тренер "Динамо" Олег Ошенков.

Були випадки, коли до Донецька переїжджали футболісти, котрі так і не змогли заграти в Києві. Олександр Сопко, наприклад, після чотирьох років виступів за дубль "Динамо" став легендою "гірників". До донецького Беккенбаура за такою ж схемою свою кар’єру побудував Віктор Кондратов. Не можна тут не згадати Михайла Михайлова, який сім сезонів був основним гравцем столичної команди, а потім легко й невимушено перебрався до "Шахтаря" в пошуках кращої футбольної долі.

Перші роки Незалежності особливо нічого не змінили. Стосунки між двома клубами й далі залишались робочими. Київ і далі залишався футбольним центром України, а Донецьк, в свою чергу, - осередком, який постачав до цього центру ресурси. Вже на зламі епох – тобто, в період здобуття Україною незалежності – маршрут своїх попередників повторили Андрій Ковтун, Сергій Ребров… Останньому, взагалі, будучи вихованцем саме "Шахтаря", судилось стати легендою київського "Динамо" і застати ще часи запеклої ворожнечі не тільки в якості тренера, а й в якості гравця. Втім, і Київ не залишився перед Донецьком в боргу, презентувавши "Шахтарю" одного з кращих форвардів 90-х Олега Матвєєва.

Власне, думки про клубні ідеали почали нав’язуватись тільки на початку 2000-их років. "Шахтар" поступово почав здійматись на ноги і роль постачальника талантів стала Донецьку неприємною. Амбіції Ріната Ахметова вийшли далеко за рамки мирного і безпристрасного футбольного функціонера – "Шахтар" забажав перемог. Спортивна складова, звичайно, підігрівалась ще загальнодержавними стосунками між Києвом і Донецьком. Країна потрохи розділилась на два футбольні табори: біло-голубий та помаранчево-чорний – тут вже, навіть, мова про потенційні трансфери між "Динамо" та "Шахтарем" сприймалась футбольною громадськістю із нерозуміння, іноді, навіть, зі злістю.

Запекла війна між двома командами стала вестись не тільки на футбольному полі. Змагатись почали і клуби, намагаючись принципово переманити до свого стану об’єкт футбольного захоплення ворога. В свій час велась мова про можливий перехід до "Шахтаря" ключового гравця київського "Динамо" Валентина Белькевича. Столиця відповіла запитом на адресу Олексія Бєліка, однак відповідь була такою ж, як і у випадку з білоруським плей-мейкером – категоричне "ні".

Ще пізніше в пресі не раз з'являлась інформація про латиноамериканських чи балканських гравців, яких у своїх рядах жадали бачити обидва українські флагмани. Вже із недавніх прикладів можна згадати трансфер Марко Девіча до "Шахтаря", який, втім, міг відбутись і до "Динамо". Принаймні, багато розмов велось про те, що кияни контактували із нападником і, навіть, дійшли згоди з ним, поки в справу не втрутився "Шахтар". Та й історія із Євгеном Хачеріді, як здається, ще не добігла до свого завершення. Вже одне тільки бажання Мірчі Луческу бачити цього футболіста в рядах своєї команди викликало величезний резонанс у футбольному суспільстві України.

"Шахтар", поступово, став ледь не запеклішим ворогом, ніж московський "Спартак". Принаймні, для молодого покоління українських вболівальників стосунки між "Динамо" та "Спартаком", на відміну від стосунків киян із "Шахтарем", були і зараз є цікавими більше зі спортивної точки зору. Звичайно, свого часу переходи тих-таки Раміза Мамедова (півзахисник прийшов до Києва хоч і не безпосередньо із "Спартака", але в статусі вихованця московського клубу), Олександра Філімонова були широко обговорюваними не стільки в аспекті користі для "Динамо" чи в плані кроку вперед цих футболістів, скільки в плані порушення певних ідеалів. Але для молодого покоління аж надто важливого значення "історична складова" тих трансферів не мала.

sovsport.ru

Переходи із "Динамо" до "Спартака" Владислава Ващука та Огнєна Вукоєвича болісно сприймались київськими вболівальниками, в першу чергу, через характер тих переходів, а не через саму їх суть. Звичайно, Владислава Ващука називали тоді зрадником, іудою, але ситуація, безперечно, була б згладженою, якби той перехід не виявився таким не харАктерним. Його – перехід – називали не інакше, як втечею, і ті бюрократичні розбірки, що ще довгий час шлейфом тягнулись за захисником, приємності не додавали нікому. Після повернення до "Динамо", Ващука вболівальники вже не сприймали як свого. Освистували, лаяли; звичайно, свій вплив мало і "спартаківське минуле", але загострювали ситуацію також саме спосіб і манера тих переходів. Після негарного розставання із киянами, Ващук ввічливо попросився назад після спартаківських проблем із фінансуванням.

