Italiano vero. Міланське перезавантаження

UA-Футбол представляє черговий матеріал рубрики Italiano vero.

Якось довелося почути досить слушну думку: ренесанс італійського клубного футболу настане тоді, коли прийдуть до тями міланські гранди. Щось у цьому є, чи не так? Як показав минулий сезон, одного "Ювентуса" замало для повноцінного домінування Італії на європейській арені. Якими б класними не були "Рома", "Наполі" та "Фіорентина", але навіть на піку форми реальну конкуренцію європейським грандам вони скласти не можуть. Принаймні, поки що. Та й статистика більш ніж красномовна: у новому тисячолітті лише два італійських клуби вигравали єврокубки – "Мілан" та "Інтер".

Однак, останнім часом обидва міланських гранди переживали щось на зразок кризи. Що россонері, що нерадзуррі пропустили по два з трьох останніх єврокубкових сезони, що вже казати про боротьбу за Скудетто. Востаннє хтось з них претендував на чемпіонство у далекому вже 2012-му році, та й то – безуспішно.

Причини занепаду у міланського тандему набагато глибші, аніж банальна зміна поколінь, прорахунки з тренерами чи незрозуміла трансферна політика. Хоча, всі перелічені аспекти також мали місце, але вони були швидше наслідком, аніж причиною. Першопричини ж у обох міланських грандів, насправді, дуже схожі: власники клубів, з іменами яких пов'язана ціла епоха італійського футболу, раптом перестали приділяти своїм дітищам достатньо уваги. В першу чергу уваги в фінансовому плані.

Та що там казати – обидва гранди останніми роками перебивались з оренд на вільних агентів, не дозволяючи собі придбати футболіста, дорожчого за 11 мільйонів євро. І якщо Массімо Моратті з віком просто втратив інтерес до клубу, з яким виграв все, що тільки можна було виграти, то Сільвіо Берлусконі спіткали проблеми іншого характеру – тривалий час колишній прем'єр-міністр Італії перебував під слідством і навіть отримав обвинувачуваний вирок, тому йому було відверто не до футболу.

Що цікаво, вирішувати проблему в обох клубах пішли схожим шляхом – вирішили шукати гроші на далекому сході. В жовтні 2013-го року 70% акцій "Інтера" придбав індонезійський мільярдер Ерік Тохір, ставши одночасно й президентом клубу. Через півтора роки схожа доля могла спіткати і "Мілан", однак в останній момент Сільвіо Берлусконі передумав продавати клуб чи контрольний пакет його акцій, зосередившись на пошуках міноритарних акціонерів (воно й зрозуміло – 6 листопада закінчується термін позовної давності відкритої проти нього кримінальної справи і він знову зможе зосередитись на футболі). Таким чином мільярдер з Тайланду Бі Таечаубол, який був готовий хоч за мільярд придбати "Мілан" повністю і тривалий час вів про це переговори, змушений був задовільнитися скромними 48% акцій і Берлусконі на посаді президента клубу.

Як би там не було, а обидва міланських клуби майже одночасно отримали солідні фінансові вливання (нові акціонери взяли на себе зобов'язання інвестувати в клуби великі суми) і раптом стали чи не найактивнішими гравцями на європейському трансферному ринку. Але тут проявилися суттєві відмінності між ними.

"Інтер" почав нагадувати себе самого епохи раннього Моратті, коли щосезону склад команди оновлювався чи не на половину, пропускаючи через себе десятки зіркових і не дуже футболістів (одні Лукас Подольскі і Шердан Шакірі, на яких спочатку робилася велика ставка і які залишили клуб вже через півроку після того, як прийшли, чого варті). Часом навіть складається враження, що Массімо Моратті в середині 1990-х написав книжку "Як керувати футбольним клубом", а Ерік Тохір її прочитав – настільки схожими є їхні стилі управління.

Що стосується "Мілану", то він також пішов традиційним для себе шляхом, точково підсилюючи проблемні позиції або готовими зірками (Карлос Бакка, Луїс Адріано, Маріо Балотеллі), або тими, хто має всі передумови ними стати (Алессіо Романьйолі, Андреа Бертолаччі, Родріго Елі). Хоча, тут нічого дивного і немає, адже менеджмент клубу залишився тим самим, просто трансферний бюджет виріс мільйонів на 100 на кампанію.

Ще один важливий аспект – тренери. В "Інтері" не стали довго думати і за першої ж нагоди позбулися не надто статусного Вальтера Маццарі, запросивши хоч і неоднозначного, але типу топового Роберто Манчіні. У "Мілані", знову ж таки – традиційно, дали шанс проявити себе молодому перспективному Сініші Міхайловічу (колись таким шансом скористались Фабіо Капелло, Альберто Дзаккероні і Массіміліано Аллегрі).

Важко сказати, що з цього всього вийде у обох міланських грандів, але одне можна стверджувати напевно – як би не завершився поточний сезон, і "Інтер", і "Мілан" однозначно стали на шлях повернення до футбольної еліти. Спочатку італійської, а у перспективі і європейської та світової. Як прийнято казати в таких випадках – процес пішов і процес цей, судячи з задекларованих намірів азійських інвесторів, незворотний.

І справа навіть не в тих мільйонах, які Ерік Тохір і Бі Таечаубол збираються інвестувати в свої клуби – справа у стратегії розвитку, яку вони декларують. Якщо коротко, то полягає вона в популяризації брендів "Інтера" та "Мілана" на азійському континенті з багатомільярдним населенням, що у перспективі повинно стати хорошим підґрунтям для фінансової стабільності обох клубів і, як наслідок, реальної їх конкуренції з нинішніми європейськими грандами.

Запитання автору ви можете задати на конференції.