Самсон Ґодвін: Гравця в Україні з мене зробили Маркевич, Мізін і Ґолац

То вже трохи інший Самсон. Піджак замість вітрівки надає йому солідності. Втім, то зовнішнє одіяння. Завершивши кар’єру гравця і перейшовши на роботу до селекційної служби «Карпат», найкращий в історії львівської команди леґіонер зберіг притаманну для себе на футбольному полі зосередженість й вдумливість, але при цьому не спішить вдягати звичну функціонерську маску. Відкритістю у спілкуванні, емоційністю Ґодвін залишається все тим же гравцем.

Він вважає себе нігерійцем, хоча зазначив, що з України не поїде. Навіть не дивлячись на загрозу війни. Своє майбутнє Самсон пов’язує зі Львовом. Українську він розуміє доволі добре і сам намагається нею говорити. «А як по-іншому? – каже. – У мене ж дружина – львів’янка, усі її родичі розмовляють українською». Правда, в ході розмови Ґодвін просить перейти на російську. «Бо про футбол мені легше говорити на ній» - пояснює. У кожній своїй відповіді Ґодвін намагається бути вичерпним, а питання з провокативним змістом майстерно оминає. В ході інтерв’ю UA-Футболу найукраїнізованіший нігерієць розповів, як Львів перетворився для нього з «перевалочного пункту» в рідне місто, чому не заграв у Кварцяного і що шокувало в Караґанді.

- Самсоне, кар’єру ви завершили в 30-річному віці. Не зарано?

- Рано, звісно. Але навіщо себе мучити, якщо немає колишнього бажання грати? Можна продовжувати виступати й до 35-40-ка років. Здоров’я б вистачило. Але навіщо себе обманювати, якщо минув колишній апетит до гри? Коли немає мотивації, мусиш зупинятися. Розумів, що більшого, ніж вже досяг, не досягну. Якщо грати – то грати сильно, а не створювати видимість і заробляти гроші. Мені було б соромно дивитися собі у вічі, якби я керувався ось таким принципом.

- Але коли минулого літа ви поверталися в «Карпати», Олександр Севидов говорив, що серйозно на вас розраховує…

- Я ж показав себе непогано. У футбол грати вмію і Севидов це побачив. Але сезон розпочався і у мене виникло відчуття, що то щось не те. Ноги тягне, я не встигаю. Наша молодь навпаки грає динамічно, швидко. Тому я підійшов до тренера і сказав: «Нехай краще молоді грають, я вже своє відбігав. Вони будуть грати, а я допоможу порадою, коли тренуватимуся поряд». На тому й зійшлися. Але після закінчення осінньої частини керівництво клубу запропонувало іншу роботу. Погодився, бо буду корисним «Карпатам» і така діяльність мені теж до вподоби.

- Які ваші функціональні обов’язки? Шукаєте гравців по Україні, в конкретних регіонах чи за кордном?

- Шукаємо гравців і в Україні, і за кордоном. Крім того, розглядаємо пропозиції стосовно гравців «Карпат», якими зацікавлені інші клуби.

- Клуб встановив планку максимальних зарплат, яка складає десять тисяч доларів у місяць. Мабуть, це ускладнює процес пошуку?

- Шукаємо футболістів, виходячи з можливостей. Ось і все. Зрозуміло, що хороший футболіст коштує серйозних грошей. Але є також гравці, яким не пощастило потрапити в сильну команду, на серйозні умови. Тому ми намагаємося утримувати баланс – не витратити великих грошей і знайти хорошого гравця.

- До Львова ви потрапили у 18 років. Чи думали тоді про те, що можете залишитися тут на все життя?

