Рік без Рудакова. Дванадцять яскравих миттєвостей з життя видатного воротаря

Рік тому, 21 грудня 2011 року, український футбол осиротів. Тієї похмурої зимової днини не стало найвеличнішого у вітчизняній історії воротаря - Євгена Рудакова. До свого 70-річчя він не дожив якихось двох тижнів. А нам залишив спогади. Яскраві спогади про видатні перемоги, котрі з огляду на здобутки сучасної команди київського «Динамо» сприймаються з особливим щемом у серці.

Нині, згадуючи про Рудакова, ми не робимо спроб переповісти своїми словами його біографію. Мабуть, з огляду на кількість написаного і відзнятого про Воротаря республіки, повторюватися недоречно. Через те, ми зупиняємося на окремих яскравих моментах з кар’єри Євгена Васильовича. Відомих і не дуже. Переможних і курйозних, бо футбольна стежина іншою бути не може. Деталі тих миттєвостей читачам UA-Футболу відтворюють його безпосередні учасники, ті, хто в той час знаходився пліч-о-пліч з Рудаковим.

28 березня 1964 року – дебют в основі київського «Динамо»

Розповідає Василь Турянчик, чотириразовий чемпіон СССР:

- Цей скромний хлопчина з Підмосков’я кинувся мені в очі одразу, щойно потрапив у нашу команду з миколаївського «Суднобудівника». Сталося це в 1963-м році. Цей потужний 21-річний хлопчина зі зростом 190 сантиматрів вражав умінням миттєво складатися і розтягатися струною. Ви ж розумієте, чому ми дали Рудакову прізвисько Шнур? Завдяки цій рисі Женя міг витягувати дуже складні м’ячі. Хоча, він, будучи скромним від природи, ніколи не намагався діяти видовищно. Навпаки, то був прагматик, який не творив чудес у воротах, але вкрай рідко помилявся. То Вітя Банников, котрий був конкурентом Рудакова за місце в основі, міг видати фантастичний матч, а потім припуститися простої помилки.

Олег Макаров, з яким ми виграли перше Чемпіонство у 1961-му, мав іншу ваду – він погано входив у гру. Він спершу «мандражне» й пропустить, а потім заспокоїться й весь матч діє надійно. Та чимало воротарів – «мандражисти». Рудаков до їх числа не належав. Він теж нервував, але його межа хвилювання завершувалася з виходом на поле, а не на ньому. Женя був надзвичайно врівноваженим. Так, в сезоні-1964 він відстояв у Чемпіонаті лише чотири гри, дебютувавши 28 березня в матчі першого туру проти куйбишевських «Крильєв Совєтов». Ми той поєдинок в Одесі завершили 0:0.

Потім, коли Рудаков не врятував команду в матчі з московським «Торпедо», сів на лавку. Але з 1965 року Євген з Банниковим грали порівну. Він був молодим хлопцем, але не цурався на полі керувати нами, досвідченими оборонцями. У нас же тоді була сильна лінія оборони: ми з Вадимом Соснихіним у центрі, Володя Щегольков справа і Льоня Островський зліва. Вас ще дивує, що у 1966-му ми пропустили всього 17, а в 1967-му – 11 голів? Там кожна людина була на місці. Зокрема – Рудаков, якого наставник команди Віктор Маслов дуже любив.

17 квітня 1967 року – ляп життя

Василь Турянчик:

- Той матч третього туру Чемпіонату СССР проти московського «Динамо» запам’ятався ще й датою мого 32-го Дня народження. Мабуть, через те так виразно закарбувалися миттєвості єдиної на моїй пам’яті грубої помилки Рудакова. На початку другого тайму я зрівняв рахунок, а трохи згодом Анатолій Пузач вивів нашу команду вперед. Ми наче й контролювали хід гри, але москвичі відігралися. Мали 15 хвилин, щоб вирвати перемогу й поспішали. Рудаков теж гнав команду вперед. Тому на 88-й хвилині він, беручи м’яч після штрафного удару від Геннадія Гусарова, думав про те, як би швидше почати нашу атаку. Втім, «куля» зрадницьки пройшла Жені і між рук, і між ніг. Програли 2:3.

