Алекс Віллаплан: Від капітана збірної Франції до монстра, якого ненавиділа вся країна

Влітку 1944 року Алекс Віллаплан, одягнений в німецьку військову форму, роз’їжджав по французьких селах з такою промовою: "О, в який час ми живемо! О, наша жахлива епоха. До яких крайнощів довели мене, француза, котрий змушений носити цю бридку форму. Ви бачили, мої хоробрі люди, які жахливі звірства чинять ці дикуни? Я не можу відповідати за них, адже не є їхнім босом. Вони хочуть вбити вас. Але я спробую врятувати вас, ризикуючи власним життям. Я вже врятував багатьох людей. Якщо бути точним, 54-х, ви можете стати 55-ю". Прочитавши ці рядки, Вам мабуть захочеться записати Алекса в список Праведників світу. Проте не поспішайте. Віллаплан зовсім не Шептицький, Шиндлер чи Валленберг. Він – справжнє чудовисько.

Алекс народився в 1905 році в Алжирі, який тоді був колонією Франції. Через декілька років в пошуках кращої долі його батьки поїхали на заробітки в метрополію. Алекс так і не здобув якоїсь пристойної спеціальності. Він думав, що усього зможе досягнути завдяки футболу. Бог обдарував Віллаплана неймовірним талантом, на жаль, цим його вміння і обмежувалися. У 1921 році юнак в пошуках хліба насушного переїхав до свого дядька в Ланґедок. Там він одразу попаде на олівець Віктору Гібсону, шотландському тренеру місцевої команди "Cет". Наставник ризикнув та довірив Алексу місце в основі. Юнак не підвів. Вже з перших матчів численні експерти почали пророкувати Віллаплану велике футбольне майбутнє. Його по праву вважали одним з найперспективніших гравців країни. Для Алекса скромний "Сет" став своєрідним трампліном для майбутніх успіхів. Тоді ж в юнака з’явилися й перші великі гроші, завдяки яким він зміг купити набагато більше, аніж прості французькі робітники. Віллаплан ніколи не задумувався про спортивний режим та завжди жив на повну. Згодом усі ці захоплення вилізуть йому боком. Проте молодий Алекс тоді не заморочував собі голову подібними дурницями. Він вважав, що завжди гратиме на топ-рівні і матиме повні кишені хрустких папірців.

Для людей з грошима Франція 1920-х була справжнім раєм. Країна тоді вставала з колін після Першої світової війни. Попри перемогу в тій жахливій м’ясорубці, конфлікт став для Франції демографічною, економічною та суспільною катастрофою. На полях Першої світової загинули 1,4 мільйона галлів. Ті, кому пощастило вижити, часто поверталися додому інвалідами, котрі не могли працювати. Часто залишені напризволяще, вони помирали з голоду. Натомість, травма, завдана масштабною війною, зіштовхнулася з настанням нової епохи, яка у Франції отримала назву Annees folles, тобто "божевільні роки". Паризькі кав’ярні заповнювалися письменниками, художниками та співаками. У Франції розквітав сюрреалізм та архітектурний стиль арт-деко. Коко Шанель презентувала свої парфуми та маленьку чорну сукню. Зі США в країну приплив джаз, а нічні клуби тріщали по швах. Багатії не вилазили з кабаре та спускали астрономічні суми в казино.

Віллаплана завжди вабило таке життя. На папері в Франції тоді не було професійного футболу. Проте насправді гравці отримували чималеньку зарплатню в конвертах. Інколи їм навіть платили офіційно, оскільки деякі з футболістів займали офіційні посади в клубній адміністрації. Віллаплан не збирався довго сидіти в Ланґедоку. Вірність клубним кольорам для нього ніколи не мала жодного значення. Алекс завжди переходив туди, де більше платили. В 1926 році півзахисник отримав спокусливу пропозицію від "Німа". Клуб пообіцяв йому фіктивну роботу, за яку він би отримував захмарну зарплатню. Алекс, звичайно ж, не міг сказати "Німу" "ні". Фанати обожнювали новачка. Він був на голову вищим за усіх інших футболістів команди. Алекс ніколи не стояв на місці, відзначався філігранною технікою, чудово грав на другому поверсі та одним пасом розрізав навіть найпотужнішу оборону.

