Петро Бадло: У футболі залишився, завдячуючи дружині. Частина 1 ᐉ UA-Футбол
Лига Европы УЕФА 2017-2018
Капітан "Актобе" розповів UA-Футболу про футбольні університети у Львові, Заліщиках, Чорткові і Коломиї

Іван Вербицький
29.08.2013
четверг
13:50
Петро Бадло: У футболі залишився, завдячуючи дружині. Частина 1
Рейтинг публикации
Капітан "Актобе" розповів UA-Футболу про футбольні університети у Львові, Заліщиках, Чорткові і Коломиї

Він належить до когорти футболістів, які зліпили себе самотужки, з поту і крові. Природа не наділила Петра Бадла великим талантом, але повноцінно обдарувала рисою, якої часто не вистачає навіть найпрацьовитішим – характером і цілеспрямованістю. Петро тривалий час хапався за кожну нагоду закріпитися у великому футболі. Й урешті знайшов себе. Нічого, що не на рідному Тернопіллі, не в Україні, а в далекому Казахстані, де цей впертий українець нині, у свої 37 є живою легендою і капітаном лідера чемпіонату – клубу «Актобе».

Наша з Петром розмова відбулася за добу до матчу-відповіді кваліфікаційного раунду Ліги Європи між актобинцями та «Динамо». Зустрілися за столиком літнього кафе готелю «Опера», майже в центрі Києва. Бадло поділився першим враженням від перебування в українській столиці: «Від Хрещатика сюди тягнулися 40 хвилин. Тут вражаючі «корки». «Пішки було б швидше» - коментую. Петро розповів, що в день матчу очікує приїзду з Тернополя дружини і батьків: «Їх наш клуб включив до списку вболівальників «Актобе». Інакше на стадіон рідні не потрапили б».

Бадло виявився дуже відкритим співрозмовником. Впродовж години він розповідав кореспондентові UA-Футболу, як разом з братом-близнюком втік від батьків і тим самим розпочав свою футбольну кар’єру, як отримував перші настанови від аксакалів. Також з цього інтерв’ю читач може дізнатися, як став «першим хохлом в Казахстані, якому вдалося прикрити негра», тамтешніх тренерів новітньої формацій і хто такий «казахстанський Тотті». Однак розмову ми розпочали, звісно, з актуальної динамівської тематики.

Петро Бадло: У футболі залишився, завдячуючи дружині. Частина 1 - изображение 1

Фото - Іван Вербицький

- Петре, коли готував анонс до сьогоднішнього матчу, спілкувався з колишнім тренером «Актобе» Олександром Іщенком і найкращим футболістом Казахстану 20-го століття Євгеном Яровенком. Обидва зійшлися на думці, що здивувати киян ще раз актобинці вже не зможуть…

- Напередодні першого матчу говорили приблизно те саме. Однак, сподіваюся, поєдинок в Актобе вболівальникам сподобався, оскільки гра була дуже веселою і ми не були хлопчиками для биття. Наша команда наприкінці зустрічі мала нагоди зрівняти рахунок і навіть виграти матч. Так, могли й пропустити, але ми грали у відкритий і сміливий футбол. Може, нам теж зіграв на руку той факт, що суперники ще до матчу вважали, що вони вже в груповому турнірі. Взагалі, вважаю, до суперників треба ставитися з повагою. І те, що українські спеціалісти говорять, начебто ми не футболісти, не дуже гарно з їхнього боку. Будь-який футболіст має поважати колег за професією. Ми їмо один хліб і не повинні принижувати один одного. Не кожному вдається грати на одному рівні, але засуджувати нас можуть лише вболівальники, які приходять на стадіон і дають оцінку нашим діям. Глядач часто оцінює не лише сам факт перемоги, а й бійцівські якості, які демонструє команда, її вміння битися.

- Якщо не помиляюся, будучи 37-річним футболістом, вперше в своїй кар‘єрі ви граєте проти «Динамо» в Києві проти першої команди, бо у 1995-му ви, 19-річний хавбек чортківського «Кристалу» приїхали до столиці, щоб зіграти проти «Динамо-2» Анатолія Крощенка з Андрієм Гусіним, Андрієм Зав’яловим, Сергієм Федоровим, Ігорем Костюком у складі. Мабуть, то було серйозне випробовування?

