До тренерського штабу "Карпат" долучився Валерій Сиров

До тренерського штабу «Карпат» долучився новий спеціаліст (зараз Олегу Кононову допомагають Володимир Беззуб’як, Володимир Васютик та Олександр Горобець). Ним став один з найкращих захисників «зелено-білих», володар Кубка СРСР 1969 року Валерій Сиров.

Не зважаючи на вік, Валерій Михайлович перебуває в чудовій формі. Він персонально займатиметься з оборонцями «Карпат», а також робитиме акцент на загальній дисципліні.

Кістяк легендарного складу «Карпат», який у 1969 році привіз до Львова Кубок СРСР, а в наступному сезоні здобув місце в елітному дивізіоні союзного чемпіонату, складався, переважно, з вихованців західноукраїнського футболу. Але були серед них і, за нинішніми поняттями, легіонери з Росії. Один з них – Валерій Сиров, який в парі з Ростиславом Поточняком відповідав за центр оборони, особливо славився своєю жорсткістю та непоступливістю. Але в житті він людина напрочуд відкрита й доброзичлива.

- Моє життя як почалося з пригоди, то так і триває по сьогоднішній день, – Валерій Михайлович одразу, звично для себе, взяв ініціативу в свої руки. – Я ж навіть народився по-особливому. В паспорті у мене вказано, що місцем мого народження є Новосибірськ. Але існує два цікавих моменти. Перший – я там прожив аж три дні. А трапилося ось що. Мої батьки разом із сином, моїм старшим братом Володькою, направлялися на місце служби батька (він у мене був військовим льотчиком) в Алтайський край, місто Славгород. Мама була вагітна, і в поїзді у неї почалися перейми. Довелося зійти в Новосибірську, де я й народився. А другий момент – народився я у землянці. Це нині Новосибірськ велике промислове місто, а в 1946 році воно лише народжувалося – це була географічна точка, як тоді казали. Батьки мені розповідали, як це відбувалося. Привозили ешелон репресованих, у тайзі їм наказували вийти з теплушок, і поїзд повертався назад порожняком. От люди й починали виживати – рили землянки і так далі. Звісно, за таких умов більшість з них гинула. Саме тому й мої батьки дуже рано залишилися сиротами – мама залишилася сама, коли їй було п’ять років, а батько – в десять. Я про все це дізнався, коли вони вже обоє були на пенсії. Про те, що вони з репресованих, батьки боялися практично все своє життя розповісти навіть рідним дітям. Уявляєте, який жах люди пережили.

- Що ви відчули, коли дізналися про це?

- Найбільше мене вразило, що мій батько, в якого радянська влада відібрала батьків і винищила всю родину, став справжнім комуністом. Маю на увазі, що він не просто був членом партії, а був комуністом по духу. Ще скажу, що я не чистий москаль. Моя мама, Степанида Григорівна, з родини Степаненків, яких було репресовано з Чернігівщини як кулаків. А знаєте, звідки походить моє прізвище Сиров? Мій батько, Михайло Миколайович, походить із знаменитого роду купців з Мурома. А Сирови, бо ще прапрадід, як я потім дізнався, займався сироварінням.

- У футбол почали грати з дитинства у військових гарнізонах?

