×
Спасибо, я уже с вами
Микола Федоренко: "З Луческу у мене був робочий, професійний діалог"

Микола Федоренко: "З Луческу у мене був робочий, професійний діалог"

29 марта 2011, вторник. 17:442011-03-29T17:44:49+03:00

Нині в чемпіонаті перерва, пов'язана з навчально-тренувальним збором збірних України. Аби детальніше розповісти про футболістів, які захищають честь нашої країни на міжнародному рівні, ми вирішили поговорити з людиною, яка не тільки бачила перші кроки багатьох із цих футболістів, а й брала безпосередню участь у їхньому становленні. На жаль, мало хто знає, що нинішній тренер армянського «Титану», а колись - чемпіон Союзу в складі дніпропетровського «Дніпра» та володар Кубка в складі донецького «Шахтаря», доклав руку до виховання цілої плеяди дніпропетровських і донецьких футболістів. Зателефонувавши до Армянська, ми ліквідуємо цю «білу пляму».

Вів конспекти, ще граючи у футбол

—Миколо Івановичу, кар'єру гравця ви закінчили водночас із розпадом Радянського Союзу. Спеціально приурочили так?

—Та це не я приурочив, а мій футбольний вік. Мені вже тоді 36 років було. Це як на теперішній час більш-менш нормально, а тоді — пенсійний вік для футболіста. До того ж, я й сам відчував, що граю вже на межі, а бути смішним перед глядачами не хотілося. На той час я захищав кольори запорізького «Торпедо», яке очолював Євген Лемешко.

—Важко уявити, що в Євгена Пилиповича можна було «догравати»...

—Так про це й не йшлося! Перед нами стояли найсерйозніші завдання. У чемпіонаті колишнього Союзу 1990 року ми посіли перше місце в республіканській зоні другої ліги, а в наступному чемпіонаті я вже участі не брав. До речі, завдяки тому, що «Торпедо» на момент розвалу Радянського Союзу перебувало в буферній зоні другої ліги, воно й отримало розподіл у вищу лігу першого незалежного українського чемпіонату.

—А чи пам'ятаєте, коли спала думка: «Все! Треба закінчувати з кар'єрою футболіста»?

—Було так. До кінця чемпіонату в «Торпедо» залишалися дві гри, які потрібно було виграти будь-що, і перед ними я подумав: «Ось виграємо ці два поєдинки, закінчимо чемпіонат, і на мажорній ноті потрібно буде завершувати». Сам перед собою я не міг уже відповісти на запитання, чи зможу стовідсотково грати на високому рівні й далі. До того ж, травми давалися взнаки.

—Ви якось розповідали, що ще, будучи гравцем, вели конспекти, куди записували все найцікавіше від різних тренерів. Тобто вже з самого початку готувалися до професії тренера?

—Я, звичайно, не все поспіль конспектував, а лише найцікавіше. Тренувальний процес, за великим рахунком має більше схожостей, аніж відмінностей, але при цьому в кожного тренера є свої родзинки. Ось їх я й конспектував.

—Як довго у вас тривав період між завершенням ігрової кар'єри і початком тренерської діяльності?

—Восени 1990 року закінчився чемпіонат Союзу, а в січні 1991-го Кучеревський покликав мене до себе помічником. Євген Мефодійович тренував «Дніпро», Олександр Лисенко тренував дубль, а я допомагав на два фронти. До речі, останній чемпіонат Союзу серед дублюючих складів «Дніпро» виграв. Там тоді грали Медін, Полунін, Паляниця, Коновалов, Дірявка, покійний Сасько... Потім вони 1993 року в київського «Динамо» чемпіонство ледь не відібрали.

У Кіровограді спитали: «Третім будеш?»

—З 1993 по 1996 роки ви працювали головним тренером у трьох командах: у кіровоградській «Зірці», «Сіріусі» з Жовтих Вод і херсонському «Воднику». Розкажіть про цей період.

