Italiano vero. Берлусконі. Кінець епохи

UA-Футбол представляє черговий матеріал рубрики Italiano vero.

"Я продав "Мілан". Я відмовився від клубу заради нових власників, які зможуть повернути його на чільне місце в Італії, Європі та світі", – офіційно заявив вчора вже колишній власник "Мілану" Сільвіо Берлусконі.

Не можна сказати, що ці слова стали несподіваними (продаж одного з найтитулованіших клубів світу давно був фактом в режимі очікування), однак відчуття історичності моменту вони все одно породили. Це якраз той класичний випадок, коли чогось довго очікуєш, психологічно готуєшся, але всю важливість моменту в повній мірі усвідомлюєш лише тоді, коли це "щось" нарешті відбувається.

Сільвіо Берлусконі, який підібрав "Мілан" за крок до банкрутства і неодноразово виводив його на світову вершину, останнім часом було не до футболу. Непересічний спосіб життя, який вів один з найбагатших людей Італії, на старості років обернувся для нього цілою купою проблем – як зі здоров'ям, так і з правосуддям. Усвідомлював це і сам Берлусконі, тому довго і наполегливо шукав для футбольного клубу, який виявився заручником ситуації, якщо не інвестора, то хоча б потенційного покупця, який зміг би відродити колишню славу "Мілана".

А відроджувати є що. Мало який з футбольних клубів світу за всю історію виграв більше титулів та трофеїв, аніж "Мілан" за 30 років з Берлусконі.

Почався цей тандем 20 лютого 1986-го року, коли один з найбагатших людей Італії, мільярдер Сільвіо Берлусконі придбав славний колись футбольний клуб, який на той момент лише кілька років тому востаннє піднявся з Серії В і перебував у глибокій корпоративній кризі, обростаючи боргами і впевнено наближаючись до банкрутства.

Першим ділом новоспечений президент погасив всі борги і навів лад у корпоративній структурі клубу. Потім, в літнє міжсезоння, взявся оптом скуповувати перспективних італійських футболістів (в ті часи діяв жорсткий ліміт на легіонерів – не більше 2-х на футбольному полі). Того літа "Мілан" поповнили футболісти, які потім складуть кістяк чемпіонської команди: Роберто Донадоні, Даніеле Массаро і Джованні Галлі, а також багато менш відомих гравців.

Однак, сходу вивести клуб на вершину не вдалося, тому наступного літа трансферний розмах був ще більш вражаючим: на посаду головного тренера Берлусконі запросив найбільш перспективного на той час Аріго Саккі з "Парми", а команду підсилив нідерландцями Руудом Гуллітом і Марко ван Бастеном (через рік до них приєднається Франк Райкаард).

Манеру поведінки берлусконівського "Мілана" на тренсферному ринку наглядно описує одна з легенд підписання ван Бастена. Отже, приїхав якось у офіс "Аякса" представник "Мілана" й каже: "Нам потрібен Марко ван Бастен. Називайте свою ціну". У відповідь пролунав сміх і, щоб надокучливий гість відчепився, була названа космічна на той момент (літо 1987-го стояло на дворі) сума в 2 мільйони доларів. Яким же було здивування амстердамців, коли міланець не моргнувши оком виписав чек на потрібну суму.

Трохи згодом до цієї манери додалась інша: скуповувати всіх, хто забив у ворота "Мілана" важливі голи, або просто засвітився у матчах з ним. За такою схемою вже в 90-х у клубі з'явились французи Марсель Десайї і Крістоф Дюгаррі, ліберієць Джордж Веа, бразилець Леонардо, нідерландці Патрік Клюйверт і Кларенс Зеєдорф, аргентинець Фернандо Редондо та багато-багато інших. Комусь з них судилося стати культовими для клубу постатями, а хтось виявився випадковою фігурою.

В цілому ж Сільвіо Берлусконі, за його власними словами, вклав у клуб більше мільярда євро, що дозволило йому зібрати досить щедрий врожай. Він був президентом футбольного клубу, який 8 разів виграв чемпіонат Італії, 5 разів Кубок/Лігу чемпіонів, 5 разів Суперкубок УЄФА, двічі Міжконтинентальний кубок і одного разу Клубний чемпіонат світу. І це не кажучи про більш дрібні досягнення, типу одного Кубку Італії і 6-ти Суперкубків країни. Окрім цього 7 разів гравців його клубу здобували Золотий м'яч, семеро футболістів ставали чемпіонами світу і троє – чемпіонами Європи.