Перейшовши в "Нім", Віллаплан зміг нарешті зажити на широку ногу. Щоправда, гроші в Алекса довго не затримувались. Він не вилазив з казино, нічних клубів, борделів та часто робив великі ставки на кінних перегонах. До пори до часу це не заважало Віллаплану чудово грати в футбол. В квітні 1926 року Алекс отримав виклик в національну збірну зовсім не за красиві очі. Віллаплан став першим, але далеко не останнім футболістом алжирського походження, який одягнув футболку Ле Бле. Через два роки Віллаплан поїхав на Олімпіаду в Амстердам. Однак там він не здобув ніяких лаврів. Франція вилетіла вже в першому раунді, поступившись Скуадрі Адзуррі з рахунком 3:4.

У 1929 Алекс вкотре змінює клуб. Він перейшов в паризький "Расінг", який тоді прагнув стати кращою командою Франції і не шкодував грошей на зірок. Відчувши смак столичного життя, Віллаплан почав поступово втрачати інтерес до футболу. Попри те, що Алекс отримував в "Расінгу" набагато більше, аніж в "Німі", йому постійно не вистачало коштів. Саме тому він завів небезпечні знайомства з представниками кримінального півсвіту, які згодом й стануть причиною фатального кінця футболіста. Віллаплан міг цілу ніч відриватися в нічному клубі, а наступного ранку виходити на поле і не просто відбувати там номер, а ставати MVP матчу. Вишенькою на торті кар’єри Алекса стала поїздка на перший мундіаль в Уругвай. 13 липня 1930 року, коли він в статусі капітана виведе збірну на дебютний матч в історії чемпіонатів світу, півзахисник назве найщасливішим днем в житті. На жаль, після піку буває лише один шлях – вниз. Невдовзі після уругвайського мундіалю кар’єра Віллаплана пішла під укіс.

Віллаплан в збірній Франції - варто крайній праворуч

Паризький "Расінг" на зламі 20-х-30-х – це справжня команда зірок. За клуб виступали Еміль Венант, Едмон Дельфур, котрі представляли Францію на трьох чемпіонатах світу в період з 1930 по 1938 роки, Рауль Дьянь, перший чорношкірий футболіст в складі Трикольорових. Підсилившись Віллапланом, "Расінг" небезпідставно розраховував суттєво поповнити свою колекцію трофеїв. Але не так сталося, як гадалося. Тренерам так і не вдалося зліпити з топ-гравців команду-зірку. Для Віллаплана вкрай болючою стала поразка в фіналі Кубка Франції 1930 року. Алекса засмутив його екс-клуб "Сет". До 79-ї хвилини на табло горіли нулі. Але через один повний оберт секундної стрілки Ференц Лоттка забив, як тоді видавалося, вирішальний гол. Проте за дві хвилини до фінального свистка "Сет" перевів гру в овертайм, в якому ліліпути здолали паризького Гуллівера. Катом "Расінга" став югославський форвард Іван Бек. Протягом двох наступних сезонів в складі парижан Віллаплан так і не зміг виграти хоча б один трофей.

