Борис Рассихін: Ошенков мав на мене зуб через постійні відпрошування

Відправляючись з вищолігового «Шахтаря» у новостворені «Карпати», нинішній гість UA-Футболу навряд чи міг подумати, що залишиться у Львові назавжди. За ці понад 50 років корінний москвич Борис Рассихін встиг стати у місті Лева своїм до кісточок. У своїх 77 він тренує дітей і виглядає бадьоро, навіть бойовито. Поруч з рідним домом на вулиці Коновальця, що поруч з Палацом спорту, Бориса Андрійовича впізнає безліч людей. Усі вітаються, продавчині у продуктовому магазині по-дружньому радять свіжу ковбаску і хліб.

• Інтерв'ю з Борисом Рассихіним. Частина друга

На порозі скромної двокімнатної квартири пана Рассихіна зустрів надзвичайно гарний, пухнастий кіт Бакс. «Назвав його так, щоб гроші у хаті завелися, - розповідає Борис Андрійович. – Не допомогло. До речі, скільки Баксові років дасиш?» «Сім-вісім» - кажу. «А 18 не хочеш? Нещодавно возив Баксулю на операцію, зуби виривали. То тепер годую його через бік». Коли зайшли до помешкання, господар познайомив зі ще одним своїм улюбленцем – домашньою свинкою.

«Дружини зараз немає. Вона – суддя зі спортивної гімнастики, зараз на чемпіонаті світу в Китаї, - каже Борис Андрійович. – Тому пригощайся канапками, які зготував син Андрій». Сідаємо й занурюємося в спогади. Говоримо про «Шахтар» 50-60-х, Олега Ошенкова, молоді «Карпати», Юста, Кульчицького, Баля, Дячука-Ставицького, львівські трагедії й скандали… Три години минуло, наче мить. Настільки швидко, що ледь встиг на стадіон, на матч карпатівців з динамівцями, на який спеціально приїхав з Києва. До слова, таксист, з яким ми мчали на «Україну», теж впізнав Рассихіна, сказав, що колись займався футболом і добре знає легендарного в минулому гравця.

- Борисе Андрійовичу, корінний москвич у бандерівському Львові – для багатьох ваших земляків з Росії то розрив шаблону.

- Почуваю себе тут прекрасно. З того часу, як перейшов у «Карпати» в 1963-му й понині. Ніхто мені тут не дорікав ні за мову, ні за походження. Хоча українську за стільки часу, звісно, засвоїв майже досконало. Але Москву згадую з теплотою. Народився я на окраїні міста, в Черкізово. Нас у сім’ї було п’ятеро братів і четверо сестер. Будинок у нас приватний, три кімнатки, дві з яких прохідні. Спали ми на підлозі. Так жили аж доти, доки Хрущов не почав будувати багатоповерхівки і не переселилися в квартиру. Не розкошували.

Неподалік від нашого дому на Лермонтовській знаходився стадіон «Локомотив». Звичайно, увесь свій вільний час з дитинства проводили там. Батько у нас був суворим, слідкував, щоб ми усе поробили і тоді відпускав у футбол пограти. Воду носили, біля хати поралися. Заводилою у нас був старший на сім років від мене брат Микола, котрий потім заступником директора крупного заводу став, там футбольну команду утримував. За Колею ганяти м’яча почали ми з Анатолієм, трохи пізніше – на чотири роки молодший від мене Вітя.

Їздили тоді грати по всьому місту, зустрічалися з моїм ровесником Едиком Стрельцовим. Змагалися за клубний залік, у різних вікових групах. Зранку до ночі. Коли йшли через городи, запасалися огірочками і помідорами. Купимо чорного хліба й маємо чим перекусити. Тато давав рубль, аби мали за що купити ситра. Пляшка коштувала 10 чи 15 копійок. Смачне було ситро, насичене, наче сік.

- У московських командах вам зіграти так і не судилося…

- Усе як вийшло? Тоді в чемпіонаті СССР роз’їзна система існувала. Команди могли місяць у Москві грати, потім місяць у Києві, місяць у Тбілісі. Під час одного з таких турів до нас на «Локомотив» приїздили футболісти донецького «Шахтаря», точніше, тоді ще «Сталінця». Селилися вони в розташованих поруч бараках. У вільний час «гірники» слідкували за нашими матчами на піщаному полі, котре знаходилося поряд. Усі донеччани – з шахтарськими петальками. Потім сам із такими ходив. За кордоном ми ж розповідали, що справді шахтарями працюємо. Ніхто не вірив, співрозмовники сміялися, але ж говорити мусили. Та мова не про те.