- В ДЮСШ не займався, це точно. Більше того, серйозно футболом захопився лише в 19 років. А до того займався багатьма видами спорту. Коли батька звільнили в запас (до речі, щоб мати максимальну військову пенсію, йому не дали дослужити два роки – отака «подяка» за вірність ідеалам комунізму), ми переїхали в місто Кстово, що під Нижнім Новгородом. Там я тривалий час відвідував секції боксу (напевно, звідти моя жорсткість у грі), боротьби, плавання, гімнастики, а особливо мені подобався баскетбол. Знаю, що всі, з ким я ходив на бокс і боротьбу, в подальшому стали бандюками. Я ж, коли закінчив школу, то батьки хотіли, щоб вступав у медичний або політехнічний інститут. Але я хотів лише в інфіз. От ми з моїм другом Валеркою Шурєповим і поїхали в ленінградський інфіз. Вступили ми на спортивні ігри, жили в гуртожитку. А що найчастіше робили студенти у вільний час? Правильно – грали у футбол. От якось мене в такому матчі побачили наші футболісти й запросили грати за третю команду інституту. Я погодився, а вже за місяць грав у першій команді, яка змагалася у першості Ленінграда серед вузів. Там я познайомився з Габором Вайдою, з яким в подальшому разом грали за «Карпати». А тоді він стояв у воротах за лісотехнічну академію. Тут же я потрапив і в молодіжну збірну Ленінграда. Яке це було щастя! Нам же давали талони на харчування – по 2 крб. 50 коп. в день. У 1965 році ми поїхали на всесоюзну молодіжну першість («Кубок надії»), і Ленінград взяв «золото». До речі, другою була Україна, за яку грали Анатолій Бишовець і Володимир Мунтян, а третім – Азербайджан, в якому вже тоді яскраво діяв Анатолій Банішевський.

- Останнього ви не раз в подальшому опікали персонально.

- Так. І діставалося бідному Толіку від мене добряче. Хоча відверто грубо, з метою нанести йому травму, я ніколи не грав. От, пам’ятаю, грали ми в Баку. А Банішевський, якщо прийме м’яч і прокине повз тебе, то його вже не впіймаєш. Так само, як і Блохіна. Тому я, коли йому йшла передача, трохи завчасно розвертався напівобертом до воріт і перекривав шлях. От він на мій лікоть і наткнувся. Суддя навіть порушення не зафіксував, але виявилося, що у нього зламано два ребра.

- Ви завжди грали дуже жорстко?

- Так, адже у футболі по-іншому не можна. Проте ви правильно сказали – жорстко, але не жорстоко. А я був захисник, і якраз стики були моїм козирем. Більше того, декого з нападників можна було так «зашугати», що він не радий був, що взагалі вийшов на поле. От, наприклад, в 1971 році граємо в Ташкенті з «Пахтакором». А вони, щоб мати перевагу не лише свого поля, а й клімату, призначали ігри на 15:00. Температура +40 в затінку, можете собі уявити, яке «задоволення» грати в таких умовах у футбол. Так-от, їхній нападник Володя Фьодоров, який разом з командою загинув у авіакатастрофі в 1979 році, знаючи мій характер, почав мене провокувати: то за вухо легенько смикне, щоб суддя не бачив, то по обличчю «погладить». А я такого терпіти не можу. Довго не думав: коли суддя стояв спиною, засадив йому двома пальцями в сонячне сплетіння – його ледь до тями вернули. В подальшому він був дуже чемний, жодного моменту не мав. А гра закінчилася 0:0.

- А самі ви травми часто отримували?

- Футбол – гра контактна, а тому тут без ушкоджень не обходиться ніхто. Хіба грати на чистих м’ячах і уникати стиків. Але це не про мене. За кар’єру мав два струси мозку. Перший у 1968 році в Херсоні. В господарів грав дует нападників Лебідь і Чернишов – обидва під 190 см зросту. За рахунку 0:0 йде подача з кутового верхом. Я бачу, що головою не дістаю, а на дальній чекає м’яча ніким не прикритий Лебідь, якому залишиться лише підставити голову. І тоді я, миттєво оцінивши ситуацію, вистрибую і йду головою не в м’яч, а в голову Лебідя. У результаті м’яч пролетів повз ворота, а суддя навіть не свиснув – ігрове зіткнення. Голову розбив і йому, і собі. Мені наклали шість швів. Гра закінчилася 0:0, і після матчу Карло Мікльош мені подякував за самопожертву. Але в Миколаїв на гру я вже не поїхав («Карпати» програли 1:4. – Авт). До речі, нещодавно грав за збірну ветеранів Миколаєва проти команди, за яку виступав син Лебідя. Передав батькові вітання… Сподіваюся, він на мене зла не тримає – це ж футбол.

