Нагорняк: На 99% знаю, через кого був пійманий на допінгу. Частина 2

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу Сергій Нагорняк розповів про китайську корупцію, про те, як Лобановський двома фразами компенсував півгодинну установку Сабо, про суддів, які руйнують футбол, педагогічні здібності Кварцяного і телевізійний досвід. Звісно, не оминули ми й найгарячішої теми в кар’єрі колишнього півоборонця збірної України.

Перша частина інтерв’ю Сергія Нагорняка: "Романцев сказав, що залишивши «Спартак», я поспішив"

- Сергію, в Китаї ви виступали разом з росіянином Сергієм Кір’яковим та білорусом Еріком Яхимовичем. Не боялися, що граючи в чемпіонаті, де рівень футболу нижчий, ніж той, до якого звикли, банально загуляєте?

- На той час за правилами китайської першості в заявку могли потрапляти чотири іноземці, а на полі одночасно могли з’явитися лише троє. Окрім нас з Сергієм і Еріком, за «Шаньдун Лунен» виступав ще один іноземець. А в Китаї, на відміну від України, з легіонерами не панькаються. Погано граєш – миттєво прощаються. Найменшу невдачу спихають на іноземців. Валерій Непомнящий відразу пояснив мені, що й до чого. Я старався, хоча представники клубу «Шеньян Хайші» довго не підписували зі мною контракту. Непомнящий підтримував, казав, що все буде добре. Врешті, сезон-2000 ми закінчили на сьомому місці, хоча до того команда виступала або у нижчій лізі, або не входила до десятки. Задоволені керівники залишилися й моєю грою (Нагорняка за підсумками того чемпіонату назвали кращим легіонером чемпіонату Китаю – авт.). Після того Непомнящий очолив японську «Санфречче Хиросиму» й кликав мене з собою. Втім, зупинив мене контракт, вартість якого в Китаї була в два рази вищою, ніж у Японії. Так я й опинився у «Шаньдун Лунені», який очолив Борис Ігнатьєв.

- Впродовж наступних двох років виступів за «Шаньдун» ви знову працювали з Непомнящим. В чому феномен цього тренера, котрий впродовж стількох років успішно трудився в Африці й Азії? Його колеги з СССР такою екзотикою наїдалися швидко…

- Валерій Кузьмич володіє феноменальною рисою – вмінням знаходити спільну мову з людьми з різним менталітетом. Через те він проявив себе і як тренер збірної Камеруну, і в Кореї, Китаї і Японії. Як тренер Непомнящий сформувався в СССР, однак у нього було своє, відмінне від більшості радянських тренерів бачення футбольного процесу. Непомнящий – то зовсім не радянська тренерська школа. Валерій Кузьмич казав: «Катайці, як наші: залиш без нагляду – нічого не зроблять. За залишеними без нагляду корейцями і японцями треба слідкувати, щоб не зробили більше. Китайці від комуністичного ладу перейняли все найгірше». За словами Непомнящого, японцям вартувало дати завдання пробігти, приміром, 5 по 100 м, як можна було не сумніватися, що кожен з них виконає це індивідуально. Китайці ж постійно намагалися сачкувати.

1997 рік. відбірний матч Чемпіонату світу-1998 Україна - Німеччина - 0:0. Сергій Нагорняк проти Йорґа Гайнріха

В «Шеньян Хайші» у Непомнящого я був єдиним російськомовним гравцем. Валерій Кузьмич не диктатор, а прекрасний дипломат. Через те після програних матчів він найбільше дорікав мені, а китайцям казав, що вони зіграли добре, але не все вийшло. Дивувався, бо ж зіграли насправді погано. То вже потім я зрозумів, що Непомнящий демонстрував дива дипломатії. Він розумів, що докорами з тієї багнюки, в яку влізли, він команду не витягне. Валерій Кузьмич – прекрасний психолог і завдяки величезному досвіду своє вміння грамотно застостовує. Але в перший рік, повторюся, мені було важко. То вже потім, коли з’явився Яхимович, а в останній рік Кір’яков, було в моральному плані простіше.

- Борис Ігнатьєв у Китаї теж брав за рахунок психології?

