Лига Пари-Матч (Украинская Премьер-Лига)
Оборонець зіркового Динамо про ТУ команду. З усіми її плюсами і мінусами
Іван Вербицький
27.03.2015
пятница
07:56
Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було
Рейтинг публикации
Оборонець зіркового Динамо про ТУ команду. З усіми її плюсами і мінусами

Впродовж 2015-го святкуватимемо цілу серію ювілейних дат, пов’язаних з 1975-м, найуспішнішим в історії українського футболу роком. Здобуті тоді командою київського «Динамо» Кубок володарів кубків і Суперкубок Європи були увінчані «Золотим м’ячем» найкращого гравця континенту для Олега Блохіна.

Вболівальників, які мали щастя бути сучасниками тих звитяг, пізніше не вражали ні перемоги «Динамо» середини 80-х, ні успіхи третьої команди мрії Лобановського наприкінці 90-х. Мовляв, так, як у 70-х, кияни не грали ніколи. Звісно, усі ці враження – суб’єктивні. Смаки можна розділяти або не розділяти, але засуджувати їх недоречно. На щастя, в архівах збереглося трохи відеозаписів матчів тих часів. Матчів, які дають змогу насолодитися зачаттям того футболу, який є типовим для наших днів.

Зізнаюся, смішно слухати дискусії на тему спроможності зірок того часу протистояти нинішнім Роналду і Мессі. Тоді виконували те, чого потребували вимоги часу. Змінилися б вимоги – іншим було б і виконання. Певен, то був золотий для футболу час еволюційних змін. Приємно, що поряд з «Аяксом» Кройффа і «Баварією» Беккенбауера яскраву сторінку в ту епоху вписало й наше «Динамо».

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 1

У 2015-му їхнім перемогам виповнюється 40. На жаль, воротарів Євгена Рудакова і Валерія Самохіна, капітана «біло-синіх» Віктора Колотова і наставника команди Валерія Лобановського з нами вже нема. Цим діалогом з лівим оборонцем киян Віктором Матвієнком UA-Футбол починає публікацію серії інтерв’ю з представниками того зіркового «Динамо», команди, яка, навіть не розкрившись сповна, стала найтитулованішим колективом в українській футбольній історії.

Про Віктора Антоновича поміж його партнерів за основою «Динамо» 70-х останнім часом було чути найменше. «Не люблю зайвий раз світитися та й здоров’я вже не те, щоб хизуватися публічністю» - пояснює співрозмовник. Матчі нинішньої команди він відвідує, але воліє залишатися непомітним. «Ось, приміром, на стадіон «Динамо», коли кияни грали з «Іллічівцем», не пішов, бо не хотів надмірної уваги до своєї персони, – каже пан Матвієнко. – То на «Олімпійському» нас не видно. Збираємося разом і спілкуємося в своєму колі. На «Динамо» часто підійти і посвітитися поруч воліють ті, хто уявляє, хто я такий, лише приблизно. Я цього не люблю» - ділиться враженням Вітор Антонович.

У пресі Матвієнка теж не було вже давно. «Нещодавно прочитав в одному з інтернет-видань передрук свого інтерв’ю, опублікованого в 70-ті роки, – каже. – Скільки ж там помилок! Та й сприймаю деякі речі нині по-іншому. Тому й вирішив зустрітися».

Будинок на Печерську, де живе Віктор Антонович, сміливо можна назвати футбольним. У сусідньому під’їзді живе зірка «Динамо» 60-х Віталій Хмельницький. Нападник киян 70-х Петро Слободян є ледь не сусідом Матвієнка, а Володимир Мунтян свого часу жив тут неподалік.

- Вікторе Антоновичу, дехто з колишніх гравців «Динамо» каже: «Для того, щоб зрозуміти, що таке система Лобановського, достатньо поспілкуватися з Матвієнком, подивитися, як усі ці навантаження відбилися на його здоров’ї»…

- Та на всіх ці навантаження позначилися. На комусь більше, на комусь менше. У 80-90-ті у «Динамо» наших навантажень не було, а Белькевича і Баля вже немає в живих. Тут не вгадаєш. Часу минуло вже стільки, що не залишилося ні переможної ейфорії, ні образи на те, що щось було не так. Суха констатація. Читав недавно в інтернеті статтю за мотивами матеріалів 1975 року. З чимось погоджуюся, з чимось ні. Але не можу заперечити головного: з приходом Лобановського в «Динамо» впорядкувалося клубне життя. Системність у роботі з’явилася. До Валерія Васильовича ніхто ні за що не відповідав. Тренувальний процес у нас як будувався? Подивився тренер на небо: «Погода хороша? Будемо займатися так». Ніхто не складав ні міжігрових чи тижневих планів, ні не конспектував проведеної тренувальної роботи.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 2
Фото - Іван Вербицький

Та над вивченням суперників тоді ніхто голови собі не ламав. При Лобановському ж практикувалися виїзди когось з тренерів навіть на матчі чемпіонату СССР. Суперників вивчали прискіпливо. Як мінімум, відеозаписи з іграми майбутніх опонентів під рукою були завжди. До того ж виходили на поле, не знаючи навіть складу суперників. «Дід», Віктор Маслов перед матчем з московським «Спартаком» каже: «У них там зліва бігає такий маленький, як його? Чебурідзе». «Та не Чебурідзе, а Сілаґадзе» - виправляємо. «Нехай буде Сілаґадзе». Про те, хто за якою системою грає, хто там нападник чи оборонець, навіть мови не було. По пам’яті орієнтувалися. «Пам’ятаєш, торік з ними грали? Гешка Логофет справа, Жека Ловчев зліва».

Про що говорити, якщо, скажімо, в 1973-му ми ще при Олександрі Севідові ми виходили в чвертьфіналі Кубка чемпіонів проти мадридського «Реалу», не маючи поняття проти кого граємо. З преси знали про окремі прізвища – Амансіо, Сантільяну, Піррі.

- Бачив командне фото напередодні того матчу на «Сантьяґо Бернабеу». Візуально динамівці виглядали на ньому зляканими. «У страху великі очі»…

- Так воно й було. Хто з нас до того бачив стотисячний стадіон, трибуни якого нависають над полем? Наші арени – монументальні. Скажімо, грали ми тоді на стотисячнику імені Кірова в Ленінграді. Але там від поля трибуни відділяли бігові доріжки. Глядачів з газону практично не видно. І не чутно. А в Мадриді вболівальники висять над головою. І рев стоїть нечуваний. Ми приїхали на стадіон за півтори години, а там вже шум неймовірний. У роздягальні одне одного не чули.

Я тоді, щоправда, не грав, приїхав до Іспанії в статусі глядача. Обидві гри з «Реалом» пропускав через отримане в матчі 1/8 фіналу проти польського «Гурніка» вилучення. Я тоді грав проти Яна Банася. Нахабний, злий, постійно ходив, плював у обличчя. Поляки ж страшенно не любили росіян. Правильно робили, що не любили, але виходило, що під їхній розклад потрапили й ми, українці. «Пся крев, курва, курва, курва, руска курва» - впродовж усього матчу не вгомонявся Банась. Невисокий такий, постійно нишком ззаду лупить. Ну, я й не витримав. Один раз його прийняв на бровці, інший. Той повертається і плює на мене. Дивлюся, що гра поруч з протилежними ворітьми точиться. Вирішив, що ніхто не бачить і заїхав Банасеві в обличчя. Але побачив боковий суддя. Почав розмахувати прапорцем і головний арбітр вигнав мене з поля. То було єдине в моїй кар’єрі вилучення.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 3

- Продовжимо те, з чого почали. Без системного підходу Маслову в 1967-му вдавалося перемагати чинних володарів Кубка чемпіонів – шотландський «Селтік». Погодьтеся, то ж не випадковість.