Ніхто Рудакову тоді не докоряв. Особливо я. Ми ж на базі в Конча-Заспі постійно номер ділили, а наші квартири на вулиці Госпітальній, 2 були сусідніми по балконах. Тільки жили ми з Жекою на п’ятому поверсі в різних парадних. Так і виходило, що часто розмовляли через балкон. Не про помилки мої й його, звісно. Рудаков сам дуже хвилювався через той випадок. Не дивно, бо на той час ми два рази поспіль виграли золоті медалі, а воротар наш виглядав майже бездоганно. Я простійно пригадую гру в Ростові проти місцевого СКА. Там тоді була потіжна команда – Понєдєльнік, Матвеєв, Шикунов, Чертков. І ось поїхали ми до них в 1966-му й виграли 6:1. Наче треба відзначати нападників, але я переконаний, що Рудаков в тій грі зіграв блискуче. Якби не його переконлива гра, події могли б розгорнутися по-іншому. Цікаво, що розлючені ростовчани після матчу закидали наш автобус камінням.

20 вересня 1967 року – переможець «Селтіка»

Василь Турянчик:

- В чвертьфіналі Кубка володарів кубків-1965/1966 ми програли шотландському «Селтіку». На той час то була дуже сильна команда, котра вигравала Кубок Чемпіонів. Тому наша зустріч в дебюті чемпіонського турніру в 1967-м році хвилювала багатьох. Тих, хто в нас не вірив, вистачало. Але Рудаков в обох поєдинках з шотландцями відіграв фантастично. Женя проявив якраз ту сміливість, про яку я говорив раніше. Він переконливо зіграв на виходах. Хоча нашому воротареві було дуже непросто. Гравці «Селтіка» лізли в боротьбу за кожен верховий м’яч, не шкодуючи ні себе, ні суперника, штовхалися ліктями. Проте Рудаков вистояв. 2:1 на виїзді і 1:1 вдома, які дозволили нам пройти далі – то його заслуга.

10 серпня 1969 року – «блок» для Стрельцова

Розповідає Віталій Хмельницький, чотириразовий чемпіон СССР:

- Зустрічі з «Торпедо» завжди були для Рудакова особливими. В цій команді він колись робив перші кроки у великому футболі і пішов звідти, бо в лавах «Автозаводців» було кілька сильних і досвідчених воротарів. В Чемпіонаті-1969 ми намагалися відстояти титул чемпіонів вчетверте, а москвичі були нашими головними конкурентами. Граємо на виїзді. "Лужники", стадіон імені Лєніна, трибуни забиті. Гра дуже нервова, бо обидва суперники бояться помилитися. Ми граємо попереду з Пузачем.

І ось під час однієї з атак «Торпедо» поспішаю допомогти нашим оборонцям. Отримавши м’яч на своїй половині, розгубився, не знаю, що далі робити. З переляку не помічаю ривка Едуарда Стрельцова і віддаю назад. Едік на повній швидкості мчить на побачення з Рудаковим. Пробити, знаходячись справа, Стрельцов вирішив у дальній кут. Постріл могутній, в нього Едуард вклав усю силу своєї ноги з 47-го розміру ступнею. Рудаков тягнеться руками до нижнього кута, але м’яч влучає йому в чоло і відлітає майже до центру поля, точнісінько на мене. Ох, що мені тоді довелося вислухати у слід від нашого воротаря (сміється)! Євген використав чимало міцних слів, але я твердо усвідомив його попередження: «Щоб я тебе більше тут не бачив!» Цікаво, що гру ми виграли завдяки голу Віктора Серебренникова на передостанній хвилині.

10 вересня 1969 року – кращий за Беста

Віталій Хмельницький:

- У цей день ми в Белфасті грали перший матч відбірного турніру до Чемпіонату світу-1970 проти збірної Північної Ірландії. Прийнято вважати, що господарів тоді уособлював Джордж Бест. Але там і без нього вистачало сильних футболістів. Важко нам довелося. Ірландці майже весь матч атакували, але натикалися, наче на скелю, на Рудакова. Скільки важких м’ячів Євген тоді піймав – жах. Ми зіграли 0:0, але результатом цим завдячували виключно Рудакову. Не дарма його за підсумками цього року назвали кращим воротарем СССР.

27 жовтня 1971 року – матч життя

Розповідає Стефан Решко, чотириразовий чемпіон СССР, володар Кубка кубків і Суперкубка УЄФА-1975:

- В цей день збірна СССР у Севільї грала проти іспанців. Ми не мали права на поразку, але господарі не могли розраховувати навіть на нічию. В тому матчі виступало четверо киян – Рудаков, Віктор Колотов, Володимир Мунтян і Анатолій Бишовець. Всі решта зібралися поруч з телевізором на базі в Конча-Заспі. Зокрема і я. Як же ми тоді хвилювалися! Іспанці Амансіо, Лора, Кіно, Кікі били з різних позицій, «обстукували» наші ворота звідусіль.