—Скажімо так, цей період можна охарактеризувати як роботу на ентузіазмі. Коли я приїхав до Кіровограда, там, окрім мене, були ще президент і адміністратор. Питаю: «А де ж команда?» Президент мені відповідає: «А ми і є команда. Будеш третім? Футболістів поки немає. Треба починати з нуля». А там саме Олександрія підіймалася, і всі гравці з Кіровограда переїхали туди. Я зібрав фактично заводських хлопців, і ми з ними спочатку пройшли перехідну лігу і наступного сезону в другій лізі посіли четверте місце.

—А чому тоді пішли з Кіровограда, адже все йшло по висхідній?

—Перспектив розвитку там на той момент не було. Фактично ми тоді досягли стелі з тими футболістам, які були. Це вже потім там з'явилася фірма «НІБАС», яка взяла команду на фінансування, і кіровоградці здійснили за два роки стрибок у вищу лігу.

Потім я очолив команду «Сіріус» із Жовтих Вод. Президентом там був один місцевий бізнесмен, який планував створити сильну команду, але досить швидко його бізнес розвалився, як це часто траплялося на початку 1990-х, і команда фактично перестала існувати.

—Херсон завжди асоціювався з командою «Кристал», а у вашому досьє значиться якийсь «Водник»...

— Та це й був «Кристал». Просто керівництво з якихось своїх міркувань перейменувало команду. Там була та ж сама історія. Грали за великим рахунком на ентузіазмі, без великих фінансових вливань. Нормально трималися в середині турнірної таблиці. Пропрацював я там майже два роки.

У Штанге навчився підходу до гравців

—У сезоні-1995/1996 «Дніпро» очолював Бернд Штанге. Це він вас покликав до себе помічником?

—Ні. Ми якось зустрілися з Олексієм Величком, який помічником у Грозного працює, і він мені запропонував цей варіант.

— І як вам із німцем працювалося?

— Ви знаєте, перед знайомством у мене була така стереотипна думка, що якщо німець — то жорсткий, на першому місці — дисципліна, тримає всіх у «єжових рукавицях». Як виявилося потім, Штанге — дуже легка й позитивна людина. Особливо я дивувався, як у нього виходить так невимушено з хлопцями контакт знаходити. Я в нього навіть це якось запитав, а він мені каже: «Для того, щоб з гравцями було легке спілкування, треба важко працювати над собою». Я, звичайно, дуже багато від нього взяв, особливо в плані психології та побудови тренувань.

—А ви застали німецького легіонера Андреаса Зассена? Кажуть, в плані випити він міг конкурувати з нашими...

—Причому — легко! Саме з цієї причини я його застав уже в дуже поганому стані. Штанге все-таки довгий час сподівався, що той візьме себе в руки, але з часом зрозумів, що боротися з цим нереально, й вони по-хорошому розійшлися.

—А що це за дивна команда «Агровест» з Новоолександрівки числиться у вашому послужному списку 1997 року?

—Це команда, яка грала в першій лізі чемпіонату Дніпропетровської області. Її утримував мій хороший друг Володимир Сергійович Примаченко. Він попросив мене попрацювати з нею, й ми за рік вийшли у вищу лігу і відразу ж виграли чемпіонат області та Кубок.

Рева мене на тренуваннях просто замучив!

—Під час вашої роботи з другою командою «Дніпра» там якраз підростала молодь, можна сказати, — нинішній «золотий фонд» нашого футболу...

—Так, справді, багато моїх вихованців грають у командах прем'єр-ліги і в збірній України. Прийняв я команду, в якій були дуже молоді хлопці, відразу після роботи в «Агровесті». За великим рахунком це «господарство» мені дісталося від Грозного, який дав завдання клубним селекціонерам зібрати по всій Україні найкращих футболістів. Природно, ця робота відбувалася на тлі серйозної конкуренції з київським «Динамо» і донецьким «Шахтарем». У підсумку, коли я очолив «Дніпро-2», там було чоловік 35, а то й більше. Були перспективні, з далекою перспективою і неперспективні. У підсумку, після копіткого селекційного відбору, основний склад команди представляли: Максим Старцев, Артем Куслій, Богдан Шершун, Сергій Матюхін, Олександр Бабич, Сергій Назаренко, Сергій Валяєв, Максим Калиниченко, Руслан Ротань.

