Олексій Семененко: "Може й у нас плавився б мозок від отих мільйонів"

Олексій Семененко — багаторічний прес-аташе київського «Динамо», котрий працює в клубі з першого дня його створення в якості професіонального, тобто з січня 1989 року. А першого грудня року, що минув, його було призначено одним із віце-президентів клубу по роботі з громадськістю та вболівальниками, а також виконувачем функцій прес-аташе. Тож відверта розмова з відомим журналістом і телекоментатором стосувалася передусім питань його нових функцій у клубі. Не обійшлося, звісно ж, і без історичних екскурсів у минуле славетного колись клубу та зітхань щодо його сьогодення.

Зняли з ефіру через гнів Олександра Ярославського

— Хоч я й був доволі непогано знайомий із тим, чим відтепер опікуюся в клубі, немов та «риба у воді» допоки не почуваюся, — почав розмову Олексій Михайлович, — так, як, приміром, у журналістиці. Сказати, що будував собі кар’єру з намірами опинитися колись на якомусь чільному місці в клубній ієрархії, не можу. Хоча, як на мене, це радше погано, ніж добре. Молода амбітна людина має бути кар’єристом у позитивному сенсі цього слова. Мене ж влаштовувало те, що я мав у плані посади й хобі — прес-аташе клубу й телекоментатор. Тим більше, що про роботу в київському «Динамо» я навіть мріяти не міг. Для мене як уродженця Луганська рідною була й назавжди залишиться тамтешня «Зоря». А «Динамо» — то святе було з дитинства, недосяжне навіть у мріях. Щось на кшталт висловлювання одного з моїх улюблених письменників Гюстава Флобера про те, що ідолів не можна торкатися руками — позолота залишається на пальцях.

До слова, уже на коментаторській стежці мене й помітив Валерій Васильович Лобановський. Без його «Так!» жодна людина не могла тоді потрапити до штату «Динамо». Мене ж Лобановському порекомендували наприкінці 1988-го мої колеги Валерій Мирський та Олександр Липенко. Відтоді ось уже без малого чверть віку й прямую щоранку на Грушевського, 3.

— Практично всі роки, що працюєте в Динамо, ви коментували футбольні матчі. Тепер вас не чути в телеефірі…

— Тут банальна історія. У тому розумінні, що хазяїн — барин. Десь рік чи півтора тому я коментував матч «Динамо» — «Металіст» разом із Романом Кадєміним. Раптом хвилині десь на двадцятій до коментаторської кабіни прибіг переляканий продюсер телеканалу, на якому транслювався матч, і, як мені здалося, тремтячим голосом сказав, що далі працюватиме лише один Кадємін. На моє ж здивування красномовно підняв пальця догори. Неприємно, звичайно, було. Тим більше, що серйозних причин для такого «хірургічного втручання» не спостерігалося. Нервова система до подібних речей у мене вже була пристосована глобальнішими проблемами в минулому, тож пережив я це не так важко, як можна було б уявити. Як з’ясувалося пізніше, той факт, що прес-аташе коментує матч за участю своєї команди проти одного з головних конкурентів, дуже розгнівав Олександра Ярославського — президента «Металіста». Як мені потім пояснили «обізнані люди», він нібито апелював з цього приводу до Ігоря Коломойського — власника телекомпанії… У принципі я десь погоджуюся з тим, що представник клубу не має права коментувати матчі. Це — коли абстрагуватися. Але ж у моєму випадку, вибачте, так було впродовж двадцяти (!) років…

Мабуть, більше тут йшлося про позафутбольні моменти. Як відомо, коли пани чубляться…

Бувало, запитував Несенюка: «Миколо, ти мазохіст?»

— Миколу Несенюка, який раніше обіймав посаду керівника департаменту по роботі зі ЗМІ та вболівальниками, багато прихильників «Динамо» (передусім ультрас) звинувачували в бездіяльності, закидаючи йому погану відвідуваність стадіону й відсутність роботи з уболівальниками…

— Оцінювати роботу колег — чи то по журналістиці, чи то по клубу — для мене неприпустимо. Єдиний, хто, з моєї точки зору, має право на це, — роботодавець. Ним у даному випадку є Ігор Суркіс. Більше того, можу розповісти одну, як на мене, несекретну історію. Коли Миколу Івановича Несенюка президент клубу призначав директором департаменту, він покликав мене до себе в кабінет і попросив, аби я підтримував Миколу в його роботі. Я погодився. Але при тому сказав, що ті публікації, котрі виходили в різних виданнях за підписом Миколи в період приблизно з 1993-го по 2000-й роки (тобто до приходу Несенюка на роботу в клуб) стосовно спочатку Григорія Суркіса, потім — Валерія Лобановського, Андрія Шевченка та інших динамівців, назавжди залишили зарубки на моєму серці і їх уже не позбутися. Вислухавши мене, Ігор Михайлович мовчки подав руку, яку я потиснув і, таким чином, дав згоду на підтримку щойно призначеного колеги. Думаю, сам Микола Іванович підтвердить, що саме так воно й було і що слова свого я дотримав.

— Цікаво, як сприйняли своє призначення? Це ж «Динамо» (Київ)! Чи довго думали?

