×
Спасибо, я уже с вами
Сергій Шищенко: "У "Металург" поїхати змусив "Шахтар"

Сергій Шищенко: "У "Металург" поїхати змусив "Шахтар"

25 марта 2010, четверг. 21:322010-03-25T21:32:10+02:00

Які асоціації викликає у вас згадка про Сергія Шищенка? Завзятий донецький металургівець, який об'їздив пів-України в пошуках свого футбольного щастя? Чоловік невисокого зросту, якого в «Чорноморці» всі плутали з Полтавцем? У минулому - гравець національної збірної України? «Хет-триковий» рекордсмен українського футболу? Найкращий бомбардир чемпіонату початку двотисячних? Справді, ці думки об'єднають, мабуть, усіх уболівальників. Але кожен, хто знає Сергія та бачив його у грі, подумає: це справді професійний футболіст і просто порядна людина.

—Сіряки (Дергачівський район на Харківщині) — ваше рідне село. Часто буваєте на своїй малій Батьківщині?

—Дуже рідко. У мене там похований батько, тому їжджу в Сіряки лише на кладовище, аби його перевідати.

—За переписом населення 2001 року в селі мешкало 322 людини. Проблематично було потрапити в футбольну школу з крихітного села?

—Насправді я не ріс у Сіряках. Коли мені ще не виповнилося й року, батьки переїхали в сусіднє смт, неподалік Харкова. Там я і прожив значну частину свого життя й почав захоплюватися футболом.

—Починали зі звичних вуличних ігор?

—Так. Улітку ганяли м'яча, а взимку грали в хокей! Узимку постійно заливали катки — готували арени для поєдинків! Так що зайнятися було чим. А футбол став невід'ємною частиною мого життя з першого класу, коли знайомий відвів мене до футбольної секції. Почалися різноманітні турніри, наприклад, «Шкіряний м'яч». Потім переїхав у сусіднє село, де навчався у футбольному спецкласі. Згодом один рік грав за школу «Металіста», а потім успішно подолав відбір до Харківського спортінтернату. Із жодним із майбутніх футболістів не навчався, у кожного з цих хлопців склалася своя доля. На високому рівні ніхто так і не заграв, лише в другій та, частково, першій лігах.

—Свій дебютний гол ви забили в 16 років (у ворота горлівського «Шахтаря»), у першому ж професійному матчі за харківський «Олімпік». Пам'ятаєте той матч?

—Пам'ятаю. Мене тоді взяли із дитячого футболу в дорослий і одразу поставили в стартовий склад. На початку поєдинку вдалося відзначитись, але хвилин за 20 після стартового свистка мене можна було замінювати — я ледве ноги волочив.

—Другий м'яч за вашу команду забив інший футболіст — Владислав Прудиус, який теж починав в «Олімпіку». Товаришували з ним?

—Не можна назвати це великою дружбою, але стосунки мав із ним хороші. До того ж, пізніше ми зустрілися в «Металісті», де також спілкувалися.

—Пригадайте, як відбувався перехід до «Металіста»?

—У той час до «Металіста» на оглядини запросили цілу купу молодих футболістів, я навіть сказав би, просто — хлопчаків. На базі харків'ян проводився спаринг між новобранцями, яким на підмогу прийшли футболісти з основи першої команди, та стартовим складом «Металіста». Ми поступилися з рахунком 7:2, але я все-таки зумів проявити себе й одразу після цього спарингу став гравцем головної команди міста. Наскільки пам'ятаю, то на нас там одразу чекала гра проти одеситів...

—Сезон-1993/94 ви провели в «Металісті». І якщо в попередньому сезоні «Металіст» закінчив чемпіонат п'ятим, то вже після цього сезону був останнім і вилетів до першої ліги. Як вважаєте, чому так сталось?

— Й досі вважаю основною причиною того провалу антифутбольну діяльність президента клубу. Він витрачав шалені гроші, влаштовуючи поєдинки із кікбоксингу в місті, допомагав створювати різноманітні турніри та чемпіонати світу. Футболу ж він приділяв мінімум уваги — «не було коштів». Звісно, не варто забувати й про те, що в нас тоді зібралася, мабуть, й справді слабша команда, ніж у конкурентів.

—А свій перший гол у вищій лізі пам'ятаєте (Сергію вдалося забити «Темпу» і зрівняти рахунок. Матч закінчився з рахунком 1:1)?

—Забив головою після подачі кутового шепетівському «Темпу».

— З вашим зростом?!

—Знаю! Я й сам дивувався!

—У тому провальному сезоні найганебнішою була поразка від «Таврії» — 1:7. У тому матчі ви не грали, та все ж: що сталося із командою?

—Жодної згадки! Якби грав, то запам'ятав би на все життя, адже таке не забувається. (Сміється. — Прим. авт.).

Чому не заграв у «Шахтарі»? Через кохання не поїхав на збори

—Як 18-річному хлопцю зі зростом 168 см із каманди-аутсайдера вдалося привернути увагу досить-таки амбіційного «Шахтаря»?