У 1932 році в французькому футболі відбулися кардинальні зміни. Нарешті він отримав професійний статус. Тоді й з’явилася Ligue 1. ФК "Антіб" запропонував Алексу фантастичну зарплатню. Віллаплан не думав жодної секунди й одразу погодився вирушити на південь Франції за довгим франком. Звичайно, "Антіб" не міг похизуватися таким бюджетом, як "Расінг", але був готовий задовольнити неймовірні фінансові апетити своєї головної зірки. На чолі з Віллапланом "Антіб" видав неймовірний виступ в дебютному сезоні Ligue 1. Змагання відбувалися в двох групах, переможці яких схрещували шпаги в фіналі, який і мав визначити чемпіона Франції. "Антіб" розпочав підготовку до матчу за титул з тріумфатором Групи А Ліллем. Однак Віллаплан недовго насолоджувався статусом переможця Групи В. Вибухнув масштабний корупційний скандал, внаслідок якого з’ясувалося, що "Антіб" часто давав хабарі своїм суперникам. Вони і стали ключовими факторами успіху скромного клуб. "Антібу" довелося забути про участь в фіналі, а головний тренер команди отримав пожиттєву дискваліфікацію. В матеріалах слідства часто фігурувало прізвище Віллаплан, однак цього разу йому вдалося вийти сухим з води. Адже так і не вдалося знайти 100-відсоткових доказів вини Алекса. Віллаплан заплатив символічний штраф, який був наче крапля в морі на фоні його зарплатні. Проте цей випадок помножив на нуль репутацію півзахисника. Ніхто в "Антібі" не вірив в його невинність. Клубне керівництво зробило Віллаплана головним цапом-відбувайлом та викинуло з команди.

Алекс швидко знайшов нову роботу. Його підписала "Ніцца". Щоправда, це вже був зовсім не той Віллаплан, який сяяв у збірній Франції на чемпіонаті світу 1930 року. Попри хорошу статистику, півзахисник за межами поля зовсім не був прикладом для наслідування. Нічне життя на Лазуровому Берегу могло дати фору навіть самому Парижу. Алекс набагато частіше з’являвся в кабаре, ніж на тренуваннях, він набрав вагу. Часто його мучило похмілля. А коли тренер закидав півзахиснику ігнорування тренувань, той стверджував, що вони йому не потрібні, адже він давно все всім довів. Наставник погодився з капризною зіркою та виставив Алекса за двері. Віллаплан гадав, що швидко знайде новий клуб. Але погана репутація відлякувала потенційних роботодавців. Зрештою напередодні сезону 1934/35 ніхто з клубів французької вищої ліги не захотів панькатися з Віллапланом. Тому розчарованому Алексу довелося погодитися на скромну пропозицію друголігового "Іспано-Бастідієнне".

Тоді клуб з Бордо очолював старий знайомий Віллаплана Віктор Гібсон. Шотландець вирішив дати півзахиснику шанс. І помилився. Гібсон швидко побачив, що тепер Віллаплан нагадує лише власну бліду тінь. Коли він з’являвся на футбольному полі, то просто відбував номер. Його абсолютно не цікавив результат. Віллаплан постійно пропускав тренування. А ось коли футболістам видавали зарплатню, Алекс першим стояв під дверима офісу за годину до його відкриття. Фінанси Віллаплана постійно співали романси, а тому він завжди потребував готівку, яку б міг спустити на іподромі, в казино, нічних клубах чи в кабаре. Свою кар’єру Алекс завершив "гучним" знаком оклику. У 1935 році Віллаплана засудили за шахрайство на кінних перегонах. Він отримав пів року за ґратами…

Париж, 14 червня 1940 року. Пік могутності вермахту. Німецька армія тріумфально марширує вулицями столиці Франції. Одна з найпотужніших армій світу була розбита за якихось шість тижнів. А неприступна лінія Мажино, яка на думку підстаркуватих французьких генералів, мала зупинити вермахт, так і не знадобилася. Німці її просто обійшли. Тепер замість солодкого життя для французів розпочалося важке існування в умовах нацистської окупації. А ось для злочинців, шахраїв та численних негідників це були золоті часи, вони заробляли неймовірні статки на людському горі.

