Редакция не несет ответственности за содержание записей в блогах

Pride of London: 108-й річниці «Челсі» присвячується

Pride of London: 108-й річниці «Челсі» присвячується

10 марта 2013, воскресенье. 19:52

Як правило, в більшості випадків футбольні клуби з’являлися внаслідок своєрідного еволюційного розвитку, тобто спочатку з’явилася команда, а потім її інфраструктура. «Челсі» ж з’явився на світ трохи інакшим способом – спочатку був стадіон, який розташувався на території Західного Лондону, землях, які належали графам Кадоганам, один з яких, а саме 5-й граф Джордж Генрі (на фото нижче), став засновником клубу.

Передісторія

П'ятий граф Кадоган - Джордж ГенріКадогани родичалися з родиною Мірс, які ще в XVIII столітті успадкували частину кадоганівських угідь в Кенсінгтоні, де, власне, нині знаходиться стадіон клубу – «Стемфорд Брідж». Їх предок, Уільям Мірс, прославився тим, що підняв у 1787 році покинутий 3-тонний дзвін на дзвіницю Кентерберійського собору, що стало початком їхнього фамільного будівельного бізнесу. А його син, дід засновників клубу, обвішав дзвонами всі церкви на річці святого Лаврентія в Канаді, аж доки не розпочалася війна з Британією.

Без Генрі Мірса, або просто Гаса, проекту «Челсі» просто б не було. Він, на відміну від Джорджа Генрі, не був футбольним вболівальником, а до спорту мав лише комерційний інтерес.

І то, лише через той факт, що компанія Great Western Railway Company мала наміри орендувати землі, придбані братами Генрі і Джозефом Мірсами в 1896 році, під побудову вугільних пакгаузів (приміщень в портах, пристанях і т.п. для тимчасового зберігання всілякого роду сировини).

Тут знаходився невеличкий легкоатлетичний стадіончик «Стемфорд Брідж», який після закінчення орендної угоди відійшов у власність братів. Ще до середини XIX століття ця місцевість була пустирем, якщо не брати до уваги цвинтар та майданчик для гри в крикет. Але згодом, коли столичне передмістя та метрополітен впритул наблизилися до кладовища, територією зацікавився Лондонський Атлетичний Клуб з намірами розмістити там свою основну спортивну арену, яка отримала назву «Ліллі Брідж». На той час стадіон був найкращим в Лондоні. Окрім крикету та велосипедних перегонів там також проводилися перші в Англії бої боксерів-аматорів, фестивалі повітряних куль та повітові ярмарки і, звісно ж, футбол. В 1872 році за присутності трьохтисячного натовпу тут відбувся розіграш другого в історії Кубку Англії між «Уондерерс» та «Оксфорд Юніверсіті». А мала кількість вболівальників в першу чергу пояснюється тим, що того ж дня на Темзі проходили перегони на човнах.

Pride of London: 108-й річниці «Челсі» присвячується - изображение 2

Заходи на "Ліллі Брідж"

«Уондерерс» не мав власного стадіону, тому проводив свої домашні ігри на старому «Ліллі Брідж». Але у 1877 році брати Джеймс і Уільям Уеделл, керівники Атлетичного Клубу, за 2 900 фунтів стерлінгів орендували землю неподалік від Санфордського мосту, який був перекинутий через нині неіснуючий струмок Стенфорд, що нижче впадав в Темзу, і збудували там новий «Ліллі Брідж». 27 квітня стадіон було відкрито, а вже через шість років братів спіткав фінансовий крах і, набравши боргів на 30 000 фунтів, вони неочікувано зникли в невідомому напрямку.

Після цього детективу право власності на стадіон переписали на такого собі містера Станта. Щоб отримати хоча б якісь прибутки, тут проводилися собачі перегони, одночасно проходили легкоатлетичні змагання. На відміну від попередніх власників, містер Стант зважився на побудову нової арени, коли у вересні 1877 року трибуну «Ліллі Брідж» підпалили студенти-вболівальники в сутичці з поліцією. Після цього поряд зі згарищем «Ліллі Брідж» було зведено новий стадіон, що отримав назву «Стемфорд Брідж», і на якому, окрім легкоатлетичних, проводилися змагання з крикету і було побудовано велотрек.