Оборона не могла впоратися з суперником взагалі. Але то, що робив у воротах Рудаков, виглядало якось неймовірно. То зліва відіб’є, то справа, то ногами, то в розтяжці, майже на шпагаті. Але головне, що м’яч постійно знаходив воротаря. Рудаков обирав позицію настільки вірно, що йому часто не доводилося робити карколомних стрибків, а просто вчасно зреагувати. Женя носився по тій «рамці», наче лев у клітці. І не пропустив – 0:0. Мабуть, саме завдяки цій грі Рудакова назвали кращим футболістом СССР 1971 року.

14 червня 1972 року – угорська перепона

Розповідає Володимир Онищенко, п’ятириразовий чемпіон СССР, срібний призер Чемпіонату Європи-1972, володар Кубка кубків і Суперкубка УЄФА-1975:

- У чвертьфіналі Чемпіонату Європи-1972 ми пройшли югославів, зігравши обидва поєдинки «на нуль». Рудаков в тих матчах діяв бездоганно. Як і в Брюсселі, 14 червня, в півфінальному матчі проти угорців. Не скажу, що суперники мали перевагу, але моменти у них після того, як на початку другого тайму Анатолій Коньков забив перший гол, у них були. За п’ять хвилин до фінального свистка угорці навіть пробивали нам пенальті, однак Рудаков зумів відбити удар Шандора Замбо. Звісно, команду воротар врятував, адже зрівняй суперники в ту мить рахунок, зовсім не гарантія, що у фінал би вийшли саме ми.

Зрештою, у вирішальному матчі проти німців обставини склалися так, що шансів виграти в нас не було. Модно багато говорити про геній Ґерда Мюллера, котрий забив у тій грі два голи. Не в тому річ. Наша оборона діяла надто неорганізовано для того, щоб претендувати в тому матчі на перемогу. Помилок в захисті було надто багато і, що міг, Рудаков зробив. Але в кожному з трьох голевих епізодів він був безсилим.

9 вересня 1975 року – вінець кар’єри

Стефан Решко:

- 1971-1975 роки були періодом розквіту для воротаря Рудакова. Він провів безліч видатних матчів. Пригадую той момент, як я щойно прийшов до «Динамо» з одеського «Чорноморця» у 71-му. Тоді діяв в центрі оборони в парі з Соснихіним. Вадим був єдиним досвідченим гравцем з квартету оборонців. На краях діяли такі ж молоді, як і я Сергій Доценко та Віктор Матвієнко. Звісно, Рудаков нами керував, постійно нам підказував. «Страхуйте мене» - любив повторяти Євген. Він дуже не любив, коли йому били по воротах. То нині м’ячі такі, що ними, добре приклавшись, можна забити з 40-ка метрав. В наш час справді сильно вдарити можна було лише з підступів до штрафного майданчика, а частіше – з його меж. Здалеку били лише ті, хто справді володів «гарматою». Тому Рудаков вимагав, щоби ми грали щільно, постійно пресингували нападників, не підпускали їх до своєї карної зони взагалі. Якщо не виконували – міг «гаркнути». Причому матом. Тоді відразу доходило.

При Олександрі Севидові Рудаков міг сказати своє слово й у перерві. Коли прийшов Валерій Лобановський, в роздягальні говорив тільки він. Точніше, імпровізації з боку гравців стало набагато менше. Також Валерій Васильович вимагав від воротарів, аби не затримувати розвиток контратаки, швидше вводити м’яч у гру. В той час правила шести секунд ще не існувало, але Рудаков так довго з м’ячем не затримувався, бо мав відразу вводити на крайнього оборонця або когось з хавбеків. Причому вводив «кулю» Женя виключно руками, ногами майже не грав.

Вважаю, що вінцем кар’єри Рудакова стали матчі на Суперкубок проти «Баварії». Осболиво перший з них, той, що відбувся 9 вересня в Мюнхені. В ньому ми грали без Віктора Матвієнка, Володимира Мунтяна і Володимира Онищенка. Грошей ніхто не обіцяв. Накачка була виключно ідеологічною, мовляв, 30 років Перемозі у Війні, саме з Мюнхена свій шлях розпочинав Гітлер. Зізнаюся, тоді це діяло.