Коли переписують історію, змінюють назви вулиць, а ось перенумерувати будинок намагалися лише одного разу. Близько 10 років тому з Рю Лорістон, 93 з’їхала Французько-арабська торгова палата. Підприємці звернулися до мерії з проханням змінити номер будинку на 91-біс, проте чиновники навіть не відповіли на це звернення. Торговців можна зрозуміти, оскільки цей будинок французи намагаються обходити десятою дорогою. Це найбільш моторошна адреса в історії Галлії. Під час Другої світової війни на Рю Лорістон, 93 розташовувалася штаб-квартира французького гестапо. Насправді німецьке гестапо в Парижі було лише одне – на авеню Фош. А ось французьких нараховувалося не менше семи. Найбільш сумнозвісним стало те, яке засідало на Рю Лорістон.

Його шефа Анрі Лафона недарма називали дияволом. В будинку, де наче в Нехорошій квартирі з безсмертного роману Михайла Булгакова часто зникали люди, також співали такі знакові постаті як Моріс Шевальє та Тіно Россі. Набагато ж частіше з вікон на Рю Лорістон, 93 лунала набагато жахливіша "музика". Лафон та його підручні катували своїх в’язнів, вириваючи їм нігті. А витиснувши з бранців всю необхідну інформацію, гестапівці відрізали їм голови. Коли ж Лафон мав хороший настрій, то практично цілодобово випивав, курив опіум та займався сексом. Мосьє Анрі щоночі об’їжджав бари та борделі на білому "Bentley" з чорношкірим водієм. Весь Париж знав, що нереальних розмірів букет червоних троянд на задньому сидінні призначався зірці кабаре "Bel-Ami" Кармен Пальмі. Ще більш ірраціональною ці стосунки робило те, що тезка відомої циганки була єврейкою. Однак такі дрібниці ніколи не зупиняли шефа гестапо Лафона.

Французи були готові віддати останні гроші за номер телефону Анрі. Адже він міг витягнути приреченого з ешелону, який прямував в справжнє пекло на Землі, в Освенцім. Тому не дивно, що родини "живих трупів" платили астрономічні суми за зворотній квиток з концтабору. Цікаво, що цей монстр інколи міг безкоштовно витягти з Освенціма. Лафон прекрасно усвідомлював, що до кінця життя не зможе витратити ті нереальні суми грошей, які нагарбав. Німецькі патрулі інколи закривали очі на дрібні витівки підлеглих Анрі. Якось французькі гестапівці настільки знахабніли, що пограбували склад продуктових карток, застреливши кількох солдат вермахту, які його охороняли. Насправді Лафон був далеким від політики, він продовжував свою кримінальну кар’єру, яку розпочав ще задовго до початку Другої світової. Спершу справжні прусські офіцери, котрим нацисти не змогли замакітрити голови, не хотіли співпрацювати з пересічним бандитом Анрі. Однак він вмів переконувати. Лафон викрав бельгійського агента Ламбрехта. Протягом кількох днів Анрі протримав його в своїй фірмовій кімнаті тортур, яка розв’язувала язики навіть німим. Ламбрехт видав німцям 600 колег, які працювали на Рух Опору та на союзників. Нацисти зрозуміли, що такими людьми, як Лафон, аж ніяк не можна розкидатися.