- Я ще Ігнатьєву говорив: «Борисе Петровичу, головне – беріть російськомовних. Беріть і вимагайте з нас». «Та ні, росіяни тільки п’ють і не хочуть працювати» - відповідає. І набрав у команду чилійця, аргентинця, уругвайця. З цієї компанії варто виділити лише уругвайця Хосе Ерреру, котрий впродовж шести років виступав в італійській Серії А за «Кальярі» та «Аталанту», був переможцем Копа Америка-1995. Хосе – то справжній професіонал, котрий доводив свій клас щоматчу. А 33-річний чилієць приїхав, відносився в контрольному матчі, як електровіник, підписав контракт і на тому його гра закінчилася. З аргентинцем ситуація аналогічна. Борис Петрович дивувався: «Як же так, вони ж так гарно рухалися». «Я ж вас попереджував, - кажу. – Перший рік виступів у Китаї дав мені чітке розуміння про іноземців, які сюди їдуть». Вітя Мороз, котрий грав за іншу команду, розповідав те ж саме. Агенти латиноамериканців вміють представляти гравців у яскравій обгортці.

То вже пізніше Ігнатьєв, зрозумівши, що й до чого, намагався підписати Іллю Цимбаларя та Діму Радченка. Але згоди на придбання не дав президент клубу. Мовляв, іноземців на цей рік вже досить. Звісно, керівництво було невдоволеним, що команда, котра ставила завдання стати чемпіоном, після першого кола посідала третє місце з кінця. Щоправда, в другій частині турніру ситуацію ми трохи виправили, вигравши 12 матчів при нічиїй і поразці. При цьому в десяти останніх поєдинках ми перемогли. Й продемонстрували при цьому дуже результативний футбол, завершуючи ігри з рахунками на кшталт 5:2 чи 5:3. Менше двох голів ми в той період взагалі не забивали, грали в своє задоволення. Борис Петрович після того дуже хотів залишитися, але щось у нього не зрослося.

- У Китаї ви спілкувалися лише з російськомовними футболістами?

- Чому ж? З китайцями теж спілкувався, але менше, практично ніхто з них не розмовляє англійською. Я ж по-китайськи знав тільки найбанальніше: «привіт», «до побачення», «як справи?». Через те з місцевми гравцями спілкувалися в основному через перекладача, який був за нами закріплений. З іншими легіонерами вільно спілкувався англійською, яку вивчив завдяки саме переїзду до Китаю. Нині, коли мандрую світом, ці знання мені дуже допомагають. Може, моя англійська не дуже грамотна, бо в школі вивчав німецьку мову, проте проблем зі спілкування не відчував в жодній з країн. Головне, що всі мене розуміють.

Хоча спершу вчити англійську змусило життя. У першій китайській команді поряд зі мною виступали перуанець і камерунець Тобі. Розмовляти не міг навіть з ними. Помічник Непомнящого Віктор Слєсарєв подарував мені книгу-самоучителя англійської. Ось з нею поступово і почав засвоювати іноземну мову.

В другий рік виступів у Китаї зі мною в команді грав легіонер з Гани, де англійська є офіційною. Завдяки ньому вдосконалив свої знання ще більше. А коли є практика, то засвоювати мову легше, якщо говориш неправильно, завжди хтось виправить. В останній рік в нашій команді виступав гравець Зімбабве і він також мені сильно допоміг.

- На побутовому рівні Китай вас чимось вразив?

- Здивувало те, які в Китаї вже у 2000-му році були стадіони. В Шанхаї – суто футбольний і олімпійський, сучасні арени в Пекіні і Шиньяні. Несподіванкою було й те, що коли ми почали добре грати, на матчі збиралося по 80 тисяч глядачів. То за умови, що раніше більше 30-40 тисяч поєдинки нашої команди не збирали. Коли ти виходиш на поле, бачиш цей «биток» і нікого, крім судді, не чуєш – це вражаюче. Тоді справді розумієш, заради кого ти граєш. В Україні таку аудиторію в матчах за моєї участі збирали хіба що поєдинки збірної проти Франції, Німеччини, Італії. В Китаї таке було щоматчу.

