Декарт від футболу. Десять матчів Андреа Пірло. Частина I

"Він тихий лідер. Він розмовляв за допомоги ніг" (Марчелло Ліппі), "коли я бачу його з м'ячем, запитую себе, чи я футболіст" (Дженнаро Гаттузо), "щодня ти чомусь вчишся у нього і бажаєш бути як він" (Поль Погба), "великий маестро" (Леонардо Бонуччі), "найкращий італійський гравець всіх часів" (Хаві), "останній артист в еру атлетів" (італійський журналіст Карло Гарганезе) - світовий футбол проводжав Андреа Пірло, який у понеділок закінчив кар'єру гравця, так, як він того заслуговує. Вихідець з родини виноробів, що донині займається цим бізнесом, та ще й "працює" дегустатором, футболіст, який "грав ніби в краватці", уособлення думки, футбольної проникливості, скромності та елегантності, "найбільш латиноамериканський гравець з європейців" - він залишив величезний слід в футболі, навіть більший, ніж здається.

Мабуть, краще за всіх висловився офіційний Твіттер "Нью-Йорк Сіті", його останнього клубу - "він змінив футбол назавжди". При цьому, як можна помітити, прочитавши його чудову книгу "Думаю, отже, граю", Андреа ще й вельми емоційний і володіє прекрасним почуттям гумору. Спробуємо ж підсумувати його 872 матчі, 86 м'ячів та 18 трофеїв на основі десяти обраних матчів та цитат з цієї книги.

1. 1 квітня 2001-го року. Серія А. "Ювентус" - "Брешія" 1:1

"Я трохи циган. Півзахисник, який шукає незайнятий кут. Все, що мені потрібно - це кілька квадратних метрів простору для виконання мого завдання. Взяти м'яч, віддати партнерові, партнер забиває. Це називається асист і це мій шлях розповсюджувати радість". Таким ми знаємо Пірло. Не таким його знали в юності. Тоді він був більше схожим не на Лотара Маттеуса, а на іншого свого кумира - Роберто Баджо. Чудова техніка, шедевральний удар - і егоїзм, небажання розлучатися з м'ячем, бажання обходити на дриблінгу одразу кількох суперників та забивати. Гра на позиції "треквартісти" і на фланзі атаки. Презирство до навчання в школі і конфліктність. Чутки про циганськe корiння (спростовані самим гравцем) з'явилися саме через таку поведінку. "Ким він себе уявив? Марадоною?".

У рідній "Брешії" така поведінка допомагала, оскільки тренери (наприклад, Мірча Луческу, перший наставник на дорослому рівні) закликали його грати "як в юнацькій команді". В улюбленому "Інтері", перехід до якого Андреа вважав мрією, що здійснилася - ні. Довелося вирушати в оренди. Під час однієї з них він зустрівся з двома людьми, що змінили його кар'єру. Мова про наставника все тієї ж "Брешії" Карло Маццоне, який вперше перевів гравця в центр поля. І... про того самого Роберто Баджо, який закінчував кар'єру. Гра поряд з кумиром справила незабутнє враження на Андреа і змусила його розпочати все спочатку. А вболівальники "Брешії" й донині згадують цей тандем з захопленням.

У тому сезоні команда стояла на виліт, суперник ж боровся за Скудетто з "Ромою". Втім, у складному гостьовому матчі вдалося здобути нічию. Не в останню чергу завдяки шедевральному закиданню Пірло з центру поля в штрафний, звідки Баджо замкнув. "Брешія" в підсумку врятувалася, "Юве" програв Скудетто в останньому турі. Врятувався і наш герой.

До речi, за десять років він залишить "Мілан" зі словами "риба потребує глибину" й через бажання тодішнього наставника команди Массіміліано Аллегрі перевести його на лівий фланг.

2. 28 травня 2003-го року. Ліга Чемпіонів. Фінал. "Ювентус" - "Мілан" 0:0, 2:3 у серії пенальті

"Андреа, якби я міг повернутися в той час..." "Я знаю, він би прикував мене ланцюгами до роздягальні в Аппіано Джентіле. Завдяки Массімо Моратті я ніколи не вважав "Інтер" ворогом, хоча грав за "Мілан" та "Ювентус". З іншого боку, "моя кар'єра в "Інтері" почалася і закінчилася не так, як я б хотів". "Я хотів піти і набрав номер свого агента: "Забери мене з цього дурдому. З "Інтером", на щастя, покінчено. Знайди мені інший клуб. За будь-яку ціну".

