Борис Рассихін: історія легенди

Борис Рассихін: історія легенди


Вболівальникам на пострадянському просторі добре відомий московський стадіон «Локомотив». Однак мало хто знає, що в післявоєнні роки цей стадіон, що розташований у знаному мікрорайоні Черкізово, називався «Шахтар» і саме на ньому свої перші кроки у футболі робили чотири брати Рассихіни. Один з них, Борис, свою долю пов’язав з Україною. Спершу він кілька сезонів виступав за донецький «Шахтар», у складі якого двічі вигравав Кубок СРСР. А в 1963 році відгукнувся на пропозицію перейти в новостворену профспілкову команду у Львові «Карпати». Борис Рассихін вийшов у стартовому складі в першому офіційному матчі «зелено-білих» 21-го квітня 1963 року, долучившись до перемоги над гомельським «Локомотивом». Чималий внесок Борис Андрійович зробив і в справу відродження «Карпат» наприкінці 80-их років минулого століття. І саме він був першим головним тренером нашої команди вже у новітній історії клубу.

Про непросте дитинство, шлях у спорті та найбільш колоритні моменти своєї кар’єри вихованець московського футболу з карпатівським серцем Борис Андрійович Рассихін у день свого 75-літнього ювілею (27-го квітня) розповів кореспонденту Інформаційного центру «Карпати».

– Аналізуючи своє життя, я дійшов висновку, що не міг не пов’язати його зі спортом, – почав розмову ювіляр. – Адже наша сім’я мешкала на окраїні Черкізово поряд зі стадіоном «Шахтар», який нині всім добре відомий під назвою «Локомотив». Тож на відміну від старшого брата, я одразу захопився спортом, і він став сенсом мого життя. До занять спортом я привчив і всіх молодших братів. А всього нас у батьків було дев’ятеро дітей – п’ятеро синів і чотири доньки.

Як же вашим батькам вдавалося вас всіх прогодувати?

– Історія нашої сім’ї, напевне, заслуговує окремої розповіді. Тому я зупинюся лише на найцікавішому. Самі розумієте, що при такій кількості дітей мати, Анастасія Микитівна, не могла працювати – домашня робота та догляд за дітьми займав весь час. Тому жили на те, що заробляв батько Андрій Якович. Він працював санітаром у психоневрологічній лікарні № 7 у Сокольніках. Зар-плата у нього була невелика, тому доводилося підробляти. От він і збудував за будинком невеличку майстерню, де робив дзеркала, які продавав через знайомих, а окрім того, вставляв вікна. Вікна вставляти законом не заборонялося, а от з дзеркалом було все значно складніше. Адже для його виготовлення необхідно мати срібло. Тому це заняття було протизаконним.

І що, батька жодного разу не «замели»?

– Ні. Нам повезло з сусідами, серед яких не виявилося жодного стукача. А ви, напевно, добре знаєте, що у воєнні та післявоєнні роки доноси були звичною справою. Найцікавіше те, що самі міліціонери на чолі з дільничним добре знали, чим займається батько, але жодного разу ніяких проблем з ними не було. Більше того, вони самі порадили, щоб коли батько працює, мати або хтось зі старших дітей контро-лював вулицю, чи бува до нас не йдуть непрошені гості. Видно, і в міліції були нормальні люди, які розуміли, що по-іншому наша сім’я не виживе. Ну й, однозначно, Боженька оберігав нашу родину, тому все й минулося. Між іншим, з нашої сім’ї, окрім батьків, станом на сьогодні померли лише двоє братів. Найстарший, Олексій, помер доволі в молодому віці. Він серед братів був єдиним, хто не став спортсменом. Олексій грав на акордеоні, був творчою натурою, але трохи забагато любив застілля. Напевне, це й підкосило його здоров’я. А Микола трагічно загинув у 90-их роках. Він працював замдиректора заводу у Підмосков’ї і паралельно займався футбольною командою, яку сам і тренував. Всі решта живі, мешкають у Москві і тільки я один пов’язав своє життя з Україною.

В дитинстві ви займалися лише футболом?

– Ні, тоді такого не було. Як і інші хлопці, я перепробував свої сили у багатьох видах спорту, але найбільше до вподоби мені був футбол, а взимку – хокей. Те саме було з моїми молодшими братами. Всі ми грали за «Шахтар», а тоді ж чемпіонат Москви проводився за клубним заліком. Тому в неділю зранку мати нас всіх збирала, давала з собою канапки та пиріжки і ми відправлялися на ігри. Грали за різні вікові категорії, але виходили з дому і поверталися назад всі разом. Я був старший, тому вся відповідальність була на мені.