Анрі міг замість них виконувати всю брудну роботу. Лафон і Co знали Францію, як свої п’ять пальців, вміли знайти та забрати все, що погано лежало чи було добре заховано. Вони допомагали Рейху викачати з країни все цінне. До того ж, на утримання банди нацисти не витратили жодної марки. Злочинцям лише гарантували недоторканність. Для німців це виявилась неймовірна вигідна "джентльменська" угода (очевидно, що з бандою Лафона ніхто ніяких паперів не підписував). Анрі миттєво почав виправдовувати сподівання своїх коричневих босів. Він взяв під особистий контроль весь бізнес – і чорний, і білий – від торгівлі маслом до проституції. Лафон та його люди витрусили з рідної країни вражаючу здобич – тонни золота, сотні тонн металу, будинки, забиті антикваріатом. Анрі ніколи не забував ділитися з старшими німецькими братами, а тому вони закривали очі на всі витівки французького гестапо. Хоча інколи навіть їм уривався терпець. Досі залишається невідомою доля 180-ти з 333-х картин фламандських та нідерландських майстрів XVII-XVIII століть, які зберігалися в колекції Адольфа Шлосса. У вересні 1942 року троє головорізів з Рю Лорістон захопили її за наказом самого Герінга в ще не окупованій південній зоні. Цікаво, що від поліцейської погоні бандити сховалися за стінами німецької казарми. Цей перфоманс спричинив такий скандал, що Герінг заявив, що в подальшому не хоче мати нічого спільного з Лафоном та його головорізами. Невдовзі рейхсмаршал передумав, мабуть, любов до мистецтва виявилась сильнішою.

За прихованими дорогоцінностями гестапівці приходили начебто з обшуком: щодня фейкові поліцейські відзначалися кількома пограбуваннями. За забороненими для купівлі-продажу золотом та валютою лафонівці приїздили, прикидаючись покупцями. Торгівцям доводилося віддавати їм усе за безцінь. Євреї ж взагалі не отримували за свої скарби ні сантима. Але вони лише раділи з цього, оскільки до них завітало несправжнє гестапо, якому було потрібно не їх життя, а лише гаманець. Як правило, Анрі вербував нових членів французького гестапо серед колишніх друзів, які "випадково" опинилися за гратами. Якось в одному з ув’язнених він впізнав й свого футбольного кумира Віллаплана. Алекс одразу погодився працювати на гестапо.

Віллаплан опинився в своїй стихії. Він займався контрабандою золота та продажом краденого. Алекс зривав найбільший куш, полюючи на євреїв. Знайшовши юдея, екс-футболіст пропонував йому заплатити величезний викуп, якщо той відмовлявся чи стверджував, що немає такої фантастичної суми, Алекс казав: "А ти добре подумай. Думаю, що ти притримав щось на чорний день. Гадаю, що після подорожі в Освенцім тобі ці гроші не знадобляться. Чи ти сподіваєшся, що зможеш там вижити? Щиро тобі зізнаюся, я не знаю жодного єврея, якому вдалося повернутися з Освенціма". Якщо промова не давала бажаного ефекту, Віллаплан здавав євреїв німцям. Окупанти дуже цінували Алекса, тому що він, на відміну від тієї ж французької поліції, мав величезний стимул, щоб впіймати якомога більше євреїв. Незважаючи на відсутність ґрунтовної освіти, негідник вмів добре рахувати. Віллаплан часто погоджувався виконувати навіть найбільш чорну роботу; його ніколи не мучили докори сумління. Він завжди нейтралізував своїх внутрішніх демонів з допомогою франків чи марок.

Протягом 1943 року спротив членів французького Опору суттєво посилився. Тому місцевому гестапо віддали наказ допомогти знищити повстанців. Так як Гітлер фінансував випуск газети арабською мовою, в якій фюрера зображали великим визволителем, що прагнув позбавити підкорені народи від подвійного зла: колоніалізму та комунізму, Лафон в січні 1944 року створив Brigade nord-africaіne (Північноафриканську бригаду). Її можна назвати швидше військовим угрупуванням, аніж пересічною бандою. 300 членів BNA повністю підпорядковувалися нацистам та мали головне завдання – знищити французький Рух Опору. Бійцями бригади були в основному вихідці з Магрибу. Саме тому її часто називали СС Мухамед.