- У «Діда» була розвинена інтуїція. Особливо Віктор Олександрович мав чуття на молодих футболістів. То як розуміння, що треба тікати, щоб тебе не «замели». При Маслові заграли Бишовець, Мунтян, Левченко, Соснихін. Женьку Рудакова «Дід» привів у «Динамо» глибоким дублером «Торпедо». То вже пізніше, відчувши довіру, Євген став найкращим воротарем СССР.

- Ви у «Динамо» в 1967 році теж потрапили при Маслові…

- Не думаю, що то Маслов мене помітив. Я грав за молодіжну збірну України, збірну другої ліги, за молодіжну збірну СССР. На перегляд матчів цих команд їздив помічник наставника «Динамо» Віктор Терентьєв. Особливо якщо ми матчі неподалік від Києва проводили, скажімо, в Чернігові. Зрештою, тоді як усе відбувалося? Тренери друголігових команд з’їжджалися до Києва, в республіканську Федерацію футболу, ділилися враженнями, розповідали про перспективних футболістів. А представники Федерації надавали інформацію Терентьєву та Михайлові Коману. «Дід» переглядав усі матчі дублюючого складу «Динамо». На тренуваннях його не було, але ігри відвідувати любив.

- Коли він звернув увагу на вас?

- Щойно повернувся у «Динамо» вдруге, Віктор Олександрович поставив мене на домашній матч проти «Спартака». До того не встиг навіть жодного матчу за дублю провести. Висновки Маслов зробив на основі двосторонки основного і дублюючого складів напередодні матчу. А в 1967-му Віктор Олександрович мене фактично й не бачив. Тоді за дублем Коман спостерігав. Михайло Михайлович тоді вирішив, що до динамівського дубля я не підходжу.

- Довелося іти в армію…

- Коман мене відправив назад у Запоріжжя, а там за мною вже ганялися представники одеського СКА. Ми тоді підпорядковувалися саме одеському військовому округу. Тоді нас, кількох хлопців 1948 року народження й «підмели». Людей шістьох. Щоправда, із запоріжців у СКА повноцінно заграли тільки я та Валерій Самохін. Решта повернулися в Запоріжжя і на цьому з футболом закінчили. А з Самохіним ми хоч і однолітки, і Запоріжжя разом, але росли порізно. Я починав у металургівській школі, тоді як Валерка – вихованець «Стріли». Ця школа підпорядковувалася «Мотор-Січі», заводові, який авіадвигуни виготовляв.

- До Києва ви поверталися в команду Маслова, однак попрацювали з Віктором Олександровичем трохи більше місяця…

- «Діда», що найцікавіше, напередодні програного нами матчу в Москві від ЦСКА прибрали. Не після нього, а до. Хмари над Масловим нависли саме після згадуваної мною гри зі «Спартаком», яку ми програли 0:1, пропустивши наприкінці від Ґалімзяна Хусаїнова. В першому таймі Володя Мунтян тоді пенальті не забив. Після того зіграли 0:0 у Києві з «Зорею» і поступилися 0:2 в Єревані. Потім – дві перемоги і знову поразки в Баку і Одесі. Тим не менше, напередодні виїзду на матч з армійцями ніхто й уявити не міг, що Маслова приберуть. Але з нами тоді поїхало керівнитцво спорткомітету і все повирішувало. Замість традиційної передматчевої установки відбулося зібрання за участю заступника голови спорткомітету Мізяка, представників центральної ради «Динамо» і Центрального комітету. Там нам повідомили, що керувати командою будуть Терентьєв і Коман.

Маслов прийшов до нас перед матчем. Але доступитися до команди йому не дали. Так вже в нас повелося, що навіть попрощатися нормально з людиною, яка стільки зробила для українського футболу, люди не здатні. Віктора Олександровича навіть не допустили в роздягальню. Він трохи постояв і поїхав. Сумніваюся, що залишався на гру. Так ми більше з Масловим і не бачилися. Мабуть, у Київ, щоб розрахуватися, він приїздив, але до команди його не допускали.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 4

Команда київського "Динамо" на старті сезону-1972. Справа наліво: Вадим Соснихін, Євген Рудаков, Стефан Решко, Віктор Колотов, Анатолій Бишовець, Віктор Матвієнко, Михайло Фоменко, Олег Блохін, Володимир Трошкін, Анатолій Пузач, Володимир Мунтян

- При Терентьєві «Динамо» виграло лише два з семи заключних матчів чемпіонату СССР-1970…

- Ми очікували на нового тренера. Севідова нам представили в середині грудня, коли ми почали підготовку до нового сезону.

- Після Маслова, який пропрацював у Києві понад шість років, нового наставника прийняли швидко?

- Так. І посприяв цьому наш вдалий старт у чемпіонаті-1971. Ми не програвали впродовж стартових 11-ти турів. А з перемогами вимоги тренера завжди сприймаються ліпше. Навіть якщо ці вимоги для декого з футболістів були незвичними. Сан Санич, прийшовши в команду, невдовзі прибрав з неї Серебрянникова. То сталося після перших виїздів до Баку і Єревана. Вочевидь ці матчі дали якісь зачіпки, але Севідов і без того знав, що Віктор вхожий в ЦК, може піти і створити не дуже приємну обстановку навколо тренера чи налаштувати відповідним чином команду. Може, Олександрові Олександровичу про це рішення й пригадали б. Але безпрограшна серія, дев’ять поспіль матчів без пропущених голів – які можуть бути претензії?

- Претензії, мабуть, з’явилися після 0:3 у вище згадуваному матчі в Мадриді?

- Та ні! Тоді ніхто ні в СССР, ні тим паче у Києві не розраховував, що ми зможемо пройти «Реал». Мадридці на той момент були шестиразовими володарями Кубка чемпіонів, а ми в 1967-му лишень вперше для себе цей турнір відкрили.

- Виходить, розмови про зміну тренера розпочалися після поразки від «Арарата» в фіналі Кубка СССР 1973 року?

- Так, але лише формально. Чутки про прихід Лобановського з’явилися ще в 1972-му, коли нас в чемпіонській гонці обскакала «Зоря». У Валерія Васильовича почало виходити в Дніпропетровську. Не дивлячись на те, що «Дніпро» з першого разу до вищої ліги не впустили, репутація в Лобановського вже була високою. Зрештою, не програй ми тоді «Арарату», прихід Лобановського міг би відкластися. Гадаю, Севідова могли б прибрати після завершення сезону-1972, а не в його ході. До речі, Сан Санича теж не пустили після гри з «Араратом» в роздягальню і не дозволили йому повернутися разом з нами до Києва. Більше ми його теж не бачили.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 5

Віктор Матвієнко та Вадим Соснихін намагаються завадити нападникові "Селтіка" Кенні Далґлішу вразити ворота "Динамо" під час товариського матчу в Ґлазґо

- Севідов справді винен у тій поразці від єреванців?

