Редакция не несет ответственности за содержание записей в блогах

Pride of London. Частина друга

Pride of London. Частина друга

13 марта 2013, среда. 21:54

108-й річниці Челсі присвячується.

Pride of London: Частина перша

Продовження

Професійна кар’єра Челсі розпочалася 2 вересня 1905 року виїзним матчем проти Стокпорт Каунті, провінційного ланкаширського клубу. Проблема полягала в тому, що лондонці ще не закінчили комплектування команди, тому на гру вирушили всього 12 польових гравців, а Уільям Фулк, щойно підписавши угоду, самостійно прибув із Шеффілду і знайомився з командою вже безпосередньо в Стокопорті. Ту гру Челсі програв з рахунком 0:1 і з метою підсилення нападу Джон Робертсон наполіг на придбанні свого старого знайомого, нападника Астон Вілли Френка Пірсона. Бірмінгемці запросили за нього 300 фунтів, та Мірс все ж зміг домовитися на 250.

Перший домашній матч став також першим офіційним матчем, в якому Челсі одержав перемогу – з рахунком 5:1 був розгромлений Халл Сіті.  З наступних тридцяти шести ігор команда програла шість і зайняла третє місце в Другому дивізіоні, яке не давало путівки в дивізіон Перший.

Свою першу ходу в Кубку Англії Челсі розпочав з попереднього раунду, в якому основним складом переміг команду армійських гренадерів з рахунком 6:1, а потім і Саутерн Юнайтед. А от в третьому матчі лондонці непристойно влетіли Кристал Пелас -  1:7. Ця поразка до цього часу залишається найбільшою поразкою в Кубку.

Дебютний сезон, не дивлячись на те, що не вдалося пробитися до вищого дивізіону, вийшов напрочуд вдалим. Команда забила 90 м’ячів, та все одно було прийнято рішення підсилити лінію нападу. З цією метою був запрошений дев’ятнадцятирічний футболіст Вест Хема Джодж Хілсдон, який вже в першому ж матчі наступного сезону 1906/1907 забив п’ять м’ячів у ворота Глоссоп Норд Енд, а Челсі той матч виграв з рахунком 9:2.

Загалом, домашні матчі лондонці проводили більш ніж вдало, чинячи розгром за розгромом. А от з виїздами не судилося. Одна поразка змінювалася іншою і команда почала потихеньку скочуватися на дно турнірної таблиці. Через такі невиразні результати в немилість потрапив Джон Робертсон і в підсумку був звільнений. Слідом за ним пішов і ряд основних гравців: Бірн, МакЕван (обидва за Робертсоном в Глоссоп Норд Енд), Донах’ю та кращий бомбардир команди минулого сезону Френк Пірсон, а трохи пізніше, взимку – Том Макдермот, який унаслідував від Фулка капітанську пов’язку.

Pride of London. Частина друга - изображение 1Новим тренером став секретар і бухгалтер клубу Уільям Люїс (на фото), який відмовився від покупок нових гравців, повністю довірившись дублерам. За весь час свого тренерства він так і не придбав жодного футболіста, що, втім, не завадило йому зайняти друге місце за підсумками сезону і вивести Челсі до вищого дивізіону.

Під керівництвом Люїса лондонці змінили стиль гри, перетворившись з атакуючої команди в оборонну. Зазнавши втрат в лінії нападу, Люїс застосував виключно захисну тактику, через що перемоги були з мінімальним рахунком. Після того, як Фулк та Бірн покинули команду, досвідчених воротарів не залишилося, тому основним в рамці став запрошений ще за Робертсона Боб Уітінг, який за сезон провів 18 «сухих» матчів.

Уільям Люїс виконав поставлене перед ним завдання – підвищення в класі – і покинув тренерський місток, повернувшись до своїх бухгалтерських буднів. А замінила його людина, яка стала творцем цілої епохи, очолюючи клуб на протязі рекордних 26 років (1907 – 1933).

Девід Колдерхед (на фото) після закінчення кар’єри гравця став тренером Лінкольн Сіті, зPride of London. Частина друга - изображение 2 яким в першому раунді Кубку Англії сезону 1906/1907 вибив з розіграшу Челсі і того ж року був запрошений до лондонського клубу, а разом з ним прийшов і Норман Фейргрей, якому була доручена капітанська пов’язка, відібрана у Девіда Коупленда.