— Яких ви почали підтягувати до основного складу «Дніпра», коли очолили команду 1999 року ...

—Після двох поразок у стартових турах «Дніпро», з нулем у графі «очки», опинився на останньому місці. Наступний виїзд був у Донецьк, і в цей час мене запросив мер міста Дніпропетровська Іван Іванович Куличенко та генеральний директор клубу Андрій Вікторович Стеценко. Мені пояснили складність ситуації, хоча я її й сам розумів, і запропонували очолити «Дніпро». Було поставлено завдання залишитися у вищій лізі. Моя відповідь була однозначною — і мови не може бути про виліт «Дніпра»! Всі перераховані мною хлопці з «Дніпра-2» перейшли до основного складу команди. «Дитячий садок Миколи Федоренка», як тоді писали в пресі. Ми посіли 11-е місце, на чотири очки відірвавшись від зони вильоту. Хочу також зазначити, що мені тоді допомагали молоді, але дуже професійні тренери, два олімпійські чемпіони Сеула — Євген Яровенко та Олексій Чередник, а також тренер воротарів Олексій Чистяков. Ми виконали завдання з молодими, дуже перспективними хлопцями, що підтвердило подальше футбольне життя «Дніпра» й збірної України.

—Уже з наступного сезону ця молодь завоювала бронзові медалі...

— По-перше, хлопці вже підросли, змужніли. А по-друге, розуміючи труднощі й складність ігор чемпіонату та необхідність вирішення складніших завдань, ми посилилися: Володимир Геращенко, Олег Шелаєв, Валентин Полтавець, Володимир Єзерський, Роман Максим'юк поповнили наші лави. Той чемпіонат ми пройшли на одному диханні. У результаті «Дніпро» посів третє місце слідом за «Динамо» й «Шахтарем». При цьому відрив від четвертого місця склав 12 очок!

—А були серед ваших молодих гравців такі, які не виправдали ваших сподівань?

—Звичайно, були. Ось, наприклад, покійний Віталій Несін. За потенціалом він був дуже сильний футболіст. Недарма ж його київське «Динамо» при Лобановському запрошувало. Але, на жаль, у нього не було терпіння й завзятості. Я багато разів з ним розмовляв, пояснював, що треба не поспішати, а більше працювати, зосереджуватися на футболі. Але у нього в голові сиділа помилкова думка, що він уже відбувся як футболіст, і може заграти в будь-якому європейському клубі. На жаль, Віталік загинув. Може, з віком він став би серйознішим і чогось би досяг...

—Зворотні приклади були?

—Свого часу я відповідав у «Дніпрі» за роботу з воротарями. У мене там взагалі ціле сузір'я було: Медін, Краковський, Городов, Перхун і Рева. Так ось: перші чотири були вже сильними воротарям, а ось Рева — і зріст не той, і важкуватий ніби. Але я вам скажу: в роботі він мене просто замучив! Ось вам яскравий приклад того, як людина сама себе зробила. Своєю працею, терпінням, бажанням стати футболістом.

Коли нам випала «Фіорентина», хлопці аплодували

—Миколо Івановичу, серед усіх тренерів, які працювали в «Дніпрі» в період незалежності, ви найменш розтиражовані. Чи не прикро?

—Абсолютно ні! Можна не сказати, можна не написати, можна не показати, але історію не зітреш. Вона вже є. І, я вважаю, дуже яскрава! Ми з блиском втілили свою мету і бажання вболівальників упродовж одного року й тим самим вписали свої прізвища бронзовими літерами в історію футбольної команди «Дніпро».

