Перший чемпіон України. Як це було

Вчора фактично закінчилася історія СК «Таврія» (Сімферополь). Заради політичної доцільності в анексованому Росією Сімферополі було створено новий клуб для участі в чемпіонатах під егідою РФС. Старий клуб, історичний, з ім’ям і досягненнями – задля «політичної доцільності» було викинуто в сміття.

З одного боку – шкода, «Таврія» це один із найуспішніших клубів в історії українського футболу. З іншого – все логічно. Для тих, хто не знає – «Таврія» завжди була українською командою, її створили 1958-го, коли Кримська область уже чотири роки як була частиною Української РСР. Тому вона ніколи не підпорядковувалась власне російським футбольним структурам – тільки українським (спочатку як частині радянської структури, потім незалежним). І от тепер, коли окупант витісняє Україну з Криму, настала черга й головного футбольного клубу. Я не буду зараз закидати вас пафосом – мовляв, коли Крим повернеться до України, то горде ім’я «Таврія» знову з’явиться на нашому футбольному горизонті. Це очевидно. Але я не про те, не про майбутнє – а про славне минуле сімферопольського клубу.

Про той матч, який золотими літерами вписаний в історію «Таврії». Фінал чемпіонату України 1992-го року. Першого, прем’єрного, унікального. Про нього знають всі, але мало хто бачив. На щастя, до наших днів дійшов відеозапис другого тайму того поєдинку. Про нього я й хочу вам розповісти.

Цікавинка матчу: в фінальному поєдинку ЧУ-92 зійшлись команди з Півночі та Півдня України. Матч відбувався на Заході, у Львові – а головним арбітром був представник Сходу, донеччанин Володимир П’яних.

Перша половина зустрічі, за словами коментаторів матчу, добре всім відомих Сергія Дерепи та Валентина Щербачова, була скромною на серйозні чи просто цікаві моменти. Хіба що уже перед самою перервою мав непоганий шанс динамівець Юрій Мороз.

Розвели м’яч в центрі поля кримчани, але тут же його і втратили, до того ж із фолом. Втім, перша атака по перерві пройшла все-таки на ворота біло-синіх, тобто динамівців. Це сталось на 47-й хвилині, якраз під повернення в ефір коментаторського дуету. «Таврія» заробила кутовий, подачу з якого виніс за межі штрафного Андрій Анненков – а удар у Сергія Шевченка вийшов невдалим.

Після цього «Динамо» нарешті змогло розгорнути свою першу повноцінну атаку. Атаку, яка починалась правим флангом, флангом Олега Лужного, перейшла наліво – але, хоч і була масованою, та завершилась без гостроти і фактично нічим. Забігаючи наперед, зазначу, що такими були ледь не всі моменти у киян – вони зловживали короткими передачами, непотрібним дриблінгом, а синьо-блакитні (в таких кольорах грала в той день «Таврія») спокійно встигали перекрити всі шляхи до своїх воріт десь в районі лінії штрафного.

На 49-й хвилині уболівальники на трибунах «України» (цей стадіон за два роки до того перейменували з нейтральної «Дружби») побачили перший удар в площину воріт. Воріт динамівця Вальдемараса Мартінкенаса. Владислав Новіков пройшов майже до напівкола штрафного «Динамо», там його вклали на газон, а удар Шевченка зі штрафного вийшов точно в руки київського голкіпера.

На початку другого тайму «Динамо» грало однозначно повільніше (можливо, були впевнені в своїй перемозі, тому й не поспішали?), а «Таврія» намагалась зачепитись за будь-який момент. 51-а хвилина – після прострілу Відмантаса Вішняускаса кримчани заробили кутовий, подачу якого Сергієм Гладишевим забрав Мартінкенас. Але за хвилину синьо-блакитні знов з’явились біля воріт литовця, бо «Динамо» своїми постійними передачами назад спровокувало контратаку суперника. Втім, удар Шевченка був в абсолютне молоко.

На 53-й хвилині Анатолій Пузач почав підсилювати гру своєї команди в атаці, принаймні кадрово – на полі з’явився Олег Матвєєв (як виявиться пізніше, це буде його останній матч за «Динамо»). Вийшов і, чесно кажучи, нічим особливим не запам’ятався. Втім, «Динамо» в цілому почало діяти активніше, на 55-й хвилині врешті пройшов простріл в центр штрафного на Олега Саленка, але той не встиг на передачу. Тут трибуни трішечки розвеселив місцевий Шарик, походивши по полю. Спочатку його зловив і депортував кримчанин Сефер Алібаєв, а коли за кілька хвилин хвостатий стрікер з’явився знову, на іншій частині поля – за справу взявся Олег Лужний.

До речі, саме Лужний на 56-й хвилині так весело і активно розпочав атаку своїм фланговим ривком – і він же бездарно її завершив, впустивши м’яча в центрі поля, без найменшого опору з боку суперника (біля нього взагалі нікого в блакитних футболках не було). Але в цілому кияни почали домінувати на полі, хвилини до 15-ї другого тайму це стало очевидним фактом. На 59-й хвилині Мороз непогано зрізав кут, вриваючись зліва в штрафний Олега Колесова – але у підсумку лише кутовий. А от навіси, якими частенько грішили динамівці, не призводили взагалі ні до чого.