—Гадаю, що через мою старанність. Я хотів досягти успіхів у футболі, тому викладався на повну.

—До речі, «Шахтарю» ви забили за два тури до фінішу чемпіонату свій останній гол у складі «Металіста». Це сталося в Донецьку. Чи не тоді вас помітили донеччани?

—Гадаю, той поєдинок вплинув на їхнє рішення. Мабуть, той рівень гри, який продемонстрував, влаштував Валерія Яремченка. Мене одразу після матчу запросили до кабінету й запропонували перейти до «Шахтарю». Щоправда, дали час подумати.

— І довго думали?

— Ні! Я ще в кабінеті після гри був готовий перейти, але паузу все-таки витримав. Потім у Харків на базу приїздив сам Валерій Іванович і ще раз запитав про моє рішення. Я відповів ствердно. «Металіст» хотів за мене компенсацію, наскільки я зрозумів, тому піднялася легка паніка, але конфлікту, як такого, в мене з харків'янами не було — просто поїхав у Донецьк, а всі проблемні питання вирішили без мене. Хоча, варто згадати, що контракт із «Металістом» підписував ще до 18 років, без батьків, тому він вважався недійсним.

— За Яремченка ви були в основній обоймі, але зі зміною тренера після першого кола на Володимира Салькова вас перевели до дубля. Як це пояснив новий тренер?

—А що пояснювати? Я сам був винен у цьому. Сальков награвав мене в складі та розраховував на мене. Але... через молодість елементарно не приїхав на тренувальний збір...

—Чому?!

—Не дуже хотілося б говорити на цю тему... Не подумайте — не через випивку та дискотеки! Дівчина в мене була... Через кохання...

— Воно було того варте?

—Так, пізніше ця дівчина стала моєю дружиною. У будь-якому разі, я нині ні про що не жалію.

— Говорячи про «Шахтар», ви якось сказали, що не змогли закріпитися в складі донеччан через молодість. Мали на увазі саме пропущені збори чи можете іще щось додати?

—Навряд чи тут щось можна додати. Я тоді зрозумів, що не мав права так робити і працював з подвоєною енергію, та було вже пізно. Мене перевели до дубля, де чекав свого шансу і працював, не зупиняючись ні на хвилину. Був момент, коли вже хотів залишити «Шахтар». Поговорив навіть із керівниками, й вони фактично погодились, але в останню мить був змушений їхати в Тернопіль.

—Так, наступний сезон ви провели в оренді в тернопільській «Ниві». Там ви стали одним із лідерів команди й відіграли майже всі матчі чемпіонату. Відразу відчули впевненість в тому, що заграєте?

— Надмірної впевненості не було, але твердо знав, що готовий грати на серйозному рівні та сподівався лише на краще. У Тернополі зібрався дуже хороший колектив і, в першу чергу, саме завдяки цьому я зміг заграти там і провів майже всі матчі в стартовому складі. До того ж, у мене повірив тренер. Гадаю, його не підвів.

—Перший матч сезону «Нива» проводила в Донецьку проти «гірників» і розтрощила господарів — 4:2. Ви тоді були ще «гірником»...

— ... І не здогадувався, що саме після цього матчу мене відправлять у Тернопіль. Тоді переживав за «Шахтар». Після матчу стало відомо, що я і Доценко гратимемо за «Ниву».

—Коли вам це повідомили, перед очима безумовно стояв щойно програний «Шахтарем» матч. Що відчували?

—Я дуже не хотів їхати в Тернопіль! Повторюсь: тоді хотів залишити донеччан і мав пропозиції з-за кордону. Але мені сказали, що мушу їхати в Тернопіль. Я тільки те й повторював, що не хочу. Та де там... «Треба»!

—Куди саме за кордон могли поїхати?

—Я навіть не знаю, оскільки з цими питаннями зверталися до агента.

—А в Україні потенційні покупці були?

—Ні, можливість грати була лише за межами країни.

—Тренер тернопільців Ігор Яворський бачив вас саме на позиції півзахисника, а не нападника.

—Так, за «Ниву» грав винятково на позиції півзахисника, адже нападники в нас тоді були непогані, до того ж, тренер і сам інколи виходив грати в нападі.

—А ви вважаєте себе нападником чи півзахисником? Де вам зручніше?

—Навіть не знаю. Часто траплялося, що один сезон грав у нападі, а наступний — у півзахисті. Ніякого дискомфорту не відчував на жодній із позицій. Альтман, взагалі, ставив мене на позицію плеймейкера, коли ми грали за схемою 3-5-2! Це було щось справді нове. Адже до того моменту я ніколи не грав на цій позиції! Ось так, минула кар'єра, а я навіть не можу сказати, де мені зручніше грати. (Сміється. — Прим. авт.).