З метою підсилення воротарської позиції Колдерхед запросив 32-річного Джека Уітлі, який в 1914 році став його помічником і цей тандем керував командою чверть століття. За увесь цей час Челсі нічого не виграв, двічі вилітав у Другий дивізіон в сезонах 1909/1910 і 1923/1924, а найбільшим досягненням став вихід в фінал Кубку Англії в 1915-му році, який був затьмарений Першою світовою війною і відбувся в Манчестері на Олд Траффорд 24 квітня.

Але спочатку була криза 1910-го, коли попросилися на трансфер колишні лідери, які тепер не проходили до основи. Слідом за Макробертсом пішли ветеран Джорді Хендерсон і Персі Хамфірс, який приєднався до Тоттенхема і поховав Челсі в останній, вирішальній грі сезону. Із Вів’єна Вудворда не вийшло заміни основному нападнику Хілсдону, у якого почалися проблеми з алкоголем. Він не з’являвся на тренуваннях, а тримали його в команді лише через те, що він був улюбленцем вболівальників та Гаса Мірса. Вудворд був гравцем іншого амплуа і взяв на себе обов’язки диспетчера, а на вістря атаки Колдерхед вимушений був висунути ветерана Уіндріджа, який став кращим бомбардиром сезону із шістьма забитими м’ячами в активі.

Pride of London. Частина друга - изображение 3

Склад Челсі в Першому дивізіоні. 1907 рік

В якості рятувальників були запрошені троє – півзахисник Кру Александра Філ Сміт, захисник Шеффілд Уенсдей Інгліш МакКонел та форвард Бредфорд Сіті Боб Уіттінгем, який був придбаний за рекордну не лише для Челсі, а й для всього британського футболу суму – 1 300 фунтів. Питання про збереження прописки у вищому дивізіоні вирішувалося в останній грі чемпіонату на Уайт Харт Лейн  з Тоттенхемом. Челсі вийшов вперед завдяки зусиллям Джимі Уілдріджа, та в другому таймі «шпори» рахунок зрівняли, а наприкінці матчу, силами відомого нам Персі Хамфірса, відправили «синіх» в другий дивізіон.

Після двох невдалих сезонів (перший з них закінчився пониженням в класі, а на протязі другого всі намагання повернутися до еліти виявилися марними) було вирішено повернутися до тактики Люїса, тобто ущільнити центр поля, навантажуючи півзахисників оборонними діями, одночасно жертвуючи атакою. Це означало, що Вудворд мав сідати вглиб поля, а Уіттінгему залишалося сподіватися лише на вінгерів. Чемпіонат Челсі розпочав обережно, забити вдалося лише в третьому турі в матчі з Дербі, з яким випало боротися за вихід до еліти на протязі всього сезону. Результативність була низькою, однак і пропускала команда небагато.

Наприкінці грудня 1911 року Челсі очолив турнірну таблицю, та вже буквально через місяць їх спіткало велике нещастя – 4 лютого 1912 року помер Гас Мірс. Його було поховано на Бромптонському кладовищі, яке розташувалося всього лише в півкілометрі від Стемфорд Брідж, а на гранітному могильному хресті викарбовано надпис: «Генрі Аугустус Мірс, син Джозефа і Шарлоти Мірс, засновник футбольного клубу Челсі».

Pride of London. Частина друга - изображение 4

Новина про смерть Гаса Мірса

Через трагедію команда опустилася на четверте місце, а керування клубом взяв на себе директор Уільям Кірбі. На фініші сезону команда одержала 7 перемог з різницею м’ячів 15-3, зайняла другий рядок і повернулася до вищого дивізіону, а Боб Уіттінгем став кращим бомбардиром сезону із 26 голами. Футбольний рік закінчився тріумфально, але були й втрати. Окрім смерті Гаса Мірса, Челсі втратив двох гравців – півзахисника Бена Уоррена, який отримав важку травму коліна, пішов з футболу та збожеволів, і Джорджа Хілсдона, який через пияцтво втратив форму, став тягарем для команди і в результаті був відпущений у Вест Хем Юнайтед. 