- Я вас прошу. Ми вели 1:0, до завершення матчу лічені хвилини. Тренер збирався, замінюючи Буряка і Блохіна, потягнути час. Так усі робили і понині роблять. Заодно тренер хотів випустити молодих Зуєва і Кондратова, щоб ті звання майстрів спорту отримали. Але вийшло, що в основний час переможного рахунку ми не втримали, а в додаткових 30 хвилин програли.

До завершення чемпіонату ще залишалося чотири тури. Ми ще розраховували, що «Арарат», який лідирував, десь спіткнеться і нам вдасться стати першими. Лобановський був призначений вже тоді, був присутнім на усіх тренуваннях, але не проводив їх. Точніше, участь Валерія Васильовича в заняттях обмежувалася участю у вправах на тримання м’яча, в тому разі, якщо не вистачало людини. Не робив він передматчевих установок і розборів матчів. Номінально головними до кінця чемпіонату залишалися Терентьєв і Коман. Після завершення сезону Михайло Михайлович залишився у тренерському штабі, а Віктор Васильович пішов. Чи його «пішли» з подачі Лобановського, адже Валерій Васильович бачив своїми помічниками Базилевича і Петрашевського.

- Думаю, ви й досі згадуєте ті перші збори під керівництвом нового тренерського штабу…

- До зборів ще були заняття в залі у Києві. Носитися ми почали вже тут. Вже тоді ми зрозуміли, що таких навантажень не переносили ніколи. Та взагалі ніхто не переносив. Таких навантажень у футболі тоді не існувало. Особливо силових вправ з важкоатлетичними млинцями. Для нас незвичним був сам комплекс вправ, які жодного стосунку з футболом не мали. Ми дивувалися, бо з «Динамо» Лобановський пішов саме тому, що не сприймав навантажень від Маслова, також конфліктував на цьому ґрунті з Олегом Ошенковим. Але ставши тренером, Валерій Васильович сам зрозумів, що просто тримати м’ячик на вухах – то заняття для бразильців на пляжі.

Професійний футбол – важка робота. Думаю, великий вплив на тренерську філософію Лобановського мало його захоплення голландським футболом. Валерій Васильович збирав записи матчів за участю «Аякса» і «Феєнорда», дивився їх сам і нам показував. Окрім того, собі в команду Лобановський взяв Мішу Ошенкова, котрий був у нас одночасно і перекладачем, і відеооператором. Той моніторив усю іноземну футбольну літературу. Діставав її і перекладав для ознайомлення Васильовича. Пізніше, коли грали міжнародні матчі особливо з німецькими клубами і збірною, почали розуміти, що усі вправи у нас однакові. Вочевидь саме із західнонімецької літератури Лобановський почерпнув варіанти для тренувальних вправ. Він їх не сам видумав.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 6

- Чому ж тоді був перегин в навантаженнях? Чимало людей, пройшовши через «Динамо»-1974, завершили кар’єру…

- Усе тому, що був набір вправ, але ніхто чітко не орієнтувався, скільки серій потрібно робити. Чи, приміром, тривалість вправи складала 30 секунд, а Васильовичу цього здавалося замало і він розтягував її до хвилини. Потім навпаки скидав. Наукового супроводу попервах не було зовсім. Наукові бригади і біохіміків почали залучати лише в ході роботи. У нас після кожного заняття брали кров на лактату і вже виходячи з цього формували навантаження на тренувальний день.

Адже можна планувати роботу над одним компонентом, а тренувати насправді інше. Приміром, тобі здається, що тренуєш швидкість, а насправді тренується швидкісна витривалість. Швидкість у таких випадках навпаки пригнічується. Лобановський зі своїм тренерським штабом тоді чимало експериментував, бо досконало не знав ні дозувань, ні об’ємів тренувальної роботи. У переведених Ошенкових книжках цього не писали. Як і не вказували тривалість пауз між вправами. Ми виконували, а тренери використовували інформацію методом проб і помилок.

Перші паростки наукового підходу в совєцькому спорті з’явилися лише під час співпраці Валентина Петровського з Валерієм Борзовим. Але то ж легка атлетика, циклічний вид спорту, робота з одним спортсменом. Тут тривалість вправ і пауз розрізнити простіше. Командні види спорту в цьому аспекті знаходилися на зачатковому етапі. Рівноцінне навантаження треба дати мінімум 16-ти спортсменам одночасно. І то якщо не враховувати індивідуальних особливостей організмів. Не дивно, що люди на тренуваннях втрачали свідомість. Тренери діяли за принципом: «Виживеш – добре. Не виживеш – візьмемо інших».

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 7

1974-й. "Динамо" - "Шахтар". Віктор Матвієнко переслідує Олександра Васіна

- Жорстоко.

- Так. Ми як спартанці були. Бракували і викидали. Але дивуватися нічому. В «Динамо» тоді були необмежені можливості. Гравців звозили з усієї України. Вибирай, кого хочеш. То нині важко знайти одного-двох потрібних футболістів. У ті часи тільки в другій лізі було чотири українських зони, були команди в першій лізі. Плинність кадрів у дублі «Динамо» була божевільною. Бувало, візьмуть гравця, ще не встигнеш запам’ятати його імені, а його вже немає. В одному матчі грає один склад, наступного тижня – інший. До завершення сезону через динамівський дубль проходило осіб по 40-50. Не знаю, я Михайло Коман встигав з ними давати раду.

- З початком сезону-1974 відразу відчувалося, що команда понесеться?

- Безумовно. Найголовніше, що ми перестали бігати по полю без потреби. До Лобановського ми виходили на поле, не маючи чітких обов’язків. Коли виступав серед юнаків, то й узагалі тренер говорив: «Сьогодні граєш оборонця». Що я маю робити? А що тренерові в цю мить спало на думку. То не було якоюсь потребою. А що потрібно – не розуміли ні тренери, ні гравці. Ми ж навіть порівнювати не мали з чим. З нечастих телетрансляцій на той час зробити якісь висновки було складно. А з Лобановським ми дуже багато часу займалися теорією. І на макетах, і переглядаючи відеозаписи матчів різних клубів. Заняття носили тематичне спрямування. Приміром, розбирали гру півоборонців.

Мене як крайнього захисника цікавила взаємодія оборонців з хавбеками, підстраховка крайніх беків центральними і навпаки. Коли вимагалося щось уточнити, прохали Васильовича розжувати детальніше. Лобановський зупиняв відеозапис і аналізував те, про що його запитали.

В 1974-му Лобановський давав Міші Ошенкову завдання, аби той знімав на відео наші тренування. «Мішо, заховайся кудись і зніми мені роботу, приміром, Матвієнка. Хочу подивитися, скільки він зробив ривків, скільки дотиків до м’яча зробив під час вправи». Ми не знали, а Міша з-за автобуса проводив зйомку. Васильович, аби не бути голослівним, ці записи потім використовував під час теоретичних занять. Хтось сперечається, а Лобановський вмикає: «Ось що ти робив». Спершу було смішно, а потім, подивившись, задумувалися. Скажімо, замість прискорення 60 метрів виходить менше.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 8- Тих, хто сачкував, Лобановський карав?