- Безперечно. У суперників був склад, сформований з гравців, які або вже грали у вищій лізі, або були на підході до першої команди. Для нас то була дуже важка гра. Ми старалися, але програли 1:4. Звісно, для мене, молодого гравця, ця зустріч була подією в житті, адже з дитинства мріяв тягнутися якраз до того футболу, в який грало «Динамо». Звісно, як і кожен маленький українець, хотів колись потрапити найперше до складу киян. «Шахтар», «Дніпро», «Чорноморець» йдуть вже потім. «Динамо» - то бренд.

Петро Бадло: У футболі залишився, завдячуючи дружині. Частина 1 - изображение 2

Фото - vesti.kz

- Ви якось сказали, що були приречені грати в футбол, оскільки народилися фактично на стадіоні. Історія майже ідентична з тою, що розповідав наш з вами земляк, легендарний в майбутньому гравець «Карпат» Богдан Грещак

- Батьківський будинок у селищі міського типу Товсте Заліщицького району справді знаходився поряд зі стадіоном. Не дивно, що все моє дитинство минуло на тій галявині. Звісно, батьки відганяли і ставили перед фактом: доки не зробиш щось на городі, не покопаєш чи не посапаєш бараболі, ніякого футболу не буде. Тому, щоб заслужити піти на стадіон, мусив швиденько вправлявся з домашніми справами.

- Таке поєднання нагородило вас здоров’ям на роки, яким не можуть похизуватися навіть молоді футболісти. Травм у вашій кар’єрі було не так і багато…

- Все відносно. Мав переломи ребер і ключиці. Також, коли лягав під ніж у Львові, переносив операцію на пахових кільцях. Правда, то не надто серйозна травма.

- А тоді, коли поїхали у Львівське училище фізкультури, вже мали якусь футбольну освіту чи потрапили до тренерів сирим дворовим матеріалом?

- Як вам сказати? Коли я ще був малим, колишній футболіст тернопільської «Ниви» Василь Івегеш купив хату поруч з тим самим стадіоном, по сусідству від мене. Так ось, Василь Петрович дивився, як всі ми бігаємо і врешті створив з нас дитячу команду, постійно нас тренував. Потім, коли нас з братом виповнилося 15, тренер допоміг нам вступити до 26-го Львівського училища фізкультури. Точнніше, то був ліцей зі спортивним ухилом. Нас футбольним премудрощам навчав тренер Богдан Суряк.

- Батьки швидко змирилися з тим, що діти вирішили в шкільному віці з села переїхати до мегаполісу?

- Ми з братом Ігорем практично втекли від мами з татом. Вони б нас ні при яких обставинах не пустили до Львова. Зрештою, батькам й удома не подобалося наше футбольне захоплення. Вони казали, що футбол це не те, з чого будете їсти хліб. Тим паче, що старша сестра Надя вже працювала лікаркою. То батьки пропонували піти її шляхом і нам. Я непогано малював, то мама з татом казали: «Може художником будеш?» «Ні, - кажу. – Нічого не треба, лише футбол». «Та який футбол, ноги поламають, здоров’я не буде. Ні і все». Ось ми з Ігорем потай зібралися і поїхали. Знову ж, допоміг Василь Івегеш, який лише трохи згодом сказав батькам, куди насправді подалися їхні діти. Через кілька тижнів, коли сусід-тренер про все розповів, мама до нас приїхала. Тоді ж мобільних телефонів не було і зв’язатися було нелегко. «Що ж, раз вирішили, то вирішили. Приїжджайте додому», - мама змушена була змиритися. Тим більше, ми вже пройшли збори і тренери були нами задоволені.

Зізнаюся, попервах у Львові було дуже важко. Допомагало якраз те, що був не сам, а з братом. Поряд тренувалися, грали, ділили кімнату в гуртожитку. Власне, зосередилися на футболі і всі принади самостійного життя у великому місті відійшли в бік. Як кажуть, від поганого Бог милував.

Петро Бадло: У футболі залишився, завдячуючи дружині. Частина 1 - изображение 3

Фото - vesti.kz

- Училище фізкультури – то не тільки футболісти, а й борці, боксери, які в таких умовах користуються своєю силою, аби, скажімо відбити у слабших хлопців батьківські передачі…

- А як же без цього? То ж наші українські реалії, наш менталітет. По-різному виходило. Десь мирилися, але частіше противилися, намагалися дати відсіч. Побутових проблем було чимало, але то була школа життя, яку теж вартувало пройти. Група у нас була дружня, хоча до професійного футболу добралися одиниці. Кілька людей грали у першій та другій лігах. Зокрема, крім мене у друголігових колективах пограв інший тернополянин Масуляк. Звісно, еталоном були львівські «Карпати», які були поряд і на матчі яких ми їздили всією групою. Тоді подобалася гра багатьох футболістів і «Карпати» були іншою дитячою мрією.