«Гірники» помітили у нашій компанії двох 16-річних хлопців і взяли потім нас із собою на збір у Сочі. Віталька Плеханов здоровенним був, а я – маленьким, худеньким, 63 кілограми ваги. Віталік – таранного типу центрфорвард, ліва нога у нього не працювала взагалі. Трохи хлопчина потренувався, щось навіть забивав, але закріпитися в «Шахтарі» не зумів. Я ж у півобороні все життя грав. Мене ще тоді, в Москві під опіку Ваня Бобошко взяв. Так і потрапив у 1957-му до Донецька. Тренувався під керівництвом Олександра Пономарьова, Абрама Данґулова, Віктора Новікова, Костянтина Щегодського.

Прогресувати ж ми почали, коли команду наприкінці 1959-го очолив Олег Ошенков. Він затіяв процес зміни поколінь. Приходив я у «Шахтар» як інсайд у схемі «дубль-ве», а при Ошенкові тактика змінювалася. Спершу ми грали з трьома півоборонцями, потім з чотирма. У системі 1 – 4 – 3 – 3 я виконував роль зв’язуючого гравця. Навколо мене крутилася вся гра.

- З вами перерахованих класним гравцем був Пономарьов…

- Блискучий нападник. Завжди взувався у бутси й тренувався та грав разом з нами. Приїхали якось у Москву, грає Семенович разом з нами тренувальний матч у складі дубля. Віддаю передачу на нього – трохи в сторону вийшло. «Й.т.м.» - грізно бурчить тренер. Трясуся, стараюся, намагаюся всі паси у ноги віддавати. Після тренування Пономарьов обіймає: «Борюнік, не хвилюйся, то я так, по-футбольному». Олександр Семенович жив з нами в гуртожитку, постійно хвилювався, чи все у нас гаразд. Наче в казку я тоді у «Шахтар» потрапив. Пригадую, привіз тоді з собою гору книг, багато читав.

- У «Шахтар» вас забрали в призовному віці. Як уникнули служби в армії?

- Нас тоді кількох одночасно призивали – мене, Аляб’єва, Ткаченка, Бубличенка. Та Пономарьов, зметикувавши, перевів нас у Кадіївку, де команду тренував його брат, схожий на Олександра Семеновича, наче дві краплі води. Теж Борюнькою мене називав. Втім, надовго служби уникнути не вдалося. Тренер намагався сховати нас на стадіоні. Але шансів не було. Тодішній міністр вугільної промисловості Засядько зумів домовитися, аби двох хлопців, зокрема мене, залишити, а двох інших відправили служити. «Видали в донецькому військоматі посвідчення: «Придатний і стройовим». Усе. Більше мене до війська не призивали.

- Судячи зі статистики, до основи «Шахтаря» ви потрапляли нерегулярно…

- Мушу визнати, що раннім одруженням собі трохи життя ускладнив. Одружився ж я ще у 1960-му, 55-річний ювілей подружнього життя будемо святкувати. Тоді ж, відігравши за дубль, чув від Ошенкова: «Готуйся завтра на матч основних складів». Я ж закоханий, прохаю тренера: «Олеже Олександровичу, дружина молода, хочу в театр чи у кіно зводити». «Та іди ти…» - махав рукою тренер і відпускав. Тоді не розумів, чому тренер не виставляє. Зокрема у фіналі Кубка СССР в 1961-му не грав, хоча наче й мав виходити в основі. То тепер вже усвідомлюю, що Ошенков мав на мене зуб за всі ці відпрошування. Мабуть, я був сильнішим за Олега Колосова чи Дмитра Мізерного, однак своїми слабкощами дав тренерові підстави залишати мене в запасі.

Власне, я завжди сім’ю на перше місце ставив. Свого часу відмовився від нагоди стати головним тренером тольяттинської «Лади», оскільки не хотів розлучатися з дружиною й дітьми. Тому якщо й тренував, то далеко від Львова не їздив. Стрий, Червоноград, Дрогобич, Чернівці, Івано-Франківськ – аби недалеко від дому. Може, поїздив би, то заробив би трохи. Самі ж бачите, що квартира у нас невеличка. Донька поїхала на заробітки в Угорщину, там вийшла заміж. Син, може, вже б одружувався, та свого житла не має. Зрештою, хоромів нам і не треба. Що є, з того й радіємо. Може, почав би я їздити, нині з Любою й не жили б разом.