- Ні. Це ж для ліпшого розуміння робилося, а не для штрафів. Людина має розуміти, в чому вона не права. Ми ж усі ці вправи найперше для себе виконували, щоб краще готовими бути. Щоб користь команді приносити. А якщо буде користь для команди, то будуть перемоги і заробітки. З-під палиці результатів досягти складно. Рублем Лобановський здебільшого карав словесно, погрожував постійно, що вдасться до цього, виносив 155-ті китайські попередження. Штрафували нас за спізнення чи неявку без поважної причини, але не за недопрацювання на тренуваннях чи помилки в грі.

То в 90-ті роки, коли вже я працював тренером, керівництво клубу видумало систему оцінок гравцям за гру і виходячи з них футболісти отримували преміальні. У наш час всі, хто виходив у основі, отримували однакові суми. При цьому розмір преміальних залежав від відвідуваності матчу. Забита коробка – отримуєш більше. То називалося «процент від збору». Але якщо сума проценту від збору була вищою за ті преміальні, як гравець мав отримувати, то в кінці сезону робився перерахунок і різницю доплачували. Тому ми й були зацікавлені, щоб на трибунах Республіканського стадіону було якомога більше глядачів. Приїжджаємо, бувало, на гру й виглядаємо: скільки там вболівальників вже зібралося, а скільки там. Пригадую, Федька Медвідь, Царство йому Небесне, говорив: «Бачиш, на цій штанзі сто висить і на тій сто».

- Коли розпочинали виступ у Кубку кубків-1974/1975, розуміли, що здатні здобути трофей?

- Ні. Болгарський «ЦСКА Септемвріско знамє» на першій стадії, перемогли, звісно, очікувано. Але в 1/8-й був «Айнтрахт» з Франкфурта. У їх складі було два чинних чемпіони світу – Юрґен Ґрабовскі і Бернд Гельценбайн, обидва нападники. Німці були впевненими в своїй перемозі. Їдемо на гру, попереду автобус супроводжують поліцейські. Народу навколо «Вальдштадіону», або «Лісового стадіону», який відкрили до світової першості, зібралося вже чимало. Показують нам жестами: «Три, чотири, п’ять».

А тут гра ледь розпочалася, як отримуємо від Бернда Нікеля першого. Важко нам було на початку поєдинку. Але вистояли, а в середині тайму Володя Онищенко рахунок зрівняв. Дебют другого тайму – знову перевага «Айнтрахту», знову нам дуже важко. Пропускаємо вдруге. Видно, після цього м’яча німці трохи розслабилися, вирішивши, що перемога вже в кишені. Ми цим скористалися і під занавісу гри забили відразу двічі. Голи Олега Блохіна і Володимира Мунтяна принесли нам перемогу 3:2.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 9

1975-й. Віктор Матвієнко атакує ворота "Пахтакора"

- Можна сказати, що ця перемога була переломною з ментальної точки зору?

- Безперечно. Після Франкфурта ми повірили у свої сили. До того певні комплекси стосовно німців існували. Особливо після перегляду фіналу чемпіонату світу-1974, в якому збірна ФРН перемогла голландців. Часто найголовніше – то відчути впевненість. Одна справа – подивитися зі сторони, зовсім інша – взяти участь. Ми відчули, що не гірше тих же Ґрабовскі і Гельценбайна. В Києві «Айнтрахт» ми вже перемогли спокійно, без зайвих емоцій.

- Після того «Бурсаспор» серйозною перепоною на шляху до півфіналу вже не вважали?

- Перемогли турків на одному диханні. В Стамбулі у першому матчі ще якась боротьба була, але той матч виграли 1:0, знову Онищенко забив. Удома ж перемогли спокійно – 2:0. надодачу менш ніж через місяць у Києві збірну Туреччини взагалі 3:0 загнали. Вони тут навіть не поворухнулися.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 10

Напередодні матчу "Бурсаспор" - "Динамо" в Бурсі

- 11 динамівців у складі тоді було…

- Трохи пізніше, коли у Москві в товариському матчі 1:0 Італію перемогли, навіть в запасі були лише кияни.

- Але то вже було після перемоги в Кубку кубків, після ПСВ і «Ференцвароша»…

- Ми голландців відверто побоювалися. Бачили яскравий виступ збірної Нідерландів на чемпіонаті світу, знали силу їхніх клубів, особливо «Аякса». Амстердамці тоді постійно у фіналах Кубка чемпіонів грало. Скажу відверто, що в київському матчі з ПСВ нам трохи пощастило. Голландці тоді провели вдосталь хороших контратак, але не забили жодного разу. У ПСВ тоді хороша компанія була: справа у нападі Рене ван де Керкгоф, у центрі – його брат Віллі, плюс здоровенний швед Ральф Едстрем. Крім того, у голландців були дуже сильні захиснички.

Добре, що ми тоді швидко відкрили рахунок: Володька Трошкін промчав правим краєм, навісив, а Вітя Колотов забив у падінні головою. Після того голландці мусили розкриватися, а нам це було на руку. Другий ми забили після того, як Володька Мунтян вдарив зліва, воротар відбив, а Онищенко зіграв на добиванні. Наприкінці ж матчу Блохін забив втретє. Повторюся, трохи пощастило, але у спорті без щастя перемогти неможливо. Буває возиш суперника всю гру, але забити не можеш. Надодачу хтось підковзнеться і ще й пропускаєш, як то було в півфіналі Олімпіади-1976 проти збірної НДР у моменті, коли ми отримали пенальті в свої ворота.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 11

Віктор Матвієнко в домашньому матчі проти ПСВ

- В Ейндховені після київських 3:0 було легше?

- Ментально. Програли тоді 2:1. Не пропустили б і тих двох, якби Женька Рудаков не мандражував.

- Людина, яка ледь не самотужки перемогла Іспанію у відборі до чемпіонату Європи-1972 мандражувала?

- У тому й парадокс, що в молодості Рудаков був набагато спокійнішим. Але чим старішим Женька ставав, тим більше втрачав впевненість у собі. На крик переходив: «Не давайте бити!» «Чекай, тобі б’ють з 40-ка метрів. Навіщо ти тут стоїш? Давай, може, опудало з городу поставимо» - якось не стримався.

- Лобановський це, мабуть, теж розумів?

- Ми Васильовичу потім, особливо коли Юрковський з’явився, говорили: «Ставте вже Вітьку». А Юрковський же спокійний був, наче вуж. Йому б трохи даних фізичних. Занизький він для воротаря. Так само, як Саня Прохор – у рамці прекрасно, а на виходах зовсім слабкий. У Юрковського ж ріст майже як у мене, може, на пару сантиметрів вищий. Який то воротар?

- Можна сказати, що напередодні фінального матчу проти «Ференцвароша» основним суперником «Динамо» була психологія?

- Ми угорців зовсім не боялися. Передивилися в ході підготовки кілька матчів за їхньою участю і зрозуміли, що проблем бути не повинно. Ми тоді з Володею Трошкіним кімнату ділили. Я був абсолютно спокійним. «Володю, мінімум двічі заб’ємо точно, - казав тоді. – Мадяри занервують, у них знову розпочнуться спогади про 1956-й, про те, як їх окупували. Почнуть матюкатися, бігати, щоб вщипнути і спровокувати». Розумієте, після ПСВ ми були впевненими у перемозі майже стовідсотково. Ми розуміли, що серед півфіналістів сильнішого, ніж голландці суперника не було. І гра ці припущення довела. Два у першому, гол Онищенка у другому – 3:0.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 12

- Як вас зустрічали після першої для клубів з СССР єврокубкової перемоги вдома?