«Шеньян Хайші», за який виступав у 2000-му, вважався командою доволі бідною. Їі президент був людиною трохи мафіозною. З часом почав розуміти, що частину зарплати мені платять «чорними». Коли ж ми посіли сьоме місце, керівник був дуже щасливим. І ось, коли сезон завершився і Непомнящий вирішив поїхати до Японії, наш президент вирішив втримати бодай мене. Він домовився з власниками інших клубів, щоб вони не пропонували Сергієві (мого прізвища там ніхто не знав, бо не міг його вимовити) більше грошей, ніж йому платять в «Шеньян Хайші». Зійшлися на тому, що запропонують максимально стільки ж і тоді право вибору буде за мною. Дізнався про цей нюанс вже коли мав підписувати контракт з «Шаньдун Луненом». Власник клубу сказав, що він приймає мої умови, але в пресі ми маємо вказати трохи інакше, те, що влаштує президента мого попереднього клубу. Різницю в контракті я отримав «чорними» грішми. Але й при цьому вони якось провели цю суму так, що з неї були заплачені податки. Хоча загалом «Шаньдун Лунен» був клубом дуже прозорим, зрештою, воно й не дивно, адже утримував команду енергетичний спонсор, монополіст у цій галузі в усьому Китаї, грошей там багато.

- Розповіді про «чорну касу» в китайському футболі виглядають несподіваними з огляду на те, що в Піднебесній за корупцію можна отримати й смертну кару…

- В 2001-му, коли закінчив у Китаї свій перший сезон, спостерігав за одним футбольним корупційним скандалом. Дві команди боролися за вихід до вищої ліги. При купі умов одній з них треба було ще й виграти з відповідною різницею. Дива почалися з 80-ї хвилини в обох матчах за участі претендентів, коли забивати почали одні й інші. Звісно, що то були договірні ігри, через що спалахнув скандал. Але китайці теж проявили себе лібералами і спробували конфлікт зам’яти.

Україна - Німеччина - 0:0. Нагорняк проти Чемпіона Європи-1996 Крістіана Ціґе

Взагалі, у Федерації футболу Китаю висить чорна дошка, на якій будь хто може анонімно написати, хто, за що і скільки отримав. Після цього скандали намагаються вирішувати внутрішньо, не доводячи справи до провоохороннгих органів. Бо якщо в Китаї за корупційні скандали береться міліція, то затерти їх, як у нас, вже неможливо. Причому росзлідування триває дуже швидко. Тому Федерація вказала всім суддям, які брали гроші, повернути їх. Зізналися, покаялися і повернули гроші всі, крім двох. Їм давали шанс до останнього, але ті не покаялися. Коли за справу взялися правоохоронці, факт отримання хабаря вони швидко довели. Після того один з суддів дав задню, в усьому зізнався, але його одначе відсторонили від футболу і дали умовний строк. Іншого арбітра, який відмовлявся зізнаватися до останнього, після доказів його провини посадили на десять років. Той, наскільки мені відомо, не витримавши психологічного тиску, через пару років в тюрмі помер.

Втім, сказати, що після цього скандалу суддівство в Китаї покращилося, не можу. Я навіть запитав про це президента одного з клубів, мовляв, судити ж краще не стали. Той погодився, лише зазначив, що грошей судді почали брати вдвічі більше. Але, з іншого боку, як би китайські арбітри не судили, в порівнянні з тим, що виробляють їх українські колеги, вони виглядають просто хлопчиками. Китайці можуть трактувати односторонньо суперечливі моменти. Але в порівнянні з тим свавіллям, яке творилося в нас наприкінці 90-х – це квіточки. Непомнящий якось сказав, що в Кореї, коли суддя помилився, ні в кого навіть думки не виникало, що він міг отримати грошей. В Китаї, так само, як і в нас, про підкуп говорять відразу.

- Якби в роки вашої футбольної кар’єри чорну дошку поставили в ФФУ, вам би знайшлося, що на ній написати?

- Я не зміг би написати з тієї простої причини, що сам з суддями не працював і при передачі грошей присутній не був.

- Але про щось ви знали?

- Знали ми чимало, але довести те, про що знаєш, важко. Такі речі можуть розповісти керівники клубів, але вони цього ніколи не зроблять.

