Вдома як в гостях. Погляд на гру з Маккабі з-за воріт Динамо

У вівторок мені довелося побувати в районі хайфського стадіону "Саммі Офер" двічі. О 19:00 я давав там інтерв'ю одному з українських телеканалів. Співрозмовники скаржилися на те, що під час своєї поїздки в Нижнє Місто Хайфи (Downtown краще звучить, звичайно) майже не бачили людей. Нічого дивного в цьому немає. По-перше, наш Downtown - далеко не центр міського життя, як мав би бути. По-друге, стара ізраїльська мантра "Хайфа працює, Єрусалим молиться, Тель-Авів святкує", залишається як і раніше актуальною, і в середині дня в головному портовому місті країни люди зазвичай працюють, а не вештаються вулицями. І по-третє (і головне) - в Ізраїлі зараз святкують свято Суккот, а вівторок припадає на дні, звані чудовим каламбуром "будні свята" - тобто дні, в які не треба молитися або дотримуватися особливих релігійних приписів, але в які не потрібно працювати і можна відвідати численні атракціони, парки, фестивалі тощо.

Тому сім'ї використовують ці вільні дні для того, щоб забратися з міста, тим більше з частини міста, назва якої є однокореневим слову "сідниця". До того ж, за тель-авівський "Маккабі" в місті майже ніхто не вболіває (і це ще дуже м'яко сказано), а стадіон знаходиться на південній околиці, саме в тому напрямку, звідки повинні прибувати тель-авівські вболівальники. Тож місто Хайфа виглядало очікувано тихо, і про майбутній матч не нагадувало нічого. До самого стадіону вже підходили люди, дивуючись, чому ворота все ще не відкриті, адже в Ізраїлі реєстрації на посадку на літак і запуск на футбольні стадіони завжди починаються за три години до "Часу Х".

Вдруге я опинився поблизу стадіону на початку десятої. Автобус вже був заповнений, причому вболівальники "Маккабі" розташувалися в передній його частині, а вболівальники "Динамо" - в задній. Я опинився в самому лігві місцевих уболівальників, проте проїхав непоміченим, можливо, завдяки синій футболці збірної України, яка дуже сильно нагадувала запасну футболку "Маккабі". Людське море заполонило площу навколо "Монументу Миру", подарованого Китаєм до минулорічного відкриття стадіону, тому призначати зустріч біля нього виявилося банальним і нерозумним кроком.

Поліцейських було зовсім небагато, кінних - лише двоє. Правоохоронці задовольнялися напрямком руху, в тому числі і на пішохідних переходах, на яких натовп, за звичаєм, далеко не завжди бажав помічати колір світлофора. Загалом відбувався звичайний ізраїльський "організований балаган", коли ззовні все здається балаганом, однак всередині працюють потужні невидимі сили, що контролюють ситуацію. Разюча відмінність від українських стадіонів, де міліції, здається, більше, ніж вболівальників! Підходи до входів на гостьову трибуну жодним чином не були відділені від проходів на інші трибуни. І в цьому був сенс, оскільки хоча в Ізраїлі вважають футбольних уболівальників дикунами, насправді в порівнянні з європейськими вони просто осередок інтелігентності. Частина затримувалася біля лавок з фірмовою продукцією "Маккабі", проте, бачачи 50-шекелевий (1 долар - 4 шекеля) цінник на офіційний шалик матчу і в п'ять разів більший - на футболку "Маккабі", зазвичай простували далі.

Голосову підготовку вболівальники "Маккабі" чомусь почали пізно, в останні хвилини перед стартовим свистком арбітра. Берегли сили, "перетравлювали" малознайомий стадіон (в центрі країни просто немає стадіону такого рівня) і домашній дебют у Лізі Чемпіонів сезону 2015/16? В будь-якому разі це дозволило уболівальникам "Динамо" заявити про себе так виразно, що це було відмінно чутно по ТБ. Динамівська трибуна, на відміну від решти, не була заповненою, залишалися сотня-друга вільних місць, що доволі дивувало, зважаючи на відчайдушні звернення до мене з проханням дістати квиток.

Вболівальники "Маккабі" почали "працю" лише перед самим початком матчу, проте голом Ярмоленка (за півхвилини до якого коментатор на ТБ заявив, що лівий захисник господарів Рікан сьогодні псуватиме життя Андрію) їх дуже швидко вдалося заспокоїти. Далі безперестанку вболівала лише фанатська трибуна, вірна традиціям більш успішного баскетбольного побратима і його легендарного залу "Яд-Еліягу". Решта ж здебільшого відсиджувалися мовчки. Щоправда, фанати кричали за двох, нехай і лише "класичний" репертуар з хітом у вигляді ізраїльського варіанта безсмертного "хто не скаче, той москаль" ("москалем" у них є "червоний", тобто причетний до ненависного "Хапоелю"). На трибуні ж "Динамо" солістами виступали кілька рядів, що сиділи перед самим полем, швидше за все "ультрас", привезених з України. Решта скандували лише за ними або підводилися під час небезпечних атак на ворота Райковіча, за якими в першому таймі і перебувала трибуна.