- Скільки ви вже разом?

- Майбутню дружину з 15 років вів. Мені тоді 20 було. Вони, п’ять «курочок», як я їх тоді називав, у нас у залі, під керівництвом олімпійської чемпіонки Поліни Астахової займалися спортивною гімнастикою. У нас взимку тренування було лише вранці, а дівчата мали два заняття. Гімнастичний зал, щоб туди не літали м’ячі, був відділений сіткою. Зрештою, м’ячі одначе перелітали. Дівчата стрибають, а їм під ноги щось падає. То я вже потім навіть прохав хлопців, щоб били низом. Нікому й на думку не спадало, що там за сіткою хтось може на м’ячі спіткнутися й отримати травму.

Вже тоді хвилювався. Оскільки ж ввечері не тренувався, то сідав на трамвай і їхав до того ж залу. Наберу цукерків й після тренування вгощаю дівчат. Ті поусміхаються й роз’їжджаються додому. Люба потім запитувала мене, чому обрав саме її. Може, в їхній компанії й були симпатичніші, але в майбутній дружині імпонувала її скромність, те, що вона завжди трималася на відстані, тоді як інші дівчата відверто залицялися. Пізніше проводжати Любу став, до будинку на вулиці Порт-Артурній. Зустрів там кілька разів бандитів. Ті впізнавали, казали: «То футболіст, не чіпайте його». Але з часом почав Любу, скажімо, після походу в театр на таксі возити.

Поліна Астахова усіх своїх вихованок шити навчила. Потім Люба мені власноруч сорочки, штани викроювала. Швейна машинка у нас понині в хаті стоїть. До слова, дружинині родичі досі в домі на Порт-Артурній мешкають, зокрема брат, якому зараз 90, на шахто-будівному слюсарем працював. Війна, кличемо його до себе до Львова – не хоче. Племінник наче кудись виїхав, а брат не хоче квартири залишати. Каже, що там у них не стріляють. Бадьорий чоловік, страшенний фанат футболу. Коли їздив до Донецька на святкування ювілею «Шахтаря», то мешкав у дружининого брата. Щоб йому приємне зробити. Клуб же селив мене в готелі, в одномісному «люксі».

- Ошенков, мабуть, відмовляв вас від одруження?

- Та вони з Астаховою посварилися через наше весілля дуже сильно. Скільки сліз було! «Вона така розтягнена, олімпійська надія! Він хороший гравець! Зачекайте, навіщо вам те одруження?» Але нас це не зупиняло. Приїхав до Люби у селище, просити у батьків руки й серця. Батько отримав на фінській війні поранення в ногу й уже повільно помирав, мати за ним доглядала, допомагала виходити на вулицю з квартири на першому поверсі. Ми вже були знайомі, адже Любин тато працював тренером у ПТУ й я увечері йому часто допомагав по роботі. Коли сказав батькам про свої наміри, Люба, сидячи в кутку, підсміювалася. Та для батьків то було важливо, адже одного разу, коли ми затрималися допізна й я залишив майбутню дружину в себе, її мати перелякалася.

Перед розписом мусили отримати добро з компартії. Узаконили свої стосунки в обідню пору. Випивши в ЗАГСі по трошки шампанського. Нам виділили однокімнатну квартиру. Відразу після того Люба вилетіла на змагання, а я продовжив роботу в звичному режимі у «Шахтарі». Перед командою проставився трохи згодом, на квартирі. Люба запросила своїх подруг-гімнасток. Усі сором’язливі, але ввімкнули магнітофон й хлопці почали запрошувати дівчат на танець. Один з них, не помітивши, потяг за скатертину і весь стіл опинився на підлозі. Посуда кришталева, дорога, але Колосова це не зупиняло. Він ситуацію сприйняв по-своєму: почав кидати фужерами до стіни й вигукувати: «На щастя!» Побив усе, навіть пляшкою жбурнув, надщербивши стіну.

Та найгіршим було інше. Наступного дня привітати нас збиралися Любині мама з татом. Посуди не залишилося зовсім і не було грошей, щоб купити нову. Ледве нашкребли на якісь склянки.