- Очевидним було інше: в першій половині 90-х таким командам, як вінницька «Нива» у виїзних матчах ловити було нічого…

- Ми сприймали це як належне: їдеш, а на виїзді суддя тебе задавлює. Зрештою, зараз теж, працюєш на телебаченні і дивишся – грає «Шахтар» проти «Дніпра». Дві команди демонструють сильний футбол. Рівна гра, аж тут… «Шахтарю», може, ця допомога непотрібна, може, гірники виграють і самостійно, але суддя починає видумувати такі речі, які на голову не налазять. Причина в тому, що судді так само, як раніше боялися «Динамо», зараз бояться «Шахтар». На арбітрів тисне авторитет команди. Не можу сказати, що вони зацікавлені, хоча цього також не виключаю. Коли арбітр в одному й тому ж матчі трактує однакові епізоди в різні сторони по-іншому, це наштовхує на різні думки.

Зрештою, повірте, серед нинішніх суддів є ті, хто вміє судити, але власними незрозумілими рішеннями вони кидають тінь на себе і на своїх коленг. Той не побачить руки в момент, коли її побачив весь стадіон і вся Україна, інший побачив руку, коли м’яч влучив у голову. Потім відбув нетривалу дискваліфікацію і судить знову, допускаючи ті самі ляпи. Не знаю, чим там займається Колліна. На мій погляд, судді мають бути відкритішими, бодай у спілкуванні з пресою. Чому за кордоном, коли суддя помилився, він може публічно вибачитися чи визнати свою помилку, як то нещодавно зробив Вольфґанґ Штарк, зламавши гру дортмундській «Борусії»?

В Україні судді – закрите суспільство. Найпарадоксальніше, що Колліна, будучи суддею в Італії, брав участь в усіх шоу і говорив про свою роботу відкрито. Мені здається, що судді, публічно визнавши свої помилки, могли б зняти ту напругу, яка існує при обговореннях їхньої роботи. Взяти, бодай, арбітра Ігоря Іщенка, котрому вистачило сміливості визнати, що він не побачив гри рукою у виконанні Даріо Срни. Звісно, Іщенко поховав свою кар’єру власними суддівськи рішеннями, але сам факт. Таких випадків у нас не було вже давно.

- В 90-ті роки суддівство було кращим, ніж зараз?

- Різниця, звичайно, є. В 90-ті матчі обслуговували арбітри, в яких був досвід роботи в союзному чемпіонаті, які працювали на міжнародних матчах. Нині ж в українському чемпіонаті є лише одна бригада, яка обслуговує матчі єврокубків, та й та, мабуть, удостоїлася такої честі авансом, через те, що в Україні працює Колліна. Крім того, на якості суддівства позначається й те, що в Україні серед арбітрів майже нема хороших в минулому професійних футболістів. Донедавна таких було двоє – Олег Деревинський та Ігор Покидько. Коли вони обслуговували матчі, відразу відчувалося інше сприйняття футболу арбітрами. Хоча, потворюся, українські судді в цілому вміють судити. Коли захочуть. Але мушу з сумом констатувати, що судді на наш футбол мають серйозний вплив. Хочуть вони того чи ні, але на результати вони впливають.

- Коли Віталій Кварцяний погрожував розповісти, хто, де, скільки і за що брав, він знав, про що говорить?

- Думаю, Віталій Володимирович не лукавив. Він же ці слова сказав, коли чергові суддівські рішення його зачепили за живе. Взагалі, я дуже добре ставлюся до Кварцяного. Звісно, як тренер, він особистість доволі своєрідна. Але про те, що відбувається, він говорить чесно і відкрито. Коли виступав під керівництвом Віталія Володимировича після повернення з Китаю, то зрозумів, що ця людина просто хвора футболом. То за умови, що його методи тренерської роботи багатьом не подобаються. Зокрема не подобалися й мені, але раз я туди прийшов, то мусив підкоритися.

- Що саме не подобалося?