Цікавинка матчу: демократія тоді була такою, що, наприклад, кримчанину Андрію Опаріну надавали допомогу прямо на полі – тоді як гра собі спокійнісінько тривала. Врешті головний арбітр матчу не витримав і прибіг з вимогою припинити це неподобство. Зараз би ніхто й гру не відновлював…

Тиск киян потихеньку починав давати результат. Ще не той, на який сподівались трибуни – а вони вболівали в переважній своїй більшості за «Динамо», бо ж Київ ближче до Львова і в транспортному сенсі, та і в ментальному, напевно, теж. На 65-й хвилині Вішняускас зніс біля штрафного Сергія Ковальця, біло-сині розіграли штрафний, Заєць пробив з непоганої позиції, але – вище воріт. Відповідь «Таврії» була ще скромнішою – дальній неточний удар Гладишева.

Стосовно середини другого тайму треба зазначити ще той факт, що саме з цього періоду починаючи кримчани почали більше фолити. Чи то сил уже не вистачало, а скоріше активність динамівців далася взнаки. Втім, ніякого особливого зиску «Динамо» з цих фолів не мало – штрафні виконувались геть невдало. Хіба що легендарна «ігрова і територіальна перевага» (втім, у цьому конкретному матчі метри футбольного мікрофону 90-х якраз не грішили подібними перлами) – але що з неї за відсутності ударів навіть просто в площину…

Хвилині на 74-й трибуни, які до того сиділи тихо, почали потихеньку скандувати «Динамо, Динамо». Дуже вчасно – бо за хвилину підтримка киянам була конче необхідна. «Таврія» забила гол. Банальна атака правим флангом, перервана спочатку аутом, потім кутовим. Подача в центр штрафного – а там Шевченко чомусь виявився ніким не прикритим. Ось він, цей епізод, від самого початку, пасу Колесова, і аж до епілогу у виконанні Дерепи.

І тут же – дві заміни. Юрій Михайлус змінив стомленого (і, пам’ятаєте, травмованого) Опаріна. А у «Динамо» замість непомітного Шарана вийшов Юрій Грицина. Пузач виклав на стіл всі свої козирі, залишалося чекати, аби вони зіграли.

На 81-й хвилині динамівці були близькі до голу. Можливо, найближчі в другому таймі (чи й у всьому матчі). Атака біло-синіх звично захлиналась на лінії штрафного, Матвєєв зумів відкинути м’яч під удар Ковальцю – і той пробив трішечки вище поперечини. Колесов стрибав на цей удар, але хто зна, чи зумів би парирувавти, лети куля в площину воріт.

Герой матчу з цінним призом та чемпіонським кубком

Але це був епізод. В цілому «Таврія» вміло гасила атаки суперника і атакувала сама. Робила це, звісна річ, повільно, а до того ж на 88-й хвилині ще й провела другу заміну. На полі з’явився юний, 17-річний тоді Сергій Єсін. (Зараз Сергій Олександрович тренує першоліговий «Геліос».) От після цієї заміни, коли вже не було куди відступати, «Динамо» затисло «Таврію» на її половині поля, ба більше – в штрафному. Затиснути-то затисло, але забивати не спішило. Не виходило.

На 46-й хвилині другого тайму динамівці отримали право на штрафний. Заєць чи то так хитро пробивав в дальню «шістку», чи робив пас на ривок Саленку – але в будь-якому разі м’яч пролетів повз штангу. Трибуни тим часом почали скандувати «Таврія, Таврія», віддаючи належне сенсаційному переможцю (в цьому уже мабуть не сумнівався й один із коментаторів матчу, який постійно наголошував, що ще є час і проголошувати «Таврію» чемпіоном зарано, навіть по такій грі). 47-а хвилина – невдалий кутовий у киян, м’яч вилітає у напрямку центру поля, і нарешті лунає фінальний свисток. Команди переграли 1 хвилину і 15 секунд – які нічого не дали фавориту. «Таврія» радіє, вона – чемпіон! Перший чемпіон незалежної України.

Багато часу пройшло з того пам’ятного поєдинку. Володимир П’яних вже давно не судить матчі ЧУ, у Львові з’явився новий красень-стадіон, а «Україну» відремонтували (як мінімум, встановивши індивідуальні сидіння, 1992-го року про це ніхто й не мріяв). Всі футболісти – учасники фіналу повісили бутси на цвях. Деяких вже немає серед живих… Пішли у кращий із світів і обидва тренери фіналістів – Пузач першим, після тривалої хвороби, Заяєв через 6,5 років, у спровокованій ним самим аварії.

А тепер не стало і «Таврії». 56 років історії, вихід в вищу лігу чемпіонату СРСР, безперервне перебування в українському елітному дивізіоні, два фінали Кубку України, один з яких виявився успішним. І головний матч в історії кримського футболу. 21 червня 1992-го року. Чемпіонський матч.

21.06.1992. Львів. «Україна». 36 000 глядачів. +29 °C

Фінальний матч чемпіонату України з футболу в вищій лізі сезону 1992

Таврія (Сімферополь) – Динамо (Київ) 1:0 (Шевченко, 75)

Таврія: Олег Колесов, Сергій Шевченко (к), Микола Турчиненко, Олександр Головко, Відмантас Вішняускас, Сергій Воронежський, Андрій Опарін (Юрій Михайлус, 76; Сергій Єсін, 88), Сефер Алібаєв, Юрій Гетиков, Сергій Гладишев, Владислав Новіков

Тренер: Анатолій Заяєв

Динамо: Вальдемарас Мартінкенас, Олег Лужний, Анатолій Безсмертний (Олег Матвеєв, 53), Андрій Алексаненков, Сергій Шматоваленко (к), Сергій Ковалець, Юрій Мороз, Сергій Заєць, Олег Саленко, Степан Беца, Володимир Шаран (Юрій Грицина, 76)

Тренер: Анатолій Пузач

Головний арбітр матчу: Володимир П’яних (Донецьк)

Фото - tavriya.com.ua