- То як ви отримали другий струс мозку?

- Це вже було у вищій лізі. В 1973 р. ми грали в Тбілісі з «Динамо». У верховій боротьбі зіткнувся голова в голову з Монучаром Мачаідзе, в якого голова була неймовірних розмірів. Цікаво, що в тій ситуації постраждав ще й Ростик Поточняк – йому розсікли брову. А я втратив свідомість, але з поля не пішов. Це все відбувалося в першому таймі. По перерві я на поле вийшов, однак хвилин через 15 мені стало зовсім погано. Мене замінили, а в лікарні рентген показав тріщину в черепі. Кілька днів пролежав в стаціонарі, це був жах. Вдень у палаті людей разом з відвідувачами набиралося до 30-ти чоловік, і всі курять. Уявляєте, в мене струс мозку, нудить, а тут стоїть стовп диму. За кілька днів мене відправили додому, але не літаком, а поїздом – це ж з Тбілісі до Львова! Правда, мене супроводжував лікар команди Картиш. А ще той матч мені запам’ятався єдиним, але неймовірним голом у наші ворота. Володя Гуцаєв на шаленій швидкості пройшов лівим флангом і з нульового кута з лівої закрутив підйомом. Швидкість була така, що його викинуло в яму з піском для стрибків. Як він міг так пробити з лівої, ніхто не може зрозуміти й сьогодні – це ж суперечить усім законам фізики.

- Доводилося чути, що до «Карпат» в Тбілісі місцеві вболівальники ставилися по-особливому тепло.

- Так і було. В цьому, перш за все, заслуга Романа Хижака. В одному з матчів він в одній із атак на квадратному метрі двічі прокинув м’яч між ногами у знаменитого Муртаза Хурцилави, капітана збірної СРСР, обіграв на швидкості воротаря і… не влучив у ворота. Стадіон аплодував Хижаку стоячи. Але не тому, що не забив, а від захоплення, що він зробив з Хурцилавою. Грузини завжди вміли оцінити естетику футболу. У них це цінувалося більше за результат.

- А от вас, напевно, ніколи не вважали естетом…

- Звичайно, який же я естет? Я ж захисник, моє головне завдання – не дати зіграти супернику поблизу наших воріт. Я грав не красиво, зате надійно. Можливо, інколи надто жорстко, сперечатися не буду. Але навмисно, якщо мене не провокували, ніколи на грубість не йшов. До речі, через мою жорсткість мене не дуже любив Карло Мікльош. Але з іншого боку, він завжди ставив мене в приклад іншим у плані бійцівських якостей.

- На тренуваннях ви так само діяли жорстко?

- Та ні, що ви (сміється.– Авт.). Тоді б не було кому виходити на поле в офіційних матчах. На тренуваннях ми один проти одного діяли акуратно. Звичайно, без ушкоджень не обходилося, але то так – дрібниці. Однак, наприклад, Степан Юрчишин таки став моїм футбольним похресником. 1977 року у Львові проходив чемпіонат Збройних сил СРСР. Стьопі було лише 20 років і він грав за ПрикВО, а я тоді вже пішов з «Карпат» і влаштувався служити у Польщі, в Північній групі військ. Тож у матчі між нашими командами я у верховій боротьбі і розбив йому голову. Шрам у нього залишився понині.

- Ви залишали «Карпати» двічі. Якщо не секрет, чому?

- Вперше це трапилося по завершенні сезону 1973 року. Тоді настала моя черга отримати машину, а старший тренер Валентин Бубукін почав щось «мутити». От я й сказав йому все, що про нього думаю. Сезон пограв у Запоріжжі, а по його завершенні вже новий керманич «Карпат» Ернест Юст запропонував повернутися у Львів. За іронією долі, вдруге я пішов з команди вже після розмови з ним. Сталося це по завершенні горезвісного матчу з «Зенітом», коли ми втратили срібні медалі 1976 року.

- Про той поєдинок ходить чимало чуток й нині. А якою буде версія причин тієї поразки від Валерія Сирова?

