Аргентинське побиття Мілану. 50 років найгіршому матчу в історії

Відразу зазначу, що цей поєдинок варто вважати найгіршим лише серед топових ігор. На середньому, тим паче низовому рівні, траплялися й більш огидні поєдинки.

Варто зауважити, що сприйняття олдскульного футболу як романтичного є величезним перебільшенням. Саме в нинішньому футболі, комерційному наскрізь, дещо показушному і повністю медійному, ми бачимо все і все оцінюємо. Про часи ж до середини 80-х, подекуди й до 2000-х, ми розповідаємо легенди, дуже суперечливі та багатоверсійні речі. Тогочасне ТБ (часто і без нього), якість полів і все інше надавали суддям значно більше можливостей для впливу на результат. А де є можливості – там є і попит. Інколи ж навіть не змова чи хабарі, а примітивна нахабність давала одній з команд усі козирі в руки.

Проведення Міжконтинентального кубку було рішенням повністю природнім, навіть необхідним, адже публіка завше прагне знати ім'я найкращого, зокрема, серед клубів. Перші три рази все йшло добре, круті матчі, яскраві суперники. Першим зривом стало протистояння "Мілану" та "Сантоса" у 1963-му. Як не дивно, але саме елегантна команда Пеле виступила агресором і перетворила цей двобій на скандал. З тих пір до жовтня 1969-го усі такі турніри мали поганий резонанс, окрім протистояння у 1966-му "Пеньяроля" та мадридського "Реалу".

Не бажаючи таврувати якусь країну, все ж змушений зауважити, що усі ці скандали стали системою за участі аргентинських клубів. У ті часи не "Рівер Плейт" чи "Бока Джуніорс" досягали великих успіхів, настав час менших і максимально злих, мачистських клубів. Вони брали великі титули і не боялися рівень насильства на полі доводити до максимального, не боялися покарань і вилучень, бо ефективність насильства була більшою за наслідки. Найбільш епічним з цих клубів-гопників став "Естудіантес" з Ла Плати. У його складі був лише один реально топовий футболіст Хуан Рамон "Відьмак" Верон, батько іншого Верона, Хуана Себастьяна, нинішнього президента клубу. Інші були бійцями і не більш ніж середняками як футболісти, зокрема й Карлос Білардо, майбутній великий тренер Аргентини*. Якраз він і був одним з найбрутальнішим гравців тієї команди.

У Міжконтинентальному кубку 1968-го року, коли грали "Естудіантес" та "Манчестер Юнайтед", вже були скандали та проблеми, тоді аргентинці все списували на образи за 1966-й рік, коли їхню збірну засудили у 1/4-й фіналу Чемпіонату Світу з англійцями. Засудили, то правда, але виправдання відверто дурненьке.

Наступного ж року стало лише гірше. В Мілані господарі виграли 3:0. Вони просто були сильнішими, краще укомплектованими за суперника. Що ж до розгрому, то аргентинці прибули до Італії після більш ніж місячної подорожі, впродовж якої команда майже не тренувалася. З самого початку її менеджери вигадали надто хитрий план підготовки з тривалими роз’їздами і сумнівними спарингами, котрі так і не відбулися.

На матч у відповідь "студенти" налаштувалися традиційно рішуче. Грали на "Бомбонері" у Буенос Айресі, та це не заважало команді бути самою собою в усьому хорошому й поганому. З другим цього разу вийшло якнайкраще. Матч перетворився на бійню, особливо після перерви, коли гості, програючи 1:2, просто тримали м’яч. Суддя італійського походження чилієць Домінго Массаро просто загубився і не робив нічого, аби зупинити насильство. Виникали бійки, футболу майже не залишилося, лише біганина за м'ячем та стики кість в кість і штовханина.

Найбільше у грі дісталося Джанні Рівері, футбольному естету, плеймейкеру від Бога. Проте символом того матчу став скривавлений і майже непритомний Нестор Комбен, форвард "Мілану". Мало того що його примітивно побили, так ще й з лікарні забрали до в’язниці. Нестор народився в Аргентині і там жив до 18 років, потім родина переїхала до Франції, громадянство цієї країни він й взяв. До згаданого матчу він кілька разів був в Аргентині, але саме після гри йому висунули обвинувачення в ухиленні від військової служби. Завдяки дипломатичним протестам Комбена таки звільнили з під варти.

Проте аргентинська влада дуже швидко відвернулася від "Естудіантеса". Матч транслювався по всьому світу. Дикунство бачили усі керівники не лише спорту. Зрештою, запис гри почали показувати керівникам Італії, які в свою чергу вже через дипломатичні шляхи вимагали покарати агресорів. Ось тепер вже аргентинцям було зовсім не весело. До цього вони своїх захищали, аж раптом вдалися до репресивних заходів.

Воротаря Альберто Поллетті, який побив Ріверу, дискваліфікували пожиттєво, Рамон Санчес, котрий нокаутував і зламав носа Комбену, дали місяць в’язниці і п`ять років міжнародної дискваліфікації. Так само покарали й добру людину Едуардо Манеру. Добра людина пишу без лапок, бо за усіма спогадами його таким вважали, скрізь, але не на футбольному полі.

Попри втрати у складі, "Естудіантес" виграє ще один Лібертадорес і ще раз гратиме у Міжконтинентальному кубку, проте вже без максимальної агресії і програє "Фейєнорду". Команда Освальдо Субелдії** назавше увійде в історію як тріумфатор-агресор. На жаль, її приклад наслідуватимуть. Це призведе до того, що європейці потроху почнуть відмовлятися від участі в турнірі. "Ювентус" 1973-го не став грати матч-відповідь, чотири рази від Європи виступатимуть не переможці, а фіналісти Кубку Європейських чемпіонів, один з них (мадридський "Атлетіко") навіть виграє трофей. Глобально ж все це призведе до того, що турнір реформують в один матч, який прийматиме Японія і вся ця мачистська маячня раптом зникне, немов її і не було.