- Впродовж усієї 20-річної футбольної кар’єри на полі ви були руйнівником. Коли дивилися футбол, то теж захоплювалися грою оборонців чи так званих «ланцюгових псів»?

- Все ж більше захоплювався діями творців. Руйнівники, бійці, ті, хто забирає м’яч, теж захоплювали, я розумів, яка це важка робота. Однак попри це більше приваблював конструктивний футбол. «Бий-біжи» викликало відразу. Подобалося, коли команда виходить з оборони через пас, через комбінації.

- На початку 90-х у такий футбол намагалася під керівництвом Леоніда Буряка грати головна команда тернопільского краю «Нива»…

- То я вже за заліщицький «Дністер» у другій лізі виступав. Звісно, хотів потрапити у «Ниву» і слідкував за її матчами і коли грав за Заліщики, і коли перейшов у першоліговий чортківський «Кристал». Коли «Кристал» став дочірньою командою «Ниви», я навіть їздив на кілька матчів у складі тернополян. Але на поле мене тренери так і не випустили.

- На професійному рівні ви почали грати у 17-річному віці…

- До «Дністра» покликав той же Василь Івегеш. Василь Петрович разом з Анатолієм Назаренком поступово підпускали мене до основи, готували до дорослого футболу.

Петро Бадло: У футболі залишився, завдячуючи дружині. Частина 1 - изображение 4

Фото - fanatik.kz

- З «Дністром» ви пограли і в другій, і в третій лігах. Прийнято вважати, що молодим футболістам важко вибитися з цієї м’ясорубки проти дядьків. Згодні?

- Звісно. Але добре, що поряд були такі досвідчені бійці, як Дідик чи Борисевич. З їхньою допомогою я й сам швидко став бійцем. Ці хлопці мені пояснили, що для того, щоб атакувати, спершу треба забрати м’яч, щоб без оборони атаки не буває. То пізніше футбол став тотальним, а на початку 90-х обов’язки чітко розмежовувалися – оборона займалася своєю справою, а нападали інші люди. Ось і я мусив забрати і віддати. Робити щось зайве не міг. Добре, що в мене були такі вчителі, поряд з якими швидко пізнав «сіль» футболу.

- Ці люди могли навчити не лише футбольним, а й життєвим премудрощам…

- Аякже! Дідик, Борисевич, а в «Кристалі» Данилишин, Мацюпа показали, як треба правильно готуватися до гри в побуті – як і скільки спати, коли прокидатися, що їсти. То такі тонкощі, яких мама з татом не навчать. Щоб пізнати все це, треба бути при команді і слухати старших товаришів. То вже потім ти додаєш свій досвід, вивчаєш свій організм і додаєш щось своє.

- Разом з тим, не всі з вами названих були видатними режимниками…

- Згоден. Але навчити вони могли і ніхто зайвого собі перед грою не дозволяв. Ці хлопці знали міру і час.

- Коли «старики» почали підпускати вас до свого кола спілкування?

- Та якось відразу. Фактично, в довіру зі старшими увійшов, ще коли грав у «Дністрі» і коли ще не мав 20-ти років. Вже тоді старожили команди тримали мене поряд з собою, взяли наді мною опіку. Не знаю, чому так відбувалося і чому так повелося.

- Граючи на місці опорного півоборонця, в одному з перших матчів за «Дністер» у 1994 році ви забили два голи в Білгород-Дністровському місцевому «Дністровцеві». Як так вийшло?

- Тоді ж яка тактика була? Три оборонці ззаду, один передній. Над ним діяв опорний хав. Зараз двоє останніх грають, як два опорники. Так ось, тоді я спершу був переднім захисником, а потім тренер зробив мене опорним хавом. І ось саме тоді два голи я й забив. Звісно, то був важливий для мене матч, адже тоді впевнився, що здатен не лише відбиватися, але й забивати голи.

- Перейшовши до «Кристалу», відразу відчули контраст між другою лігою і першою?

- Так і він був значний. То зовсім інші швидкості і рівень ігрового мислення. Там, де в другій лізі грав у три дотики, у першій мусив виконувати в дотик-два. Спершу було незвичним, що моменти вирішувалися навіть у півдотику, а команду можна відрізати одним пасом.