У 1902 році містер Стант помер, заздалегідь вписавши в орендний договір пункт, згідно з яким «Стемфорд Брідж» не можна було використовувати в інших цілях, окрім легкоатлетичних змагань, ще на протязі двох років після його смерті. Гас Мірс викупив сад, що впритул підходив до стадіону, і вже звикся з ідеєю віддати його під зруйнування для вугільних складів. Лише Фредерік Паркер (за різним джерелами – чи то друг, чи фінансовий радник, чи партнер по бізнесу) у відчаї все ж зміг вмовити його розпочати проект зі створення футбольного клубу.

 

Pride of London: 108-й річниці «Челсі» присвячується - изображение 3
Стемфорд Брідж. 1920-й рік / фото - Getty Images
 

Існує легенда, за якою вони прогулювалися вулицями Лондона і сперечалися про майбутнє «Стемфорд Брідж», а Фредерік настільки захопився розповідями про успішність проекту зі створенням футбольного клубу, що навіть не помітив, як його до крові вкусила Гасова собака. Мірс на це відповів фразою: «Час зайнятися справами. Зустрінемося тут завтра о дев’ятій ранку». А потім впевнив свого товариша у тому, що від тепер буде довіряти його у веденні справ проекту.

Здавалося б, найкращий стадіон Лондона був недоречним в багатому і естетичному Челсі (районі), однак, як показав час, Мірс зробив правильний вибір. Близькість до пульсуючого центру міста і Західної залізниці зробила це місце ідеальним для футболу. Архітектором стадіону був той самий Арчібальд Лейтч, автор шедевру під назвою «Імперський стадіон», що володів прекрасною акустикою та 37-метровивими колонами, які згодом стали головною особливістю арени, пізніше названої «Уемблі». Репутація Лейтча, як архітектора, була на дуже високому рівні. Він спроектував десятки футбольних стадіонів, які до сих пір знаходяться в Ліверпулі, Манчестері, Лондоні та інших містах. Кожен його проект мав своє, пізнаване обличчя і був неперевершеним.

А от назви «Стемфорд Брідж» ніколи в окрузі не існувало і суперечки щодо неї продовжуються до сих пір. Міст на Фулхем Роуд називався СтеНфорд Брідж, а на сусідню Кінгз Роуд – Стенлі Брідж (раніше Стенбрідж). Стемфорд Брідж є лише в районі Йорку, історичному місці, де англосаксонський король Гаральд зіткнувся в битві з норвезьким князем.

Тим не менш, 27 квітня 1877 року новий стадіон, який мав змогу прийняти близько 80 тисяч глядачів, було офіційно відкрито. Спочатку було збережено всі заходи, які проходили на стадіоні до цього і для збільшення прибутків від змагань на 7 років було переукладено договір із Легкоатлетичним Клубом та настільки ж – з організаторами собачих перегонів, які проводилися тут аж до 1932 року, коли спеціально для цього збудували стадіон «Уолтхамстоу». На «Стемфорд Брідж» також проводили тренування працівники Скотланд Ярду та міської поліції, а першою грою, яка пройшла на «Стемфорді», вважається гра регбійного клуб «Мідлсокс».

Перші кроки (1905 – 1915)

Мірса тішив факт прояву до стадіону великого інтересу, тому, для отримання більшої вигоди, він став пропонувати його вже існуючим на той час футбольним клубам. Цією нагодою вирішила скористатися рада директорів «Фулхема», яка вирішила перевезти клуб з «Крейвен Котедж». Мірс забажав дуже велику суму, півтори тисячі фунтів на рік, на що в Фулхемі відповіли приблизно так: «За ці гроші ви спочатку собі команду створіть, а потім будете їй стадіон здавати».

Ця ідея зацікавила Мірсів. На початку березня 1905 року, коли «Стемфорд Брідж» був вже готовий, споруду необхідно було зареєструвати в мерії, однак для цієї процедури потрібно було спочатку створити спортивний клуб. Клуб оформили як «Стемфорд Брідж» і відіслали всі папери до мерії 10 березня, однак їх повернули з поміткою, що така назва не підходить. Її було виправлено на «Лондон», та і вона не була прийнята, а організаторам дали три дні на роздуми.