— Якщо відповім, що було просто приємно від усвідомлення того, що на мене розраховують, ви ж не повірите, правильно? Бо недаремно ж з таким пафосом вимовили назву клубу.

Для відповіді на пропозицію президент дав мені кілька днів. Чималий життєвий і професійний досвід легко налаштовував думки на правильну хвилю: ця посада не для того, аби поважно надувати щоки, навпаки, це — справжня діжка з порохом, і фітіль біля неї вже лякає язиком полум’я. Не буду приховувати: не в останню чергу мене цікавило, а як сприймуть таке призначення вболівальники? Бо насамперед для налагодження нормальних стосунків з ними мене й покликали. Тому перше, що зробив — зустрівся з деякими лідерами ультрас «Динамо». Лобіювали таку зустріч з ними на моє ж прохання Артем Франков і Дмитро Джулай — авторитети не тільки в журналістиці, а й, як виявилося, у вболівальницьких колах. Після того, як один із лідерів ультрас відповів, що моя кандидатура на даному етапі є цілком прийнятною в їхній спільноті, і що вони готові до співпраці на благо рідного клубу, я і взявся до роботи.

Нині на моєму робочому столі лежить пухленька така папка, де детально розписано всі заплановані заходи, пропозиції, і, до слова, не лише мої пропозиції, а й ті, що постійно надходять від уболівальників. Говорити про все по пунктах, коли я займаюся цієї справою менше місяця, було б передчасно та й нескромно. Хочеться вірити, що вдасться реалізувати задумане.

— Ви згадали про товсту папку з ідеями. Виходить, чим вона товща, тим більше ви не погоджуєтеся з роботою попередника…

— (Після довгої паузи. — А.В.) Звичайно, я багато в чому з ним не погоджуюсь.

— Особисто мені приємно це чути…

— Я ж вас просив не провокувати…

Фінансова криза нині й «Динамо» допікає

— Ваше призначення майже збіглося з повідомленням про те, що з наступної весни «Динамо» гратиме на НСК Олімпійський. Найімовірніше, його наповненість у стартових матчах стане першим підсумком вашої роботи на новій посаді. Скільки глядачів на «Олімпійському» в матчах ПЛ можна буде вважати успіхом?

— У певному сенсі мені трішечки пощастило, що «Динамо» переїжджає на «Олімпійський». Бо на тлі останніх виступів команди в Лізі Європи та Кубку України навесні на стадіон «Динамо» прийшло б, певно, небагато глядачів. Хоч би що ми там для них вигадували, аби заманити на трибуни! Думаю, не варто пояснювати, що на «Олімпійський» частина з них потягнеться в будь-якому разі: як же не побувати на оновленій суперсучасній споруді тим, хто ще не побував там! Ще один чинник — встановлення тісних творчих робочих стосунків з відповідними службами «Олімпійського», що наразі спостерігається. Якщо ми втілимо в життя задумане, це додасть нам іще кілька тисяч уболівальників на трибунах. Якщо ж говорити про конкретні цифри, то особисто я був би щасливим, якби на першому ж матчі на НСК зібралося 25-30 тисяч глядачів.

— Чи з’являться, нарешті, в місті бігборди, реклама, плакати, котрі б інформували прихильників клубу та популяризували його?

— У цьому напрямку зміни, звичайно, будуть. Але, мабуть, несуттєві.

— Ви вважаєте, що змінювати цей напрям роботи кардинально немає сенсу?!

— Ні, так я не вважаю. Просто в умовах кризи, що затягнулася, треба ретельніше рахувати гроші… Варто зважати на потенційно суттєві витрати на зовнішню рекламу, які навряд чи будуть виправданими.

— А може, краще не купити одного з отих «андре» й витратити частину коштів на рекламу?

— А ще краще — купити не одного з тих умовних «андре», а такого футболіста, на котрого пішов би глядач. Як колись ходив на Блохіна, Михайличенка чи Шевченка. Але наразі це нереально. Такий гравець коштує мільйонів 30-40, а то й більше. І ще велике питання — чи мріє він грати за нашу команду і жити в нашій країні?

— Знаєте, коли в «Динамо» повернувся Андрій Шевченко, на перший його поєдинок проти донецького «Металурга» теж прийшов повний стадіон, однак наступного ж матчу все повернулося на свої місця.

— Ну, не наступного ж матчу… Однак стосовно Андрія скажу, що більшість могла просто залишитися незадоволеною від побаченого у виконанні Шевченка…

Не впевнений, що з сучасним поколінням футболістів упорався б і сам Лобановський

— Ви працюєте в клубі з кінця 80-х років минулого століття й бачили на власні очі реорганізацію ФК у бізнес-проект, президентство Віктора Безверхого, перехід ФК у власність групи бізнесменів на чолі з Григорієм Суркісом, роботу біля керма команди Валерія Лобановського, історію з шубами, півфінал Ліги чемпіонів та інші визначні періоди в житті клубу. Власне, все це було й вашим життям! Загалом, можете порівняти нинішню ситуацію в команді з її минулим?

