У київському "Динамо" завжди були найкращi, найсильнiшi воротарi. Проте Євген Рудаков у зiрковому списку голкiперiв київського клубу стоїть на особливому мiсцi. Саме за його часiв київське "Динамо" переживало свої зiрковi часи. Та команда стала легендарною, як i її воротар.

Завдяки блискучiй грi Рудакова у рамцi, "Динамо" у 60-70 роках минулого столiття просто-таки штампувало титули. Саме вiн допомiг "Динамо" у 1975 роцi вибороти Кубок Кубкiв, а по тому - i Суперкубок Європи. У двох матчах проти грiзної "Баварiї" вiн вiдстояв на нуль!

Напевне, єдиним, кого Рудаков не змiг втримати, був легендарний нiмець Герд Мюллер. У двох матчах збiрної Радянського Союзу з командою ФРН Мюллер забив йому шiсть(!) голiв. Бiльше авторитетiв для Рудакова не було.

Корiнний москвич вiддав українському клубу 15 рокiв кар'єри гравця i 31 рiк пропрацював тут дитячим тренером. Нинi уже й нiхто не згадає, що Євген Васильович - не українець. Кореспондент "Експресу" поспiлкувався з легендарним голкiпером.

Без московських "понтiв"

- Вперше до України я потрапив ще у далекому 1961 роцi, - пригадує Євген Рудаков. - Першим моїм клубом тут став миколаївський "Суднобудiвник". Мене туди запросив тренер Євген Горянський. Вiн якраз перейшов до цього клубу з луганської "Зорi".

- Керiвництво московського "Торпедо" не намагалося вас втримати у клубi?

- Я тодi лише тренувався з цiєю командою i грав за дублюючий склад "Торпедо". А оскiльки в той час у москвичiв були достойнi голкiпери, дорога в основний склад для мене була закритою. А менi потрiбна була iгрова практика. I тут якраз надiйшло запрошення з Миколаєва.

- Ви приїхали в українське периферiйне мiсто з Москви. Як вас, столичного, зустрiли?

- Клуб поселив мене в готелi. Та все було гаразд. Тодi ж не було поняття "легiонер". Зрештою, у мене не було московських понтiв. Я одразу влився у колектив. Спочатку я був дублером Олега Блiнова. Вiн пiшов i я став основним голкiпером команди. А в 1963-му мене запросили у київське "Динамо". На початку також поселили в готелi. Там я прожив рiк. А потiм видали менi однокiмнатну квартиру на вулицi Салютнiй. Вiдтодi Київ став моєю домiвкою.

Дружба з Яшиним

- Декiлька рокiв поспiль ви працювали у збiрнiй СРСР разом iз легендарним Львом Яшиним...

- О, з цiєю грандiозною людиною я багато спiлкувався. Вiд Яшина я почерпнув багато корисного для себе як в iгровому планi, так i ж побутовому. Це одне. А друге те, що з такою вiдомою на весь свiт особистiстю було просто приємно спiлкуватися. Я гордився, що моїм добрим знайомим є зiрка свiтової величини!

Коли я приїжджав до збiрної СРСР, Лев Iванович завжди менi говорив: "Женю, не треба багато падати. Потрiбно брати своє за рахунок досвiду та вибору мiсця. Той, хто намагається бути артистичним, рiдко досягає успiху в нашiй справi. Навiщо тобi ця гiмнастика? Це зайве". I я прислухався до цих слiв. Згодом мене навiть називали "прагматичним голкiпером". Бо я справдi намагався дiяти ефективно, без зайвих рухiв.

Ми зустрiчались iз Яшиним як партнери у збiрнiй i як суперники в чемпiонатi, коли грали київське i московське "Динамо". У нас були чудовi стосунки i однаковi погляди на нашу воротарську професiю.

- Яшин багато курив. У вас не виникало бажання наслiдувати його i в цьому?

- Я б не сказав, що вiн курив аж так багато - цигарку за цигаркою. Вiн, як хлопчаки у дитинствi, бiльше бавився. Та й що з того, що курив? Це не завадило йому стати найкращим воротарем свiту! Не слiд забувати, що вiн зовсiм не вживав алкоголю. До речi, вiн єдиний, кому тренер нiчого не говорив за курiння. Однак у мене нiколи не було бажання бути схожим на Яшина саме через курiння.