—Гаразд, у четвертому турі «Нива» вдома обіграла київське «Динамо», у складі якого на поле вийшли Лужний, Михайленко, Шкапенко, Косовський, Калитвинцев, Шовковський, Ребров, Шевченко. А для вас той поєдинок став першим у основі «Ниви». Згадаєте перипетії на футбольному полі?

—Це був єдиний матч, коли нам вдалося обіграти «Динамо». Я навіть досі не розумію, як ми тоді перемогли! За весь матч двічі перейшли центр поля! Динамівці робили з нами все, що хотіли, там і стійки, і поперечини були... Загалом, голів 15 могли пропустити! Але ми вистояли й дуже раділи успіху, адже переграти в ті часи киян були надскладним завданням.

—Гонорари за ту перемогу підвищили?

—Звісно.

—Тоді точно гуляли в ресторані!

—Ну, преміальні ж нам виплатили пізніше. (Усміхається. — Прим, авт.). Так, зібралися із хлопцями й пішли кудись посидіти — нічого особливого.

—Після цього вдалого сезону «Шахтар» повернув вас до свого складу, але за 14 виходів на поле вам не вдалося відзначитися жодного разу, після чого вас віддали в оренду в Кривий Ріг. Чому й цього разу не вдалося закріпитися в складі гірників?

—За «Шахтар» я взагалі мало забивав. А цього разу втрутилася травма гомілкостопа. Лікарі робили купу рентгенів — усі показували, що з ногою все гаразд, а виходжу на тренування — болить. Ніхто не міг зрозуміти, в чому справа. Аж поки мене не відвезли до однієї жінки. Таких у нас в народі називають костоправами. Вона мені вправила гомілкостоп — і наступного ж дня мені стало легше. Жінка пояснила, що проблема була в защемленому нерві. Ось так із цієї травмою я втрачав дорогоцінний час. Гадаю, на той момент тренери зробили правильно, коли віддали мене в оренду — це краще, ніж протирати штани в «Шахтарі».

—Більше проблем із гомілкостопом не було?

—Жодного разу!

—Ох, яка вам жіночка трапилась!

—Я й сам не вірив спочатку в її здібності, але коли на власні очі побачив, як вона за місяць вирівняла горбату дівчинку...

—«Шахтар» фінішував тоді другим, і напередодні старту в єврокубках на вас не розраховували. Не прикро було «пролетіти» повз міжнародні змагання?

—Звісно, прикро. Але я й сам тоді розумів, що краще піти в оренду, грати та набирати оптимальні кондиції, щоб із часом повернутися і знову поборотися за місце в складі. На жаль, мені це так і не вдалося зробити. Хоча особливо про це я не шкодую.

— Мороз, Полунін, Анненков, Воскобойников, Платонов, Шищенко. Саме на цих гравцях будувалася гра команди Олега Тарана. А загалом за сезон на поле у складі «Кривбасу» виходило 39 футболістів! Чи може тут йти мова про стабільність і зіграність? У чому причина такого скупчення гравців?

—Переважна більшість цих футболістів були орендованими. А щодо стабільності, то це все-таки тренеру вирішувати, хто має перебувати на полі. Мабуть, шукав оптимальний варіант та випробовував різноманітні схеми та зв'язки. Все-таки, ми тоді трималися непогано. А от що я постійно згадую, так це просто чудовий мікроклімат у колективі. Такого я більше ніде не бачив!

—У сезоні 1998/1999 ви грали в Україні лише впродовж другого кола вже в складі «Металурга» із Запоріжжя. Вояж у російську «Балтику» виявився невдалим?

—Мабуть. Приїхав туди із травмою, до чого керівництво команди і тренер виявилися не готовими, їм чомусь не сказали про це. Тож мені довелося довгий час набирати форму. В підсумку, лише останні тури чемпіонату я зміг провести в основному складі, після чого зі мною попрощалися.

—Для вас було непринциповим їхати в Росію?

— Непринциповим, але справа в тому, що я міг та навіть мав продовжити свою кар'єру в Україні. В Харкові. Я приїхав тоді в рідне місто й розмовляв із тодішнім тренером «Металіста» Миколою Фоменком. Усе ніби владналося, хоч я, повторюсь, лише відновлювався після травми. Навіть ще повноцінно не тренувався, тому зумів лише пробігтися на тренуванні в Харкові навколо поля, як раптом зателефонували з Донецька й повідомили, що мушу їхати в Калінінград. Ось так, повернувся до Харкова лише на день, а виявилося, що зовсім і не повернувся...

— Могли тоді собі уявити, що «Нива» ще два роки протримається у вищій лізі, а потім почнеться катастрофічне падіння колись відомого клубу?

—Уявити собі такого не міг, але очевидним був той факт, що в клубі не досить стабільне фінансове становище. Насправді, керівництво тернопільців робило все можливе, аби зберегти команду у вищій лізі, та, на жаль, фінансові можливості господарів «Ниви» не дозволили їм це зробити. До речі, зараз «Нива» теж переживає не найкращі часи, чи не так?