Любов та Борис Рассихіни з донькою Оленою

- У «Шахтарі» ваших часів виступало чимало видатних особистостей. Кожен достойний окремої історії…

- Наші старожили любили зібратися в «ресторані» після кожного з матчів. «Ресторан» - то кімната в гуртожитку. Я жив поверхом нижче, то старики нерідко забирали мене з собою. Йшли разом у лазню, потім вгощали обідом. Сиджу поряд, а ця компанія банячить, аж гай шумить. Буває, прибіжить дружина і обурюється: «Навіщо молодого споюєте?» Але я ж не дурень був пити. «Іди, - кажу, - не вмішуйся».

Бобошко в одному зі своїх інтерв’ю визнав, що через це бажання випити, пограти в карти команда врешті й розвалилася. Особливо пристрастю до цих забав відзначалися москвичі – воротар Микола Гарбузников, Володимир Анашкін. Ми спимо, а ці всю ніч гуляють. Особливою популярністю у них користувалася гра в «шмен».

Віктор Чанов, який тоді вже завершував кар’єру і грав не дуже часто, тримався від цієї компанії осторонь. Виходимо зранку на зарядку, а воротар, помітивши Ошенкова, підбадьорував мене: «Борю, давай за мною». Добре він до нас ставився. Пригадую, як Віктор Гаврилович радів, коли у нього народився молодший син Вітя. Святкували тоді цю подію в Кірші всією командою.

Покровительство над молоддю в «Шахтарі» тримали Іван Бобошко, Олександр Алпатов, Микола Кривенко, Іван Федосов. Зі мною тоді до Донецька прийшов Юра Стулов, хлопчина мого віку, зросту й ваги. Коли ми зважувалися, то сміялася вся команда. Та найбільше всіх дивувало, що зі своєю невеликою вагою що я, що Юрко їли по-чорному. Нас годували у міністерській їдальні. Старики харчами перебирали. Один не хотів сметани, другий яєць. Усе віддавали нам. Ми ж зовсім худенькі, а пахаємо, як чорти. Нас називали Пітоном і Удавом. Ошенков нас ганяв страшенно. В Кірші, де ми тренувалися, бігав з нами по піску кроси. Спека неймовірна, ледь ноги пересуваємо, але сачканути не можемо, бо тренер поряд.

Бобошко возився зі мною на тренуваннях. «Боренько, подай» - каже. Так ми й грали тоді гарно. Триходівки розігрували блискучі. Віддаю Валентинові Сапронову на хід й бачу. Що наче засильно. Але той дістає, навішує, а Бобошко головою забиває. «Валік, я ж засильно віддав?» - питаю. «Ні, нормально». Сапронов мав прекрасну швидкість. Він трохи молодший від тих ветеранів, про яких згадував вище, то ми разом сім’ями дружили.

- Грав у «Шахтарі» наприкінці 50-х й майбутній тренер «Карпат» Євген Лемешко.

- Та то красень! У Лемехи ж дружина теж гімнасткою була, то це нас додатково поєднувало. Коли став дорослішим, то постійно грав з Євгеном у преферанс. Грали на невеликі гроші, але перемогти Лемешка було складно. Лише потім зрозумів, у чому таємниця його перемог. Ми всі пасуємо, а той витримає паузу й відразу карти просіє, що вже й не зрозумієш, що у нього було. «Пилиповичу, - кажу, - більше з тобою грати не буду. Я ж півоборонець, то нарешті вас розсік». Завжди до Лемешка на «ви» звертався.

- Ви особисто багато голів не забивали.

- Якось, вже виступаючи за «Карпати», такий гол забив, що досі перед очима. Закінчення гри, подача кутового, обидві команди в карному майданчику. І ось суперники грають на винос. Куля летить точно мені під ноги. А далі, як у народі кажуть: «Бери м’яч і п…ч». Я дам я здалеку – м’яч пролітає над головами і мчить так сильно, що двічі відбивався від поперечини в газон. Думаю: «Все, не пощастило». Повертаюся обличчям до власних воріт і чую гул трибун: «Гол!»

