З "Карпатами" по Європі: дорожні нотатки. Частина перша

За час цьогорічної єврокубкової кампанії «Карпати» побували в шістьох країнах. Кожна з них чимось вражала, чимось неприємно вражала, але загалом усе було здорово. Найцікавіші події розмістилися на сторінках дорожнього блокнота. Перша частина про виїзди в Ісландію, Грузію та Туреччину.

Ну дуже вже хотілося в Ісландію. Або на Фарери, чи в Норвегію, чи ще кудись подалі, там де нема львівської спеки. Перед жеребкуванням бігав по офісі і переконував усіх, що «Карпатам» точно щось таке попадеться. Навіть вивчив на пам’ять назву вулкану Ейяфьятлайокютль. Як у воду дивився. Вже в аеропорті Микола Васильков попросив написати її на папірці, а потім ходив по футболістах, які мали прочитати на камеру цей набір букв. Словом, жереб я сприйняв на ура. Зокрема, ще й тому, що Ісландія славиться своїми лососевими річками. А оскільки моя душа поділена між футболом і рибалкою, то в рюкзаку знайшлося місце і для нахлистового спорядження. Правда, здуру я вирішив прочитати про правила ісландської рибалки і з’ясував, що для провозу на острів вудок треба мати дозвіл з санепідемстанції. Подуріли просто… Ясно, що нічого подібного у Львові я не отримав, тому засунув тубус з вудкою в телевізійний штатив знімальної групи ТРК «Футбол», який відправили в багаж.

… Летіли ми довго. Фанати і депутати вже встигли спустошити всі дютіфрівські запаси, а остова на горизонті ще не було. А коли він нарешті з’явився, я почав вдивлятися у свій ілюмінатор (спеціально сів зліва), щоб розгледіти Ейяфьятлайокютль. Щось там засніжене було видно, тому гордо вірю, що таки побачив славнозвісного вулкана. Прилетіли. Вийшли. Краса! Повітря свіже – не надихаєшся. В аеропорту Кефлавік (у 2009 році його визнали кращим в Європі) усю нашу делегацію роззули, а також позабирали пляшки з коньяком та горілкою, які були в рюкзаках, а не в багажі.

Команда сіла в один автобус, ми з депутатами і фанатами в інший. По обидві сторони дороги виднілися пустирі з каміння та вигоріла земля. Один з фанатів побачив, що перед ним сидять кілька депутатів голосно припустив: «Ну, тут земелькою не поторгуєш». Депутати мовчали, всі інші реготали. Але загалом ісландські пейзажі дуже симпатичні.

Наступного ранку ми з Андрієм Варчаком зі «Спорт-Експресу» зібралися на рибалку. На таксі доїхали до річки за містом. Виявилося, що туристам ловити тут заборонено, можна тільки членам місцевого клубу. Один з них показав свіжого лосося і дозволив провести з ним фотосесію. Ясно, що ми вирішили розвести всіх тих, хто з нас кпинив, мовляв, нічого ми не зловимо. Зокрема, Денис Кожанов чи не вперше сказав свою коронну фразу: «Ростик, здесь рыбы нет». Прийшовши в готель, усі бажаючі могли подивитися фото з здоровою рибиною. «А що?», «а як?», «а на що?»… Рибальська фантазія не знає меж)))

А далі було найцікавіше. До гри залишалося кілька годин. Якраз тоді з’ясувалося, що по ТВ матч не покажуть. Фанати, які залишилися у Львові були страшенно засмучені. І тут зненацька з’явилася класна ідея! Через усі можливі Інтернет-ресурси я повідомив, що спробую провести трансляцію матчу з коментарем через skype. Ясно, що про високу якісь картинки не могло бути і мови, але народ принаймні міг би хоч якось стати свідками гри. Вже на стадіоні виникли проблеми. Ніяк не вдавалося створити он-лайн конференцію, тому довелося зупинити свій вибір на одній групі фанів (людей 25), які вирішили дивитися-слухати футбол на одному нетбуці у центрі Львова. Правда, потім виявилося, що невідомо як, але мене чули не лише вони. Знав би я це раніше…

Але гра почалася і мене просто поглинуло коментування. Фанати питали – я відповідав і коментував знову. За мовою особливо не слідкував, подекуди проскакували різкі словечка, були емоції, які просто переповнювали. Те, як переживають хлопці відчував навіть за багато тисяч кілометрів. Правда, вони так переживали, що після першого тайму їх «попросили» з одного пабу, потім з іншого, словом, бідолахи бігали від одної Wi-Fi точки до іншої. Прибігли, коли рахунок був вже 0:3…

В Ісландії було класно. Гарна, затишна (хоч і дуже дорога) країна, де все спокійно і ніхто нікуди не поспішає.

Ніколи не забуду Грузію і при нагоді ще раз туди поїду. Таких людей нема більше ніде на планеті – це точно. Літак приземлився в неміжнародному аеропорті Кутаїсі, який на відміну від Кефлавіка був мало чим схожий на аеропорт. Злітні смуги поросли травою, а саме приміщення вже багато років ніхто не відчищав від іржі. А ще погода. Жах просто: неймовірна спека і гарячий вітер; як ніколи захотілося в Ісландію. Команда поїхала в один готель, ми в інший. Добре, що в ньому були душ і кондиціонер – це все про що ми мріяли. Правда, десь опівночі мій кондиціонер зламався; думав, що збожеволію в цьому пеклі. Довелося підняти на ноги весь готель. Але перед тим нас попросили обідати. Настрій відразу ж піднявся. Якщо провести опитування між тими журналістами, які були на всіх виїздних матчах «Карпат», і запитати де найкраще годували – в один голос усі скажуть, що в Грузії. Лаваш, печене м’ясо, хачапурі, аджика і ще купа всіляких смаколиків. А тархун… Ви пили справжній тархун? А боржомі? Народ, у нас боржомі не продають…Про тархун взагалі мовчу.