— Розповісти про все, перелічене вами, можна лише в окремій книзі. Принагідно скажу, що я її вже давненько пишу — аби не забути чогось важливого. Поки що, як можна здогадатися, пишу «в стіл», час видавати прийде пізніше. Так от, коли брати до уваги 22-річну історію київського «Динамо», тобто період, який я працюю в клубі, то весь шлях можна порівняти з кардіограмою — сходження змінювалися падіннями. Причому не тільки спортивного толку. З початку двотисячних ситуація дещо змінилася, й ота лінія динамівського поступу нині пульсує десь посередині — без помітних коливань. Якщо ж говорити про його найнижчу точку, то такою можна вважати початок дев’яностих. Укотре співати оди Григорію Суркісу не буду, однак повірте очевидцю — саме він урятував клуб, очоливши його влітку 1993-го. Інакше могла статися біда…

— Просто нині дедалі частіше можна почути вираз «славетне в минулому «Динамо…». Однак уже багато років ніхто не може назвати команду видатною в її сучасному стані. Здається, ситуація стає дедалі гіршою. Не остерігаєтеся, що з часом «Динамо» остаточно стане лише «одним із»?

— Я лише погоджуся з тим, що говорити про якісь серйозні здобутки нашої сьогоднішньої команди, на жаль, немає жодних підстав…

— 5 років «Динамо» без національного Кубка, 2 — без Ліги чемпіонів та золотих медалей чемпіонату — це трагедія?

— Особисто для мене — безумовно. Для президента клубу, гадаю, теж. Можу назвати ще кількох людей з клубу, для кого це — трагедія. Однак краще про подібні речі запитувати тих, хто безпосередньо відповідає за спортивну складову.

— Дуже хотілося б, проте… Гаразд, Олексію Михайловичу, ви особисто були знайомі з Метром. Чи багатьох футболістів нинішнього «Динамо» (а більшість із них — мільйонери) уявляєте під керівництвом Валерія Лобановського? Чи зміг би він, скажімо, вплинути на того ж Євгена Хачериді?

— Відповідь на це питання ми б дізналися лише тоді, якби Валерій Васильович був живий і працював у клубі в нинішніх умовах. Адже тоді, на початку 2000-х, коли він нас залишив, мільйонерів у команді ще не було. Нині я не знаю, чи зміг би він вплинути на реального мільйонера, якому ледь виповнилося 23 чи 24 роки. Більше того, я не впевнений, що цей мільйонер не відповідав би й самому Лобановському так, як він може собі дозволити відповісти тренеру нині… Тільки ось питання: чи треба когось за це засуджувати? Просто наразі такі реалії в нашому футболі, і ми з вами точно не зможемо на них вплинути.

Знаєте, якби в нас із вами були мільйони, то, може б, і наш мозок від усвідомлення того почав би плавитися — хто ж знає…

Що ж стосується того, як впливав свого часу Метр на футболістів, то гроші ніколи не були визначальним фактором у взаєминах цього тренера з гравцями. Допоміжним — так, безумовно. Навіть сам Олег Кузнецов — «лицар без страху і докору» — колись сказав, що футболісти дивилися на Лобановського, «як кролик на удава». Цей тренер умів знаходити потрібні важелі впливу. Однак, пригадую, коли в команду прийшли перші «справжні» легіонери (білорусів Хацкевича і Белькевича я такими не вважаю), то навіть Лобановський бідкався, що все йде якось не так у звичних стосунках «тренер — гравець»: мовляв, «не можу я впливати на цих легіонерів — вони мене не розуміють»…

— Після матчу з «Маккабі» жоден із футболістів «Динамо» не вибачився перед уболівальниками за провальний єврокубковий сезон та за якийсь матч зокрема. Як ви оціните їхню поведінку?

— Я вважаю, що попросити вибачення було б бажано. Приміром, тому ж Євгену Хачериді не треба було витримувати таку паузу після вчиненого ним… Мабуть, вибачитися загалом від імені команди міг і її капітан… Хоча той же Олег Гусєв та ще кілька гравців знайшли у собі моральні сили, аби розтягнути банер із написом «Дякуємо за вірність!» і після фінального свистка зробити з ним коло.

Разом з тим, це зараз нам легко розмірковувати на цю тему. А коли людина перебуває у напівстресовому стані після такого драматичного матчу…

— Як прес-аташе «Динамо» чи можете підтвердити або спростувати інформацію про ймовірні трансфери, пов’язані з командою? Нині чутки сватають Артема Мілевського — в «Фулхем», Мілоша Нінковича — в «Штуттгарт», Дениса Гармаша — в «Ліверпуль»…

— Я вже давно звик, що з початком кожного трансферного вікна футбольні агенти через ЗМІ починають розважати футбольну спільноту подібними чутками… У такий, я б сказав, примітивний спосіб набивається ціна гравцям, далеким від рівня Мессі чи Роналду, ультимативно «вибивається» їм підвищення зарплат у клубах і тому подібне. А чи можете ви одразу пригадати, коли востаннє гравець з українським паспортом і з українського чемпіонату переходив до якогось справді потужного європейського клубу? При цьому «комбінацію» з Чигиринським, чур, не згадувати!