Андреа фактично вимагав переходу, благав відпустити його. І не лише через власний дискомфорт. Клуб тоді був схожий на психлікарню. Запрошення гучних імен без будь-якого плану, будь-якого проекту на майбутнє, вимога миттєвого успіху і бурі після будь-якої поразки, постійні зміни тренерів. "Моратті змінив за сезон чотирьох тренерів. У той час я почав страждати від мігрені і раптової втрати пам'яті: прокидався вранці і не пам'ятав, хто нас сьогодні тренує". Втім, в "Мілані" в ті роки було не набагато краще. Сільвіо Берлусконі також полюбляв змінювати тренерів, також створював нестерпну атмосферу, втручаючись у справи останніх. А команда провалювалася в Єврокубках щороку, програючи "Русенборгу", "Галатасараю", "Роді", з рахунком 0:4 тоді кризовій дортмундській "Боруссії" і навіть тель-авівському "Хапоелю".

Карло Анчелотті після двох останніх поразок втримався на своїй посаді лише завдяки статусу знакового гравця під час перемог клубу наприкінці 80-х. Та й наступний сезон був складним і для тренера, і для Андреа, і для головної зірки команди Андрія Шевченка. Обидва останніх пропускали матчі через травми та втрати форми, не виправдовували сподівань. І, тим не менш, Карлетто був саме тим, хто здатний повернути "Мілану" минулу славу. "Він був мені батьком та вчителем, доброзичлива людина з добрим почуттям гумору. З Анчелотті пройшли найкращі роки моєї кар'єри. Якщо ви футболіст, готовий віддати все, щоб отримати все, то кращого за Анчелотті вам не знайти".

Наприкінці першого з цих найкращих років Андрій та Андреа знайшли форму, "Мілан" здолав "Аякс" в одному з найяскравіших матчів в історії Ліги Чемпіонів, видряпав перемогу над "Інтером", а потім і над "Ювентусом". У тому матчі італієць не особливо відзначався і в підсумку був замінений. Та все ж перший серйозний трофей не можна не відзначити. Історія лише починалася.

3. 6 квітня 2005-го року. Ліга Чемпіонів. Чвертьфінал. "Мілан" - "Інтер" 2:0

"З самого початку мені казали, що я здаюся втомленим, ніби не можу продовжувати. Їх вводила в оману моя манера пересуватися. Здавалося, що я ледве рухаю ногами, роблю маленькі кроки". "Він людина, яка веде свою команду вперед за допомогою зброї, що здається застарілою. Але для мене вона незамінна: витримування паузи, вміння обдурити суперника, точність". Якщо прислухатися до цих слів самого Андреа та екс-зірки збірної Аргентини Хорхе Вальдано, і не зрозумієш, яким чином йому вдалося змінити сучасний футбол. Та ще й з позиції опорного півзахисника, де, як вважали, потрібні насамперед жорсткість та працьовитість в обороні, якими Андреа ніколи не володів. І, тим не менш, він це зробив.

Завдяки йому позиція "реджисти" - розігруючого опорника - стала найважливішою в сучасному футболі. Долю матчів почали вирішувати не нападники і не атакувальні півзахисники, а опорники, які визначають темп гри, диригують діями партнерів як "шахісти - фігурами на дошці" (Гарганезе) і віддають ювелірні передачі на 40-50 метрів. Культ опорника-"пітбуля" почав сходити нанівець, як і культ плеймейкера. Хаві, Андрес Іньєста, Хаві Алонсо, Філіп Лам в новій ролі в "Баварії", Лука Модріч - без нього всі ці геніальні гравці не досягли б того, чого досягли і не вважалися б настільки важливими. Без нього не факт, що будь-кому спало б на думку перевести Хав'єра Занетті, Бастіана Швайнштайгера, Райана Гіггза в центр поля.

Як йому це вдалося? Схоже, справа у вроджених чеснотах. "Я прийшов до висновку, що я інакше розумію гру. Питання в точці огляду, ширині зору. Я бачу велику картину. Звичайний півзахисник дивиться на поле і бачить пару форвардів. Я фокусуюся на просторі між мною та нападниками, через який я можу протягнути м'яч. Питання, швидше, в геометрії, а не в тактиці. Простір здається мені більшим, мені простіше проломити стіну і увірватися в нього". А ось що стосується його другого козиря - виконання штрафних - тут скоріше мова про тренування, про вправи з дитинства зі "стінками, диванами та іграшковими м'ячами".

Дунга, капітан збірної Бразилії - Чемпіона Світу-1994 - називав Андреа найбільш бразильським гравцем в Європі. Той погоджувався. Особливо коли справа стосувалася штрафних, виконувати які він навчався у Жуніньо Пернамбукано, рекордсмена в цій галузі, колишнього гравця "Ліона". "Називайте мене Пірліньо. Коли пробиваю штрафні, думаю португальською. Якщо все вдається - у воротаря немає шансів... Для мене штрафні - як діти".