В тому, що я зумів прикрити Мюллера, чимала заслуга не лише Лобановського, а й Рудакова. Женя добре знав Ґерда ще з тих часів, коли той забивав йому спершу чотири рази в товариському матчі, а потім двічі у фіналі Чемпіонату Європи в 1972 році. Так ось, Рудаков мені каже: «В штрафній Мюллер м’яча торкнутися не повинен. Відганяй його подалі від штрафного майданчика». Що сказати – вийшло. Проте Рудаков нас все одно кілька разів врятував. У Мюнхені він видав прекрасний матч. У грі-відповіді в Києві Євгенові, звісно, було простіше, бо ми зуміли відтіснити баварців на їх половину. Але перший матч без Рудакова не виграли б.

20 квітня 1977 року – прощання з футболом

Володимир Онищенко:

- День матчу-відповіді півфіналу Кубка Чемпіонів проти «Боруссії» з Менхенґладбаха. Вдома ми виграли 1:0, а напередодні виїзного поєдинку в роздягальні відбулася історія, яку досі жоден з нас, дійових осіб того матчу, не оприлюднив. Можу лишень сказати, що цей момент безпосередньо вплинув на результат поєдинку (на 21-й хвилині Рудаков, граючи на виході, зіткнувся з Матвієнком, після чого Сімонсен пробив по воротах, але влучив у руку тому ж Матвієнку – пенальті і гол; після матчу Лобановський сказав, що до поразки призвели зокрема воротарські помилки – авт.).

Втім, я думаю, що рішення завершити кар’єру Рудаков прийняв особисто. В житті кожного футболіста настає момент, коли він відчуває, що вже не потрібен команді настільки, як раніше і розуміє, що треба йти. Відмовити здатен хіба що тренер. Але, думаю, Рудаков вирішив, і на тому все закінчилося. Він звик працювати на повну потужність. Навіть у зрілому віці просив когось з гравців понавішувати з флангів, щоб він попрацював над виходами.

28 лютого 1979 року – тренерський дебют

Розповідає Петро Кушлик, оборонець івано-франківського «Спартака» (1971-1982):

- Для нашої команди було почесно, що саме в Івано-Франківську великий Рудаков розпочав свою тренерську кар’єру. Для всіх нас Євген Васильович був надзвичайним авторитетом. Новий тренер швидко знайшов спільну мову з колективом, особливо з досвідченими гравцями – Степаном Крупеєм, Богданом Копитчаком, зі мною. Проте, щойно прийшовши до «Спартака», Євген Васильович взяв курс на омоложення колективу. Причому для Рудакова було важливим, аби команда наповнювалася саме місцевими футболістами. Тренер запросив юнаків з Калуша, Долини, Коломиї і відразу всіх сімох повіз на матчі групового турніру Кубка СССР до Єревана. Перед стартом Рудаков зібрав хлопців і сказав: «Я вам висловлюю велике довір’я. Маєте шанс заявити про себе».

Група в нас була серйозна. Почали з поразки 28 лютого від одеського «Чорноморця». Через три дні поступилися «Арарату» - 0:2. Після цього зіграли 0:0 з нікопольским «Колосом» і здолали 3:2 вільнюський «Жальґіріс». В останньому матчі була поразка 0:1 від львівських «Карпат». Тобто, в матчах з сильними суперниками ми билися на рівних, жодного разу не провалилися. А після повернення до Франківська Рудаков відрахував відразу десятьох гравців. З молоді з сімох залишив чотирьох.

З Євгеном Васильовичем працювалося цікаво. Навантаження, звісно, збільшилися, але новинкою для нас не стали, бо тоді у всьому СССР намагалися працювати за методикою Лобановського. Грали за традиційною схемою 4–4–2, яку Рудаков не став ламати, бо гравці до неї звикли. Євген Васильович завжди був спокійним, на установках любив іронізувати, піджартовувати. Іноді похлопував гравців по шиї. Команда прогресувала і наше 14-те місце з 24-х учасників було непоганим результатом. Особиво гарно нам виходили матчі вдома. Не могли не виходити, бо на стадіоні щоразу збиралося по 12-15 тисяч глядачів з усієї Івано-Франківщини. Звісно, шкода, що Євген Васильович не залишився у нас в наступному сезоні. Мабуть, так мало бути. Через кілька років, зустрівши Рудакова в Києві, запитав, чому він не тренує команди майстрів. «Набридло, Петю. Я все життя провів на колесах. Хочу бодай трохи посидіти вдома. Та й люблю я працювати з дітьми».