В загальних рисах схожою, але в глибині – абсолютно відмінною від ситуації з Ващуком, була ситуація з Огнєном Вукоєвичем. Так, хорват теж переходив до стану історичного ворога, потім теж благополучно звідти повернувся до Києва, але ніяких розмов в плані зрадництва тоді й бути не могло. Вукоєвич спочатку, банально, виявився непотрібним новому наставнику "Динамо" і той в інтересах самого ж хорвата рекомендував йому змінити команду. Варіант зі "Спартаком" вболівальники "Динамо" прийняли нормально, наче віддаючи шану півзахиснику за довгі роки вірного служіння київській команді. Більше того, резонанс викликав сам відхід Вукоєвича, а не його наступне пристанище. А коли через півроку хорват повернувся до Києва, все стало на свої місця.

Тому, в принципі, випадок із Олександром Рибкою в своєму роді можна вважати безпрецедентним. Взагалі, зараз сказати щось нове про кар’єру 26-річного голкіпера практично неможливо. Олександр, без перебільшення, підняв на вуха всю футбольну громадськість країни не тільки своїм безцінним футбольним талантом, а й своїми, часом, необдуманими і легковажними рішеннями. Той злощасний інцидент із Сергієм Матіюком та Юрієм Максимовим у матчі проти ЦСКА, наслідком чого стала 10-матчева дискваліфікація; постійні проблеми із режимом у "Динамо", потім – відрядження до "Оболоні". Але то особистими вболівальниками Олександра і, в цілому, київського "Динамо", сприймалось наче квіточки. "Ягідки" були ще попереду.

Після вдалого виступу за "Оболонь" Рибку запросили до "Шахтаря" і той… без краплі сумніву прийняв пропозицію Дмитра Шуткова. Історія завоювання Олександром місця в основі донецької команди і кілька феєричних поєдинків – то окрема історія. В цій же суть – реакція вболівальників, які той перехід сприйняли саме як зраду всіх ідеалів. Вихованець "Динамо", голкіпер, який рідному клубу віддав більше п’яти років кар’єри – і в стан запеклого і принципового ворога; тоді ще – прямого конкурента в боротьбі за футбольну корону. Рибка став героєм неприємних, але звучних реплік, кумедних банерів, і зовсім не смішних історії із провокаційними жестами.

А потім, як стрімко все почалося, так само стрімко й завершилося. Історія з допінгом і дворічною дискваліфікацією прогриміла як блискавиця серед ясного неба. Історія, яка, як виявилось, крім всього іншого, повернула Рибку в колію футбольно-історичних ідеалів і принципів. "Я повернувся в рідний для себе клуб, в якому я створював своє ім'я… Я думаю, люди з розумінням, дійсно футбольні люди, нормально до цього ставляться. Це все футбольне життя. Всім відомі приклади, коли футболісти переходять з "Мілана" в "Ювентус", з "Барселони" в "Реал"... Буду доводити все своєю грою, намагатися завоювати симпатії уболівальників. Це справа часу"…. Але доводити доведеться багато й сумлінно. Доводити не тільки грою, а й поведінкою за межами поля, спілкуванням з пресою і фанатами, дотриманням усіх неписаних законів динамівського життя.

Олександр Рибка вже не раз переступав межі, а потім повертався і руйнував їх. І такі крайності не сприяли стрімкову розвитку кар’єри голкіпера. Доля подарувала Рибці зараз ще один шанс, яким скористатись Олександр зможе, тільки тримаючись у рамках. Ну а як ставитись до Рибки: як до зрадника, руйнівника ідеалів чи просто як до авантюриста – вирішувати кожному особисто.