Зранку власник готелю викликав мені таксі і сказав водієві на яку річку їхати. В придачу, наш господар запхав у мій наплічник торбу з харчами, яких би на два дні вистачило. Таксист багато розповів поки ми їхали по дорозі з страшними будинками. Там нема вікон, там розвалено, там недобудовано, там ще щось… Реально страшно. Але водій сказав, що потрохи Грузія відбудовується. Зокрема, ніхто і ніколи не запропонує хабаря поліцейському. Якщо він візьме гроші, його з ганьбою звільнять і роботи він більше ніде не знайде. Краще штраф заплатити. А їздять грузини – ні словами розказати, ні пером описати. Літають з закритими очима.

Ми домовилися, що за кілька годин таксист забере мене на домовленому місці. Рибалка була так собі, а наприкінці я мало не познайомився з «місцевим мешканцем». Один джиґіт з цікавістю спостерігав як я махав шнуром, а коли відійшов, то він почав кидати каміння у те місце, де я стояв. За кілька хвилин він підняв з води зміюку і відчикрижив їй голову. Виявилося, що це кавказька гадюка… Я мовчки спакував манатки і пішов на дорогу – рибалити перехотілося.

Потім ми поїхали в Зестафоні, на гру. Надзивчайно привітні люди, які обнімалися з нами і бажали всього найкращого. А після матчу з опущеними головами вітали з перемогою. Сильна нація, яка заслуговує на повагу. Саме людська щирість і відвертість вразили мене найбільше.

Пригоди були і з іншими моїми товаришами. Зокрема, Святослав Гринчук з «Футбольного вікенду» напросився в село до родини Сандро Гурулі. Оскільки приїхав такий високий гість, усе село бавилося цілу ніч. Дегустація усіх місцевих вин, ясна річ, в програму увійшла. А на ранок господарі зарізали барана і біля мальовничого водоспаду приготували неземної смакоти шашлики. Не пробував, але на слово вірю. Зате спробував 17-кілограмового кавуна, який ми купили по дорозі в аеропорт.

Коли у раунді плей-офф піджеребкували «Галатасарай», багато хто відразу ж поховав «Карпати». Ми готувалися до виїзду в майже рідну Туреччину. За кілька днів до матчу, задзвонив мій телефон – номер закордонний. Хлопчина преставився журналістом стамбульської газети Fanatik Sport і спитав чи не міг би я йому трохи розповісти про «Карпати», бо вони геть нічого про команду не знають. Майже півгодини він розпитував про тактику, стратегію, лідерів, тренера, стадіон, фанатів і так далі. А згодом знову зателефонував і спитав чи не буду я проти, якщо він напише усе це від мого імені. Я не заперечував і згодом про це забув.

За кілька годин до гри усі журналісти зібралися на спеціальній огородженій площі біля «Алі Самі Єн». Я дивився за потоком людей у різноманітних футболках «Галатасарая», коли почув, як хтось вимовляє моє прізвище. Чоловік в костюмі питав у журналістів де можна мене знайти. Коли він підійшов, представився ведучим футбольної програми на турецькому CNN. Сказав, що читав мою статтю в сьогоднішній газеті і хоче запросити на пряме включення, яке розпочнеться за годину. Виявилося, що Fanatik Sport – найпопулярніша стамбульська газета. Оскільки в мене було трохи часу до ефіру, я вирішив пройтися по кіосках і купити її. Однак, у п’яти кіосках цієї газети знайти не вдалося. Зате я вивчив одне турецьке слово. Усюди мені відповідали, що Fanatik «йок».

Ведучий дав мені «мультіпаспорт», який відкривав усі двері. Нарешті я вийшов на поле стадіону. Турецький журналіст розказав правила гри. В ефірі будуть троє – окрім нас, ще хтось з місцевих футбольних спеціалістів. Ведучий поставить три-чотири питання, а мені треба буде лаконічно на них відповісти. Ми будемо спілкуватися англійською, а він відразу ж перекладатиме на турецьку. Перші питання були прості і все йшло добре.

Нарешті надійшов час останнього: «Все-таки, на що «Карпати» розраховують в Стамбулі?» - спитав ведучий. «Розумієте, наша команда дуже зголодніла за єврокубками, ми не грали в Європі 11 років. Тому сьогодні збираємося тут виграти». Я справді так думав, тому що останні дні по можливості читав усе, що писали про «Галатасарай» і знав про кадрові проблеми турків, а також про те, що вони не вважають «Карпати» за серйозного суперника. Ведучий на мить замовк, подивився на мене, як на ідіота, а тоді поклав долоню мені на спину і акуратно виштовхав з «картинки». Мої слова він не переклав.

Зрештою, сталося майже так, як я і говорив. Правда, в перерві, коли наші журналісти вийшли на перекур і тішилися з рахунку 0:2, у мене було погане передчуття. Якщо до початку матчу я не сумнівався у перемозі, то зараз сказав хлопцям, що у другому таймі все зміниться. «Галатасарай» вже зрозумів що до чого.

Далі буде…