Про важливість звітного матчу не потрібно особливо розповідати. Міланське дербі у чвертьфіналі Ліги Чемпіонів, за два роки після того, долю якого вирішили "гостьові голи" (звісно, обидва матчі відбулися на "Сан-Сіро"). Напруженість підкреслив зрив другого матчу вболівальниками "Інтера", які зрозуміли, що їх команда не переможе. Допомогла зрозуміти це перемога "Мілана" в першому. Битва штрафних ударів між Сінішою Міхайловічем та Андреа закінчилася нульовою нічиєю. Зате за пасами зі штрафних останній виграв нокаутом. Два його ювелірних закидання, одне з них - на останніх секундах першого тайму - і Яапу Стаму, а надалі Андрієві Шевченку залишалося лише легким дотиком голови з лічених метрів спрямувати м'яч у ворота.

4. 25 травня 2005-го року. Ліга Чемпіонів. Фінал. "Мілан" - "Ліверпуль" 3:3, 2:3 у серії пенальті

Для нейтральних вболівальників мова про один з найкращих камбеків в історії футболу, один з найкращих фіналів Кубка Чемпіонів. Для вболівальників "Мілана" - про незагоєну рану, про жах, з яким не зрівняється навіть візит до них додому Чікатило разом з Годзіллою. Втім, з почуттями самих гравців після того матчу не зрівняється ніщо. Тож надаю слово Андреа: "Футбол викликав відторгнення, від найменшої думки про нього зводило живіт. Мене майже нудило. Я думав про відхід, тому що після Стамбула все втратило сенс. Ми прощалися з персоналом на базі як востаннє. Я справді так вважав. Завершення кар'єри та інша діяльність цікавили мене більше, ніж повернення в футбол... Фінал Ліги Чемпіонів-2005 розчавив мене. Ми вчинили масове самогубство: взялися за руки і стрибнули з Босфорського моста..."

"Коли катування закінчилося, ми сиділи в роздягальні стадіону "Ататюрк" як банда бовдурів. Ніхто не говорив і не рухався. Ми перетворилися на голодних зомбі, які могли вгамувати спрагу тільки власною кров'ю. Ми винайшли нове захворювання з безліччю симптомів - Стамбульський синдром... Ми були героями скетчу коміка Джіджі Марзулло на груповому сеансі у психоаналітика з одним значним зауваженням: доктор не прийшов, зібралася лише компанія психічно хворих. Один уявив себе Шевченко, другий - Креспо, третій - Гаттузо, Зеєдорфом, Нестою, Кака... я вирішив, що я - Пірло. Банда самозванців".

"Я більше не відчував себе футболістом, але що значно гірше - не відчував себе чоловіком. Я дійшов до краю, з подорожжю покінчено, як і зі мною. Я ходив, опустивши голову, навіть там, де мене дуже цінували. Мене мучило безсоння, а коли я засинав, то прокидався вночі з огидою до самого себе. Я не міг більше грати. Я лягав в ліжко з Єжі Дудеком і його партнерами по "Ліверпулю". На перший день я хотів кинутися в басейн без води. На другий день я хотів пірнути у воду, але не виплисти. На третій день я хотів потонути в жабнику. На четвертий день я хотів задихнутися, роблячи штучне дихання гумовій качечці... Я сподіваюся, що 25 травня 2005-го року ніколи не повториться зі мною. Я не витримаю це, навіть якщо буду кішкою, у якої залишилося останнє дев'яте життя. Краще я накладу на себе руки, пробігши крізь клітку з доберманами".

Слід лише нагадати, що в кінцівці того сезону "россонері" валилися з ніг від втоми. ПСВ у півфіналі був переграний з великими труднощами, в лізі було вигризено перемоги за непоказної гри. Скудетто був програний "Ювентусу" в очному матчі на "Сан-Сіро" (0:1), в якому тоді ще лідер першості боровся занадто мляво. Андреа, наприклад, відіграв лише перший тайм. І все ж в першому таймі фіналу ЛЧ, здавалося, звичний "Мілан" повернувся. Легкість, повна перевага, серія чудових атак. Наш герой ще й асистував Мальдіні зі штрафного вже на першій хвилині. Та й сам гол Паоло, перший в турнірі за 11 років, здавався добрим знаком. А потім...

"Стамбул став для нас цитаделлю зла, проклятим містом. Хтось запропонував повісити в Міланелло чорну жалобну картину поруч з фотографіями тріумфів як месседж наступним поколінням: почуття власної невразливості - перший крок до точки неповернення. Я згадав би поразку від "Ліверпуля" в середині списку титулів, виділив би її кольором та шрифтом, щоб підкреслити її абсурдність".