Ввечері останнього дня, а саме 14 березня 1905 року, Гай Мірс зібрав усіх своїх партнерів в пабі «Rising Sun», який знаходився зовсім поруч з новою ареною. Збудований у 1890 році паб «Rising Sun» не зберіг своєї оригінальної назви. В різні роки він називався «Стемфорд Брідж Таверн», «Стемфордс», «Кросс Айд Ньют», «Грін Рум», «Бітчерс Хук», однак зберігся до наших днів і нині там знаходиться ресторан італійської кухні.

Pride of London: 108-й річниці «Челсі» присвячується - изображение 4

Місце заснування «Челсі» - паб «Rising Sun» - сучасний вигляд

Варіантів щодо назви майбутнього клубу було небагато. У підсумку ж звели до двох: «Кенсінгтон» та запропоноване Фредом Паркером «Челсі», на якому й зупинилися. Спочатку новостворений клуб мав наміри увійти до Південної ліги, що з точки зору географічного розташування клубу було цілком природно. Проте команди Ліги «Фулхем» і «Тоттенхем Хотспур» вирішили, що новий учасник може вкрасти їхніх вболівальників і підмовила решту учасників відмовити «Челсі».

Передбачивши такий розвиток подій і неприязнь з боку лондонських клубів, Мірс і Паркер надіслали запит про членство в Футбольну лігу, яка тоді панувала на півночі. Ліга, після прийняття в свої ряди «Брістоль Сіті» та «Вулідж Арсенал», бажала розширитися в напрямку півдня. Тому на голосуванні 1 червня 1905 року «Челсі» було прийнято до Другого дивізіону Футбольної ліги.

Після отримання позитивної відповіді Гай Мірс повернувся до Лондона. Він проглядав гравців, наймав садівників для догляду за газоном, провів переговори з віконтом Кадоганом і отримав дозвіл на використання блакитних кольорів Кадоганів у формі. Базисом для побудови нової команди став колишній захисник «Евертона» і «Саутгемптона», триразовий чемпіон Шотландії в складі «Ренджерс» та капітан збірної Шотландії Джон Робертсон, якого запросив Паркер і який став першим заявленим «Челсі» футболістом. Паркер брав його не лише, як гравця, а й як першого граючого тренера.

В липні 1905 року було підписано 5 футболістів, у серпні – ще 11. Більшість з них були земляками Роберстона. Але окрім шотландців був і один ірландець – Джон Генрі Кіруен, до цього встиг пограти за «Евертон» і «Тотенхем Хотспур». За два перших роки на «Стемфорді» він забив 16 м’ячів в 74 матчах, але отримав травму, покинув великий футбол і став першим тренером амстердамського «Аякса».

Pride of London: 108-й річниці «Челсі» присвячується - изображение 5

«Челсі»зразка 1905 року

За місяць до початку  першого сезону в команді з’явилася справжня зірка, голкіпер «Шеффілд Юнайтед» та збірної Англії Уільям Фулк, відомий як «Малюк» або «Товстун». На момент переходу в «Челсі» він був чемпіоном Англії, дворазовим володарем Кубку Англії, і важив 150 кілограмів.

Вінгер «Вест Бромвіч Альбіон» Фреді Хейкок згадував:

«Коли я вперше опинився з м’ячем перед воротами «Челсі», то зіткнувся з їхнім воротарем лоб в лоб. Я вже ладен був пробити, однак раптом на мене наче обрушилися небеса. Повірте, я залишився лежати з відкритим від подиву ротом…»

Існує легенда, що напередодні одного з виїзних матчів Фулк першим спустився в ресторан готелю і з’їв обід, розрахований на всю команду. Не дивлячись на габарити, він був прекрасним атлетом і воротарем. За один єдиний сезон в клубі зіграв у 35 матчах і пропустив лише 28 м’ячів, а не грав у 6 матчах, в яких команда пропустила 17 м’ячів. До того ж Фулк увійшов в історію лондонського клубу, як перший його капітан.

Далі буде…

Последнее изменение: 20 марта 2013, среда. 14:44

Подождите, пожалуйста, идет загрузка комментариев