Старість у "Молодості". Як у кіно знову увічнили Марадону

Дієго Марадона, може, й поступається Пеле з Мессі по числу титулів, але просто магічним чином перевершує їх в числі шанувальників. І не простих шанувальників, а тих, кому цікавий образ, тих, хто готовий задіяти його в масовій культурі. У 2007-му на екрани вийшов фільм лауреата Венеціанського кінофестивалю Марко Різі «Марадона: рука Бога» – художнє кіно про віхи життя Дієго. Через рік дворазовий володар Золотої пальмової гілки Емір Кустуріца зняв набагато більш відомого «Марадону» - сам геній чимало присутній в кадрі і відмінно зійшовся з метром кіноіндустрії. А зараз черга дійшла і до лауреата Оскара.

Паоло Соррентіно – один з найталановитіших італійських режисерів нової хвилі, який відносно швидко завоював свій «Оскар». Його фільми вражають саме глибиною, зануренням глядача в сюжет. Здається, що демонстровані камерою взаємини героїв – лише 1% від світу на екрані, і люди, якi проходять на задньому плані– не статисти, а персонажі зі своєю драмою. Мабуть, Паоло один з тих, чиї фільми варто дивитися тільки в кінотеатрі: в домашній атмосфері складно пережити те ж занурення в океан емоцій і почуттів, який придумав для глядача Соррентіно.

Напевно, Паоло не досягти популярності Спілберга через свою зацикленість на Італії. Його Оскар – за Рим, за дивовижне живописання долi його жителів у «Великої красі». Інші його картини – про італійського прем'єра, італійську мафію, італійського співака, його рідний Неаполь... Навряд чи він шкодував про зацикленість хоч раз у житті: така країна варта того, щоб присвятити їй всю кінокар'єру. І ось, в черговий блискучої роботі (фільм був номінований на Золоту пальмову гілку) знайшлося місце і головному футболістові в історії «Наполі».

Назва фільму «Молодість» контрастує з подіями на екрані більшу частину часу. Там якраз зображені доживаючi свій вік люди: дуже літні режисер і композитор разом проводять відпустку, і в одному готелі з ними виявляється Марадона. Грає генія комедійний актор Ролі Серрано, і режисер не побоявся постібатися над образом. Кіношний Дієго Армандо кілограмів на 50 важчий за оригінал, і замість Че Гевари на передпліччі у нього величезнне, на всю спину татуювання Карла Маркса.

Фанатам Дієго не варто стрімголов мчати в кінотеатри – його герой з'являється в кадрі рідко. Але Соррентіно тому й отримав Оскар, що навіть персонаж з п'ятьма фразами і трьома хвилинами на екрані служить в нього красивим штрихом до портрета. Марадоні зараз 54 роки, але по своїй суті він вже давно пенсіонер. Успішна два (а швидше навіть три) десятиліття тому людина не відбулася після того, як повісила бутси на цвях. Він так само, як і два аксакала творчості, живе спогадами: марить своїм легендарним «Наполі», набиває тенісний м'яч на корті. А коли диригент радить починаючому скрипалеві, як краще тримати інструмент, персонаж Серрано втручається: «Я теж лівша».

І отримує відповідь: «Весь світ знає, що ви лівша!». Воістину, Дієго Армандо, весь світ. Його герой був увічнений у фільмах, які знімали лауреат Оскара, лауреат Канн і лауреат Венеціанського фестивалю – хет-трик, на який навряд чи навіть замахнётся ще який-небудь футболіст. І справа не в числі голів або навіть виграних чемпіонатів світу – інші рекордсмени і суперчемпіона так метрів індустрії не ваблять.

Особливість Марадони, його щастя і трагедія одночасно – в тому, що він завжди і скрізь залишався людиною. Любити так любити, гуляти так гуляти, грати так грати – Дієго не знав міри ні в хорошому, ні в поганому. Пеле, Мессі, інші суперзірки – холодні інтроверти, які отримали дар згори і постаралися його по максимуму реалізувати. Марадона ж ніколи себе не обмежував: ні коли у фіналі Кубка Іспанії намагався побити трьох гравців «Атлетика», ні коли відмовлявся від мільйона доларів за отримання подвійного громадянства. Ні коли надавалася можливість забити у ворота англійців рукою, ні коли з'являлася спокуса розслабитися за допомогою наркотиків.

Напевно, сумно бути Марадоною зараз. Тренерська кар'єра закінчилася, як не намагався аргентинець її відновити, ділові контакти із Заходом розірвані безповоротно (і його ж, Марадони, зусиллями), навіть у кіно черговий його кінообраз – це товстун-пенсіонер. Але сам факт, що навіть найкращі уродженці Неаполя вважають за потрібне додати Марадону в свої творіння, дає зрозуміти – жити за принципом «творю що хочу» іноді краще за все.