5. 4 липня 2006-го року. Чемпіонат світу. Півфінал. Німеччина - Італія 0:0, 0:2 після 120-ти хвилин

На Чемпіонат Світу-2006 збірна Італії приїхала не в найкращому настрої. У розпал Кальчополі, за ще незагоєної стамбульської рани представників "Мілана", після невдалого сезону єврокубкових повпредів, після двох провальних великих турнірів поспіль. І груповий турнір був проведений вкрай блідо. "Після групового етапу Марчелло Ліппі сказав нам: "Ви мені огидні. Ви занадто часто спілкуєтеся з журналістами, ви шпигуни, які не здатні зберегти жодного секрету, пресі відомо все до дрібниць. І що тепер? Я не можу довіряти вам. Я не хочу мати з вами справ. Банда виродків. Виродків та стукачів".

На перший погляд, цей спіч не надто допоміг, оскільки збірна Австралії була пройдена лише завдяки вигаданому арбітром пенальті, у вже, здавалося, виграному чвертьфіналі у збірної України довелося покладатися на сейви Буффона. У півфіналі ж проти найяскравішої команди турніру та його господаря - збірної Німеччини, здавалося, шансів мало. Однак італійці поборолися, здебільшого за допомогою центру поля на чолі з Пірло зупинили суперника і перевели матч в овертайм. На 119-ій хвилині якого Андреа зібрав навколо себе трьох захисників, прогулявся по лінії штрафного і блискуче віддав пас врозріз неприкритому Фабіо Гроссо. Після чого Дель П'єро лише добивав на контратаці.

"Здається, найголовніше - отримати м'яч в потрібному місці в потрібний час. Пас не менш важливий. Без останньої передачі не буде голу, але я не нервую, коли люди забувають про це". Андреа завжди насамперед вважався майстром пасу. Продемонстрував він це і на Чемпіонаті Світу.

6. 9 липня 2006-го року. Чемпіонат світу. Фінал. Італія - ​​Франція 1:1, 5:3 у серії пенальті

"Андреа Пірло з тих гравців, що належать кожному. Кожне поле - його поле. В Пірло вони бачать Італію... Такі люди як він і Джанлуїджі Буффон згуртовують людей і є уособленням духу Італії". Кожним своїм словом, кожним матчем ломбардієць підтверджував ці слова свого майбутнього наставника в збірній Чезаре Пранделлі. Андреа завжди був перш за все гравцем "Скуадри Адзурри". На незручне запитання про те, за кого з трьох італійських грандів, за які грав, він вболіває, півзахисник незмінно відповідав: "За збірну". "Мене можна назвати італійським ультра". "Берегти себе в збірній, прибирати ноги я вважаю зрадою... Крім кількох товариських матчів, мої клуби не перешкоджували моїм виступам за збірну. Напевно, вони здогадувалися, що отримають не дуже цензурну відповідь".

Така відданість і такий талант безумовно заслуговують на завоювання титулу Чемпіона Світу. Та й, оглядаючись назад, усвідомлюєш, що збірна, яка складалася з таких гравців як він, Джіджі, Тотті, Де Россі, Гаттузо, Каннаваро, Неста, Дель П'єро, Індзагі просто зобов'язана була виграти Мундіаль.

Втім, тоді більшість вболівали не за блідих "адзуррі", а за успіх останньої гастролі Зінедіна Зідана. І французи загалом домінували, та ще й відкрили рахунок на самому початку матчу. Однак італійці не втратили рівноваги, зрівняли рахунок завдяки вдалій подачі кутового Андреа на голову Матерацці, вивели з рівноваги самого Зізу і перемогли у серії пенальті. Причому перший одинадцятиметровий пробивав саме Пірло. "Ніякі децибели не змогли б перебити цей звук. "Ти перший". Це означає, що тебе вважають найкращим, але якщо схибиш, то очолиш список невдах... Коли я йшов до м'яча, я зрозумів, що таке бути італійцем. Я побачив автомобіль, недосконалий, повний дефектів, старий, але унікальний. Італію любиш, тому що це Італія". Він просто не міг не забити.

В підсумку Пірло закінчив чемпіонат найкращим за асистами і за званнями Гравця Матчу ФІФА (по 3). Золотий М'яч в кінці року тоді отримав капітан команди Фабіо Каннаваро, при тому, що системоутворюючий її гравець, який посів в опитуванні дев'яте місце, заслуговував на цей трофей не менше. Якщо не більше.

Далі буде...

Фото - Getty Images, Zimbio.com, Goal.com, Dailymail.co.uk, Thesun.co.uk, Calcionews.net