Pride of London. Частина друга - изображение 5

Челсі в сезоні 1911/1912

Сезон 1914/1915 став для лондонців ювілейним, клубу виповнилося десять років. Першу перемогу в сезоні (їх загалом було сім) вдалося здобути аж в середині жовтня, вигравши вдома в Ліверпуля 3:1. Поразки чергувалися з нічиїми і Челсі знаходився в небезпечній близькості від зони вильоту.

А тим часом набирала обертів Перша світова війна. Ще в жовтні оголосили про початок призову людей з резерву, кожного тижня Челсі проводжав своїх гравців на війну, а хтось йшов добровольцем. До Різдва у Келдерхода залишилося всього 14 футболістів, а п’ятнадцятий, Біллі Бріджман, з прооперованим меніском, числився в запасі. Для уникнення неминучого вильоту, Кірбі і Кадоган спільними зусиллями змогли вибити місячну відпустку з армії для Вудварда, який вже очікував відправлення на фронт. За два тури до закінчення чемпіонату нижче Челсі були лише два клуби – Тоттенхем та Манчестер Юнайтед. Але в підсумку прописку в еліті вдалося зберегти і вийти в фінал Кубку Англії, висадивши в півфіналі новоспеченого чемпіона – Евертон.

Через війну діяльність Футбольної Асоціації була призупинена у зв’язку із запровадженням військового режиму. Всіх гравців було переведено в аматорський статус, всі угоди – анульовано, національна ліга – скасована, через нормування пального вболівальники втратили можливість відвідувати виїзні матчі, а клуби могли користуватися послугами будь-яких футболістів, навіть з інших команд. А 6 березня 1915 року помер шеф команди, 5-й граф Джордж Генрі Кадоган, обов’язки якого перейшли до 6-го графа Джеральда Оуклі Кадогана.

Все було добре лише в КА, де в фіналі Челсі мав зустрітися з Шеффілд Юнайтед. Вирішальний матч, як вже зазначалося, пройшов у Манчестері на Олд Траффорд, тому лондонські вболівальники за цією грою спостерігати не змогли. Той поєдинок увійшов до історії англійського футболу під назвою «Фінал в хакі» (The Khaki Cup Final) через безліч фанатів, які, будучи мобілізованими, прийшли на стадіон у військовій формі. Всього на матчі були присутні близько 50 000 вболівальників, що значно менше, ніж зазвичай на фінальних кубкових іграх, бо більшість через воєнний час просто не змогла прибути до Манчестера.

Pride of London. Частина друга - изображение 6

Фінал. Джек Харроу, Джордж Атлі та рефері зустрічі Х. Х. Тейлор в центральному колі

За кілька хвилин до перерви Джеймс Сімонс відкрив рахунок, забивши досить курйозний гол. Голкіпер Челсі виніс м’яча з-під самої штанги, однак арбітр вирішив, що круглий лінію воріт перетнув і зарахував гол. Як бачимо, питання введення системи відео-повторів було актуальним вже тоді :-)

Після перерви нічого не змінилося - Шеффілд атакував ледь не всією командою, а Челсі навіть не намагався переламати хід гри. Гравці «синіх» були спантеличені ще й тим, що вінгер Гаррі Форд отримав травму практично одразу після поновлення гри і був вимушений покинути поле. Активність гри помітно впала, коли густий туман раптом окутав Олд Траффорд, заважаючи глядачам спостерігати за дійством на протилежній половині поля. А бачити там, власне, було нічого – на полі була лише одна команда – Шеффілд Юнайтед.

В останні десять хвилин м’яч ще двічі побував у воротах Челсі – спочатку Уоллі Мастерман потужно пробив у поперечину, а на добиванні першим опинився Фазакерлі. Безпосередньо після того, як «сині» розіграли м’яч в центрі поля, Джо Кічен обікрав Кроала, виконав чудовий сольний прохід, обігравши на шляху двох захисників, поклав голкіпера Молінью і закотив м’яча в порожні ворота.

Ця поразка в фіналі стала найбільшим досягненням Челсі в Кубку Англії за десять років свого існування.

Далі буде…

Последнее изменение: 20 марта 2013, среда. 14:46

Подождите, пожалуйста, идет загрузка комментариев