—Я б навіть сказав більше: до останнього йшлося про зняття команди із чемпіонату.

—Я теж чув таке. Як бачите, все в футболі впирається у гроші. І від цього нікуди не подінешся.

—Наприкінці чемпіонату запорізький «Металург» видав прекрасну семиматчеву серію, в якій здобув 15 очок без жодної поразки (лише в останній грі чемпіонату запоріжці поступились ЦСКА. — Прим. авт.). Як Мирону Богдановичу вдалося привести команду до таких перемог?

— За рахунок свого професіоналізму, знання тактики, порозуміння із гравцями. Він дуже вдало взаємодіяв із підопічними в психологічних аспектах та зумів привести колектив у хорошу фізичну форму.

—Кар'єра Маркевича з того часу прогресувала, і нині він — тренер збірної України. Які тренерські козирі в Мирона Богдановича?

—Головний його козир — він справді любить футбол. Для нього це не робота, а життя. Але разом із тим він дуже відповідально ставиться до всього, що робить. Саме так має бути, якщо тренер хоче чогось досягти. А як могло бути інакше, якщо він упевнено йшов до цього не один день? Він завжди був одним із найкращих тренерів України.

—В одному з інтерв'ю ви заявили, що всі команди, куди вас віддавав у оренду «Шахтар», хотіли викупити ваш контракт, але донеччани вимагали величезну компенсацію. Про яку суму йшлося, якщо не секрет?

—Йшлося про більш ніж 100 тисяч доларів. На той час мало хто міг собі дозволити віддавати такі гроші за футболіста. Втім, зазначу, що в переговори я не втручався жодного разу, тому ніяких нюансів не знаю.

—З 1999 року ви стали гравцем донецького «Металурга», який ви назвали поруч з «Металістом» своїм рідним клубом. Як відбувався ваш перехід у «Металург»?

—Я тоді черговий раз поїхав у оренду в тульський «Арсенал», куди мене запросив Леонід Буряк. У команди саме мав розпочатися чемпіонат у першій лізі. Як раптом телефонують із Донецька і говорять, що маю півроку провести в оренді в іншій донецькій команді — «Металурзі». Я одразу ж заявив, що не поїду в Донецьк, адже знав, що в команди чималі фінансові проблеми. Я спілкувався тоді із гравцями «Металурга», які говорили, що їм взагалі не виплачують зарплати. І раптом мене сватають в оренду саме в «Металург»... Я справді не хотів їхати в Донецьк, оскільки не бачив свого майбутнього в цій команді. Але мене запевнили, що все зміниться, адже в команду прийшли нові власники. Сказали, що в «Металург» прийдуть гравці «Шахтаря» і клуб розпочне своє становлення в українському футболі. До цього часу я не шкодую, що мене тоді переконали і я опинився у своїй рідній команді.

—Отже, через півроку період безкінечних оренд нарешті закінчився.

—Так, у мене закінчився контракт із «гірниками» і я став повноцінним гравцем «Металурга». За законами, в ті часи за мене, здасться, мали заплатити ще якусь компенсацію, але я не знаю подробиць. Можливо, функціонери просто потисли руки і домовились.

—«Шахтарю» ви вже були непотрібні?

—Я розмовляв із тодішнім тренером «Шахтаря» Віктором Прокопенком, царство йому небесне, але нічого конкретного про своє майбутнє не почув.

—У психологічному плані почувалися комфортніше, знаючи, що це вже не оренда?

—Звісно, мені було значно легше, до того ж, я був гравцем основного складу й справді хотів залишитися в «Металурзі». Вперше за довгий час відчував себе справді комфортно.

—Семен Альтман. Чим робота з ним відрізнялась від роботи з іншими наставниками?

—У кожного тренера своє бачення гри й тренувального процесу. Але ключовим моментом, характерним для Семена Йосиповича, була величезна кількість тактичних занять. Він читав нам безліч конспектів, потім ми все відпрацьовували на полі, потім знову вчили конспекти. Тобто, це була ціла купа теорії, яка нам із часом дуже набридала, але головне, що вона приносила результати. Потім з'явився на базі комп'ютер, і це дещо спростило наші заняття.

—У команді тоді не було якихось надто визначних прізвищ чи зірок, але «Металург» провів чемпіонат досить рівно, чергуючи поразки з перемогами, а ви забили за сезон вісім м'ячів. Відчували, що потрапили у «свою» команду?

—Я, як і зажди, відчував упевненість в собі та власних силах. Раніше я мало забивав, а тут все, як-то кажуть, пішло.

—А чому ж наступного сезону в 26 іграх ви не забили жодного разу?

—Не знаю, зате наступного року я став найкращим бомбардиром чемпіонату. Мабуть, беріг голи, щоб потім забити всі за один сезон!

—А впродовж того року без голів не відчували косих поглядів з боку партнерів чи тренера?