Початок 80-х – робота для душі

Віталій Хмельницький, тренер ДЮСШ «Динамо» імені Лобановського:

- Роботу з дітьми Євген Васильович розпочав зі столичної школи «Зміна». Саме звідти Рудаков разом з Горбачем на початку 90-х перебралися до інтернату Республіканського училища фізичної культури. В одному з перших випусків Євгена Васильовича були колишній воротар київського «Динамо» Тарас Луценко і нинішній центральний оборонець «Арсенала» Сергій Симоненко.

Мушу сказати, що з тим же Луценком Васильович багато працював індивідуально. Та й узагалі до воротарів нашої школи Рудаков ставився надто прискіпливо, постійно давав їм поради. Й тоді, в РУФК, й згодом, коли у 2000-му перейшов на роботу у ДЮСШ на Нивках. Заняття Євген Васильович завжди вів м’яко, ніколи не кричав на дітей. Відчувалося, що праця з дітьми приносить Рудакову задоволення.

6 березня 1994 року – спроба повернутися

Розповідає Юрій Лень, нападник кременчуцького «Кременя» (1993-1995), тренер ДЮСШ «Динамо» імені Лобановського:

- Євген Рудаков погодився очолити «Кремінь» у ту мить, коли команда перебувала в поганому стані, боролася за виживання. Зрештою, для нас, гравців, прихід такої особистості був подією. Навантаження на зимових зборах суттєво збільшилися, але ми не скиглили, переносили їх стійко, оскільки вірили новому тренерові. Євген Васильович теж ставився до нас по-людськи, з розумінням.

Мабуть, тому й на заняттях ніхто не сачкував. Втім, поїхали на зимовий турнір до Черкас і посіли там други чи третє місце. То був шок, адже вищолігових суперників там не було. Однак Рудаков заспокоїв: «Через два тижні побіжите». І справді, на наступному турнірі нас не впізнали. Тоді була доволі сильна команда – «Динамо» з Луганська. Укомплектована кваліфікованими гравцями, вона мала серйозні амбіції. Але на цьому турнірі ми забили луганчанам сім голів. Всі були «на вухах».

Між тим, Рудаков, виконавши обіцянку, що виведе нас на пік форми до поновлення Чемпіонату-1993/1994, дотримав слова й стосовно збільшення і подальшої виплати преміальних за перемоги. В «Кремені» все було поставлено на інший рівень і результат прийшов миттєво. В першому матчі другого кола ми 6 березня граємо внічию з «Динамо» у Києві. Згодом були нічиї з «Шахтарем» і «Дніпром», перемоги над командами нижчими за рівнем.

Питання про збереження прописки у Вищій лізі ми вирішили впевнено. І то за умови, що Рудаков не привіз з собою, якщо не помиляюся, жодного нового виконавця. Навіть помічники в його штабі були з місцевих, кременчуцьких – Диндиков і Корпонай. Звісно, потенціал в цієї команди був. Це ми продемонстрували ще восени 93-го, вибивши з розіграшу Кубка України донецький «Шахтар». Але той потенціал ще треба було реалізувати.

Дуже шкодую, що на самому старті Чемпіонату-1994/1995 Євген Васильович залишив Кременчук. Не знаю всіх нюансів, але підозрюю, що дехто чекав моменту, коли команда перестане давати результат. Проте, які висновки можна було робити за підсумками чотирьох турів? Тим паче, що один матч команда виграла, а «Динамо» у Києві програла 2:3.

Наскільки я розумію, руку, аби Рудаков не працював з командою, приклав тодішній начальник «Кременя» Тіберій Корпонай. Втім, я можу лише здогадуватися. Знаю лишень, що Євген Васильович сильно розлютився і залишив свій пост. І хто б подумав, що через сім років ми знову працюватимемо разом, але вже як тренери динамівської ДЮСШ?

Зізнаюся, працювавти поряд з таким спеціалістом – неоціненний досвід. Рудаков при цьому ніколи не користувався своїм зірковим статусом, а вів себе з нами, молодими тренерами, по-простому, завжди допомагав і словом, і ділом. Діда, як ми називали Васильовича, у нашій школі любили усі. Слідкував за його тренуваннями і відзначав вміння Рудакова вчасно зупинити заняття і внести корективи, якщо щось пішло не так…