—Це досягнення дозволило вам узяти участь у єврокубках. Засмутилися, коли дізналися, що попалася сильна «Фіорентина»?

—Що ви! Ми, навпаки, хотіли отримати сильного суперника. Пам'ятаю, навіть дивилися з хлопцями разом жеребкування. Так от, коли попалася «Фіорентина», — ми всі дружно зааплодували. Хлопці вже відчували в собі сили й хотіли перевірити себе на сильному опонентові.

—Якщо реально, шанси були?

—Звичайно! Адже ми обидва матчі провели на рівних. У Дніпропетровську зіграли — 0:0. А ось у Флоренції дуже довго трималися і лише в останні 15 хвилин матчу пропустили два м'ячі. Програючи — 0:2, хлопці не здалися, і Слабишев один м'яч відіграв, а на останній хвилині Валяєв влучив у хрестовину. За рахунку 2:2 ми б проходили далі...

—Останнім вашим матчем на посаді головного тренера «Дніпра» була виїзна гра проти «Кривбасу», яка закінчилася з рахунком 3:3. Вже здогадувалися, що це — останній ваш матч?

—Так, воно йшло до цього. Звичайно ж, я сподівався, що залишусь і надалі тренуватиму команду, але в результаті довелося піти.

Перша ліга — це «футбольна м'ясорубка»

—Як виник варіант із «Шахтарем-2»?

—Спочатку ми переговорили з Валерієм Яремченком, а потім я поїхав до Донецька, де зустрівся з Ринатом Ахметовим. Ми поговорили, і я отримав пропозицію очолити другу команду «Шахтаря».

—Працювати в умовах, які створено в Донецьку, напевно, мрія кожного тренера?

—Безумовно! У моєму розпорядженні була чудова футбольна база «Шахтаря», абсолютно всі умови для плідної роботи та виховання молодих гравців. При цьому — дуже високі вимоги. А найголовніше: результат на виході — підготовка гравців «Шахтар-2» для основного складу команди. Всі інші аргументи не приймалися!

—Фактично ви працювали з гравцями, які робили перші кроки в дорослому футболі після ДЮСШ?

—Це дуже відповідальний період, на якому за хибного підходу можна втратити навіть найталановитішого футболіста. Це — найбільш непередбачуваний і відповідальний вік: або гравець заграє, або буде бовтатися у футболі, або взагалі зникне з футбольного обрію.

—Очолювана вами команда грала у першій лізі. Для молодих гравців це — школа життя, чи не так?

—«Футбольна м'ясорубка», я б сказав: дуже сильна школа для виховання і змужніння гравців. Хоча нам завдань у турнірній таблиці не ставили, але ми їх ставили самі: бажання вигравати в кожній грі, підвищення майстерності, шахтарський характер і гордість за клуб, емблему якого ти носиш на грудях.

— На вскидку назвете футболістів, яких виховали за цей період?

—Та я майже всіх їх пам'ятаю! Дмитро Чигринський, Олексій Гай та Ярослав Ракицький грають зараз за першу команду «Шахтаря», і це — найвища нагорода для мене. Артем Федецький, Денис Кожанов та Ігор Ощипко через «Карпати» опинилися у збірній Україні. Те ж можна сказати і про Євгена Селезньова та Сергія Кравченка з «Дніпра» і Дениса Кулакова з «Ворскли». Все це хлопці, з якими я працював у «Шахтарі».

Можливо, менш відомі, але все ж таки дуже сильні футболісти, які з різних причин не до кінця розкрили свій футбольний талант: Ігор Коротецький («Металург», Донецьк), Сергій Шевчук («Зоря»), Євген Бредун і Олег Шандрук із «Севастополя», Адріан Пуканич і Костянтин Ярошенко з «Іллічівця». Мої слова подяки — тим дитячим тренерам, які працювали з цими хлопцями до мене. І, звичайно ж, головним тренерам тих команд, за які нині грають мої вихованці. Адже саме ці фахівці довели їх до потрібної кондиції.