— Не відчував, адже всі розуміли, що граємо в команді й результат колективний — головне. Байдуже, хто забиває. Для мене особисто це було не досить приємним моментом у кар'єрі, але я продовжував працювати на команду.

—Утім, той безголовий сезон став визначним для вас із іншої причини — 15 серпня 2001 року, замінивши Співака після першого тайму в товариському матчі проти Латвії, ви провели свій дебютний матч за збірну України. Пам'ятаєте, як отримали звістку про виклик до головної команди країни?

—Як завжди, сповістили клуб, а потім повідомили вже мені. Звісно, я був дуже щасливим, адже здійснилася ще одна мрія! Тим паче, запрошує сам Лобановський... То було справді щось визначне в моєму житті.

— Цей матч був для вас дебютом і в міжнародних змаганнях загалом. Які настанови на гру давав вам Валерій Васильович?

—На жаль, цього я вже не пам'ятаю, але, повірте, емоції, коли ти виходиш на поле в футболці збірної, надзвичайні.

—А як відбувалось знайомство із зірковими партнерами?

—Такого серйозного знайомства не було, адже ми всі грали один проти одного, тож були знайомі. В цьому плані жодних проблем не було, і я навіть не задумувався про це.

—Встигли відчути, хто був серцем колективу?

—Не хочу особливо когось виділяти, але лідерство Шевченка було беззаперечним. Думаю, це й так зрозуміло. А більше нікого виокремлювати не хочеться, аби не образити часом.

—Тоді наша збірна посіла друге місце в своїй відбірній групі, та в плей-офф поступилась «німецькій машині» (1:1 вдома та 1:4 у Німеччині). В обох іграх брали участь і ви. Чи реально було подолати німців і поїхати на ЧС-2002?

—Усі розуміли, що пройти німців буде дуже важко. Ми дуже вдало провели домашню гру і навіть вигравали. Але те, як нас зім'яли в перші хвилини німецького матчу, одразу перекреслило всі сподівання.

—Після цього 2002 року, вже під орудою Буряка, ви провели низку товариських матчів і навіть забили гол Румунії. Чому надалі Леонід Йосипович не викликав вас до збірної на офіційні матчі?

—З початку сезону я пропустив місяць підготовки через проблеми із паховими кільцями, майже не тренувався. Потім виявилося, що проблеми ще серйозніші: мене прооперували в серпні, а тренуватися почав лише на зборах в січні. Тому дуже важко набирав форму і ніяк не міг вийти на свій звичний рівень. Навіть у клубі я переважно виходив на заміни. Мабуть, через це я і не зміг потрапити до лав збірної.

—У цьому ж сезоні — 2001/2002, багато в чому завдяки вашій блискучій грі, «Металург» посів третє місце в чемпіонаті. Замахнутись на більше донеччани могли?

—Ні, адже треба реально оцінювати свої сили. У нас були дві команди значно сильніші за інші в чемпіонаті, інші ж розігрували між собою бронзові нагороди. Це зараз з'явилася хоч якась інтрига і можна замахнутися навіть на друге місце, раніше такого не було: перші два місця були зарезервованими для «Динамо» та «Шахтаря».

—Нарешті дійшли до рекордів: з 12 м'ячами ви стали найкращим бомбардиром чемпіонату. Вважаєте той період кар'єри найкращим?

—Я саме потрапив до збірної, здійснилася дитяча мрія про бомбардирство, стабільно заграв за клуб... Так, думаю, що можна назвати цей період найкращим.

—У наступному чемпіонаті ви зіграли менше половини матчів: 13 із 30.

—Так, це все через травму, про яку я вже згадував. Перше коло я пропустив, а в другому набирав форму, в той час, як команду награвали з іншими півзахисниками та нападниками. Мені було важко влитися в той склад. Потім вже знову багато працював на тренуваннях, і все стало на свої місця.

—Після першого кола Альтмана на тренерському містку змінив Олександр Севидов. Чому?

—Не знаю, але це було несподівано. Ми перебували в Туреччині на зборах, коли нам повідомили, що Йосиповича знімають із посади. Ми цього не розуміли. Не розумію я цього й досі.

—Із Севидовим раніше вам навіть довелося пограти...

—Так, а потім він працював із дублем при Семені Альтмані. Тож проблем у мене із ним ніяких не було. Я знав його як порядну людину.

—А тепер хочеться поговорити про болюче: кілька легіонерів у «Металурзі» було й до цього, але, приблизно із того часу, в донецьку команду почали привозити просто цілі купи іноземців. Як реагували на появу перших із них: Алегбе, Чутанга, Століци?

—Цілком нормально. Настали часи, коли в Україну почали приїздити легіонери, й це цілком нормальний процес. Головне — аби не перегнути палицю. Так, зараз наші команди можуть запросити хороших та дорогих гравців, а тоді їх привозили бозна-звідки!

—А як реагували старожили команди? Були гравці, які виказували невдоволення?

—Ні, такого не було. Просто легіонер завжди має пам'ятати, що це — донецький «Металург», а не місце, де він може як-небудь заробити гроші.