- Звичайно, ні. Коли сюди приїхав, розраховув пограти в «Карпатах» бодай три роки, а потім знайти сильнішу команду в іншій країні. Але вийшло так, що тільки мій контракт закінчувався, як клуб пропонував підписати нову угоду. Оскільки мені в «Карпатах» усе подобалося, я тут постійно грав, то сенсу відмовлятися не було. Тим паче, що мені подобається й саме місто. Тут себе почуваю комфортно. Звісно, приїхавши до Львова з Польщі, де виступав до того, відчув велику різницю в рівні життя. В той період дуже допомогло спілкування зі студентами з Нігерії, яких тут було досить багато. Завдяки знайомству з ними адаптувався до нових умов життя досить швидко. Крім того, у «Карпатах» тоді виступав мій земляк Едвард Аньямке. Він тоді жив у Львові з сім’єю, а я тримався поруч з Едвардом.

- Вам у «Карпатах» запропонували ліпші умови, ніж мали до того в Польщі?

- Так, і набагато. Хоча з Катовіце до Львова переходив не через гроші. В ҐКС я був наймолодшим гравцем команди. Там я не грав, лише тренувався. Мене виховували на перспективу. І в цей час мій агент відвіз мене до Львова, познайомив тут з президентов клубу, з Мироном. Вони подивилися на мене і вирішили забрати в «Карпати».

- У «Карпати» ви прийшли ще в той час, коли команду тренував Мирон Маркевич…

- То він побачив у мені талант. Мирон Богданович постійно розмовляв зі мною, підтримував, підказував. Я ж приїхав сюди, в невідому мені країну, зовсім юним гравцем. Маркевич зробив так, щоб я не відчував ніяких труднощів. Думаю, що залишився у Львові на стільки років я здебільшого завдяки доброму ставленню Мирона Богдановича тоді, 12 років тому.

- Але з Маркевичем ви пропрацювали зовсім недовго…

- Чому він пішов – не знаю. Моє завдання – працювати на полі.

- Левкові Броварському, який прийшов замість Маркевича, деякі гравці дорікали, мовляв, говорив з командою він надто тихо і не всі футболісти це сприймали…

- Неважливо, гучно чи тихо, спокійно чи емоційно. Тренер має доносити свою думку так, щоб футболісти його розуміли. У кожного тренера – свій підхід. Броварський – інтеліґент. Думаю, не дивлячись на те, що він говорив тихо, футболісти його розуміли і робили те, що він хотів. Хоча то моя думка. Я тоді ще грав мало, в основному виходив на заміни. Зі старшими футболістами у нього були свої стосунки, адже багатьох з них Левко знав ще задовго до того, як я з’явився в команді.

- Справді, досвідчених футболістів у тих «Карпатах» вистачало – Толочко, Мізін, Лучкевич, Вовчук…

- Мені дуже пощастило, що Мирон Маркевич не робив поділу на молодих гравців і досвідчених. Він відразу поставив мене в першу команду, в рівні з рештою футболістів умови. І я виконував все, що тренер від мене вимагав. Коли Мирон пішов, мені стало важче, бо старші футболісти справді мали трохи привілейованіші умови. Іноді я навіть розумів, що кращий за окремих гравців, але вдіяти нічого не міг. Втім, кого поважаю понині і з кого завжди брав приклад, так це з Сергія Мізіна. Вже потім, коли почав стабільно грати в основі, намагався все робити так, як робив Сергій. В мене ж з ним одне амплуа. Мізін постійно розмовляв зі мною, радив, вчив. За великим рахунком, таким гравцем, яким я став, став завдяки Мізіну. Для мене Сергій досі залишається найкращим опорним півоборонцем серед тих, з ким виступав поряд.

- Застали ви у «Карпатах» й ті часи, коли тут з’явився перший тренер з дальнього зарубіжжя…

- Іван Ґолац. З ним я відчув впевненість у своїх силах. Мені вже був не потрібен перекладач. Я міг розмовляти з тренером сам на сам, віч-на-віч. Я міг пояснити, як саме хочу грати, як мені комфортніше. До того Маркевич і Броварський розмовляли українською. Я хоч і вчився, але деталі розуміти було складно. Допомагав перекладач, але то ж трохи не те. При Ґолаці, спілкуючись англійською, відразу заспокоївся, почав грати в основі. Я знав, чого тренер від мене хоче.

- Коли ви почали розуміти українську й російську настільки, щоб вільно спілкуватися з місцевими тренерами і партнерами за командою?