- Святкування не було взагалі, адже через три дні після фіналу мусили грати матч відбору до чемпіонату Європи-1976 проти Ірландії, якій ми у 1974-му поступилися на виїзді 0:3. Тоді в Дубліні всю гру просидів у запасі, тренер Костянтин Бєсков мене не виставив, тож за тим, як Дон Ґівенс забив нам три м’ячі (два з них – головою) дивився зі сторони. Та ось, прилетіли з Базеля і з аеропорту попрямували, не заїжджаючи додому, на базу.

Пізніше за перемогу в Кубку кубків нам від Спорткомітету СССР, здається, виписали по 500 «інвалютних рублів» премії. Щось виділили й на місці. Для того часу багато, а за мірками нинішнього футболу копійки. Але однаково в порівнянні з тодішніми заробітками то були серйозні гроші. Зізнаюся, нам було приємно найперше від розуміння, скільки щастя ми людям принесли. Після нашої перемоги над ПСВ 100 тисяч людей пройшли пішою ходою з факелами через Хрещатик і до мосту метро. Неперевершені враження. Врахуйте також, що тоді всі місцеві були, «бабаґунду», «беланду» чи «белінди» в команді не було. Місто ще не було таким великим, чимало знайомих, за тебе вболівають, як за рідного.

- З проханнями посприяти в покупці квитків, мабуть, намучилися?

- А що я міг вирішити? Стадіон всього 102 тисячі вміщав. Заявок у клуб поступало на 250 тисяч. Нам на руки видавали по чотири квитки. Автобуси зі всієї України в день матчів стояли знизу від Бессарабки вздовж бульвару Лесі Українки і аж до мого будинку.

- Сезону-1975 ви до кінця не дограли…

- Через меніск восени випав. Грав із цією травмою тривалий час. Меніск розірваний, бувало, заклинить, то лікарі рідину з коліна викачають, на місце сустав вправлять, зафіксують – і в бій. Потім знову трохи навантажень дам – вилетіло коліно, меніск провалився. Дотерпів аж до початку жовтня. Коли грали матч-відповідь 1/16 фіналу Кубка чемпіонів проти «Олімпіакоса». Виграли тоді 1:0, пройшли далі, а я свій меніск доламав остаточно. Після заміни мене безпосередньо зі стадіону повезли до лікарні і через три дні зробили операцію.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 13

- Через те й матчі з «Баварією» на Суперкубок Європи пропустили…

- На жаль. Але відновився швидко. Вже наприкінці листопада полетів з командою на матчі збірної СССР в Туреччину і Румунію. Щоправда, ще не грав. Після закінчення ж сезону «Динамо» поїхало в турне по Європі, грало у Франції та Бельгії. Я на поле не виходив, але вже бігав, тренувався. З початком підготовки до Олімпіади-1976, коли ми поїхали в середньогір’я в болгарський Бельмекен, працював уже на повну потужність. Ох, і влаштував тоді нам гонки Васильович! Але найголовніше, що ж помилку допустив. У середньогір’я їдуть перед стартом змагань, щоб спуститися і відразу виступати. Ми ж поїхали в Бельмекен у січні-лютому, а на Іграх в Монреалі мали виступати в кінці липня.

- Чия то була помилка?

- Тих, хто планував. Тобто, Лобановського з його тренерським штабом, у який входили Базилевич, Зеленцов, Морозов і представники московської комплексно-наукової групи. Ми ж, приїхавши з Бельмекена на збір у Хорватію, рвали усіх, хто був на нашому шляху. Але навіщо було рвати там, якщо основні матчі були попереду? До перших офіційних матчів – чвертьфілів Кубка чемпіонів з «Сент-Етьєном» і чемпіонату Європи з Чехословаччиною – ми, можна сказати, доповзли. Васильович в ході підготовки любив повторювати: «Ми повинні вилізти он туди, на дах Паміру». Ми й виповзли. А потім впали додолу.

Найцікавіше, що Васильович сам говорив, що на Олімпіаді треба зіграти одну-дві серйозних гри – проти збірних Східної Німеччини і Польщі. Більше достойних опонентів там справді не було. Рахуватися вартувало з тими суперниками, з якими грали в рамках чемпіонату Європи і Кубка чемпіонів. Зазначу, що збірну Чехословаччини за півтора місяця до чвертьфіналу ми в товариському матчі у Кошице завозили так, що опоненти хвилин по 20 не торкалися м’яча (поєдинок завершився 2:2авт.). Але куди там! «Навіщо нам чемпіонат Європи? Головне – Олімпіада» - повторював Васильович. А Петрович (Базилевич – авт.) йому підтакував. Вони ж собі вже дірки під ордени Лєніна і «Трудового червоного прапора», які вручали за золото Олімпіади, на лацканах піджаків попробивали. Отримали.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 14

"Динамо" напередодні товариського матчу із французьким "Нантом" взимку 1976-го. Сидять (зліва направо): Віктор Матвієнко, Володимир Трошкін, Володимир Онищенко, Віктор Звягінцев. Стоять: Віктор Колотов, Михайло Фоменко, Володимир Веремеєв, Євген Рудаков, Олег Блохін, Леонід Буряк, Анатолій Коньков

- Після 2:0 над «Сент-Етьєном» у Сімферополі вихід до півфіналу Кубка чемпфіонів був цілком реальним…

- Воно то так. Але Лобановський напередодні виїзної гри дав нам таке тренування, що я в підсумку зламався, порвав собі передній м’яз стегна, чого за весь час кар’єри зі мною не було ніколи. Третій гол у додатковий час Рошто забив, коли мене не було на полі. «Швидкість, швидкість, швидкість» - постійно повторював Лобановський. А я йому парирував: «Васильовичу, швидкість гасить швидкість. Це ж не я видумав, а легкоатлети-спринтери. Це написано в усіх підручниках з фізпіготовки». То ж там вказано, що ривки треба тренувати недовгими по тривалості вправами з довгими паузами між ними, щоб організм встигав відновлюватися.

В іншому випадку замість швидкості тренується витривалість. Саме це відбулося й з нами. І хотіли побігти, а не могли. Точніше, в одному темпі могли носитися, скільки завгодно, але зірватися при потребі були неспроможні. А футбол – то ж вибухова швидкість, а не монотонний біг. Футбол – то аритмія: вибух – відпочинок, вибух – відпочинок. Навіть якщо ти готовий ідеально, швидкість протягом 25-ти хвилин видавати неможливо. Швидкість можна демонструвати десять хвилин, але потім для відновлення потрубно десять хвилин паузи.

До слова, збірна Нідерландів 70-х дивилася свіжо саме доти, доки їх дії супроводжувалися аритмією. Коли ж почався монотонний біг, голландці зникли. На чемпіонаті світу-1978 від легкості голландців не залишилося й сліду, вони бігали, наче робочі конячки. А то вже не те. Нескенс і Кройфф найперше за рахунок чого брали? За рахунок вибухів. Вибухів не одного-двох футболістів, а шести-семи одночасно. Немає-немає, а потім миттєво вибухають. Не дарма ж Васильович повторював: «Вмикаємо командну швидкість».