А взагалі, тоді специфіка гри півобороноців була іншою. Від нас вимагалося зв’язувати оборону з атакою, допомагати й там, і там. Гра в захисті у наші часи відрізнялася від сучасного футболу кардинально. Юрій Дячук-Ставицький любить мені говорити: «Зараз у лінію вишиковуються, обороняються грамотно». Трохи з цим не згоден. Дві команди розташовуються в центрі поля й варто команді, яка атакує, розіграти стінку, як центральні оборонці дивляться одне на одного, хто має наздоганяти. Усі середні команди в Україні зараз грають так, щоб менше бігати. Раніше задній оборонець встигав грамотно підчищувати, ми багато комбінували в середині поля. Якщо я за тайм не пробив п’ять разів по воротах, то Ошенков питав: «Борю, ти що робив на полі?» «За своїм гравцем бігав» - відповідаю. «Навіщо ж ти мені такий потрібен? То за тобою мають бігати».

- Ошенков у першу чергу змінив у «Шахтарі» тактику?

- Найперше – підхід до справи. Старики, які полюбляли випити, самі зрозуміли, що далі вони грати у цій команді не зможуть. Дехто, як, скажімо, Федосов, ображалися. Але по-іншому чинити Ошенков не міг, бо в команді творився розгул. Не дивно, що «Шахтар» постійно знаходився у зоні вильоту. У 1960-му вже. Мабуть, понизилися б у класі. Але прийшов Ошенков і під його керівництвом ми перемогли у матчах за право залишитися у вищій лізі запорізький «Металург».

Володимир Сальков і Борис Рассихін

Олег Олександрович відвідував матчі дублюючого складу, приглядався до юнаків. Раніше такого не було. Якби тренери ставилися до дублю прискіпливіше, то міг заграти в основі ще у 1957-му. Але вирішили, що я худенький і двох таймів не витримаю й на тому закінчили. Тому й заграв по-справжньому лише при Ошенкові, разом з іншими молодими гравцями – Володимиром Сальковим, Юрієм Захаровим, Мізерним, Колосовим. Ми всі у середній лінії грали. Сальков спершу дубовим був, ми його так і називали. А потім розігрався, капітаном став, в обороні грав. Важко нам тоді було. Тренер нас по шість днів на базі тримав, нікуди не випускав. У кіно чи театр вибиралися, однак всі разом, командою. Погодьтеся, трохи не те.

- Такий контроль був виправданий?

- Молоде покоління багато не пило. Могли після гри трохи шампанського спожити. Хіба Колосов тримався окремо, піддавав після кожного матчу. Та й вів себе не дуже гарно, бувало й у літаку хамив. Але й грав Олег прекрасно. Ошенков навіть нас журив: «Бачте, Колосов вип’є, але грає ліпше за вас, тих, хто не вживає».

Пригадую, якось напередодні матчу з «Локомотивом» у Москві в 1962-му народився у Колосова син. Олег про це дізнався о 12-й ночі, зателефонувавши дружині. Ми ж товаришували сім’ями. Жили ми на «Динамо», у гуртожитку, в суміжних кімнатах. Умови погані, але тоді на це уваги не звертали. Спимо, аж заходить Колосов і ставить на стіл три пляшки шампанського. «Ставайте, у мене син народився!» - кричить. Випили по фужеру. Я ж тоді мінливим був, пити собі дозволяв іноді, та й то після матчу. Горілку й узагалі в 30 років, вже у Львові спробував, коли з суддями після матчів зустрічався. Дружина тоді сильно здивувалася: «Ти що, випив?»

Так ось, прокидаюся вранці, у день матчу з «Локомотивом», а на вулиці страшенна спека. Заливаюся потом й постійно докоряю собі: «Важко, бо вчора випив». Але дивина – після першої половини ведемо 2:0. Щоправда, після перерви зупинилися й нічого з собою подіяти не змогли. Один м’яч пропустили на самому початку, а решту часу відбивалися. Втім, таки встояли і виграли 2:1.

Наступного дня читаємо у газеті: «Два невеличкого зросту «човники» Рассихін і Колосов перепахали усе поле й перемогли «Локомотив». Та я тоді кажу Олегові: «Колосок, іди ти зі своєю випивкою! Щоб я ще колись тебе послухав і вжив хоч краплю до матчу». «Так Аркашка ж народився» - виправдовується той… Коли в останнє приїздив до Донецька, то якраз спілкувався з дружиною Колосова й Аркадієм. Олега вже нема в живих. Поїхав кудись до Росії на заробітки й там, бідолага, загинув.