Довелося пояснювати Ахметову, чому Чигринський грав заднього захисника

—Якось в одному інтерв'ю ви розповіли, що через Дмитра Чигринського ледве не залишилися без роботи? Розкажіть докладніше.

—Розумієте, у своїй роботі я даю гравцям можливість діяти на різних позиціях і в різних футбольних амплуа. Це розширює кругозір гравця, відчуття позиції й розуміння тієї чи іншої ігрової ситуації. Федецький, наприклад, грав правого, центрального захисника, опорного півзахисника і навіть — в атаці! У трьох амплуа грав Ощипко. Ракицький починав з лівого нападника, потім був лівим і опорним півзахисником, а остаточно визначилися на позиції захисника. Селезньов у товариських іграх діяв на місці центрального захисника. У випадку з Чигринським Дмитро грав заднього захисника, що й призвело до спірної ситуації.

—А в чому ж тут проблема?

— На той момент уже всі команди грали в «лінію», а я для того, щоб Дмитро краще розумів поняття «підстраховка», іноді ставив його заднім захисником. Президент був саме на тому матчі й після гри запитав мене: мовляв, чому це всі грають у лінію, а ви ставите останнього захисника.

—Як ситуація владналася?

—Пояснив Ахметову в деталях для чого я все це роблю, і він мене чудово зрозумів. А тепер згадайте того ж Федецького, який багато забиває, навіть граючи на позиції правого захисника. Це все тому, що свого часу я давав йому можливість спробувати себе на всіх позиціях, і він знає, як поводитися в атаці.

—У Донецьку ви працювали з різними тренерами. Чи можете їх порівняти: італієць Скала, німець Шустер, румун Луческу...

—Скала регулярно ходив на матчі дубля, на тренування. Луческу якось поступово прийшов до цього, а ось Шустера я жодного разу на тренуваннях дубля не бачив.

Зняття «Шахтаря-2» з турніру першої ліги — велика помилка фон Стея

—Що змінилося з приходом голландця Хенка фон Стея, котрий очолив донецьку академію 2006 року?

-Одразу б хотів розвіяти міф про те, що приїхав пан з Голландії і вирішив усі наші проблеми. Насправді фундамент футбольної школи «Шахтаря» заклав Валерій Яремченко. Прекрасні умови тренувальної бази, інфраструктуру діяльності надав президент клубу. Робота, навчально-тренувальний процес з тими ж професійними тренерами, які працювали до Хенка фон Стея, йшли в позитивній динаміці. Виховання вищезазначених футболістів відбулося ще до появи голландця.

—Але все ж якісь корективи він зробив?

—Зробив. Наприклад, ухвалив рішення про зняття «Шахтаря-2» з першості України у першій лізі. На думку фахівця, в першій лізі команда займатиме 8-12 місця, а в чемпіонаті дублюючих складів — перші. У результаті вийшло: стартувавши в турнірі дублюючих команд, ми почали вигравати у суперників з величезними, як для сучасного футболу, рахунками. А це ніяк не сприяло підвищенню майстерності гравців. Взяти того ж Селезньова. Ми виграємо у суперника 6:0, Селезньов сам чотири забив і дві голеві передачі віддав, відтак ходить собі по полю й забавляється. І я можу його зрозуміти! У першій лізі доводилося викладатися по повній програмі в грі проти справжніх мужиків, а тут — курорт! Ми ж забивали то шість, то вісім. «Таврії» взагалі дев'ять м'ячів забили! Але й це — не головне. Хенк пішов на свідомий конфлікт із Луческу. На той момент у мене був дуже хороший, робочий контакт із румунським фахівцем. Містер багато підказував, давав рекомендації, проводилися спільні тренування основного складу й футболістів «Шахтаря-2», двосторонні та змішані поєдинки двох команд. Друга команда тренувалася й грала за схемою і розстановкою основного складу. Був робочий, професійний діалог.