- Праві ті, хто каже, що тренерський штаб «Динамо» після 1975 року «піймав зірочку»?

- Головна причина не в зірковості, а в тому, що неправильно були розставлені акценти. У нас і понині державні нагороди спортсменам і їхнім тренерам вручають в основному після здобуття олімпійських медалей. А надто – в часи СССР. Точніше, ви ж бачите, до чого торік довела істерія на фоні сочинської Олімпіади в сусідній з нами країні? На її фоні Росія захопила Крим, а потім розпочала війну в Лугандонії.

- Мікроклімат в команді почав псуватися ще після поразок від «Сент-Етьєну» і збірної Чехословаччини?

- Після третього місця на Олімпіаді. Точніше, ще в ході ігор в Монреалі, коли ми поїхали в Америку і грали там товариські матчі з менхенґладбахською «Боруссією». Бачили, як там готуються до сезону німці і порівнювали з тим, що переносимо ми. «Васильовичу, навіщо нам це?» - запитуємо. Заради двох матчів? Іран, КНДР, Канада – хіба це суперники?

- Віктор Звягінцев у інтерв’ю UA-Футболу розповідав про свій конфлікт з Лобановським ще там, у Монреалі…

- Я ж кажу, що атмосфера була напруженою. А після повернення додому ситуація загострилася ще більше через те, що Лобановський, взявши до заявки Давида Кіпіані і Саню Прохорова, не дав їм зіграти на Олімпіаді жодної хвилини. Тим самим хлопці медалей не отримали. Тренери в свою чергу почали звинувачувати гравців, зокрема пригадали мої з Трошкіним, Віті Звягінцева помилки. Ще не бачив у нас жодного тренера, котрий би взяв провину на себе.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 15

1977-й. Напередодні кубкового матчу з московським "Динамо". Анатолій Коньков, Віктор Юрковський, Михайло Фоменко, Стефан Решко, Віктор Матвієнко

- Коли розпочалася зворотня реакція?

- Чашу переповнив збір у Ялті відразу після Олімпіади. Лобановський з Базилевичем готували команду до чемпіонату й влаштували нові «гонки». Атмосфера «забродила» до максимуму. Коли грали в баскетбол, то люди стрибали на Базилевича і Лобановського, не стримуючись. Алік Петрашевський зрозумів усе і відійшов у сторону: «Ні, я брати участі в цьому не буду. Вони ж нас зараз тут повбивають і позакопують».

- Розв’язка настала після повернення до Києва?

- Спершу ми ще мусили поїхати до Москви, де в Кремлівському палаці збирали всіх олімпійських призерів. Далі був виїзд до Луганська, куди я не пригадую з яких причин не поїхав. Розбірки почалися після повернення. Тренери намагалися прибрати з команди кількох гравців. Коньок не грав, Звяга, Прохор. Коли прибрали з команди мене з Трохою, решта футболістів відмовилися грати взагалі. З чотирьох стартових матчів осіннього чемпіонату-1976 «Динамо» три програло. Ми ризикували навіть не потрапити до трійки призерів. То зібралися вже без тренерів і вирішили, що треба грати. В підсумку ледь чемпіонами тоді не стали. Не вистачило нам двох очків, щоб обійти «Торпедо». Або зайвих матчів, адже тоді чемпіонат проводився в одне коло.

- Динамівську історію міг переписати стартовий матч тієї першості проти «Дніпра», на який команда виходила без тренерів і програла 1:3…

- Могли тоді перемогти. Вели 1:0, але потім розпочалося щось неймовірне. Рикошет від спини, м’яч перелетів через Рудакова. У футболі таке іноді буває – не щастить і все.

- Якби тоді виграли, Лобановського в команді не було б?

- Не було б.

- У підсумку пішов Базилевич, а Лобановський залишився…

- То все завдяки першому секретареві Компартії УССР Володимирові Щербицькому. Нам потім передали слова Володимира Васильовича: «Всіх прибрати, а Лобановського залишити». І справді, прибрали всіх тренерів – Базилевича, Петрашевського, навіть адміністраторів ні з сього, ні з того під шумок порозганяли. Декого, щоправда, пізніше повернули.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 16- Лобановський і Базилевич у 1974-1976-му були рівноправними?

- Васильович був головнішим. У нас не могло бути так, щоб керівника не було. Навіть у КПСС, де рішення начебто приймалися колегіально, одначе був генеральний секретар. Але роль Олега Петровича в «Динамо» була дуже вагомою. Він був викладачем кафедри футболу в інституті фізкультури. Теоретично Базилевич був підкований ліпше, ніж Лобановський, у якого фізкультурної освіти не було. Петрович тоді готував кандидатську дисертацію, проводив теоретичні дослідження з питань планування і структуризації тренувального процесу в футболі. Біохіміків і медиків до роботи з «Динамо» залучив саме Базилевич. То виключно його заслуга.

При Лобановському в «Дніпрі» нічого схожого не було. Васильович тоді міг хіба-що відімкнути воду на базі, щоб гравці сильно не напивалися перед грою. Оце й усе, що він знав у цей час про водний режим. Лобановський на зорі кар’єри погано розбирався в дієтології, не сильно переймався тим, що футболісти їдять. Меню для команди з’явилося в процесі роботи. Раціон складався наосліп. «Пам’ятаєш, перед минулою грою ми їли бульйон? Так правильно». Пригадую, в 1967 році в Ростові кожному гравцеві подали по курці. Їж бодай цілу. І ще борщу пару тарілок. Я то відчував, що з’їсти можу, але користі від того не буде. Інші ж гравці, сидячи вдома, не переїдали. А тут – відразу ціла курка. Чому б не з’їсти? Потім ще зап’є кількома склянками води й ходить з отакенним черевом. Як у такому стані грати?

Спортивних медиків попервах теж не було. За щастя було, коли на півокладу в команду приходив травматолог. Той бодай у чомусь розбирався. А в грі ж безліч стиків. Бокові зв’язки, надриви, пориви – усе це треба знати досконало. У нас тоді на весь СССР спортивних медиків випускав лише один інститут в естонському Тарту. Та й то дипломи отримувало по два-три таких спеціалісти на рік.

- Як Лобановський вів себе, повернувшись в команду після конфлікту?

- На перших порах у роботу він майже не влазив. Командою керували Пузач і Коман, якого повернули із дитячої школи. Під їх керівництвом ми й провели фактично весь осінній чемпіонат 1976 року. Взимку 1977-го Лобановський до роботи повернувся, але ні на зборах, ні під час чемпіонату не відчувалося, що Васильович нам довіряє. До того тренер міг пожартувати, викликати до себе, поговорити, пожартувати. Після того конфлікту такі стосунки припинилися. Принаймні, з нами, представниками команди 1975 року. Зрештою, поступово ми з команди й пішли. Спершу Рудаков, потім я з Трохою і Мунею, далі Решко з Фоменком.

- Блохін, який у 1975-му отримав «Золотий м’яч», був одним з наймолодших гравців того «Динамо». У команді його сприймали лідером?