—А як ви зараз ставитесь до великої кількості легіонерів у команді?

—Як я можу до них ставитись, якщо прекрасно знаю їх і товаришую із цими хлопцями? Так, це хвороба не лише донеччан, а й усього українського футболу, адже варто більше довіряти своїм молодим футболістам. Гадаю, потрібно вводити жорсткіший ліміт, але поки що його немає, зате є легіонери. Але нічого поганого сказати про легіонерів «Металурга» не можу ще й з іншої причини — вони справді є лідерами команди.

—Ви також змогли перевірити свої сили в єврокубках: в рамках першого кола Кубка УЄФА донецькій команді протистояла італійська «Парма». За команду тоді виступали такі гравці, як Каннаваро, Бонера. Як діяли в атаці проти майбутніх зірок?

—Зараз я можу згадати, що грав проти зірок, а тоді й думок таких не було. Вся команда налаштовувалася на боротьбу й результат, на прізвища уваги не звертали. Мені вдалося тоді відзначитися — якось щастить на дебютні поєдинки та голи в них, тим паче, знову забив головою. Загалом, ми мали тоді певні шанси, та не використали їх.

—Також 18 лютого 2004 року, вже під орудою Олега Блохіна, ви вийшли в стартовому складі на матч проти Лівії. Олег Володимирович провалив тоді мало не всі товариські матчі, натомість вивів команду на чемпіонат світу з першого місця в групі. Завдяки чому йому це вдалося?

—Гадаю, що завдяки божевільному настрою гравців, прекрасному мікроклімату в колективі та тому, що футболісти повірили в свої сили, здатність виграти той відбір. Я застав лише заключні ігри того відбору, тому про весь цикл говорити не можу, але те, що я побачив, приємно вразило. Особливо прекрасна атмосфера в команді була, коли всім уже стало відомо — ми їдемо на чемпіонат світу.

—Чому після першого кола вирішили переїхати в Маріуполь, адже справи в донецького «Металурга» складались добре? Чи вас відправили в оренду, не запитуючи?

—Того я й сам не міг зрозуміти. Я постійно грав в основному складі донеччан, аж ось після матчу проти «Іллічівця» мені повідомили, що мушу їхати в оренду до Маріуполя. Тоді взагалі йшлося про те, що я маю переїхати до приазовського клубу назавжди. Лише в останній момент виявилося, що це буде все-таки оренда.

—Павлов хотів бачити вас у своїй команді?

—Якщо я все-таки там опинився, то гадаю, що так. Він тоді будував у Маріуполі нову команду, тому там опинився і я.

—Справді, Микола Петрович зібрав досить непоганий колектив у Маріуполі: Цихмейструк, Бабич, Дірявка, Єсин, Закарлюка, Кривошеєнко та інші. Відчули за рік перебування в цьому колективі, що це — велика дружна сім'я, адже саме так говорять про команди Павлова?

—Це справді так, Микола Петрович створив у команді прекрасну атмосферу. Це він вміє робити чудово, адже це — дуже весела та товариська людина. Саме завдяки цьому ми й досягли тих прекрасних результатів, адже починав Павлов із «Іллічівцем» з 13 місця, якщо я не помиляюсь.

—За «Іллічівець» вам теж вдалося пограти у КУЄФА. «Бананц» був двічі обіграний з рахунком 2:0. Натомість, проти віденської «Аустрії» вдалося лише вдома зіграти — 0:0. В Австрії на команду чекав розгром — 0:3. Країна тоді від маріупольців чекали більшого, адже склад був дуже сильним...

—Ми повністю провалили гостьову гру. Нас просто не було на полі, як команди: абсолютно нічого не виходило в нападі. Не знаю, що тоді сталося...

—Причиною провалу була слабкість «Іллічівця» чи сила «Аустрії»?

—Думаю, що перше. Тим паче, за рахунку 1:0 арбітр не призначив очевидного пенальті у ворота господарів. Впевнений, тоді події на полі розвивалися б зовсім інакше. Але головною причиною програшу стала саме наша жахлива гра.

— На друге коло чемпіонату ви повернулись у Донецьк. Два матчі встигли провести під керівництвом Славолюба Мусліна. Що скажете про цього колоритного тренера?

— Тільки — найкраще. Він підходив до справи по-європейськи, якщо можна так сказати. Завжди знав, що робить, і тренувальний процес та ставлення до гравців було зовсім не таким, як у його попередників — більш гуманним, мабуть. Він часто дозволяв те, що не дозволяли українські тренери. Наприклад, відлучитися з бази, якщо на те справді є поважна причина. До речі, як і Бернд Штанге в Дніпропетровську, серб не дозволяв пити гравцям кока-колу. На жаль, не довелось попрацювати із ним довше.

— Чому ж його звільнили, адже й результатів команда добивалася непоганих?