- Ви були знайомi зi ще однiєю легендою Радянського футболу - Едуардом Стрєльцовим...

- Так, ми на тренуваннях жили з ним в однiй командi. Я тодi ще зовсiм молодим грав за дубль "Торпедо", а вiн - "за основу". Так от, на тренуваннях вiн бив по моїх воротах. Удари були о-го-го! Вiн вiд мене старший всього на чотири роки, але я з повагою до нього ставився i називав Едуардом Анатолiйовичнм. Коли з ним сталося лихо, я вже перебував в Українi...

Нiмцi - не авторитет

- У 1972 роцi збiрна СРСР стала вiце-чемпiоном Європи. У фiналi ви програли нiмцям з розгромним рахунком 3:0. Кажуть, партiйна верхiвка дала вам тодi добрячого прочухана за те, що програли "капiталiстам".

- Можливо, про це десь i говорили, але до нас, футболiстiв, таке не доходило. Нас дуже тепло i по-дружньому зустрiли, коли ми повернулися з цього Євро у ранзi вiце-чемпiона. Тодi особисто я не чув, щоб нам дорiкали за програш у фiналi, та ще й нiмцям. Можливо, iснували якiсь там партiйнi циркуляри. Та нас не чiпали.

- Через три роки, у 1975-му, ви знову грали у фiналi престижного турнiру, цього разу - Суперкубка. I знову суперниками були нiмцi - переможець двох останнiх кубкiв чемпiонiв "Баварiя". Не було остраху, що iсторiя повториться?

- Нi, навпаки, це вони нас боялися! Чесно кажу. Саме тому, що вони нас побоювались, ми їм "накидали". Не зважаючи на те, що "Баварiю" з легендарним Беккенбауром тодi вважали фаворитом. "Динамо" було дружнiм, об'єднаним одною метою колективом. Саме завдяки цьому ми не боялись нi фаворитiв, нi грандiв. Та нiкого!

- Ви завершили кар'єру футболiста у 35 рокiв. Були на це якiсь причини?

- Основною причиною був вiк. Тiльки ви не подумайте, що у мене були якiсь травми. Нi, я був здоровий. Просто зрозумiв, що час бере своє i слiд пiти. Я зiграв 258 матчiв чемпiонату, 48 офiцiйних матчiв за збiрну СРСР... Доробок чималий. Свiй слiд у футболi я залишив i вирiшив пiти. Так, менi казали: "Залишайся, пограй ще трiшки". Але я був виснажений i психологiчно надламаний. Душа прагнула розмiреного i спокiйного життя, а не постiйних роз'їздiв.

- Чим займались по завершеннi кар'єри?

- Я перейшов на тренерську роботу, працював iз дiтьми у дитячо-юнацькiй школi "Динамо". Потiм були рiчнi вiдрядження до iвано-франкiвського "Спартака" i кременчуцького "Кременя". Мене дуже просили допомогти цим командам, тож я трiшки попрацював iз дорослими. Але потiм повернувся до Києва i зосередився виключно на дiтях. З ними працюю дотепер.

- Що вас приваблює у цiй роботi?

- Я люблю футбол i люблю дiтей. Бiльше нiчого не потрiбно. Я отримую задоволення вiд роботи i це найголовнiше. Мої пiдопiчнi ще зовсiм юнi - 1995 року народження. Але вже серед них помiтнi таланти. Звiсно, вони зiрочки у своєму вiцi. Коли пiдростуть, все змiниться. Що старшими стають, то важче себе зарекомендувати...

- Це правда, що ви дотепер не маєте мобiльного телефона?

- Правда. Я не маю мобiльника i навiть не хочу його купувати. У мене свого часу вiн був, але на нього стiльки телефонували, що менi це просто набридло. Я вiддав мобiльний синовi i тепер маю чистий спокiй. Принаймнi, протягом дня мене нiхто не турбує. Якщо вже комусь дуже сильно знадоблюсь, то мене можна знайти за домашнiм номером або на дитячiй динамiвськiй базi на Нивках.