- То сталося вже тоді, коли «Карпати» вилетіли в першу лігу. В той час вже розумів, чого від мене хочуть, відстоків на 60.

- Саме при тренері Ґолаці вас перший і, як виявилося, єдиний раз викликали до складу збірної Нігерії…

- Для мене та гра з Ямайкою є незабутнім спогадом. Вважав за честь навіть знаходитися поряд навіть з тамкими великими гравцями, як наш капітан Нванкво Кану, як Ґарба Лаваль. Нас, молодих гравців вони до гри заспокоювали, пояснювали, що треба робити на полі. «Це ж як у ваших чемпіонатах, - казали. – Заспокойтеся, грайте». Ці слова Кану допомогли. Я відіграв той матч справді добре…

- ...але в збірну вас після того більше не кликали. Ви якось сказали, що за Нігерію грають не ті, хто на це заслуговує, а ті, хто платить гроші. Що ви мали на увазі?

- Судіть самі: в матчі з Ямайкою я був одним з найкращих на полі, а тренер Крістіан Чукву сказав, що я дуже сильний футболіст. «Я розраховую на тебе, - каже. – Ти підходиш під мою систему. Тільки… (показує характерний жест пальцями)». Через два тижні Нігерія грала з японцями і земляки, які виступали в чемпіонаті Польщі, телефонували і дивувалися: «Сем, коли ти приїдеш?» Що мені було говорити? Я ж ще молодим був і багато чого не розумів.

- Зараз вчинили б по-іншому?

- (Після паузи) Ні, так краще. Якщо вмієш грати, то вмієш. Навіщо давати гроші? Хоча розумію, що виступаючи за збірну, міг потрапити в один з топ-чемпіонатів. Але сталося, як сталося.

- Тим не менш, у 2006 році, коли «Карпати» грали у півфіналі Кубка України проти «Динамо», до Львова, аби подивитися на вас, приїздив тренер збірної Нігерії Авґустін Еґуавон…

- Я тоді дуже старався. Ми програли 0:2, але я відіграв дуже добре. Наступного дня зустрічався з Еґуавоном, який поселився у львівському Ґранд-Готелі. «Сем, все супер, - сказав Авґустін. - Але ти ж граєш у першій українській лізі. То ж не Англія, не італійська Серія В, не Сеґундо. Щойно ви проб’єтеся до вищої ліги – відразу запрошу тебе до збірної. Будеш грати у складі, у тебе для цього є все». Втім, коли «Карпати» повернулися у вищу лігу, Еґуавона вже звільнили. Можна сказати, що мені не пощастило.

- До слова, коли «Карпати» понизилися в класі, у вас не було бажання піти зі Львова?

- Чому ж не було? Я зустрівся з Петром Димінським і сказав: «Я не хочу грати в першій лізі». Президент мене уважно послухав. «Ти ж молодий, - каже. – Тут ти будеш грати постійно, матимеш ігрову практику. «Карпати» ж через рік чи два повернуться до вищої ліги. Якщо ти кудись підеш, то зовсім не гарантія, що там заграєш. У тебе ж немає досвіду». І справді, за два проведених сезони я провів близько 40-ка матчів, виходячи збедільшого на заміни. Тепер же Димінський обіцяв, що гратиму ледь не щосекунди. Тому, взявши час на роздуми, вирішив погодитися і відіграв з «Карпатами» два сезони у першій лізі. Коли ми поверталися до еліти, я вже був одним з лідерів команди.

- Кажуть, тоді у Львові вас втримало кохання…

- Та ні, то були несерйозні стосунки. Тоді у Львові мене втримали лише дві речі – футбол і друзі. Ті самі нігерійські студенти, з якими постійно спілкувався.

- У знаменитому відео, на якому Петро Димінський розмовляє з Сергієм Лащенковим, пролунала фраза: «То Самсона ви теж вже «своїм» вважаєте?» І справді, коли ви відчули, що стали «своїм» поміж українців?