— Результат тоді був взагалі прекрасний... Можливо, в нього були якісь конфлікти чи непорозуміння із керівництвом клубу. Нам було незрозумілим це звільнення.

— Загалом, в той час навколо «Металурга» відбувалося чимало незрозумілих та туманних речей, як от постійні тренерські рокировки, десятки фальшивих іноземних зірок футболу, часті провали й тому подібне...

— Вибачте, але не хотілося б виносити сміття із хати. Все, що тоді відбувалося в «Металурзї», нехай там і залишиться.

— На зміну сербу прийшов росіянин Віталій Шевченко, і ви стали одним із лідерів команди. Одразу порозумілись із цим фахівцем?

— Він прийшов під час чемпіонату й запропонував нам цілком нові тактичні схеми, які ми мали використовувати на полі. Ця перебудова давалася нам дуже важко, та й в психологічному плані на нас навалилося чимало проблем. Утім, саме мене Шевченко у складі бачив! На жаль, під керівництвом цього тренера ми набрали дуже мало очок, чому сприяли деякі проблеми в колективі. Але про це я розповсюджуватися, знову ж таки, не буду. Ми тоді закінчили сезон третіми, але переважно за рахунок набраних очок у першому колі.

— Із наступного сезону команду очолив Олександр Севидов, під керівництвом якого ви провели два найпам'ятніші, за вашими ж словами, матчі. Ви знаєте, що поряд із Ребровим стали гравцем, якому вдалося в двох матчах поспіль забити по три голи?

— Знаю.

— У першому хет-триковому матчі проти «Металіста» після першого забитого вами гола харків'яни довго протестували...

— Я забив тоді абсолютно чистий гол: вискочив на випередження і зіграв у м'яч, при цьому, очевидно, зачепивши голкіпера. Або навіть він сам вдарився об мене рукою. Гуменюк не зафіксував м'яч у своїх руках, і раз арбітр не помітив там порушення правил, отже, його там не було.

—Остапенко витягував м'яч із сітки воріт ще двічі. Як відзначили перший в житті хет-трик?

—Ми тоді пішли святкувати всією командою перемогу, а не мій хет-трик. Посиділи тоді в ресторані, смачно попоїли, пивка попили.

— Живіт у вас вирости не встиг, і хет-трик уже в наступному матчі мав ще більше значення для команди, адже «Чорноморець» на чолі з Косиріним до останнього намагався врятувати бодай очко. Після матчу вас, мабуть, у роздягальну на руках заносили?

— Нічого такого не було. Всі були раді перемозі, а те, що я знову забив тричі... Ну...

— Увійшло вже в звичку?

— Можна й так сказати (сміється). Партнери тоді жартували: якщо і в наступному матчі заб'ю тричі, то з мене пиво!

— Саме тоді ви зіграли свої останні матчі за збірну України: два заключні поєдинки у відборі до ЧС-2006 і товариський матч проти Японії. Вірили в те, що Блохін візьме вас на фінальну частину ЧС?

— Я про це майже не думав. Приємно було грати за збірну, і я реально розумів, що все ще можу приносити користь першій команді країни. На жаль, десь не допрацював і в підсумку не поїхав на фінальну частину світового форуму. Але то вже сумна історія...

— Бувало й сумніше: прикрий виліт у Кубку УЄФА від ПАОКа пам'ятаєте? (1:1 на виїзді, 2:2 вдома). Команді тоді просто не пощастило дотиснути греків?

— Нам просто катастрофічно не щастило в домашньому матчі. Ми не реалізували стільки моментів, що вистачило б на кілька поєдинків. До речі, цей матч я порівнюю із тим, що сталося влітку в грі проти «Аустрії» на виїзді. Це ідентичні поєдинки за своєї несправедливістю, і те, що трапилося, було катастрофою.

— Провівши рік у Донецьку, ви знову змінили команду, поїхавши до Запоріжжя. Як так сталося і чому?

— Це була не досить приємна ситуація. Я саме підписав контракт із агентом з Греції, який обіцяв мені команди, власне, у самій Греції та у Франції. Казав, що мною скрізь цікавляться:.. «Металург» донецький пропонував подовжити мій контракт із клубом. Але агент відверто збив мене з пантелику. Він сам проводив переговори із керівництвом донеччан і, як я пізніше дізнався, запросив таку зарплатню для мене, що від моїх послуг відмовилися. Це був дуже неприємний період в кар'єрі.

— Яке враження залишилося від роботи із Грозним, який тоді очолював запоріжців?

— Не дуже хотілося б говорити на цю тему. Знаю, що багато футболістів називають його непорядною людиною... В мене є думка із цього приводу, але я не хочу її озвучувати. Ніякого права ображати іншу людину мені ніхто не давав.

— Але сказати вам є що?

— Є, але я не буду нічого говорити.

— Два наступні роки ви провели в Одесі. Пам'ятаю, часто вас плутав із Полтавцем, коли дивився ігри по телевізору.

— Так-так, було!

— Та чи я один вас плутав?