- Приміром, те, що Віталій Володимирович змушує дуже багато бігати з бронежилетами. Звичайно, молодим таку школу пройти дуже корисно. То й же Хачеріді колись попрацював у Кварцяного і нині виступає за «Динамо» і збірну. Кварцяний знайшов для українського футболу Марко Девіча, Папу Ґуйє. Я ж пам’ятаю, яким Девіч приїхав в Україну. Він був здатен хіба-що обігрувати на місці. Кварцяний же змушував Марко брати м’яч, лізти в боротьбу, обігрувати. Іноді ці речі йшли на шкоду команді, але в якийсь момент у Девіча почало виходити все те, що Кварцяний від нього вимагав. Віталій Володимирович – то якраз той тренер, який здатен дуже швидко донести до молодих футболістів, що саме їм потрібно, щоб зміцніти. Він може кричати, робити щось неправильне, когось не влаштовувати, але все, чим він займається, непідвласне особистим амбіціям. Кварцяний розуміє футбол так, як він його розуміє, і раз його команди давали результат, значить, така позиція має право на життя.

- А розноси на кшталт того, що потрапив до інтернету, Кварцяний часто влаштовує?

- Постійно. Можемо їхати з гри, Віталій Володимирович зачіпиться з молодим гравцем, чому він зіграв не так, а потім заводиться і починає висловлювати претензії іншим футболістам. За щось зачіпається і починає розбір гри. Всім видасть на горіхи, когось похвалить і заспокоюється. Але молоді, в основному, діставалося при будь-яких розкладах, незалежно від того, виграли чи програли. Досвідчених футболістів Кварцяний поважає, вимагає, але поважає. А коли мені щось не подобалося і я не хотів цього робити, то ніколи не сперечався, а зважаючи на вік і досвід, міг ззаду трохи просачкувати. Але казати, що робити цього я не буду, не дозволяв собі ніколи, бо поважав Кварцяного як тренера.

- Кварцяному можна суперечити?

- Коли спілкуєшся один на один, а при команді… Віталій Володимирович – людина емоційна. З ним треба розмовляти, коли він заспокоївся. Повірте, віч на віч з Кварцяним розмовляти дуже легко. Він дуже приємний співрозмовник, а решта – то штучно створена ширма. За нею приховується зовсім інша людина. Ми прекрасно поспілкувалися, коли Віталій Володимирович був у нас на програмі. Власне, він і в команді такий самий: може накричати, а потім, коли бачить, що ситуація стає напруженою, видати кілька «горбилів», щоб всі розсміялися.

Пригадую один розбір через день після матчу. Як правило, в таких ситуаціях телефони всі футболісти вимикають. Цього ж разу телефон воротаря Віталія Постранського стояв на підзарядці на холодильнику в роздягальні. Тож Віталій Володимирович розповідає, хто, що і як мав робити. За півтори години, що ми там сиділи, отримали вже майже всі. Виникла пауза, всі затихли. І тут у Віталіка задзвонив телефон. А рінґтоном у нього стояв відомий віршик «Як романтично пахне ковбаса…» Всі дружно почали реготати, а Кварцяний лише буркнув: «Все, закінчили». Або вичитує Віталій Володимирович Папу Ґуйє. Той лише приїхав в Україну, нічого ні українською, ні російською не розумів. Кварцяний же, червоніючи, емоційно пояснював, як треба грати. Папа стоїть, опустив голову, а ми збоку сидимо і душимося зі сміху. Тоді пригадалася історія з «Особливостей національної рибалки», як Кузьміч розмовляв з фіном. Віталій Володимирович це також зрозумів, але трошки згодом і прямо перед Папою розсміявся: «Що ж тобі говорити, ти ж нічого не розумієш».

1995 рік. Україна творить сенсацію й перемагає у відборі до Євро-1996 лідера групи, збірну Хорватії

- Юрій Дудник розповідав, як Кварцяний стрибав у болото і показував Василеві Сачку, як бити головою…

- Ну, я бачив, як він демонстрував підкат в парадному костюмі (сміється). Він же просто живе футболом. Від співпраці з Кварцяним в мене залишилися тільки позитивні емоції. І навіть не тому, що все у нас вийшло – команда грала добре й до мене.