Однак у команду майстрів вдалося пробитися лише вам одному.

– Так, але й Микола, Віктор і Анатолій з футболом не розлучалися ніколи. Про Миколу я вже розповідав, а Анатолій не один рік грав за різні команди московського «Спартака». У першу команду, щоправда, так і не пробився. Він більше сорока років очолював московську міську раду спорттовариства «Спартак», тобто керував у «біло-червоних» з Білокаменної всіма видами спорту. Між іншим, Анатолій Андрійович доклався і до відродження «Карпат». Він у дуже хороших стосунках з В’ячеславом Колосковим, який багато років очолював Федерацію футболу СРСР. Тож брат ще до приїзду карпатівської делегації до Москви в деталях пояснив Колоскову, що й до чого. Окрім того, саме через Анатолія я неодноразово просив тренерів збірних СРСР різних вікових груп звернути увагу на молодих гравців «Карпат» та львівського спортінтернату.

Тобто їх брали до збірної, м’яко кажучи, по знайомству?

– Ні, ви не зовсім правильно мене зрозуміли. Я не просив, щоб їх обов’язково взяли до збірної, а говорив Анатолію, щоб він порекомендував тренерам звернути увагу, переглянути того чи іншого хлопця. Нічого погано в цьому не бачу, адже я просив за насправді дуже талановитих хлопців. Зрештою, життя підтвердило правильність моїх дій. Адже йшлося про тих, хто згодом заявив про себе у весь голос і в дорослому футболі. Думаю, імена Андрія Баля, Григорія Батича, Толіка Саулевича, Володі Шарана не потребують пояснення, хто це такі. А ви ж розумієте, футбол – це не плавання і не легка атлетика, де результати вимірюються в цифрах і всім все зрозуміло. У футболі багато що залежить від суб’єктивного сприйняття. А коли ти тренуєшся і граєш у Львові, велика ймовірність, що інформація про тебе до тої ж Москви може просто не дійти.

В радянські часи футболісти прагнули потрапити в московські клуби або принаймні команди столиць союзних республік. Ви ж, навпаки, поїхали з Москви в провінційний Донецьк.

– Я грав за московський «Шахтар» на першість Москви. А головною командою вугільної галузі був «Шахтар» донецький, який виступав у чемпіонаті СРСР у Вищій лізі. В ті роки донеччани, як і інші немосковські команди, аби зекономити час і кошти на переїздах з міста в місто, приїздили в Москву не на одну гру, а на кілька. Тому у тренерів донецького «Шахтаря» був час переглянути здібних хлопців серед столичних одноклубників. От одного разу звернули увагу і на мене – запропонували поїхати на збори в Сочі. Мені ще не було тоді й 20-ти років. І ні про що не жалкую. Чудовий був період – «Шахтар» добре виступав у чемпіонаті, двічі виграв Кубок СРСР.

Але вам не судилося в жодному з фіналів вийти на поле – так і просиділи обидва матчі на лаві запасних.

– Сам винен. Я тоді якраз одружився і зрозуміло, хотів більше уваги приділяти своїй дружині Любі – ходити в театр, кіно, просто погуляти в парку. Для цього мені доводилося час від часу відпрошуватися з тренувальної бази. Саме через це наш старший тренер Олег Олександрович Ошенков на мене злився. Зараз я розумію, що він був правий, а тоді у нас були конфлікти. Думаю, саме тому на обидва фінали мене не ставили, хоча до них я грав у всіх іграх.

З вищолігового «Шахтаря» ви перейшли в новостворені «Карпати», які лише готувалися до виступів у Другій лізі.

