Історія однієї зради. Як "живий" матч у Німеччині навчив не засуджувати вболівальників

Від редакції. UA-Футбол запускає новий цикл матеріалів – про знакові, пам'ятні, визначальні матчі, які так чи інакше вплинули на розвиток особистості членів редакції, на їхній процес сприйняття футболу. Не дивуйтесь, якщо такі матеріали будуть побудовані на емоціях…

Тоді ще до кінця не було усвідомлення того, що досвід – дуже важлива складова професії. Що без нього навряд чи вдасться бути успішним в тому чи іншому ремеслі. Закарпаття називають футбольним краєм, але всі славні здобутки області в грі номер один залишилися у минулому. Лише в літописних архівах фігурують перший в історії матч національної збірної України, що відбувся в Ужгороді, перший в історії офіційний клубний поєдинок незалежної України, що відбувся на Іршавщині, той знаменитий закарпатський вояж київського "Динамо" Валерія Лобановського, датований олімпійським 1980-м роком, лише в бесідах з безпосередніми учасниками подій, відомими краянами та просто знавцями футболу вдалося осягнути велич воістину видатних футбольних персон з закарпатським корінням (Стефана Решка, Василя Турянчика, Андрія Гаваші, Івана Гецка тощо). А безпосередньо вдалося доторкнутись лише до "Закарпаття" / "Говерли" – команди, з якої частіше кепкували, аніж віддавали їй належне. У ній в епоху затухання було дійсно мало хорошого, тому почуття неповноцінної причетності до живого футболу іноді шкребло нігтями по склу підсвідомості.

Меморіальна дошка на ужгородському стадіоні "Авангард" - відзнака першому місцю, де зіграла національна збірна України з футболу

Був живий футбол на території інших областей, та навіть перегляд топ-матчів у Львові чи Одесі не дозволяв аргументовано і повноправно вступати в дискусії про те, що український футбол – такий-сякий, а десь там за бугром культивується справжня, елітна гра. Нагода наживо, а не через екран телевізора чи монітор комп'ютера, доторкнутися до організації та проведення футбольного матчу закордоном вперше випала на початку 2016-го календарного року, або ж посеред сезону 2015/16, коли "Шахтар" вдруге у своїй історії здійнявся так високо у Лізі Європи (дійшов до півфіналу турніру) і коли проводив свою останню єврокампанію під керівництвом Мірчі Михайловича Луческу.

"Гірники" тоді пройшли два раунди кваліфікації Ліги чемпіонів (перемоги над "Фенербахче" та "Рапідом"), але в групі турніру з "Реалом", ПСЖ та "Мальме" ледь уникнули повного провалу, випередивши шведів у підсумковій таблиці лише завдяки ліпшій різниці м'ячів в особистих зустрічах. З трьома очками "Шахтар" посів третє місце, пробився до 1/16-ї фіналу Ліги Європи й отримав там сіяного суперника, переможця однієї з груп гельзенкірхенський "Шальке".

"Кнаппени" тоді виграли квартет зі "Спартою", "Астерасом" та АПОЕЛом – командами, що не вражали своїми іменами. Але статус представника топ-ліги наводив страх, хоча на таких протистояннях Мірча Луческу з'їв собаку. У нього були певні "накатані" схеми, елементом однієї з яких був ранній виїзд до міста, де повинен був відбутися матч. Отже, якщо гра "Шальке" - "Шахтар" у Гельзенкірхені припадала на четвер, то в місто ми прибули ще у вівторок. Аби не з корабля (точніше, повітряного судна) на бал.

Виїзд до Гельзенкірхена виявився максимально повчальним в контексті розуміння впливу футболу на доброустрій міста і його мешканців. "Фельтінс-Арена", домашній стадіон "Шальке" – ледь не головна визначна пам'ятка міста. Саме ж поселення завдяки футбольному клубові широко відоме за межами Німеччини, хоча без футболу було б звичайним індустріальним центром. Робітниче, безбарвне місто, чверть земель якого відведені під сільськогосподарські угіддя, було б іншим без футболу. Без численних клубних магазинів, розкиданих всією територією Гельзенкірхена, без красеня-стадіону, який завдяки мобільному даху служить ареною не лише для футболу, а й для біатлону, гандболу, боксу. Без цього духу винятковості, що витає у повітрі навіть тоді, коли до гри залишається кілька годин чи навіть діб.

Власне, кількох днів сповна вистачило для того, аби пропустити крізь себе ті трепетні почуття, з якими німці ставляться до всього, що пов'язане з футболом. Гаряча страва прямісінько у ланч-зоні для журналістів, заповнені трибуни величезної арени ще до стартового свистка, шалений тиск на гостей. Хоча й без ложки дьогтю не обійшлося…

Щоправда, ложкою дьогтю цей нюанс є лише для тих, хто малює для себе ідеальну картину німецького футболу. Хто ж просто порівнює наші реалії з їхніми – відзначить певну буденність. Коли "Шахтар" зробив в тому матчі рахунок 3:0 на свою користь (а було це на 77-й хвилині), чимало вболівальників так само жваво зірвалися зі своїх місць, як і займали їх. І як тут не провести паралелі з українськими так званими "кузьмічами". Кажуть, що ліпше запам'ятовується хороше. Але безпосередньо з тієї гри автору цих рядків в пам'ять найглибше врізалася саме "зрада" місцевими вболівальниками своїх улюбленців. Відтоді до будь-якого осуду фанатів, до якого так люблять вдаватися в Україні, ставлення обережне і насторожене. Якщо вже німці не безгрішні…

П'ятнадцять хвилин до завершення матчу - трибуни різко спустошуються...

"Шахтар" виграв 3:0 (вдома була нічия 0:0) і впевнено пройшов до 1/8-ї фіналу Ліги Європи. Потім ще були перемоги над "Андерлехтом" і "Брагою", далі – поразка від "Севільї" в півфіналі й прощання з Мірчею Луческу. З іншим тренером "гірники" так далеко в єврокубках не проходили. Хоча Луїш Каштру в поточному сезоні ще має нагоду.

А ми ж маємо нагоду навчатися чужого, порівнювати зі своїм і прагнути до ліпшого. Футбол можна тимчасово зупинити через карантин, але спогади й враження завжди будуть з нами.