Досить швидко досягнувши успіху з "Міланом" (левова частка вищезгаданих трофеїв і титулів була здобута в перші 10 років його президенства), Берлусконі зосередився на політиці. Починаючи з 1994-го року, він чотири рази вигравав вибори до парламенту країни, стававши Головою ради міністрів Італії, або, простіше кажучи, Прем'єр-міністром.

Здавалося б, така кар'єра власника і президента мала б піти на користь клубу, але вийшло все навпаки. За дивним збігом обставин, саме з початком політичної кар'єри Берлусконі завершилась золота ера "Мілану" – він поступово перестав бути безальтернативно найсильнішим на планеті, а потім і в Італії.

Поки Сільвіо Берлусконі займався політикою, клубом керував віце-президент Адріано Галліані, до якого пізніше приєдналась дочка Сільвіо – Барбара Берлусконі. Остання світла смуга в історії клубу, яка припала на середину 2000-х, мала характер більше випадковості, аніж системності, а коли останнє золоте покоління масово вийшло на пенсію – "Мілан" взагалі перетворився на середняка Серії А.

Ускладнювало ситуацію те, що Сільвіо Берлусконі дивився на цей занепад з-за грат, майже у прямому сенсі цього слова. Прокуратура шила йому одну справу за іншою (підкуп чиновників, зловживання службовим становищем, розбещення неповнолітніх, шахрайство), що у підсумку вилилось у три судових вироки, на апеляційні оскарження яких пішов не один рік.

Першу справу проти нього було відкрито в лютому 2011-го року, а останню закрито (навіть не закрито – здано в архів у зв'язку з закінченням терміну позовної давності) в жовті 2015-го. На що перетворився за цей час "Мілан" можна легко пригадати не заглядаючи в інтернет.

Не берусь судити про справедливість даних судових проваджень або, боронь Боже, виправдовувати чи жаліти Сільвіо Берлусконі – хай цим займаються відповідні органи. Але як би там не було, думаю, ніхто не буде сперечатись – в такі моменти будь-якій людині, м'яко кажучи, не до футболу. А тут ще й проблеми зі здоров'ям наклались на досить солідний вік – 29 вересня Сільвіо Берлусконі виповниться 80 років, останні 20 з яких він живе з кардіостимулятором в серці.

Враховуючи все це, цілком закономірним виглядає бажання Берлусконі продати клуб за суму, хоча б близьку до тої, яку він у нього вклав. Спочатку мова йшла про 1 мільярд євро за 100% акцій клубу, або пропорційні суми за меншу кількість відсотків, і влітку 2015-го року навіть знайшовся покупець, готовий викласти її – тайський бізнесмен Бі Течаубол. Однак таєць не зумів зібрати навіть 480 мільйонів на 49% акцій, тому угода зірвалась і Берлусконі продовжив пошуки.

"Протягом року я веду спроби продати "Мілан". Бажано, щоб його придбали італійці. Минуло року я інвестував у клуб 152 мільйони євро. За весь час – більше мільярда євро. Команда ще ніколи не була в настільки поганому стані як сьогодні", – поділився Берлусконі думками навесні цього року.

Приблизно тоді ж поповзли чутки про таємничий китайський консорціум (китайці побажали залишитись інкогніто до успішного завершення угоди купівлі-продажу), який готовий за 650 млн євро придбати 80% акцій клубу одразу, і протягом наступних трьох років викупити решту 20%.

Як виявилось, диму без вогню не буває – 5 червня було офіційно оголошено про те, що китайська компанія "Evergrande Real Estate Group" за 700 млн євро придбала у італійської компанії "Fininvest", яка належить родині Берлусконі, 80% акцій футбольного клубу "Мілан". Сам Берлусконі отримає з цієї суми лише 500 мільйонів (400 одразу, плюс ще 100 пізніше), тоді як решта 200 млн підуть на погашення боргів клубу. Додатково за умовами угоди нові власники клубу зобов'язуються викласти 400 млн євро на трансфери протягом найближчих двох років, 100 з яких очікуються уже цього літа.

Тож, можна припустити, що угодою залишились задоволені всі: китайці отримали один з найтитулованіших клубів світу, "Мілан" – шанс на нове життя, Серія А – шанс на відродження одного зі своїх грандів, а Сільвіо Берлусконі – гроші на безбідну старість.

Чи справдяться очікування кожної зі сторін, покаже лише час. А вже зараз ми можемо сміливо констатувати те, що ера Берлусконі в "Мілані" завершилась.

Запитання автору ви можете задати на конференції.