- Саме тоді, як ми виступали в першій лізі. На той час вся команда була молодою, хлопці приблизно одного віку. У нас тоді команда була, неначе велика сім’я. До вильоту, коли існував поділ на «молодших» і «старших», не товаришував ні з ким, крім Едварда Аньямке. Точніше, усе спілкування з рештою команди обмежувалося тренуваннями і матчами. Коли ж «Карпати» вилетіли з вищої ліги, колектив став дружнішим. Ми постійно зустрічалися великими компаніями – з сім’ями, з дівчатами.

- В ігровому плані перша ліга стала випробовуванням на міцність?

- Після перших п’яти матчів у мене був шок. Говорив собі: «Ні, то не футбол». Наступного дня не мав бажання їхати на тренування. Але поступово втягнувся, ставало цікаво.

- До вищої ліги «Карпати» повернулися під керівництвом нового тренера Олександра Іщенка, який є прихильником прагматичного футболу…

- З Маркевичем і Ґолацом я отримав безцінний досвід, після якого легко підлаштовувався під кожного наступного тренера. Тому під систему роботи Іщенка адаптувався легко, не відчувши найменшого дискомфорту. Це добре, бо кожен тренер хоче, щоб футболіст якомога швидше звик до його системи гри. Якщо цей процес затягується, може з’явитися недовіра, тренер може вирішити, що ти не хочеш працювати. Іщенко вимагав, щоб один центральний півоборонець грав вище, другий нижче. Що ж, спокійно до цього звик.

- Можна сказати, що Іщенко, а потім і Валерій Яремченко закладали фундамент тої команди, яку створив Олег Кононов?

- Раз більшість гравців виступали у Львові саме при цих тренерах, то це так. Валерій Яремченко – надзвичайно добра людина. Понині тримаю з ним зв’язок. Яремченко вміє розмовляти з футболістами. У мене з ним не було жодного конфлікту.

- Кононова ви якось назвали найкращим тренером у своїй кар’єрі…

- Він навів лад у «Карпатах». Найперше – в ігровому плані. Кожна команда повинна знати, як вона має грати. Кожна команда має мати власну систему гри. Принаймні, така моя думка. Люди повинні ввімкнути телевізор і відразу зрозуміти: це грають «Карпати». Власне, завдяки Кононову ми здобули власний ігровий почерк. Цей тренер допоміг «Карпатам» ідентифікуватися. Команді він показав, як треба грати у футбол. Гравці розуміли, що від них хоче тренер, а Кононов розумів, що потрібно нам. На полі ми відчували один одного на рівні підсвідомості. Можна було навіть не підіймати очей, щоб розуміти, що Голодюк там, а Худоб’як там. Піде гра, чи не піде, але ми розуміли, що повинні діяти так, а не інакше. Не скажу, що процес звикання до системи Кононова був надто гладким. Впродовж першого сезону було дуже важко, але з наступного чемпіонату ми почали розуміти, що ця праця дає результат.

- Але ж спочатку ваша співпраця з Кононовим складалася зовсім непросто. Ви навіть на півроку залишали «Карпати»…

- Річ у тім, що в той період, коли змінився тренер, моя голова була вже не у Львові. Тренер говорив одне – я виконував по-своєму. Я втомився, мені набридло бути на одному місці. Хотілося змінити обстановку. Перед стартом чемпіонату я розмовляв з Димінським і говорив йому, що хочу піти. Бодай на півроку. Врешті, президент наполіг і я залишився. Але впродовж тих півроку я наче й був у «Карпатах», а наче й не був. Після того вже й керівництво зрозуміло, що мене ліпше відпустити. І справді, погравши півсезону в Казахстані, мене потягло назад до Львова. Порозмовляв з Кононовим. Він не заперечував. «Давай, працюй» - каже. З того часу я вже віддавався «Карпатам» сповна.

