На грани трагедии и триумфа: история паралимпийца Тараса Радя

Свою першу золоту медаль він здобув у біатлонній гонці серед сидячих спортсменів на 12,5 кілометрів.

Але ще чотири роки тому у Тараса були зовсім інші плани: він був здоровим школярем і займався кількома видами спорту.

"Не треба соромитися візка"

Тарас народився 20 листопада 1999 року в багатодітній тернопільській родині.

Якось під час час канікул у селі він порізав косою ногу, метал зачепив м'яз.

Лікар наклав на рану гіпс, хоча робити цього було не варто, згадує хлопець. Під гіпсом рана не загоювалась, почалося зараження, ногу йому довелося ампутували.

"Лікар сказала, що то випадково вийшло, що вона не хотіла. Вибачилася. Позову до суду ми не подавали. Сталося як сталося", - розповів майбутній спортсмен.

Згадуючи ті часи, він не приховує, що пережив великий стрес.

"Скажу так: трошки був засмучений, падав духом, - розповів хлопець ВВС. - Але з допомогою батьків, які мене у цей період сильно підтримали, поступово адаптувався. Тато з мамою переконали, що не треба соромитися їздити на візку, нічого страшного в цьому немає і ніхто з мене сміятися не буде".

Тарас каже, що найбільше йому допомогло захоплення спортом, яким він займався ще з дитинства. Він ходив зі старшим братом на футбольну секцію, потім на веслування, займався легкою атлетикою, баскетболом, волейболом.

"Звісно, всім і одразу не займався. Спершу було одне, потім інше. Тільки завжди грав у футбол, - розповідає спортсмен, - Люблю цю гру досі. І по телевізору трансляцій намагався не пропускати".

Також хлопець щоразу вмикав телевізор, коли транслювали біатлон.

"Підтримую наших дівчат і хлопців. Найбільше подобається Юлія Джима. Особливо імпонує, як вона стріляє. Помічаю окремі деталі і намагаюся використовувати сам. Передивляюся, аналізую", - розповів Тарас Радь.

Нове життя

З професійним інтересом за біатлоном Тарас Радь почав стежити після того, як потрапив у лави тернопільського регіонального центру "Інваспорт". До цього, каже, що взагалі не знав, що спорт для людей з особливими потребами існує.

До центру його завіз сусід. Спочатку у Тараса нічого не виходило і особливих ілюзій, що з нового захоплення щось вийде, він не мав.

Потренувався на зборах, а взимку 2015-го вирушив на перші в житті змагання.

Тарас грав у настільний теніс, плавав, але лижними дисциплінами почав займатися вперше.

"Найсмішніше, що до того на лижах не стояв жодного разу в житті, - каже хлопець. - На ковзанах їздив. Тернопільський ставок замерзав і ми з братом любили поганятися".

Радь прогресував надзвичайно швидко і вже у 2017 році став дворазовим срібним призером чемпіонату світу, поступившись на середній дистанції та в індивідуальній гонці на дистанції 15 кілометрів німцю Мартіну Фляйґу. Власне, вже тоді участь Тараса в Паралімпіаді-2018 сумніву не підлягала.

"Коли побачив мету, зрозумів, що поїхати на Паралімпіаду, виграти там медаль і навіть стати чемпіоном - реально, почав працювати з подвоєною енергією", - згадує спортсмен.

Мрія

Тарас Радь розповідає, що з першого дня після прильоту до Пхьончхана легко перейшов на корейський час, відразу спав добре.

Спортсмен був близьким до медалі у першому ж старті, але посів у біатлонній гонці на 7,5 км четверте місце.

"Звичайно, трохи засмутився того дня і ще наступного, - згадує свої відчуття спортсмен. - Поки не вийшов на старт лижної гонки. Надалі часу на емоції вже не було".

Своє "золото" Тарас виграв насамперед завдяки ідеальній стрільбі. В біатлонній гонці на 12,5 км чисто на всіх чотирьох вогневих рубежах відпрацювало лише двоє спортсменів - Радь і "срібний призер" Даніель Кноссен зі США.

"Коли їхав на Паралімпіаду, на медаль я сподівався, але не очікував, що буде відразу "золото", - каже Тарас. - Але вдалося гарно відстрілятися і завдяки цьому виграв. Взагалі, дуже люблю стріляти. Завжди любив, ще з дитинства. Стріляв з пневматичної гвинтівки чи кульками з пістолетиків по пляшка".

"В чемпіонській гонці якось так вийшло, що під'їжджав до рубежу і не думав взагалі ні про що. Просто стріляв. Навіть якщо попросите, щоб пояснив, як так вийшло, не відповім. Бо сам відповіді не знаю", - розповідає він.

"Вважаю, що такий результат вдався через те, що у спорті я з дитинства. Так, загалом було важко, але для мене це була наче якась пригода", - додає він.

Душевна зустріч вдома

"Дуже мені радісно, - сказав чемпіон після повернення додому. - Особливо приємно було від тої теплої зустрічі, яку влаштували батьки, рідні та тренер. Вдома зібралися всі найрідніші люди, мама підготувала святкову вечерю. Повна хата гостей. Приємно, що приніс близьким стільки радості".

"Хочу на наступній Паралімпіаді виступити набагато ліпше, ніж у Пхьончхані, здобути більше медалей, ніж зараз... А поза спортом себе наразі й не уявляю. Я є студентом Тернопільського педуніверситету, навчаюся на кафедрі фізвиховання. Поки що не знаю, наскільки ці знання згодяться. Мені лише 18 і про життя після спорту думати ще рано".

Повернення до реалій

Також Тарас думає про те, щоб придбати нового змагального боба - пристрій, на якому, сидячи, їздять спортсмени. В цьому контексті цитую йому багаторазову призерку Паралімпіад Олену Акопян, яка коментувала події з Пхьончхана на телеканалі "UA:Перший". За словами Олени, боби американців вартують у межах 50 тисяч доларів.

"Мій не такий дорогий, - сміється Радь. - Його виготовив у Чернігові три роки тому знайомий мого тренера Віктора Федорчака. Нам дали матеріал, залишалося доварити пару трубок. Це обійшлося приблизно у дві тисячі гривень. Катаюся на цьому бобі досі. Тепер, на новий цикл, планую зробити трохи ліпший, сучасніший".

Тарас згадав про американку українського походження Оксану Мастерс, яка в Пхьончхані виграла два золота. Спортмену запам'яталося, як Оксана три роки тому приїздила провідати поранених українських військових у Київському військовому госпіталі.

Мастерс тоді, підіймаючись східцями на другий поверх, сказала, що для неї на протезах це не так просто. І дивувалася, навіщо людей з втраченими кінцівками поміщати на другому поверсі без ліфта.

"То біда, яку відчуває чимало людей, котрі пересуваються з допомогою протезів, - каже Тарас Радь. - Мені легше, бо ходжу на одному протезі, коліна згинаються. А найбільші проблеми у нас відчувають ті, хто їздить на візках. Особливі незручності полягають у тому, що на тротуарах встановлювалися бар'єри. Мова про них ведеться давно. Обіцяють бар'єри прибрати. Це полегшить життя візочникам дуже суттєво".