—А як у вас виходило маневрувати між тренером першої команди і директором академії?

—Фактично опинився між молотом і ковадлом. Доходило до абсурду. Дубль «Шахтаря» готувався в Анталії до першої гри чемпіонату України і мав вилітати на календарну гру до Львова. Луческу дає мені вказівку, щоб ми вилітали на гру. Хенк же забороняє виліт, мотивуючи це тим, що він — директор академії і все вирішує сам. Тільки втручання генерального директора Палкіна вирішило цю ситуацію.

—До речі, читав одне з інтерв'ю цього фахівця, де він стверджував, що «Шахтар» гратиме за голландською системою 4-3-3.

—І це можна назвати помилкою! Адже якщо основа грає за однієї тактичної схеми, а в Луческу на даний момент 4-2-3-1, то відповідно вся структура клубу має підкорятися їй. Але ні — сліпа розстановка 4-3-3 на всі ігри. Я йому в розмові пояснюю, що Луческу вимагає від мене одне, а ви говорите зовсім інше. Він мені у відповідь: «Ви що, не чуєте моїх вказівок?». У результаті через всі ці перипетії Луческу перестав цікавитися дублем тією мірою, як робив це раніше.

—У своїх інтерв'ю цей голландський фахівець каже, що вихованці «Шахтаря», котрі грають у «Карпатах» і в інших командах України, — результат його роботи ...

— Хенк фон Стей приїхав до Донецька 2006 року, а поїхав 2008-го. Чи багатьох можна за два роки виховати гравців? Тим паче, що всіх їх я брав ще до його приїзду.

Після відходу з «Шахтаря» довгий час перебував у апатичному стані

—Саме через напружені стосунки з голландцем ви й пішли з «Шахтаря»?

— Можна сказати й так. Я довгий час терпів, намагався налагодити якийсь діалог, повернути втрачений зв'язок між дублем і першою командою. Природно, голландцеві це не подобалося, і він висловлював на різних рівнях невдоволення моєю роботою. Але якщо чесно, я просто не міг виконувати ті вимоги Хенка фон Стея, які вважав докорінно неправильними. Я ж у футболі теж не новачок. У підсумку мені довелося піти. Звичайно, для мене це був важкий психологічний удар. Адже я стільки років віддав команді, був готовий і далі працювати, готувати футболістів для першої команди «Шахтаря».

—Як ви опинилися у армянському «Титані»?

—Як я вже говорив, для мене відхід із «Шахтаря» був важким психологічним ударом і десь півроку я не працював. Чесно кажучи, апатія у мене була така, що коли мені зателефонував віце-президент «Титану» Анатолій Вікторович Пєтухов з пропозицією очолити команду, я спочатку відмовився. І лише за якийсь час погодився.

—Завдання перед вами поставили вихід у першу лігу?

— Ні, оскільки прийняв я команду посеред сезону на 12-у місці. Мені сказали допрацювати з командою сезон, а з наступного налаштовуватися вже на першу лігу. До речі, той чемпіонат ми закінчили на четвертій позиції.

—У першу лігу ви вийшли досить легко. Які завдання у вашої команди зараз?

—Завдання та перспективи «Титану» і особисто мої — взаємопов'язані. Плани: створити боєздатний футбольний колектив — команду, яка могла б вирішувати поставлені перед нею завдання. Завдання: виховання амбітних футболістів високого рівня, поступове зростання й просування турнірною таблицею до того місця, яке дасть можливість з часом підвищитися в класі. Намагаюся ставити перед собою і перед командою найвищу мету, йти до неї й не зупинятися на досягнутому.

← Нажми «Нравится» и читай нас в Фейсбуке

Источник: Олександр Озірний, "Український футбол", sport.ua


Подождите, пожалуйста, идет загрузка комментариев