- У Казахстані ви виступали за карагандинський «Шахтар», команду, яка торік прославилася не стільки тим, що перемогла вдома шотландський «Селтік», скільки тим, що безпосередньо на стадіоні зарізала корову…

- Це у них традиція. Побачивши її на власні очі, відразу втратив настрій. Таке бачив вперше у житті. Не міг второпати, що всі футболісти гуртом можуть це зробити. Був шокований, а наступного дня – гра. Мене виставляють у складі, а я морально знищений, думки зовсім не про футбол. Вже після того зрозумів, що звідти треба тікати. Та й футбольний стиль «Шахтаря» - доволі специфічний. Британська манера, силове вкидання з аутів – мені до цього звикнути так і не вдалося. Відіграв у складі карагандинців лише два матчі і з власної волі розірвав контракт. Мені там було важко.

- Після повернення до Львова проблем з мотивацією вже не було?

- Навпаки – з’явилися сили і бажання грати і доводити. Так і сказав Кононову: «Хочу грати постійно. Я знаю, що я найсильніший». І в принципі, доводив це як під час тренувань, так і в матчах. Власне, коли голова не зайнята зайвими думками, то й грається легко.

- Кононов свідомо моделював гру «Карпат» під каталонську манеру Ґвардіоли?

- Так. Тренер їздив туди і спостерігав за тренуваннями «Барселони» наживо, ми переглядали чимало матчів каталонців і відпрацьовували окремі їхні комбінації. Звісно, до «Барселони» ми не дотягували, але для чемпіонату України цей стиль був новим і завдяки цьому ми виділялися. Пас, утримування м’яча, результативність команди – для українського футболу то було трохи незвичним.

- Крім того, саме «Карпати» зламали стереотип, мовляв, з «Динамо» і «Шахтарем» не можна грати з позиції сили…

- Та ми з жодним з суперників не сідали до власних воріт і прагнули грати виключно в атакувальний футбол. Пригадую виїзний матч проти «Севільї» в Лізі Європи. Ми програли 0:4, але постійно наступали. То був наш стиль, від якого ми не відходили. Кононов нам завжди говорив: «Що ви їх боїтеся? Грайте у свій футбол. Програємо, то програємо». Власне, після того мені було складно збагнути, що в іграх проти сильніших команд потрібно 90 хвилин відбиватися. Для мене то жах.

- «Севілья» до такої манери гри «Карпат» була вже готова. Одкровенням таке «нахабство» стало для «Ґалатасараю», з яким львів’яни на «Алі Самі Єні» діяли в атакувальному стилі з перших хвилин…

- Та вони були шоковані! В перших десять хвилин ми їх змели з поля, швидко забили два голи. Ми постійно неслися вперед у матчі з дортмундською «Боруссією» було інакше? Не зупинилися навіть, коли повели в рахунку 3:2. Однаково бігли в атаку. Нічого, що програли 3:4 – зате грали гарно.

- Ігор Худоб’як в інтерв'ю UA-Футболу, озираючись назад, говорив, що, мабуть, вартувало трохи зупинитися і зіграти прагматично…

- Погоджуюся. Будь ми холоднокровнішими, імовірно, бодай нічию зберегли б. Але ж тоді нас поглинули емоції. Пригадую, 3:3, кінець матчу, подаємо штрафний. «Голодюк, давай вперед, я прикрию» - кричу. Ми не думали про нічию, а хотіли забити четвертий. У підсумку четвертий пропустили. Зараз, звісно, спробували б зберегти результат. Але тоді з молодечею енергією прагнули лише виграти. Хотіли усім довести, що ми найкращі. Та й у Парижі проти «Парі Сен-Жермену» ми грали дуже добре, створили більше моментів. Після матчу господарі були шоковані. Вони не розуміли: звідки взялася ця команда? «Карпати» ж у чемпіонаті України йшли лише п’ятими, в нашому складі не було жодної зірки. То була божевільна гра.

- Тим не менш, всі поєдинки групового турніру Ліги Європи, за винятком останнього, «Карпати» програли. Ці невдачі не надломили команду морально?