Темп гри був невисоким, "Маккабі" довго не міг створити чогось путнього, тому вболівальники зайнялися обговоренням "горіння" грандів - "Барселони", "Арсеналу" і "Роми", аналізом того, як саме Моуріньо буде зливати "Порту", витягуючи їх слідом за собою в 1/8 фіналу, жартами щодо відсутності у Даніло Сілви удару обома ногами (після його поганенького удару лівою) і присяганнями "про Шовковського до кінця матчу не говоримо" після його невпевненого виходу на м'яч. Пожвавлял атмосферу лише тип персонажу, якого завжди можна зустріти на трибунах. Людина десь 50-тирічного віку, безсумнівно давній уболівальник "Динамо", загорнутий в прапор України, не марнував жодної можливості гучно коментувати дії динамівців. Я сидів на відстані трьох-чотирьох місць від нього, тому з його лексики розбирав лише її нецензурний прошарок, слід сказати, чималий. Сусіди намагалися заспокоїти його словами "Це Путін п..., а Гонсалес просто помилився". Марно. Зате було весело. Вибух обурення, причому головним чином у мене, викликав кулак Гонсалеса, яким він намагався влучити супернику в голову. Цей епізод уникнув й уваги камер, і більшості глядачів на трибуні "Динамо", однак я його чітко помітив.

У перерві стартував хіт-парад футболок, серед яких відзначалися футболки Шевченка та Реброва 90-х років, схоже, раритетні. Разом з тим впадали в око й люди з такими екзотичними іменами на спині як Дмитрулін і навіть Михайленко. Іменні футболки, просто футболки з емблемою "Динамо", футболки збірної України, вишиванки, навіть футболка і шалик львівських "Карпат"... Помітив білу футболку з написом ззаду "Rost" під номером 79 і згадав, що екс-воротар "Шальке" Франк Рост начебто мав звичай носити "неконвенціональні" номери. Але виявилася, що це банальна іменна футболка "Динамо". Наш сектор був обгороджений від інших, тому вийти і розгледіти, як себе почувають вболівальники "Маккабі", не було можливим. А ось на початку другого тайму пройти на нижчу, кращу частину трибуни "Динамо" за повної байдужості стюарда не становило жодних проблем. Взагалі, на трибуні "Динамо" відсутність стюардів анонсувалaся, але й на трибунах "Маккабі" їх явно було небагато. Організований балаган.

Другий тайм почався так само, як і перший. Як на полі, так і на трибунах. А продовжився ще тихіше. Навіть скандування фанів "Маккабі" вже здавалися колисковою. Навіть активний фанат "Динамо" вгамувався. Відразу згадувався органний концерт у церкві Святого Миколая в Празі, вже на 30-ій хвилині якого люди почали нудьгувати, втупившись у свої буклети та книги, а я навіть зробив вилазку з лави вглиб церкви, хоча і відразу був жорстко зупинений пильним стюардом наглядачем. Пожвавлення викликав лише штрафний Захаві, після якого вся без винятку трибуна побачила м'яч у сітці і суцільна тиша припинилася лише за кілька секунд, коли м'яч зістрибнув з неї за межі поля. Та ще вихід Віди замість Гонсалеса, що викликав розмови про "бункер" ("автобус" на ізраїльському футбольному сленгу). Трохи розважали періодичні заряди "Динамо", "Київ" і т.д, результати інших матчів, смішна спроба удару через себе Захаві і удар Сидорчука, для якого злет м'яча у повітря на відстань кількох десятків сантиметрів вже "смертельний". Навіть гравці "Динамо" дякували своїм уболівальникам доволі мляво.

"Гладіатори", "монстри", "це європейський футбол", "ми не на їхньому рівні", "нам треба дуже багато працювати". Ні, ізраїльський футбол вочевидь прогресує. Не стільки завдяки новим стадіонам і грошам канадських мільярдерів. Завдяки вболівальникам. Вони навчилися програвати, не лаючи суддю і гравців, і заповнюють стадіони навіть під час невдач. 30 тисяч вболівальників на кожному матчі хайфського "Маккабі", який з нулем забитих м'ячів посідає останнє місце в лізі, свідчать про це. Псує ситуацію те саме "прокляття нових стадіонів", адже, наприклад, з початку сезону жоден з господарів "Саммі Офера" не забив жодного м'яча. Ані обидва хайфських клуби, aні тель-авівський "Маккабі". А вже настав жовтень. Можливо, як кажуть ізраїльські коментатори, ізраїльські вболівальники здатні виплескувати енергію лише за умов штовханини за квитками, запізнення на трибуни, виснажливої спеки та тісняви (До речі, під дахом "Саммі Офера" не було чим дихати. Прийшов час керівникам стадіонів та УЄФА подумати про стадіони-зали з кондиціонуванням), "лузання" насіння на брудних сидіннях. А на красивих стадіонах що гравці, що вболівальники відчувають себе як в опері, боячись жорстко, по-футбольному, галасувати та боротися.

"Цей автобус не їде до Тель-Авіву", - починає розмову 20-річний хлопець, що не був на матчі. "Ні, він вболіває за Україну, це герб України", - демонструє обізнаність його товариш. Починається абсолютно мирна розмова з жартами про образи українськими "вежами" як я ізраїльських "гномів" як вони, про те, що взагалі-то автобус їде в бік Києва, тож я вірно на нього сів. Про те, як я вдало замаскувався зі своєю схожою на "маккабівську" футболкою. Про силу "Динамо" та шанси "Маккабі" здобути хоча б очко в цій групі. "А як вірно називають Київ?" - запитують. Пояснюю різницю між українською та російською вимовою, іронізуючи "через це вони і воюють вже два роки". На щастя, розмова на цю тему не отримала свого розвитку.

Тих, хто залишав "Саммі Офер", проводжали крани, що світяться в темряві навколо стадіону. Незважаючи на постійні скарги на війну, високі ціни, відсутність дешевого житла і труднощі життя, країна розбудовується. Розбудовується й ізраїльський футбол, хоча б частково. Розбудовується й "Динамо", нарешті щось будується, а не руйнується. А відтак - можна жити.

фото - Леон Вургафт, Валерій Мякотенко