- Ніколи. Олег тоді тримав язика за зубами, боявся зайве слово промовити. Найперше тому, що був наймолодшим. Лідерами були Рудаков, Мунтян. Вони ж із середини 60-х за «Динамо» виступали, а Блохін з’явився лише на початку 70-х. Тоді основними нападниками ще Пузач і Хмельницький вважалися. Також Бишовець, але він постійно хворів – то спина, то коліно, то ще щось. Але найдивнішим було те, що коли були травмовані я, Колотов, Мунтян чи Блохін, то нам робили операції. Бишовець не лягав «під ніж» жодного разу.

- Правда, що Лобановський у 1976-му збирався прибрати Блохіна з команди?

- Ні. При мені точно такого не було. Володя Онищенко постійно отримував травми. Фактично, виходило, що Олег був нашим єдиним нападником. Нам взагалі не щастило з другим форвардом. Спершу Анатолій Пузач, щойно трохи підлікується, знову травмується. З Хмелем (Віталієм Хмельницькимавт.) ситуація аналогічна. Дійшло до того, що в 1972-му взагалі грали без нападників. Вітя Колотов грав попереду. Взяли Віталія Шевченка – теж зламався.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 17

Напередодні першого півфінального матчу Кубка чемпіонів-1976/1977 з ґладбахською "Боруссією"

- В Кубку чемпіонів «Динамо» було близьким до фіналу в 1977-му, але, обігравши у чвертьфіналу «Баварію», в півфіналі після домашньої перемоги 1:0 поступилося 0:2 ґладбахській «Боруссії»…

- Як же ми з Володею Трошкіним вмовляли перед тим матчем Лобановського, щоб не ставив Рудакова… Розпочалося все з того що Женька уклав контракт з «Пумою», а напередодні півфіналу «Адідас» привіз повне екіпірування усій команді. Крім того, в разі, якщо ми пройдемо до фіналу, нам обіцяли преміальні. Річ у тім, що «Боруссія» представляла «Пуму». Але перед виходом на поле Женька взуває пумівські бутси. Представник «Адідасу» це помітив, обурився. Нових бутс Євген вже не взував, але замалював емблему «Пуми». Рудаков рознервувався, ще перед грою затряслися руки. «Нам сьогодні аут» - кажу Трошкіну.

Не крикнувши «граю» чи «пропусти», Рудаков у одному з моментів під мене підкотився. Падаю, Алан Сімонсен б’є через мене, але встигаю підняти руки і відбити. Добре, тоді за такі дії не вилучали. Пенальті Райнер Богоф реалізував і отримали перший. Після того майже весь матч трималися. Поки на останніх хвилинах німці не навісили. А Женька не вийшов «мимо каси». Оборонець Ганс-Юрґен Вітткамп майже заніс м’яч у порожні ворота. Точніше, я знову встиг зупинити м’яч грудьми, але німець був на швидкості й майже заніс кулю за лінію.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 18

Щойно Райнер Бонгоф забив Євгену Рудакову пенальті. На дальньому плані - Леонід Буряк і Віктор Матвієнко

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 19

Спроба Віктора Матвієнка заблокувати удар Ганса-Юрґена Вітткампа. Через мить м'яч все ж опиниться у воротах

- Правда, що після гри Лобановський сказав Рудакову: «Женю, мабуть, пора закінчувати»?

- Не знаю. Я цього не чув. Розбірок в роздягальні точно не було. Та й смисл дорікати одне одному, коли ситуації вже не виправиш? Що я мав прийти і подякувати Жені? Він би відповів: «Так не ставте мене». Після того матчу Рудаков вже не грав (якщо бути зовсім точним, то провів майже через два місяці після Менхенґладбаха один матч проти «Шахтаря» (2:0) і більше на поле не виходив – авт.). Офіційні проводи Женьки з футболу відбулися трохи згодом (після матчу з «Торпедо 10 вересня 1977-гоавт.).

З ресторану роз’їжджалися пізно вночі. Рудаков взяв разом з собою в машину Володимира Ониська, який колись грав за «Динамо», а на той час був помічником тренера в «Шахтарі». Як Євген не помітив ями на дорозі за Повітрофлотським мостом, у тому місці, де виїзд на проспект Перемоги, не збагну. Колесо в ту яму скочило, автівку розвернуло і кинуло в загородження, яке розділяє трасу. Вдарилася машина радіатором. Женька, тримаючись за кермо майже не постраждав. Онисько ж, будучи не пристебнутим, якраз задрімав. Головою Володимир вдарився в стійку. Травми були страшні. Достатньо сказати, що навіть мізки витекли. Врятувавши Ониська, лікарі зробили диво. Мало того, після такої страшної аварії Володимир залишився не паралізованим і потім ще трохи працював у «Шахтарі».

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 20

Проводи Євгена Рудакова з великого футболу

Трохи згодом були проводи з футболу Мунтяна, після яких Володя теж потрапив у страшне ДТП. Після того ми собі сказали: досить, більше жодних проводів і бенкетів. Стьопа Решко, Міша Фоменко закінчували вже без прощальних матчів.

- Сезон-1978 ви провели в «Дніпрі»…

- Якщо Васильович прямим текстом казав, мовляв, шукай собі команду, ми не будемо проти, то що мені було робити? Варіант з «Дніпром» сам Лобановський і запропонував. Але я б туди не пішов. Якби не Володя Трошкін. Я вже домовився, щоб дограти в рідному Запоріжжі. Туди якраз начальником команди йшов Віктор Серебрянников. Ми з Петровичем навіть разом в обкомі, на прийомі в секретаря, в голови облвиконкому побували.

Та коли вже все було домовлено, під’їхав Анатолій Білолюбський, який у «Дніпрі» начальником команди працював. «Трошкін вже у нас, чекаємо тебе» - каже. Пояснюю, що не маю бажання, що про все домовився в Запоріжжі. «Ну, поїдь, подивися, ми тебе потім назад привеземо». То ж поряд, 60 кілометрів. Вирішив поїхати. Привезли мене на розмову з директором заводу «Південмаш» Макаровим, потім мав зустріч з першим секретарем обкому. Тоді ж ще Андрій Біба тренував дніпрян. Мені вималювали райдужні перспективи, які очікують на команду. В підсумку на вмовляння я піддався і опинився в «Дніпрі».

- Серія з семи поразок поспіль на старті сезону – що то було?

- В першому турі перемогли 1:0 московське «Динамо», а такого нефарту, який супроводжував «Дніпро» надалі, я за всю свою кар’єру не пригадаю. Матч з тбіліським «Динамо». Возимо грузинів, як хочемо, а забити не можемо. А на останніх хвилинах Давид Кіпіані б’є, м’яч від ноги когось із наших оборонців відскакує і по якійсь неймовірній траекторії залітає у ворота. І так щоматчу. Коля Самойленко має безліч моментів, Крамаренко. Ну, Олег ще незабивний, то нехай, але Микола… В семи матчах ми забили лише один гол і поступалися в один м’яч, 0:2 програли лише двічі. При цьому пропускали ж на останніх хвилинах.

- В ході того сезону команду очолив Йожеф Сабо, для якого то був майже тренерський дебют…

- Спершу нас тренував Вадік Іванов. Але він, поїхавши якось до Москви, зламав ногу. На зборах у Сочі він ходив на милицях, тренування проводив, сидячи в основному в готелі. Який то тренер? Заняття проводили Рома Шнейдерман і Білолюбський. Фактично, тренували команду тоді ми з Трохою. Що скажемо, те команда й робила. Власне, так зіжмакано команда й підготувалася. Коли ж команда почала на старті валитися «Дід» Макаров викликав нас із Трохою до себе. «Давайте, беріться, будете головними тренерами» - каже. «Та в нас досвіду нема зовсім» - відповідаю, а сам розумію, що братися за команду, в активі якої два очка і шлейф «баранок» - то авантюра.