- Ні, оскільки ми розуміли, що суперники сильніші, усі вони – рівня Ліги чемпіонів. Сприймали ці матчі, як досвід, а на поєдинки чемпіонату виходили з максимальною концентрацією. Скажімо, через три дні після поразки 3:4 від «Боруссії» приймали вдома «Оболонь». Перший тайм завершився 0:0, а в другому ми додали і забили три м’ячі без відповіді, хоча могли й шість забивати. Після поразки 0:4 в «Севільї» приймали вдома «Дніпро», зіграли 0:0, хоча весь матч володіли перевагою і втратили кілька хороших нагод, щоб вирвати перемогу. До чого веду? До того, що поразки в Лізі Європи на моральний стан команди не впливали. Ми знали, що в чемпіонаті України повинні перемагати будь-якого суперника.

- Ваша версія: чому ця команда, яскраво спалахнувши, так швидко погасла?

- Однозначно сказати важко. На мою думку, в кожному «вікні» треба змінювати одного чи двох гравців, які здатні сходу підсилити команду. У нас же виходило, що команду залишали гравці, які були найкращими, а заміни їм не було. Точніше, новачки були справді непоганими, вони вміли грати в футбол, але існував поділ на тих футболістів, які були в «Карпатах» раніше і на тих, які прийшли нещодавно.

- І Кононову об’єднати команду не вдавалося? Він почав втрачати важелі управління?

- На місці Кононова важелі втратив би будь-який тренер. Особливо, коли тренер молодий. Ми наче й працювали так само, але щось почало губитися. Не скажу однозначно – винен Кононов чи хтось з футболістів. Вкомлектована команда була справді добре. Ті ж новачки на тренуваннях виглядали прекрасно. Але в матчах виходило не все. Український чемпіонат – то ж боротьба, бій щогри. На одній техніці тут не виграєш – треба битися. Новачки команди було до цього не готовими. Вони – футболісти технічні, але того характеру, який був притаманний «Карпатам», не мали.

- То вже думки корінного карпатівця.

- Звичайно.

- Павло Кучеров, Володимир Шаран, Ніколай Костов… Вони теж не змогли перелаштувати команду ментально?

- Усе, що відбувається на полі – від тренера. Наставник повинен розуміти, чому відбувається так, а не інакше. Тільки тоді можна говорити, що працює тренерська система. Цього напрямку наставник має притримуватися постійно, виграє команда чи програє. Рано чи пізно система запрацює. Коли ж команда програла два-три матчі і тренер починає сумніватися, сходити з обраного шляху і щось панічно міняти, то він автоматично передає відчуття невпевненості на гравців. Після поразок наставник навпаки має розмовляти з командою наступного дня, наче нічого не сталося.

Впевненість тренера передається гравцям. Але коли наставник починає нервувати, то гравці починають сумніватися в тому, що та робота, яку команда вела, була корисною. Не можна змінювати систему в ході чемпіонату, граючи один матч в одному, а через три-п’ять днів в іншому руслі. Так швидко перелаштуватися неможливо. У футболі так не буває. Треба додавати те, чого не вистачає, а не панічно змінювати все.

- Але, мабуть, справді нове для себе ви відкрили, перейшовши на короткий період у «Волинь» до Віталія Кварцяного…

- Можу вас запевнити, що Кварцяний хоч і дуже емоційний, але футбол він знає добре. Він знає, чого хоче від футболістів. Він знає, як мотивувати футболістів, як витиснути з них на полі 120-відсоткову віддачу. То так само, як гравці «Челсі» при Жозе Моурінью віддають грі 150 відсотків. Ця мотивація виходить від тренера.

- То чого не вдалося знайти спільної мови з Кварцяним вам?

- Усе просто: я не встиг звикнути до його системи. Я звик грати так, як діяв три роки поспіль у «Карпатах». Відразу перелаштуватися я не зумів. Чого від мене хотів Кварцяний, зрозумів, лише повернувшись назад у «Карпати». Миттєво перебудуватися на іншу тактику неможливо. Кварцяний цього розуміти не хотів. При Кононові я звик грати за схемою в три опорних півоборонці, коли наді мною було два футболісти. Кварцяний грає в два «опорники». Як наслідок, я погано розумів, куди варто відбивати м’ячі. Я засвоїв, що при трьох опорних півоборонцях ми стояли наче колом. Перелаштовуватися з цієї розстановки виявилося жахіттям. За три роки встиг вивчити до автоматизму, де маю зустрічати суперника, залишившись позаду двох інших центральних хавбеків. У «Волині», коли поряд діяв інший опорний півоборонець, плутався: побіжу зустрічати туди – опонент вибіжить в інший бік, і навпаки. Безперечно, було б трохи більше часу, до цієї системи звикнув би.