- Усе дуже просто. З одного боку, ми зіграли важкий матч у Москві з ЦСКА – 1:1. Потім провели ніч в аеропорту, але так і не вилетіли на Львів. Поїхали потягом. Трохи «посиділи» у вагоні-ресторані. Відверто кажучи, ми не сумнівалися, що «Зеніт» особливо впиратися не буде. Адже «Карпати» тоді також представляли спортивне товариство «Зеніт». Тому ми сподівалися, що керівники між собою домовляться. До того ж їм та гра майже нічого не давала. Коли приїхали у Львів, тут повним ходом йшла підготовка до святкування, ніби ми вже перемогли. У нас було враження, що все насправді вже вирішено. Але як виявилося, щось там «не зрослося». А нормально налаштуватися на гру ми вже не встигли. До того ж втома вже накопичилася, та й фортуна того дня повернулася до нас самі знаєте чим. Коли на початку другого тайму за рахунку 0:2 суддя призначив пенальті у ворота «Зеніта» і до м’яча підійшов Чорба, я сказав нападнику ленінградців Маркіну: «Якщо заб’є – ми вас порвемо. Але якщо ні – то нам капець». Вийшло друге. Потім ми пропустили ще й третій м’яч…

- А наступного сезону «Карпати» взагалі вилетіли з вищої ліги. Правда, вас у команді вже не було. Що ви тоді відчували?

- Я не злорадна людина, а тому мені було дуже прикро за хлопців, за команду. Я, до речі, коли йшов з «Карпат», просив, щоб залишили хоча б Остапа Савку. Адже ми з ним, як то кажуть, відповідали за внутрішню дисципліну в команді. Ні, не послухали. От колектив і розвалився.

- Які «Карпати» були сильнішими – 1969/1970 року, що виграли Кубок і вийшли у вищу лігу, чи 1975/1976, які були двічі четвертими в чемпіонаті?

- Переконаний, що в 1975/1976. Адже четверте місце в союзному чемпіонаті – це дуже серйозно. Та й команда у нас тоді була атомна. В принципі, кістяк складався із тих же гравців, що виграли Кубок і першу лігу, але ж ми набралися досвіду, стали старшими. А який у нас тоді був молодняк: Суслопаров, Баль, Думанський, Саулевич, Сафронов, Швойницький, Батич, Родін… А щодо Кубка, то його могло й не бути.

- Це як?..

- Ми ж на початку розіграшу й гадки не мали, що з того вийде. Коли ми грали 1/64 фіналу у Жданові, одразу після матчу мали летіти додому. Причому, аби встигнути на літак, у нас навіть не було часу, щоб нормально помитися в душі. Тому Ернест Юст нам сказав, якщо за десять хвилин до кінця буде нічия, то здаємо гру. І от 80-та хвилина, а на табло 0:0. Ми його питаємо, що робити. Каже, щоб грали ще п’ять хвилин. На останніх хвилинах я сам вже підбіг до бровки і прямо спитав, чи не оформляти автогол. І тут чую, що адміністратор поїхав міняти квитки.

- Надалі щось подібне було?

- Ні, після цього ми вирішили в Кубку йти до кінця, на скільки вистачить сил. Причому не боялися нікого. Пам’ятаю, як після перемоги в чвертьфіналі у Воронежі над «Трудом», чекали результат матчу у Москві, де в матчі «Торпедо» - «Суднобудівник» визначався наш суперник по півфіналу. Миколаївці тоді грали разом з нами в другій лізі, а «Торпедо» було одним з лідерів вищої ліги. Так-от, за логікою, ми мали б зичити перемоги «Суднобудівнику». Але буквально всі гравці «Карпат» хотіли, щоб виграло «Торпедо». Дуже вже нам хотілося з ними зіграти. І що найцікавіше, ніхто з нас не сумнівався, що ми їх обіграємо. Однак довелося вигравати у «Суднобудівника», а потім і в ростовського СКА. Але про це ви вже знаєте і без мене...