– Так, але причиною мого рішення були далеко не взаємостосунки з Ошенковим. Навпаки, Олег Олександрович був проти мого переїзду. Справа була в іншому – для мене все життя на першому місці була моя сім’я. Так само і зараз: дружина Люба, донька Олена, внук Володя і син Андрій – ось найдорожчі для мене люди на Землі сьогодні. А Донецьк в екологічному плані ніколи не був найкращим місцем для проживання. Це зараз там все більш-менш стало нормально, а півстоліття тому – це була просто катастрофа. А в нас з дружиною якраз народилася перша дитина. Окрім того, у Львові мені пообіцяли трикімнатну квартиру, а в Донецьку ми мали дві кімнати. Але ще раз наголошу, головне – це була екологія. Львів з його зеленими парками, не кажучи вже про архітектуру, і Донецьк з териконами – про що тут говорити, що тут порівнювати?! Я прямо спитав Олега Олександровича: «Ви б хотіли зі своєю сім’єю жити в Донецьку?». Він чесно відповів: «Ні». Тоді я й кажу: «То навіщо ви мене хочете змусити залишитися в ньому назавжди? Хто знає, чи буде ще така пропозиція, як зі Львова?..» І я поїхав. Позитивну роль зіграв і той факт, що нас приїхало з Донецька кілька чоловік – Віктор Асланян, Валерій Шутильов, Анатолій Снєгірьов, Віталій Кулаковський і я. До того ж старшим тренером було призначено донеччанина Олега Жукова.

Квартиру у Львові дали одразу?

– Ні, була черга і я в ній був далеко не першим. Але сталося, як за нинішніми мірками, неймовірне. Мене виручив Володя Валіонта – надзвичайно добра людина. Він поступився своїм правом задля того, щоб я міг перевезти з Донецька свою сім’ю. Уявляєте?! Ото були часи! Переконаний, зараз би ніхто на таке не пішов...

Чим вам запам’яталися виступи за «Карпати» після вищолігового «Шахтаря»?

– Коли хтось думає, що в Другій лізі було так просто грати, то він глибоко помиляється. Хороших футболістів у ті часи вистачало. Скажімо, той же Валіонта, так само, як і Толік Крощенко, Сашко Філяєв, Віктор Асланян, Валєра Шутильов, Олександр Кольцов, Юрій Сусла – футболісти, які не зіпсували б каші й у вищолігових клубах СРСР. Не випадково «Карпати» одразу про себе заявили і з першої спроби зайняли досить високе сьоме місце. Але я відіграв у «Карпатах» лише два сезони. Через травми довелося перейти у дрогобицький «Нафтовик», де й почав потихеньку освоювати тренерську професію.

І саме асистентом Ер-неста Юста вас запросили в «Карпати» по закінченні сезону 1973 року.

– Так. Після Дрогобича я тренував червоноградський «Шахтар», а згодом і стрийський «Авангард». І тут мене викликали в міськком партії і спитали, чи я не погоджуся працювати разом з Ернестом Ервіновичем. Ми разом пропрацювали з кінця 1973 року до завершення сезону 1978 року. Однозначно це були найкращі роки в моїй тренерській роботі. Юст в моїй пам’яті назавжди залишився ідеалом життєвої мудрості та інтелігентності. Пам’ятаю, в середині другого тайму одного з матчів проти московського «Динамо» він мене питає, кого б я замінив. Я відповів, що Броварського, який вже трохи підсів. Але він залишив Левка на полі, і той за дві хвилини до фінального свистка забив переможний гол. Після гри Ернест Ервінович підійшов до мене, усміхнувся, привітав з перемогою і сказав: «Все нормально. У тебе ще все попереду. Головне – думати і аналізувати». Тільки я вас дуже прошу не питайте мене, що сталося в заключній грі 1976 року, коли ми вдома програли ленінградському «Зеніту» 0:3 і замість того, щоб отримати срібні медалі, залишилися взагалі ні з чим.

І все ж...

– Причини дві. Можна додати ще третю – нефарт. А перші дві – це виснаженість команди після важкого матчу в Москві з ЦСКА і плюс дорога (просидівши майже добу в аеропорту, ми добу тряслися в поїзді), а також порядність Ернеста Ервіновича.

Що саме ви маєте на увазі?

– Зараз дуже часто можна почути, що договірних матчів вистачало і в ті часи також. Але гра з «Зенітом» є найкращим свідченням того, що при Юстові «Карпати» ніколи не грали в підкилимні ігри. Нам пропонували за певну суму виграти той матч. Навіть впрошували, мовляв, ви ж своїми силами їх не обіграєте, бо команда виснажена. Але Ернест Ервінович категорично сказав: «Ні!», бо ніколи не зраджував своєму головному принципу – бути чесним завжди і в усьому. Тож сталося так, як сталося. Зате ми можемо прямо дивитися в очі нашим уболівальникам і всім решта – і це, я вважаю, найголовніше.

Оцените этот материал:
Комментарии
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Войти

Новости Футбола

Лучшие букмекеры

Букмекер
Бонус