Сила мудрості й практицизму. Мандрівка до Валенсії з UA-Футбол

Тут майже завжди сонячно, а холодно, щоб на градуснику було нижче нуля, буває максимум сім разів на рік. Місто пальм, цитрусів та багряних світанків – Валенсія прекрасна навіть з усіма своїми недоліками. Більше того, ледачкуваті, але не зубожілі, а через те й ненадокучливі безпритульні, засмічені різним мотлохом узбіччя старих районів наче доповнюють строкату палітру міста, заснованого в 138 році до нашої ери. Valĕntĭa – то «сила» латинською. Власне, у цій назві зібрані усі краса й велич столиці однойменної іспанської автономії.

Валенсія унікальна бодай тим, що це місто розсікає безводна річка Турія. Два береги на відстані понад сто метрів один від одного укріплені міцними кам’яними мурами й поєднані мостами, але в середині не вода, а довжелезний, багатокілометровий парк, в якому хвойні, пальмові та апельсинові праліси переплетені широкими піщаними стежинами. Перериваються ці лабіринти приблизно щокілометра розмаїтими стадіонами. Найбільше, звісно, футбольних прямокутників стандартних розмірів, в основному зі штучним покриттям. Та поряд з ними можна помітити повноцінні стадіони для занять легкою атлетикою, де обладнані й сектори для метань, поля для бейсболу і реґбі, тенісні корти з розмаїтими покриттями. Найцікавіше, що ці майданчики ніколи не пустують. Тут тренуються діти різного віку. Людей старшого віку на цих стадіонах помічаємо рідко. Здебільшого дорослі оздоровлюються, бігаючи кроси стежинами цього парку.

Виявляється, повноцінна мережа спортивних майданчиків виникла у Валенсії ледь не вимушено. Річ у тім, що річка Турія, котра протікала тут впродовж кількох століть, була дуже норовливою і полюбляла виходили з берегів, приносячи тим самим значні збитки для місцевих мешканців. Край стихії поклали вчені. Вони змогли змінити русло річки і пустити його навколо міста. Колишню водну артерію висушили, подарувавши арагонцям взамін цілу спортивну мережу.

Власне, якщо пройтися набережною сухої Турії і повернути трохи в бік від Воріт середньовічної Валенсії, то можна швидко потрапити до місцевого футбольного храму – стадіону «Месталья». Зізнаюся, перше враження від цієї арени з її «скелястими» трибунами на три яруси – то щось неймовірне. «Месталья» яскраво вирізняється на фоні шаблонних склобетонних конструкторських винаходів сучасності, які майже нівелюють право стадіонів на автентику. В цю мить подумалося: таки добре, що у власників «Валенсії» не так давно закінчилися гроші і вони не змогли завершити будівництва нової клубної арени. Адже вона майже на певне стала б «однією з». «Месталья» з кажаном вздовж центральних секторів - неповторна.

Щоправда, потім, вже під час матчу Ліги Європи, це враження від перебування у ложі преси трохи зіпсувалося. Річ у тім, що приїжджих журналістів тут розміщують на верхніх рядах нижнього ярусу. Звідти з-під другого кільця трибун не видно взагалі, а частину дальнього флангу зеленого прямокутника закривають панельні стовпи. Але загалом ці незручності можна назвати терпимими. Якщо уважно стежити за грою, то поглядом бетонні перепони обійти можна.

Атмосферу навколо стадіону можна назвати родинною. Силуети десятків людей – то пам’ятник на центральній площі поруч з «Местальєю», присвячений різним поколінням футболістів «Валенсії», починаючи з дня заснування клубу в 1919 році. Найвеличніших гравців тут теж пам’ятають – портрети Кемпеса, Мундо, Мендьєти, Альбельди, Анґуло, Айяли, Барахи росташовані кільцем навколо стадіонного овалу. Підходу до арени ніхто звичним для українських арен металевим парканом не обгороджує. Автобуси з командами прибувають безпосередньо під центральний вхід і на майбутніх учасників матчу може подивитися кожен бажаючий.

Після закінчення поєдинку гравці виходять тим же шляхом. Найцікавіше те, що з гравців і тренерів калібру Хуана Антоніо Піцці, Жеремі Матью чи Філіппа Сандероса не «падає корона», коли вболівальники прохають сфотографуватися, дати автограф чи просто запитують, як справи. Без різниці, чиї то фанати – місцеві чи приїжджі українські. Все тому, що вболівальників тут цінують. У Валенсії не приховують, що фанати – то частина сім’ї. Іменні місця на «Местальї» переходять з покоління в покоління. Окремі з них переходять від батька до сина, починаючи з дня відкриття стадіону в 1923 році.

У репортажі про матч «Валенсія» - «Динамо» ми розповідали про розташований поруч з «Местальєю» фанатський бар, який належить одному з найзнаменитіших фанатів світу Маноло. Цей колоритний 65-річний дядечко з барабаном і в капелюсі не заходить на рідний стадіон з 2006-го і не вболіває за «кажанів» з 2001-го, з того часу, як керівництво клубу відмовилося виділити два додаткових квитки на фінал Ліги чемпіонів «Валенсія» - «Баварія» для двох його друзів-музикантів. З того часу Маноло взагалі не вболіває за клуби. Його серце віддано виключно збірній Іспанії.

