×
Спасибо, я уже с вами
Чия кривда, чия правда і чиї ми діти?

Чия кривда, чия правда і чиї ми діти?

Автор: Іван Вербицький, UA-Футбол

16 февраля 2013, суббота. 07:592013-02-16T07:59:00+02:00

Вітчизняний футбол обрав шлях деукраїнізації?

Поновлення єврокубкових турнірів оживило українську футбольну громадськість. Як би не зіграли наші клуби в перших поєдинках плей-офф Ліг чемпіонів і Європи, свою вагому присутність на таких серйозних стадіях ми позначили. Пересічний європеєць, хоче він того чи ні, зверне увагу, що крізь сито групових турнірів пройшли відразу чотири команди, навпроти яких красується синьо-жовтий стяг. Стяг країни, яка торік влітку провела чемпіонат Європи. Ті іноземці, які не прислухалися до залякувань у ЗМІ й приїхали до нас, безперечно, зберегли добру пам’ять про країну, а особливо людей, які тут живуть.

Але ось парадокс: відразу після матчів Євро-2012 з офіційного сайту УЄФА зникла україномовна версія. На відповідні заклики і петиції прес-служба Європейського союзу футбольних асоціацій реагує категорично: маєте російськомовний варіант. Переконані, таке ставлення виглядає навіть не нехтуванням, а приниженням людей з країни, яка є другою за територією на субконтиненті. З іншого боку, навіщо дивуватися?

Спершу трохи передісторії. 1994 рік був для українського спорту знаковим у багатьох аспектах. Саме тоді більшість міжнародних федерацій остаточно дозволили новоствореній країні з назвою Україна виступати в турнірах під своєю егідою. Щоправда, здобуті нашими спортсменами титули і трофеї під прапором СССР чемно переписали сусідній державі. Та нехай. В своїй історії ми якось розберемося самі. На першу Олімпіаду до Ліллегаммера наша команда відправлялася когортою атлетів, вихованих тою системою. Відповідальні за їхню відправку особи не попіклувалися, щоб в латинській транскрипції імена українців звучали ідентично. Тому й виступали під жовто-блакитним прапором особи з іменами Yelena, Vladimir, Serguey тощо. Коли ж фігуристка Оксана Баюл виграла олімпійське золото, органзіатори впродовж години шукали касету з записом українського гімну. Все через те, що наша сторона просто не прихопила такої «дрібнички» з собою.

Прорив в аспекті українізації вітчизняного спорту стався восени того ж 1994 року. Київське «Динамо» вийшло до групового турніру Ліги чемпіонів. Відповідальні за подання заявки люди попіклувалися, аби на континентальному рівні нашу столицю називали Kyiv, а гравців – Dmytro, Andriy і Serhiy. То був прецедент, до якого прислухалася решта спортивного естеблішменту держави. Власне, дивуватися нічому, бо футбольне «Динамо» з Києва ще з радянських часів вважалося уособленням українськості в спорті. За цю команду, за невеликими винятками, грали лише етнічні українці, а фанатів команди їхні навколофутбольні суперники з тих часів обізвали «хохли», Й мало хто знає, що ще задовго до «Революції на граніті», в 1987-му група київських фанатів отримала строк за те, що розмахувала синьо-жовтим стягом на стадіоні імені Лєніна в Лужниках. Більше того, коли під час судового процесу одному з киян запропонували покаятися, він видав відомий фанатський заряд «Батько-Бандера знов до нас прийде…» І отримав ще п’ять років додатково.

Чия кривда, чия правда і чиї ми діти? - изображение 1

Жовто-блакитні чемпіони СССР-1990

Не важко пригадати, що в двох останніх чемпіонатах СССР динамівці виступали в жовтих футболках і синіх трусах – ще один прояв ідентичності і національної самосвідомості. А в тому ж 1994-му тодішній тренер киян Йожеф Сабо на прес-конференціях спілкувався виключно українською. Нині, через 18 років, від Йожефа Йожефовича українського слова публічно не почуєш. Хоча мови він не забув і в інтерв’ю україномовним газетярам відповідає грамотною українською.

Чому ж сталося, що на 22-му році Незалежності, коли українською стало розмовляти не лише не соромно, а навіть модно і не тільки в столиці, а далі на схід, вітчизняний спорт почав повторну масову русифікацію? Чому, приміром, баскетбольник клуб «Будівельник», який навіть у радянські часи називався не «Строителем», нині відверто цурається всього рідного? Адже і оголошення під час матчів, і офіцний сайт, і програмки на матч, і навіть майки легенд під куполом київського Палацу спорту «говорять» виключно на мові північного сусіда. Чому лише сім з 16-ти клубів футбольної Прем’єр-ліги попіклувалися про україномовну версію власних сайтів? То як же після цього вимагати, щоби з нами рахувалася інтернет-сторінка УЄФА?

Наші клуби вирушають на єврокубкові виїзди, а там вже давно стало звичкою, що всі оголошення для гостьових вболівальників виголошуються на російській. Знов-таки, року до 2009-го спостерігалися зовсім інші тенденції. Один з харківських вболівальників написав на форумі UA-Футболу, мовляв, чи не вважаємо ми, що оголошення повідомлень на «Сент-Джеймс Парку» в Ньюкаслі англійською і російською є неповагою до нас, українців? І чи не є це порушенням регламенту, адже згідно вимог УЄФА оголошення мають дублюватися мовою країни, яка виступає в ролі гостя? Звісно, це порушення. Але формальне. Бо представники клубу «Ньюкасл», безперечно, погоджували з гостями мовні нюанси. А ще вони мали на руках матеріали для преси, які для українських журналістів з цього сезону теж є виключно російськомовними. Де б не грали українські клуби – в Києві, Порту, Донецьку, Ньюкаслі, Менхенґладбаху чи Харкові.

Звісно, в час, коли власники більшості українських клубів сліпо повторюють газзаєвську риторику про створення чемпіонату СНГ, на такі дрібниці, як турбота про національну ідентичність власних клубів ніхто уваги не звертає. Справді ніхто. Навіть журналісти. Достатньо згадати грудень 2009-го, коли один з наших колег обурився, мовляв, чому Хосеп Ґвардіола розмовляє з каталонськими журналістами по-своєму, по-каталанськи. «По-нашему это называется «понты колотить». Это все равно, что мы сейчас начнем говорить на гуцульском наречии» - сказав колега. Ґвардіолу таке зауваження сильно здивувало. «Чому ми розмовляємо каталанською? – перепитав тодішній тренер «Барселони». – Тому що це наша рідна мова. Ми намагаємося говорити каталанською, коли виїжджаємо за кордон. Це невід’ємна частина нашої культури».

Здавалося б, Хосеп говорив звичайні, зрозумілі кожній нації речі. Кожній, проте не нашій. Бо то молдовани, росіяни, грузини чи азербайджанці можуть попрохати, аби ми розмовляли з ними українською. Бо їм подобається наша мова. В Україні ж, яка розміняла третій десяток власної вольності, комусь знову вигідно забувати про коріння. Й спорт, ставши свого часу рушієм українізації, нині поволі стає на колію зворотнього руху…

← Нажми «Нравится» и читай нас в Фейсбуке

Тэги: Динамо (Киев), Днепр, Металлист (Харьков), Шахтер (Донецк)


Подождите, пожалуйста, идет загрузка комментариев