- В збірній ви працювали зі ще одним емоційним тренером – Йожефом Сабо…

- У Йожефа Йожефовича була дуже висока відповідальність за результат. Він міг дуже довго говорити про те, що можна вкласти в кілька фраз. Але, мабуть, у нього такий метод – розжовувати до дрібниць. На наш погляд, весь цей процес був занадто розтягнутий. Пригадую, у Франції Йожеф Йожефович давав утсановку півгодини. Ми починаємо розуміти, що втомлюємося. Закінчивши, Сабо запитує Лобановського: «Валерію Васильовичу, вам є що додати?» Лобановский сказав дві фрази, після яких хотілся відразу взути бутси і виходити на поле. Дослівно не пам’ятаю, але Валерій Васильович сказав щось на кшталт «ми повинні вийти і показати все те, що ми тренували». Або програли 0:2 на виїзді німцям. Йожеф Йожефович дуже засмутився і цього не приховував. Лобановський же, розуміючи, що через три дні нас очікує наступний матч, зайшов в роздягальню і сказав: «Хлопці, мабуть, сьогодні нам ще рано обігрувати збірну Німеччини на її полі. Готуємося до наступного матчу». Напруга миттєво спала.

Нагорняк проти чемпіона Європи-1996 Крістіана Ціґе.

- Хто реально керував тою збірною – головний тренер чи тренер-консультант?

- Думаю, що Сабо. Лобановський був пристутнім на всіх тренуваннях. Очевидно, Йожеф Йожефович радився з Валерієм Васильовичем, але думаю, що всю роботу проводив Сабо. Втім, у київського «Динамо» і у збірної програми тоді були ідентичні. Та й навіщо було щось змінювати, якщо основу збірної складали вісім-дев’ять динамівців? В цю компанію в різний час вливалися то я, то Вітя Скрипник, то Сергій Скаченко, то Сергій Попов, то Володя Микитин.

- З нединамівцями Лобановський вів роботу, аби переманити їх до Києва?

- Зі мною – так. Перед дискваліфікацією у нас відбулася розмова і я вже прийняв пропозицію про перехід до «Динамо». Якби не та історія після матчу з Хорватією, то з 1998 року, мабуть, виступав би за киян. Запросив мене Валерій Васильович на зустріч в присутності Григорія Суркіса і протягнув папір, на якому було вказано десять пунктів, які необхідні для виступів у «Динамо». Я трохи запанікував, але добре відклалося в пам’яті, що першим пунктом вказувалася мотивація. Мене це, зізнаюся, вразило. Але Лобановський пояснив, що для нього важливо, чи має гравець мотивацію виступати за таку команду як «Динамо» Київ.

- В тій історії з дискваліфікацією когось звинувачуєте?

- Та я й не звинувачую, а на 99 відсотків знаю, хто це зробив. Але хто, сказати не можу. Можу, лишень, розвіяти чутки стосовно того, що, мовляв, я взяв на себе можливу дискваліфікацію Дмитруліна. Це маячня. Дай Бог здоров’я тій людині, через яку я тоді постраждав. Вона досі працює, тож нехай працює. Єдине, що можу сказати: мене розсмішили розповіді Йожефа Йожефовича про те, як я все це робив, як я перед грою зайшов в роздягальню, потім зайшов в туалет і щось там випив. Таке враження, що Сабо ходив за мною з камерою і спостерігав за кожним моїм кроком. Зрештою, думаю, експерти й самі в усьому розібралися і зрозуміли, що й до чого. Після всього, що сталося, люди телефонували і дивувалися: «Сергію, навіщо тобі той допінг, у тебе й так два серця». Що мені було говорити? Звісно, я написав офіційне пояснення, що прийняв заборонений препарат випадково, бо існувала небезпека, що команді могли зарахувати поразку 0:3.

Я звинувачую тільки себе. Через те, що був надто довірливим. Висновки я для себе зробив і після того ніяких вітамінів не вживав. Виняток зробив лише коли виступав у «Шахтарі», але й там відразу попередив лікарів, щоб були обережними, бо повторна дискваліфікація буде для мене довічною. В Китаї, Луцьку й Запоріжжі відновлювальних препаратів уникав. Пропарюся в сауні, відвідаю масажиста, зайвий раз пробіжу крос – цього вистачало. Після Хорватії на допінг-контролі ходив разів десять. В перших двох випадках навіть хвилювався, боявся, щоб в організм не потрапило нічого випадкового. Бо ж бромантан, на якому попався в 1997-му, міг бути виявлений лише у випадку, коли приймав його перед грою. А я ж тоді нічого забороненого не пив.