- Тоді у складі чортківців ви грали проти «Металіста», котрий якраз вибув з вищої ліги, але мав у своєму складі таких сильних футболістів, як Володимир Лінке, Олександр Карабута, як молоді Олександр Горяїнов і Євген Назаров…

- Люди, які грали у радянському чемпіонаті, у вищій лізі. Звісно, у них було інше, незвідане на той час для мене сприйняття футболу. Ми програли 0:3 і для мене то була серйозна школа. Взагалі, ви мені пригадали один матч. Інший. Дуже багато вже стерлося з пам’яті, хоча й грав проти багатьох сильних футболістів. Тоді нічого не нотував, не вів статистики, хоча зараз розумію – вартувало б. Роки стирають в пам’яті чимало цікавих подробиць.

Петро Бадло: У футболі залишився, завдячуючи дружині. Частина 1 - изображение 5

Фото - Іван Вербицький

- Сезон-1995/1996 ви розпочинали в статусі гравця основи «Кристалу», однак відігравши в шести матчах у серпні надалі зникли на цілий рік і з’явилися аж в серпні 1996-го у складі друголігового «Покуття» з Коломиї. Що тоді сталося?

- Спершу мав травми. А після першого кола тренера Івана Гамалія замінили Семен Осиновський і Дементьєв з Черкас. Вони привели з собою цілу групу футболістів і на мене не розраховували. Мене від складу відсторонили, хоча я й продовжував добросовісно працювати. Мені ж було всього 20 і хотілося грати, а не сидіти на лаві. На той час гроші не цікавили зовсім, жадав лише виходити на поле, щоб набратися ігрового досвіду. Тому й вирішив зробити крок назад, щоб стрибнути вперед і подався в другу лігу. Час показав, що я не помилився.

- Історію, про яку ви розповідаєте, в загальних обрисах вже доводилося чути. Тренери з Центральної чи Східної України часто вважають, що вихованцям галицького футболу не вистачає майстерності і результату вони досягають виключно за рахунок характеру і бійцівських якостей. Одних це влаштовує, а інші шукають більш майстровитих, на їхню думку, виконавців…

- Бажання у нас справді вище і за цим компонентом ми здатні дати фору будь-кому. Але я не згоден з тим, що галичанам не вистачає майстерності. Майстрів хорошого рівня з нашого краю виросло чимало. І навчити футбольній грамоті ці хлопці могли будь-кого. Майстерності і професіоналізму теж. Хоча, раз таке говорять, то вочевидь якісь підстави є. Їм зі сторони теж щось видно. Та й ситуації випадають щораз різні. Візьміть ту ж тернопільску «Ниву». В 90-ті їх не могли зламати ні «Динамо», ні «Шахтар». Не думаю, що то тільки характер. Щоб перемагати такі команди, треба вміти грати в футбол.

- Петре, коли тренери перестали довіряти вам у «Кристалі», не виникало крамольних думок, мовляв, досить того футболу і треба займатися тим, що дає заробіток? Тим більше, що зарплати тоді в першій чи другій лізі були не дуже високими…

- Такі думки якщо й були, то хіба-що нетривалий період. Я рано, у 19-річному віці одружився і в мене вже народилося двоє дітей. Сім’ю треба було за щось годувати, тому й роздумував над варіантами. Не тому, що футбол набрид, а через те, що життя наштовхувало на такі думки. Але дякуючи своїй дружині я все ж залишився в футболі. Оксана мені сказала, що познайомилася зі мною, як з футболістом і ніким іншим мене не уявляє.

- А як ви познайомилися?

- Оксана навчалася у нас в Товстому в училищі. Я вже виступав за «Кристал» і познайомилися ми, коли приїхав додому, до батьків. Швидко виникли почуття. Вирішили не зволікати і одружилися. Вже через рік Оксана подарувала першого сина Андрія, а ще через рік на світ з’явився Валерій.

- Жити мали де?

- Як вам сказати? Жили з батьками, в Товстому і з того часу мріяли про власну квартиру. В той час придбати житла не могли, але я був упевнений, що врешті заграю і на помешкання зароблю. Добре, що дружина в це теж вірила і мене підтримувала навіть у моменти, коли не було грошей. У селі їсти все щось знайдеться, залишитися без шматка хліба ризику не було.