- З «Шахтаря» у «Карпати» ви перебралися, будучи причетним до двох кубкових перемог «гірників». Ошенков не бажав вас залишити?

- Чому ж не бажав? Почнемо з того, що я був ображений на тренера за те, що він не виставив мене у жодному з фіналів. Особливо після другого з них, коли ми вигравали у «Знамєні труда» з Орєхово-Зуєво 2:0. Сиджу на лаві запасних, а позаду на трибуні брат Анатолій. «Попросися, хай тебе випустить на заміну» - гукає. «Ти божевільний? Не буду я нічого просити» - відповідаю.

Врешті, думаю, якби попросився, то Ошенков мене б випустив. Але що тепер гадати? Можу пишатися тим, що був у тому «Шахтарі». Який виграв два перших у своїй історії Кубки СССР. Цікаво, що прибувши до Москви на обидва кубкових фінали, ми жили під трибунами стадіону, на розкладачках. Усе як сталося? Здається, напередодні першого фіналу в 1961-му не встигли у готелі номерів забронювати й селилися, де могли. Через рік, коли потрапили до фіналу повторно, могли селитися у будь-якому готелі. Однак Ошенков сказав: «Ні, живемо там же». На фарт змінювати місця проживання тренер не став.

"Шахтар" напередодні кубкового фіналу-1962. Борис Рассихін (з темним волоссям у центрі) слухає настанови Олега Ошенкова

Та повертаюся до вашого запитання. Сезон-1962 завершився і вирішив піти. Крім образи на тренера, керувався ще кількома мотивами. По-перше, мав проблеми з менісками і відчував, що витримувати навантаження щораз складніше. Та й молодь у «гірників» гарна підростала: Юра Анананченко, Віталік Савельєв, а Хмельницького й узагалі я тренувати почав. Зустрічаємося нещодавно, а я й питаю: «Віталька, пам’ятаєш, що я тобі тоді говорив?» Хмеля, коли він з Маріуполя до Донецька перебрався, всі змушували в пас грати. Лише я говорив: «Не слухай нікого, обігруй. Будеш класним гравцем. В пас навчишся грати завжди. Штопай захисників і забивай». Прислуховувався і по п’ять-шість суперників одночасно обігрував. «Хмелю, ти мені до кінця життя маєш проставлятися» - жартую. «Боря, я знаю».

- У щойно створені «Карпати» особисто тренер Олег Жуков, з яким ви перетиналися у Донецьку, кликав?

- Так. До Донецька за мною приїхав його помічник Борис Гончаров. Говорить про мене Ошенкову. А в «Шахтарі» якраз травмованих багато було. Тренер відпускати не хоче: «Борю, залишайся, у тебе ж звідси сім’я». В принципі, в Донецьку мені було добре, після народження у 1962 році доньки Олени отримав двокімнатну квартиру. Та й Люба ще виступала у складі збірної України.

Але починаю розмову з Ошенковим по-людськи: «Олеже Олександровичу, подивіться, який тут сморід стоїть? У мене донька народилася. Невже ви на моєму місці залишилися б у цьому місті?» «Я б залишився, але дружина сюди не хоче» - відповідає Ошенков. «Ось бачите, я теж хочу, щоб моя дитина росла при нормальній екології. Та й меніски турбують щораз більше» - кажу. «А, чорт з тобою. Іди». Розумієте, мені західна Україна сподобалася ще тоді. Коли їздили туди на ігри, коли були на зборах в Мукачевому.

- У Львові адаптувалися швидко?

- Приїхав сюди, наче за кордон. Чимало туристів, різні мови. Мені тут відразу двокімнатну квартиру на Крилова дали й ніхто не вимагав, щоб я її колись повертав. Житло ж у Донецьку залишив разом із меблями. Просто віддав начальникові команди Матенку. Тому попервах, коли дружина з донькою до мене щотижня прилітали, доводилося спати, розстеляючи матрац на підлозі. До речі, квартиру дали мені, а Володя Валіонта погодився трохи зачекати. Корінний киянин, він теж мав сім’ю, але вчинив благородно, сказавши, що Бобчику житло потрібніше. У Львові мене всі Бобчиком називали і називають понині.