— То взагалі було звичною справою, адже ми обидва низькі на зріст зі схожими зачісками.

— Із ким товаришували в Одесі найбільше?

—Із Олександром Зотовим, адже ми знали один одного давно, разом мешкали на зборах.

—За ці два роки доля звела вас із двома знайомими наставниками: спочатку працювали із Семеном Альтманом, а потім із Віталієм Шевченком. Семен Йосипович став ініціатором вашого переходу в Одесу?

—Так, я був тоді в Запоріжжі, коли зателефонували представники Альтмана й сказали про зацікавленість тренера в моїх послугах. Спочатку відповів, що залишуся в Запоріжжі, та з часом мене «прибрали» з команди... Я вийшов на Семена Йосиповича і вже сам запропонував свої послуги. Він сказав прибути в Одесу, де ми за день про все й домовилися та підписали контракт.

—Вибачте, а що означає «прибрали»?

— Я став непотрібним «Металургу». Не знаю й досі — чому.

— Ви грали в Одесі не в найкращі часи для клубу. В чому полягали основні проблеми «Чорноморця»?

— Атмосфера в колективі та фінансове становище були хорошими. Але завжди важко залишатися на високому місці, адже одесити незадовго до цього були бронзовими призерами чемпіонату. Команда тоді нібито й підсилилася: прийшли Зотов, Нижегородов, я. Всі чекали від нас більшого, і я розумів одеських уболівальників, яких й досі дуже поважаю і люблю. Але нам не вдалося досягти вагомих результатів, і вони теж мають розуміти, що в футболі не все так просто — на «Чорноморець» тоді всі почали налаштовуватися, як на одного із лідерів українського футболу. І ми не витримали того натиску. Свого часу донецький «Металург» теж переживав схоже.

— Потім ви повернулись у рідний «Металург», де провели останні півтора року кар'єри гравця. Ніколай Костов здивував вас чимось у підході до тренувань?

— Дуже здивував. Не буду вдаватися в деталі, але те бачення футболу та тактики, які запропонував тренер, а ми змогли за такий короткий проміжок часу реалізувати все на полі, позитивно дивує й досі. Я й сам не очікував, що все так складеться. За півроку йому вдалося зробити таку чудову команду! Це просто неймовірно. Але він це зробив, і клуб продовжує розвиватися!

— Він прийшов у команду в критичний момент сезону-2007/2008, коли «Металург» розвалювався на очах. Йому ж вдалося вже наступного сезону фінішувати четвертим (в сезоні-07/08 донеччани були дванадцятими). Завдяки чому?

— Завдяки високому професіоналізму, який дуже важко переоцінити. Всі ті гравці, яких він запрошував у команду, добре вливалися в колектив, і ми всі разом завжди бачили перед собою спільну мету, до якої йшли, тяжко працюючи. Він зміг об'єднати навколо себе як гравців, так і керівництво клубу.

— Як металургівця зі стажем не можу вас не запитати: як воно, бути в тіні іншої місцевої команди та грати майже без уболівальників?

— Важко, звісно, але як би це сумно звучало, я до цього звик. Нині в нас з'явилося чимало вболівальників, заради яких і граємо. Так, ми лише «друга» команда в місті, але така вже доля нашої молодої команди. Можливо, років за 50 ми будемо першими в Донецьку.

— Ви стали одним із трьох футболістів України, які забивали за вісім команд країни у вищій лізі. Вам справді легко було адаптуватися в кожному із клубів?

— Я мало не все життя їздив по різноманітних командах, тому вливатися в новий колектив проблемою не було — мені не звикати (сміється).

— 13 грудня 2009 гра проти «Карпат» стала для вас останньою в кар'єрі. Ви не планували, що гратимете востаннє?

— Ні, але здогадувався.

— Тобто, це залежало не лише від вашого рішення?

—Я здогадувався, що мені хочуть запропонувати роботу в тренерському штабі «Металурга», а відмовитись від такої пропозиції я не мав права. Тому я розумів, що граю в рідній футболці «сталеварів» востаннє.

—Виключаєте можливість свого повернення на футбольне поле?

—Так.

- Тренерська робота вам до вподоби? Не розчарувалися?

— Я лише звикаю до цієї роботи, і можу назвати себе лише стажером в цій справі.

— Що можете сказати про молодь команди, з якою працюєте?

— Не хотілося б поки що коментувати такі речі, чи виокремлювати когось з молодого складу. Я сам лише вчуся.

— Навчання для отримання тренерської ліцензії вже розпочали?

— Навчання розпочалося 22 березня.

— За своє життя ви працювали з багатьма чудовими тренерами. На кого з них прагнутимете бути схожим?

— Схожим хочу бути лише на самого себе, а як воно вийде — життя покаже.

← Нажми «Нравится» и читай нас в Фейсбуке

Источник: Анатолій Волков, «Український футбол»
sport.com.ua


Подождите, пожалуйста, идет загрузка комментариев