Або візьміть Олександра Рибку. Фурасемід, на якому він попався, вживають, щоб приховати сліди сильніших препаратів. Хоча я більш ніж упевнений, що Олександр вживав фурасемід, щоб зігнати вагу, з якою у нього завжди були проблеми. Звісно, дурість самого футболіста. Якщо я ще міг зробити скидку на непрофесіоналізм певних людей, то Рибка може звинувачувати виключно себе.

- В той час, коли ви виступали за «Арсенал», в команді за короткий період через сердечні приступи пішли з життя два молодих футболісти – Апхазава і Павицький. Гадаєте, причиною трагедії могла стати фармакологія?

- Стосовно Апхазави, то я щойно прийшов в команду і побачив людину, як виявилося, в перший і останній раз в житті. Познайомився з Шалвою на зібранні команди, а наступного ранку ми мали вилітати на збір до Туреччини. Зранку кажуть, що Апхазава помер. Для команди це був шок. А молодого хлопця, який помер пізніше, я не знав. В будь-якому разі, наскільки мені відомо, ні одна історія, ні інша з допінгом не пов’язана.

Нагорняк намагається зупинити Матузалема. 2005 рік

- Вважаєте, ви вчасно закінчили кар’єру чи ще могли пограти?

- Пограти ще міг, але 35 років – це теж солідний вік. Не кожен гравець і до 30-ти дотягує. Ні про що не жалію. Навпаки щасливий з того, як прожив своє футбольне життя. Те, чим займаюся нині – нова сторінка. Добре, що частково вона пов’язана з футболом. Маю змогу і, підтримуючи форму, виступати за ветеранів, і виступати в якості експерта на телебаченні.

- Футбол сьогодні – радше захоплення. Живете з того, що заробили раніше чи засвоїли іншу професію?

- З того, що заробив раніше, теж. Але, на щастя, маю друзів, які допомагають заробити грошей і зараз. Ніколи не ставив матеріальних статків на перше місце, але без них теж не проживеш. Стосовно ж роботи на телебаченні, то ціную її не за те, що вона оплачувана. Може, для когось це і не малі гроші, але для мене головне, що маю змогу знаходитися в футболі, обговорювати останні події. Звісно, розумію, що комусь мої висловлювання можуть не сподобатися, але нікому вгодити не прагну, завжди висловлюю свою суб’єктивну точку зору.

- Маріо Баслер, який працює експертом на німецькому телебаченні, не цурається гостро критикувати навіть тих, з ким раніше грав за одну команду й хто зараз тренує. Якось Маріо запитали, як ті, кого він не шкодує, ставляться до його критики. Баслер відповів, що вони зустрічаються, п’ють пиво і сміються над тим, що він сказав…

- Думаю, найбільше на мене ображаються судді. В будь-якому разі, завжди намагаюся обґрунтувати свою думку. Не виключаю, що іноді буваю не правим. Навіть стосовно тих же суддів. Тому що мислю навіть не як тренер, а як колишній гравець. Знаю, який вплив мають суддівські помилки і тому завжди займаю бік гравця. Хоча якщо футболіст зробив якусь дурість, то завжди підтримаю арбітра. Разом з тим, намагаюся зрозуміти, чому так поступив гравець. Приміром, вилучили Кучера в матчі Україна – Австрія. Він не правий, але я його розумію, бо по-чоловічому він вчинив правильно. Хоча й в інтересах команди треба стримуватися. В своїй нинішній роботі на телебаченні найбільше ціную те, що ніхто мені не вказує, що маю говорити. Якби мені бодай раз зробили такий натяк, розвернувся б і пішов. Може, ми (маю на увазі експертів нашого каналу Леоненка, Іщенка і Несмачного) не завжди праві, але завжди об’єктивні. Розумію футболістів і можу їх підтримати. Але підтримувати постійно не можна. Якщо гравець не робить висновків, його потрібно критикувати.

- Вам не здається, що роздмухування «ПроФутболом» теми навколо голу Луїса Адріано в Данії – то вже не критика, а критиканство?