- Дружина дружиною, а як реагували на безгрошів’я сина батьки, які й до того були не в захваті від ваших занять футболом?

- Мама з татом мені постійно давали прикурити, казали, щоб кидав ту справу. Старший на 15 років брат Василь теж постійно читав моралі, кликав разом з собою зайнятися «чимось серйозним». Василь на той час їздив за кордон, вів бізнес, хотів, щоб я разом з ним був. Я відповів, що перетерплю і буду займатися улюбленою справою.

- Буремні 90-ті зламали життя багатьом людям, не лише футболістам…

- Для мене ті часи найперше запам’яталися дружніми колективами. Де б не грав. Не було грошей, але ми були згуртованими. Могли за два рублі зібратися, з дому привезти продукти, разом сісти і разом поїсти. Хлопці, які жили в Чорткові, приносили з дому закрутки. Те саме було в Заліщиках. У Коломиї з фінансами було трохи краще, але колектив там теж був надзвичайно збитий. Взагалі, де б не грав, команди зазвичай збиралися надзвичайно згуртовані. І в Україні, і в Казахстані. В тому ж Кустанаї, коли виступав за «Тобол», теж якийсь час були проблеми з грішми, але завдяки дружній атмосфері ми ті труднощі здолали. Нині ж «Актобе» вважається найзгуртованішою командою Казахстану.

Петро Бадло: У футболі залишився, завдячуючи дружині. Частина 1 - изображение 6

- Згуртованість теж має дві сторони. Приміром, Ігор Шуховцев казав, що в 90-ті у футболістів була єдина розвага – щоб після матчу зібратися разом і «нажертися»…

- Розумієте, є різні футболісти, різні колективи і різні менталітети. Ми теж разом збиралися. Хтось напивався, а хтось пив чай. Одні боролися з негараздами й шукали кращі варіанти, а інші заливали горе горілкою. Думали, що так проблеми вирішаться.

- Ви горілку в якому віці спробували?

- Мабуть, в 21 рік. То була зима, в чемпіонаті антракт, впродовж кількох місяців я підшукував нову команду. Ось в цей час на весіллі й спробував. Власне, тоді час від часу випивав – на днях народженнях чи коли ходив до когось у гості. Але при цьому продовжував тренуватися. Важких часів, які прийнято називати запоями, у мене не було ніколи. Зранку голова від горілки точно ніколи не боліла.

- До Казахстану вас покликав Петро Дідик. Як сприйняли це запрошення, враховуючи, що відстань від дому далека, а певності, що все вдасться, мабуть, не було?

- Сприйняв з радістю. Не сумнівався ані на краплю, бо знав, що там вже грають наші футболісти. А такі хлопці, як Петя Дідик, Вітя Данилишин, Віталік Кіцак, Дмитро Бідулька куди завгодно не поїдуть. То були гравці хорошого рівня. Правда, я не знав, що за футбол у Казахстані. Мені лише сказали, що є команда «Тобол» і вона виступає у вищій лізі. При цьому ніхто не обіцяв мені, що там обов’язково гратиму. Сказали лишень, що є нагода поїхати і показати себе на зборах. Далі все залежало від мене. Зізнаюся, коли їхав, був упевнений, що в мене все вдасться, оскільки був готовий перегризти землю, лише б залишитися в команді.

Про казахстанський період кар’єри Петра Бадла читайте через кілька годин у другій частині інтерв’ю.

Читайте самые интересные новости футбола в Telegram, Facebook и Viber
Подписывайтесь на наш канал YouTube
Оцените этот материал
Голосов 1
Загрузка...
Реклама
Авторизуйтесь на сайте, для того чтобы голосовать.
Комментарии (4)
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Войти
No123 (TE)
​Петро, .привіт з Чорткова! Пам'ятаємо! :)
Ответить
0
0
batkomaxno555 (Никополь)
эх ты бабло... а говорил едем за победой.
Ответить
0
-2
Unity_6 (Славутич)
Отличное вью.
спасибо.
Много чего можно почерпнуть.
Ответить
+1
0
Djibouti (Djibouti)
чекаемо на другу частину
Ответить
+5
0
 

© UA-Футбол 2002-2018.
Все права на материалы, находящиеся на сайте www.ua-football.com, охраняются в соответствии с законодательством Украины.
Материалы сайта предназначены для лиц старше 18 лет (18+).
Пишите нам: [email protected]


Продолжая просматривать www.ua-football.com, вы подтверждаете, что соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Согласен