З братом Анатолієм

Звісно, розумники, які обзивали москалем, іноді траплялися. Але я таким Шевченка цитую. У нього «москаль» означало «солдат». «Якщо хочете обізвати, то «кацапом» називайте» - кажу. Взагалі, у мене ніколи не було проблем у спілкуванні з людьми інших національностей. У Москві з татарами поряд жили й нормально спілкувалися. Ці конфлікти ж політики повидумували, зіткнули людей лобами. Дійшло до того, що брати бояться мені з Москви до Львова телефонувати. Вони бояться, а я ні. Українську ж я вивчив і можу нею вільно розмовляти не тому, що мене хтось змушував. Сам захотів.

«Що там у вас у Львові?» - з тривогою питає брат. «Приїжджайте, - кажу, - кави поп’ємо, як колись, після демонстрації. Нині тут ще краще, безліч кав’ярень, дуже затишно. Не місто, а казка». То раніше тут якісь сутички траплялися. Але ці часи відійшли у далеке минуле. Мер наш узагалі людей зі всієї України приймає. Та й звичайні львів’яни скількох біженців з Донбасу прийняли. Тут прекрасні люди.

- Тоді ж, у 1963-му у «Карпатах», крім тренера Жукова й вас опинилося ще кілька колишніх футболістів «Шахтаря» - Віктор Асланян, Валерій Шутильов, Анатолій Крощенко…

- ...трохи згодом ще й Гена Снєгірьов у Львові рік пограв. Попервах я найбільше дружив саме з Шутом, Шутильовим, тобто. Теж постійно зустрічалися у вільний час з Асланяном, який мав квартиру в центрі Львова. Вітя був моїм найкращим другом. Нема його уже. Рак, що тут зробиш… Гарно спілкувалися зі ще одним корінним москвичем Олександром Філяєвим, з Ванькою Герегом. А найхитріший – то Крощенко. Він і в Донецьку грав недовго, й тут, а вривав більше за всіх. Навіть тепер, на 50-річчя «Карпат» клуб преміював Толю, а решті гравців першого складу не дісталося нічого.

- Дебютний сезон для вас особисто й для «Карпат», які фінішували у другій групі класу А сьомими, виявився успішним. Мали нагоду повернутися до однієї з команд вищого дивізіону?

- Після Донбасу впродовж першого року життя у Львові почували себе трохи незвично. Тому коли сезон завершився, Люба каже: «Мабуть, повертаємося додому». Але щойно вийшли з поїзда на перон донецького вокзалу і вдихнули чаду, як дружина видала: «Ні, повертаємося назад».

Стосовно ж суто футбольної сторони справи, то розраховував, що перейшовши до Львова, потраплю на курорт. Через те, бажаючи поберегти коліна, дав собі трохи менші, ніж у «Шахтарі», навантаження. То була помилка, адже крім вище згадуваних у «Карпати» з Києва Саша Кольцов перейшов, дуже сильно тоді грав Філяєв. Розраховував відіграти на одній нозі й відразу зрозумів, що готовності мені не вистачає. Довелося себе в руки брати.

У нас в цій квартирі вся еліта союзної спортивної гімнастики сиділа. То коли чемпіонати СССР Львів приймав. Осіб 30, нині навіть важко уявити, як вони тут поміщалися. Ці веселяться, випивають, свої специфічні жарти про «бали-замахали» видають, сперечаються, хто кому не дорахував тисячної. А то ж не футбольні судді. Які, раз не махнувши прапорцем, тисячі доларів можуть заробити. Гімнастичним суддям копійки платять. Але то їхнє життя. А я те все слухаю й слідкую, щоб на столі усього вистачало. Сам не п’ю, бо боюся, що можу не потрапити до складу «Карпат». А ці показували, як треба «підйом-переворот» робити (сміється).

- По завершенні сезону-1963 у «Карпатах» змінився тренер. Чому?

- Для мене це теж було загадкою. Жуков пішов з ініціативи тодішнього голови Федерації футболу УССР. Найцікавіше, що ці двоє людей між собою ще й якимось родичами були. Гадаю, з Жуковим «Карпати» могли додавати й у 1964-му стрибнути вище сьомого місця. Втім, тренером став Сергій Коршунов, котрий любив собі піддати й команда потихеньку почала сповзати, фінішувавши десятою. Про що можна було говорити, коли тренер приходить на передматчеву установку, грубо кажучи, «мертвим»?

Початок. Другу частину інтерв'ю з Борисом Рассихіним читайте завтра