Врешті, спочатку команду взяв тодішній голова Федерації футболу України Микола Фоміних. А невдовзі після нього взяли Сабо. Йожефа ми знали як футболіста, але що він вартий як тренер? Він до нас прийшов, лише трохи попрацювавши у Києві з СКА. Іншими словами, досвіду нуль цілих і нуль десятих, як у нас із Трохою. Чудив тоді Йожеф будь здоровий. Читав у вашому виданні недавнє інтерв’ю з Сабо. То тепер, трохи попрацювавши з Лобановським, він такий розумний. Тоді ж Йожеф постійно нас із Трошкіним запитував: «А що Васильович говорив, що він робив?» Ми розповідали.

Сабо ж ще недовірливий дуже, постійно підозрює людей, що ті його здають, що всі проти нього. Нас із Трошкіним теж звинувачував, що програємо зумисне. «Йожефе, ти що? – кажу, - Сенс здавати? Та й кому? Московським командам? Так вони взагалі без грошей. Навіщо нам здавати, якщо ліпше отримати преміальні за перемогу?» До абсурду доходило. «Якщо ти думаєш, що зіпхаєш власні провини на нас, то такий номер не пройде» - казав Йожефові.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 21
Фото - Іван Вербицький

- Сабо за характером вибуховий…

- То він тепер такий став. Тоді спокійнішим був. Але «горбушок» він тоді на установках і розборах видавав чимало. Особливо коли починав хвилюватися і плутати угорські слова з українськими і російськими. Абра-кадабра виходила. Ми сміялися. Коли ж Йожеф злитися починав, то сипав угорським матюччям. Кумедно було.

- Завершити кар’єру після того сезону вирішили самостійно?

- Так. Я й без того дуже шкодував, що погодився на перехід до Дніпропетровська. Постійно картав себе, що не залишився в Запоріжжі.

- Відразу вирішили стати тренером?

- Хотів. Але у нас як буває – людина закінчує грати і її на наступний день забувають. Почав проситися тренером, а місця немає. Врешті, опинився у Рівному, став помічником севастопольця Валентина Тугаріна в друголіговому «Авангарді». Щоправда, разом ми пропрацювали недовго. Тугарін, отримавши запрошення івано-франківського «Спартака», який валився у першій лізі, пішов туди. Чемпіонат-1979 я вже закінчував самостійно. А з наступного сезону взяв собі в помічники Трошкіна, котрий до того працював помічником Олексія Мамикіна в київському СКА.

Чотири роки ми у Рівному пропрацювали. До тих пір, поки у 1983-му не поїхав до Москви навчатися у вищій шкоді тренерів. Закінчивши її, ще рік потренував «Авангард», а потім повернувся до Києва і до 1992-го працював у Федерації футболу України. Мабуть, спитаєте, чому тренерської кар’єри не продовжив? Там своя когорта, в яку влізти не так просто. Усі одне одного знають і проштовхують. Так було у 80-ті. А в 90-ті ситуація стала ще гіршою. При цьому з тих, хто в ті часи тренував команди вищої ліги, можу назвати двох-трьох тренерів, хто б розумів футбол на рівні Лобановського, Базилевича і Морозова. Решта – темні люди. Усі ці Волчки, Найдьонови, Байдачні, Овчинникови. «Моя робота – з суддями працювати» - любив повторювати Найдьонов. Та всі вони трудилися на рівні «купи-продай».

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 22

Матвієнко проходить оборонця ґладбахської "Боруссії", чемпіона світу-1974 Берті Фоґтса

- Ви зі здобуттям Україною незалежності тренерську роботу теж отримали, очоливши «Торпедо» зі свого рідного Запоріжжя…

- Пропрацював там доти, доки корейці не викупили «АвтоЗАЗ». Навіть познайомився з корейським генеральним директором «Кіа-Деу». У них на той час аналогічний з «АвтоЗАЗом» був завод у Польщі. Їздив туди у складі нашої делегації, з постановкою справи знайомитися. Ще тоді зрозумів, що спорту при нашому заводі не буде. Бо в Польщі корейці поприбирали все – і культурні, і спортивні організації. Час довів мою правоту. Зникли гроші й «Торпедо» вилетіло у першу лігу. А згодом припинило своє існування. Шкода, бо команда у нас була непогана. Та й не лише команда. Колишній директор заводу Степан Кравчун попіклувався про те, щоб команда мала заміську базу з двома полями. Я тоді ще особисто взяв участь у будівництві газону, бо люди не знали, який грунт треба використовувати, який сорт трави, щоб дренаж був хороший. То домовлявся через управління в Києві, щоб вислали усе необхідне. Іншими словами, займався всім чим завгодно.

- Звичне для 90-х явище.

- Який тоді був футбол? Президенти клубів – бандюги або хапуги. В луганській «Зорі» головним тренером взагалі був борець. Про який розвиток футболу могла бути мова? Цих людей і футбол, за великим рахунком, не цікавив. Клуби вони «утримували» для того, щоб гроші з тіні виводити. Начебто збори проводили, гравців купували, проводили виплати, яких ніхто в житті не бачив, а у відомості розписувався.

Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 23Віктор Матвієнко: Після 76-го довіри між командою і Лобановським вже не було - изображение 24
Фото - Іван Вербицький

- Останнім клубом у вашій тренерській кар’єрі був узбецький «Дустлік»…

- Село під Ташкентом. Теж бандити клуб утримували. Скажу відверто, після того тренувати вже не хотілося. Розчарувався я у цій справі. Вирішив, що досить з мене цього. Інспектував матчі. Мав ситуативні заробітки, але тренувати більше не тягнуло. До розкоші люди нашої епохи не звикли. Після голоду-холоду 50-60-х в 70-ті було трохи ліпше. В 90-ті з купонами знову було складно.

- Ті болячки, які здобули під час футбольної кар’єри, спати дають?

- Де там… Зрештою, правду кажуть: якщо прокинувся вранці і не відчуваєш болі, значить ти помер. Збираємося компанією – Володя Мунтян, Онищенко, Біба – сміємося. Хоч і сміятися останнім часом наче нема з чого. Але ж не забивати собі голову й сумувати. Та й не спиватися, звісно. Звичайно, коли збираємося, то по 50 грамів вип’ємо. Так повелося ще з тих часів, коли Женька Рудаков і Вітька Колотов жили. Зустрічалися, грали в карти, спілкувалися. Та й нині на футбол ходимо найперше тому, щоб зустрітися і поговорити.

← Нажми «Нравится» и читай нас в Фейсбуке
Оцените этот материал
Голосов 1

Новости по теме


Читайте также
Подождите, пожалуйста, идет загрузка комментариев
 

© UA-Футбол 2002-2016.
Все права на материалы, находящиеся на сайте www.ua-football.com, охраняются в соответствии с законодательством Украины.
При любом использовании материалов сайта, гиперссылка на UA-Футбол обязательна.
Пишите нам: info@ua-football.com