Не дивно, що за бар-стійкою власного пабу поруч з Маноло постійно красується копія Кубка світу, яким «фурія роха» зараз володіє. Не знаю, чи то через те, що у його володіння ми вірвалися разом з давнім приятелем Маноло, динамівським фанатом «Татом», чи то через природню доброту, але господар дозволяв тримати «трофей» у руках. А сам налив «Татові» половину пивного келиха горілки. «Тато» не знітився й випив, чим сильно здивував місцевих відвідувачів. Як то не парадоксально, але футбол у барі Маноло переглядали в основному тверезі люди.

Нетверезих у Валенсії зустрічати доводилося, але трохи далі від «Местальї». Приміром, групу безпритульних, яка дрімала в колонах поруч з легкоатлетичним стадіоном. Інші зустрічалися вночі, сидячи на центральних вулицях міста. Здебільшого «під хмелем» теж були безхатченки, на одному з них вдалося помітити доволі дорогий годинник. Молоді, яка попивала пиво, сидячи на бордюрах, теж вистачало. Втім, що дуже показово й важливо, агресії чи якоїсь уваги до перехожих усі ці люди не проявляли.

Взагалі, щоб оцінити красу старої Валенсії сповна, місто спершу вартує розглянути панорамно. У нас така нагода була – вистачало виглянути з вікна готельного номера, розташованого на одинадцятому поверсі. Шпилі церков і дахи замків отримали надзвичайно привабливий вигляд у світанковому світлі, коли сонце ледь виходило, а неповний місяць ще не зник. Коли ж небо від сонячних променів стало багряним, на краю протилежної, схожої на індустріальну частині міста прояснилися контури передгір’я. В надвечір’я ж насиченістю барв запам’яталася валенсійська панорама з вершини однієї з веж Воріт середньовічної Валенсії. Цікаво, що вхід на вежі, як і до приміщень музеїв у цьому комплексі, абсолютно безкоштовний.

Пальми різних форм і розмірів, апельсинові, мандаринові і лимонні дерева – вони у Валенсії повсюдно. Ось лишень спроба покуштувати помаранча трохи засмутила. Все тому, що фрукт виявився гіркущим до неможливості. То вже згодом місцеві жителі пояснять, що в місті насаджені цитруси кормових порід і створюють вони лише зовнішній ефект. Їсти їх можна, але на любителя. Солодкі фрукти вирощують на спеціальних плантаціях. До слова, Валенсія є головним постачальником цитрусів у Європі. Все тому, що, як вже зазначалось, нижче нуля температура тут опускається лічені рази на рік.

Центральні вулиці Валенсії захоплюють великою кількістю будівель доби середньовіччя. Валенсійський собор 12-13 сторіч – то пам’ятка про давнє минуле міста. Річ у тім, що побудований храм на фундаменті мечеті. До того Валенсія тривалий час перебувала під пануванням арабів. 68-метрова восьмикутна дзвінниця Собору з назвою Міґелете побудована наприкінці 14-го – початку 15-го сторіч. У храмі поруч з нею знаходиться одна з найбільших католицьких пам’яток – визнана автентичною Папою Римським чаша Ґрааля. Таких чаш у світі наразі є три – дві інших, крім «валенсійської», знаходяться в Ґенуї та Нью-Йорку.

Арена для кориди – то вже «святиня» іншого, суто іспанського характеру. На вході до цієї «цивілізованої скотобійні» красується пам’ятник торреро Маноло Монтоліву. Прикметно, що у Валенсії привабливий архітектурний вигляд мають навіть приміщення поліції та центрального залізничного вокзалу. Палац у середині обкладений плиткою, яка цілісно складає картини з історії міста.

Неподалік розташований сквер, який офіційної назви не має, але назвати його можна «фікусовим». Правда, цю уявну вивіску прикріпимо трохи згодом, коли дізнаємося, що фантасмагоричні дерева, які трохи раніше довелося побачити зображеними на графіті, з товстими коренями, які один по одному вплітаються косою в стовбур і потім так само дивовижно розгалужуються по сторонах гілками – то фікуси.

Після цього гармонійного поєднання старовини з природніми дивами опинятися в містечку, яке повертає до принад сучасного світу, було трохи незвично. Але то та ж Валенсія і створене у ній у 1998 році Місто мистецтв і наук. В «Гігантському оці» розташовані планетарій, стереокінотеатр та зал лазерних постановок. Палац мистецтв королеви Софії – то аналог Національної опери. Інші футуристичні будівлі приховуть в собі екзотичний сад, парк скульптур, науковий музей та океанографічний парк під відкритим небом. У будівлі з назвою «Аґора» щороку відбувається тенісний турнір «Valencia Open».

Знаєте, що стало найбільшою несподіванкою, коли автобус повернув з цього ультрасучасного району назад до центру? Десятки чапель, які вишукували щось їстівне на газоні вздовж овалу, який розділяє автомобільну магістраль. Тут ці занесені в українську «Червону книгу» птахи відчувають себе настільки комфортно і безпечно, що сміливо перелітають з приміських боліт в ледь не індустріальну суєту. Втім, не плутайте їхню індустріалізацію з нашою. Як мовиться в Одесі, яка, до слова, є містом-побратимом Валенсії, то дві великих різниці.