- Не здається. Якщо брати за великим рахунком, то Адріано зробив велику дурість. Відмовки, мовляв, він не чув і не бачив – маячня. Все він прекрасно бачив, але його переклинило. В тому, що відбулося, винуватий не «Шахтар», а сам футболіст. Якби Степаненко не відібрав м’яч і «гірники» відразу дали суперникові забити гол, імідж донеччан не постраждав би, а навпаки підвищився б. А так Європа не дарма згадує не про легку перемогу «Шахтаря» над «Норшелланом», а про гол Адріано. Послухайте, що каже К’єлліні: «Якби у нас відбулося щось схоже, гра без червоних карток не завершилася б». «Шахтар» підмочив свою репутацію. І це добре, що до завершення групового турніру і зимової паузи залишався лише один матч. Хоча, думаю, «гірникам» одначе не забули цієї витівки Адріано. В матчі у Дортмунді, переконаний, донеччанам знову згадають цей гол. Особливо їх бразильському нападнику. Бо погане пам’ятається довго.

- Футбол для вас – то лише задоволення?

- На зборах чи після невдалих матчів цю гру ненавидиш і хочеш про неї забути. Але це емоції. Зранку просинаєшся і через день-два розумієш, що без футболу жити не можеш. Проте з тих пір, як закінчив у 35 років кар’єру, майже безболісно, не зупиняючись, увійшов в нове життя. Почав сам бігати, з іншими колишніми футболістами навіть став переможцем аматорського кубка. Зараз мені 41 і мінімум п’ять днів на тиждень займаюся спортом – два-три рази фітнес, два-три рази футбол.

Щовівторка і щочетверга о 13.00 приїжджаю на київський стадіон ЦСКА, де влітку на полі, а взимку в залі наша компанія грає в футбол. Іноді нас назбирується по чотири команди. Це додає наснаги й емоцій. З нами грає людина, якій 72. Це – Володимир Іванович Морозов, триразовий олімпійський чемпіон з веслування на каное. Дивлячись на нього, розумієш, скільки ж ще можеш приходити й грати тут футбол! Взагалі, Володимир Іванович надає нам фантастичний заряд енергії і позитиву. Коли він починає говорити, ми відкриваємо роти і слухаємо. Хоча нам усім вже за 40. В тих історіях життя Володимира Івановича – перемоги на Олімпіадах, жарти.

Подивитися на наші баталії приходить й чимало діючих футболістів. Недавно були Алієв з Лисенком, заїздив, коли гостював у Києві, Мирон Маркевич. Від футболу, від спідкування втомитися неможливо. Звісно, в кожного своя думка. Ось Андрій Несмачний забув про футбол, ні за кого не бігає, ніде не грає. Він став домашнім. А я так не можу.

- Сергію, бачите своє футбольне продовження в сині?

- Зараз Юрі 14 і він займається в школі «Арсеналу». Спершу думали, що то я його туди віддав. Втім, я ні до чого сина не змушую. Єдине, що зробив – відвів його до тренера Юрія Гордієнка. Тоді ж поговорив з тренером, що все має бути чесно. Футбол за сина я ніколи грати не буду і нехай дитина будує своє життя сама. Звісно, коли прийду на гру, то підказую. Та й то при хлопцях обмежуюся загальними фразами. Коли ж розмовляємо з ока на око, даю більш ґрунтовні поради. Юрі подобається футбол і він ним займається. Звісно, син відчуває, що батько був футболістом і прізвище до чогось зобов’язує. Тим паче, що він займається з хлопцями, які на рік від нього старші. Річ у тім, що син у мене – габаритний, високий. Хай розвивається.

Мене ж батько теж за вуха не тягнув. Вдячний йому лишень за те, що віддав на футбол. Тато у мене був затятим вболівальником, дивився всі футболи, хокеї, баскетболи. Власне, я теж всі ці види любив і грав у них непогано. Хіба-що з баскетболом не дружив. То зараз люблю дивитися матчі НБА та Євроліги. Грати, окрім футболу, виходило в хокей, волейбол. Син такий же. Слава Богу, за комп’ютером Юра не засиджується. У нього весь день розписаний – спорт і навчання. Причому я наполягаю, щоб син вчився добросовісно. Бо проблема сучасних футболістів у тому, що вони звикли, що поки вони грають, то думають за них. Коли ж кар’єра завершується, думати стає нікому. І перелаштуватися, коли тобі за 30, вже важко.