Віллаплан дослужився до одного з лідерів BNA. Про "подвиги" Алекса можна прочитати в книзі Філіппа Азіза "Безсоромно зрадиш: історія двох колаборантів Бонні та Лафона": "Алекс та троє його підлеглих вдерлися в будинок Женев’єви Леонард, яку звинувачували в переховуванні єврея. Після того як Віллаплан влаштував в будинку жахливий розгром, він схопив 59-річну матір шести дітей за волосся та запитав: "Де твій жид?" Проте жінка вміла тримати язика за зубами. Тоді Алекс поволік її в двір. Там він вдарив жінку прикладом гвинтівки по голові та примусив дивитися як його колеги мордували двох селян, які мешкали поблизу, котрих також звинуватили в переховуванні євреїв. Бранці стверджували, що не бачили в селі жодного юдея. Алекс не повірив їм та наказав своїм посіпакам підпалити брехунів, а потім розстріляти з кулемета. Ці дві смерті суттєво підняли настрій монстру. Він постійно сміявся та стверджував, що запах крові підсилює його нюх і він скоро знайде єврея. Алекс не помилився. Невдовзі його підопічні знайшли Антуана Бахмана. Віллаплан забрав єврея на ферму, вибив йому всі зуби, а згодом заарештував. Потім Алекс запропонував Женев’єві заплатити йому 200 000 франків. "Ти думаєш, що це велика сума? А ти добре подумай. Життя, мабуть, дорожче. Уявляєш, що з тобою зробить гестапо, якщо я скажу, що ти переховувала смердючого жида?"

Віллаплан швидко просувався по кар’єрній драбині СС, він дослужився до унтерштурмфюрера. Алекс брав особисту участь в злочинах, де показував свої садистські нахили. В червні 1944 року загін BNA, який очолював екс-футболіст, схопив 11 членів французького руху Опору. Віллаплан негайно віддав наказ розстріляти партизанів, наймолодшим з яких щойно виповнилось 17. Він також не упустив нагоди власноручно стратити кількох співвітчизників. Після висадки союзників в Нормандії 6 червня 1944 року Алекс зрозумів, що німецька карта бита. І, як справжній гравець, вирішив зробити ставку на переможців. Алекс влаштовував ефектні шоу, які включали в себе публічні акти милосердя, дозволивши багатьом з тих людей, яких він мав переслідувати, врятуватися. Віллаплан створював видимість, начебто він працював з нацистами лише для того, щоб допомогти співвітчизникам втекти від гестапівців. Однак його ставка не зіграла. Монстра погубила жадібність. За одне врятоване життя Алекс просив 400 000 франків, тому на суді ніхто не повірив у велике серце Віллаплана.

25 серпня Париж нарешті звільнили від коричневої чуми. У Франції розпочалося безжальне полювання на нацистів, злочинців, зрадників та колаборантів. Віллаплану, попри всі зусилля, не вдалося втекти від заслуженої кари. Прокурор влучно охарактеризував темну сторону Алекса: "Вони грабували, ґвалтували, вбивали та об’єднувались з німцями для ще жахливіших злочинів та страт. Алекс і Co залишали після себе лише вогонь та руїни. Свідок розповів нам, що на власні очі бачив, як підлеглі Віллаплана знімали дорогоцінності з жертв, які билися в передсмертній агонії. Алекс завжди стояв в епіцентрі цього карнавалу жорстокості. Він був абсолютно спокійним та посміхався на весь рот. Видавалося, що страти додають йому сил. Алекс, наче вампір, живився кров’ю своїх жертв. Його психологія суттєво відрізнялася від інших членів банди. Він сам визнає, що є інтриганом. Я б назвав його природженим шахраєм. Як і кожен шахрай він – чудовий актор. Алекс вміє робити шоу. Він часто замилював очі своїм жертвам й вони віддавали йому те, що він хотів. На жаль, Віллаплан використовував це вміння для найгіршої форми шантажу – шантажу надії". Прокурор довів причетність Алекса мінімум до 11 вбивств. Тому вирок для кривавого капітана міг бути лише один – смертна кара. 26 грудня 1944 року його розстріляли. Одна з французьких газет дала такий заголовок матеріалу про смерть Віллаплана: "На Різдво монстра відправили в пекло".