- Так чи інакше, висловлювання Кварцяного на вашу адресу без образи сприймати важко…

- Безперечно. Але мені пощастило. Коли «Карпати» грали проти «Волині» в Луцьку і ми перемогли 2:0, Кварцяний у післяматчевому інтерв’ю чесно визнав, що стосовно мене помилявся. Мене це заспокоїло. Більше того, невдовзі Кварцяний мені зателефонував. «Вибач» – каже. «Що ви вибачаєтеся, – відповідаю. – То футбол. Жодних образ». Досі переконаний, що дай мені тренер у «Волині» бодай півроку, все було б гаразд.

- Впродовж року ви стигли пограти в не дуже рейтинговому білоруському чемпіонаті. Які спогади від того періоду залишилися?

- Я звик до українського чемпіонату, тому ліпше утримаюся від коментарів. Однозначно позитивні враження залишилися від проживання в Мінську: гарне місто, жодних побутових проблем. Та й півроку, проведені у складі ФК «Мінськ», теж були доволі непоганими. Але потім переїхав у маленьке містечко Мозир. То глибинка, далеко від столиці. Добре, що отримав запрошення повернутися в «Карпати». Якби не воно, то закінчив би з футболом ще тоді. Так і сказав дружині: «Якщо не покличуть у «Карпати», то більше ніде грати не буду».

- Перші чутки про те, що ви приймаєте українське громадянство, з’явилися у 2008 році. Потім ви їх спростовували. Нині Самсон Ґодвін – громадянин України чи Нігерії?

- Я нігерієць. Для українського громадянства досі не зібрав документів. На це потрібен час. Зрештою, труднощів через відсутність громадянства не відчуваю, бо я – резидент України, причому вже два роки. Думаю, якщо поставлю собі за мету отримати український паспорт, то це буде нескладно, адже я тут одружений і в мене тут народився син Дем’ян.

- Нинішні події в Україні не змушують задуматися про виїзд в місця більш безпечні?

- В жодному разі! Буду тут до кінця і нікуди виїздити не збираюся. Що буде, то буде. Я навіть не хвилююся. То дружина постійно дивиться новини, нервується. Я її запевняю, що все буде добре і раз у нас син українець, ми звідси не поїдемо нікуди. Та й куди тікати? У Нігерії Дем’яну буде важко, адже там зовсім інший клімат. Втім, я переконаний, що все в Україні буде гаразд. Такий період мусить пережити кожна держава, яка хоче нормального життя. За своє щастя треба боротися. Я поважаю тих людей, які ризикують своїм життям і віддають його за свою країну.

- Самсоне, як швидко ви вжилися в українській сім’ї?

- Труднощі виникали, ще коли зустрічався з Катериною. Батьки майбутньої дружини чесно зізналися, що ніколи раніше не спілкувалися так близько з іноземцями. Мені здалося, що вони під час зустрічей зі мною навіть хвилювалися. Нині у мене навіть думки працюють в тому напрямку, що й в українців. Навчився розуміти батьків та рідних дружини, знаю, що можна, а що ні.

- За Батьківщиною сумуєте?

- Постійно. Але добре, що є телефон і можна постійно зідзвонюватися. Хотілося б, звісно, частіше бачитися з рідними, але моя сім’я вже тут. Радий, що у рідних в Нігерії все гаразд. В останнє їздив до Нігерії у 2010 році разом з дружиною. Тепер зачекаємо, поки підросте син і полетимо ще. Наразі ж мама бачила онука лише на фотокартках і по скайпу.